5. Культура як умова відродження нації в українській естетичній традиції кінця XIX - початку XX ст.

Українська культура кінця XIX - початку XX ст. розвивалася в складних історичних та соціальних умовах. Заборони українського слова 1863, 1876 та 1881 років виявились не єдиними заборонами в українській культурі: царський уряд не полишав спроб знищити її й на межі XIX-XX ст. Указ 1892 р. посилював цензурні перешкоди на шляху видання україн­ською мовою. У 1894 р. забороняють ввезення українських книжок з-за кордону. Через рік покладено край друкові навіть українських дитячих читанок. За десять років, з 1895 по 1904 р., в Києві до цен­зури було віддано 230 рукописів, проте з цензури вийшло тільки 80. Укра­їнські вистави у театрах йшли лише за умови одночасної постанов­ки російської п'єси.

І все ж культура залишалась тією сферою, в рамках якої відбу­вався розвиток національної самосвідомості. Ця ідея стала серцевиною теорії українства Микити Шаповалова (М.Сріблянського). Він сформулював вимогу кваліфікова­ної культури як умови життєздатності нації. Українство може існу­вати як нація, об'єднана культурою.

Прогресивні педагогічні діячі (X.Алчевська, Б.Грінченко, С.Васильченко та ін.) всупереч політиці властей обстоюють право на на­вчання дітей у школах рідною мовою, створюють україномовні підруч­ники. У кількох університетах, зокрема Львівському та Чернівецькому, було відкрито українські кафедри, які займались вивченням мови, літератури й історії України.

Культурно-просвітницьку роботу серед населення проводили Хар­ківське та Київське товариства письменності, Одеське слов'янське товариство, львівська "Просвіта", чернівецька "Руська бесіда". Починаючи від 1905 р. створюється мережа "Просвіт" на Над­дніпрянщині, які ширили національну культуру, друкуючи книжки українською мовою.

Іншою формою поширення національного духу були багатолюдні маніфестації (як ювілей М.Лисенка у Києві, похорон Б.Грінченка, Л.Українки, протест проти заборони святкування 100-річчя наро­дження Т.Шевченка тощо).

Єдиний орган української думки на східній Україні - журнал "Киевская старина" (до 1907 р. виходив російською мовою) вмістив на своїх шпальтах численні праці з різних ділянок історії, археології, етнографії, літератури.

У Львові 1892 р. виникло Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ), завданням якого була організація систематичних досліджень в галузі українознавства (діє й сьогодні за кордоном). Довкола нього згуртувались найвидатніші українські вчені (І.Франко, етнограф В.Гнатюк, географ С.Рудницький та ін.). Членами НТШ були обрані М.Планк та А.Ейнштейн. З головуванням М.Грушевського (1897 - 1913) пов'язана енергійна праця над єднанням наукових сил, зібран­ням фондів, створенням бібліотеки.

У 1890-ті - 1910-ті рр. вийшли у світ такі праці, як "Історія за­порізьких козаків" Д.Яворницького, "Історія українського народу" О.Єфименко, "Історія України-Руси" М.Грушевського.

Тенденція до національного самовизначення позначилась на до­слідженнях з фольклористики й етнографії. У літературі зв'язок з фольклором простежується на всіх рівнях - од відтворення особливостей народного світобачення, побудови творів за канонами народного мелосу до фольклорної символіки. М.Коцюбинський (1864-1913) у повісті "Тіні забутих предків", спи­раючись на народні вірування гуцулів, створив окремий світ з мавка­ми, "чугайстром", "мольфаром", "щезником".

Осягнення художньої структури українського народного живопису надало національного забарвлення творчості М.Жука, В.Кричевського, М.Бойчука.

Національна ідея впливала не лише на характер формотворчості у культурі на зламі XIX-XX ст., а й, передусім, - на змістовне на­вантаження художніх творів. Вони несуть до загалу болісні роздуми про долю Батьківщини (алегоричний "сонний валет" - Україна у вірші П.Карманського "Кривавий плач України несеться", мотиви туги за державністю у поемі В.Пачовського "Сон української ночі"), пристрасні заклики до соціального оновлення та возз'єднання україн­ства (кантата К.Стеценка "Єднаймося" на вірш І.Франка) активну проповідь бунтарської нескореності народу (кантата - симфонія С.Людкевича "Кавказ" за однойменною поемою Т.Шевченка), об­стоюють право і обов'язок жінки на участь у вирішенні долі своєї нації (страждання українки Оксани з історичної драми Лесі Укра­їнки "Бояриня").

Поширенню ідеї національного відродження серед широких гро­мадянських кіл сприяв розвій українського театру. Сценічне мистец­тво продовжувало розвиватись на міцних традиціях корифеїв націо­нального театру. М.Кропивницький, М.Старицький, М.Заньковецька, Г.Борисоглібська активно виступали як автори і режисери. Укра­їнські театри і далі не мали державного статуту, існуючи на засадах приватних антреприз, артистичних товариств, аматорських гуртків, були мандрівними, гастролюючими трупами несталого складу.

Поряд з мандрівними трупами М.Кропивницького, П.Саксаганського й І.Карпенка-Карого, Д.Гайдамаки, О.Суходольського, Л.Сабіна у Києві існував і перший стаціонарний український театр М.Садовського (1906-1920). На його сцені вперше в Україні були по­ставлені оперні вистави.

На західноукраїнських землях продовжував діяти театр "Руська бесіда", режисером до якого був запрошений з Наддніпрянщини М.Садовський, а потім - Й.Стадник. На сцені цього театру роз­квітли обдарування В.Юрчака, К.Рубчакова, А.Ніжанківського, Є.Коханенка.

Видатні митці цього часу розуміли штучну відчуженість україн­ства від загального потоку європейської культури як перешкоду на шляху понівеченої культури до її розвою. Тому природним було прагнення тогочасної інтелігенції залучити українську культуру у всесвітній духовний потік. Цей період був також часом ознайомлення світової громадськості з кращими надбаннями української культури. Всесвітнє визнання здобуває співачка Соломія Крушельницька (1873 - 1952), яка висту­пала на сценах найвидатніших театрів Європи, гастролювала по краї­нах Латинської Америки. Композитор, визначний диригент О.Кошиць (1876 - 1944) виступив одним з організаторів Української Республіканської капели, концертна подорож якої по країнах За­хідної Європи та Америки користувалася великим успіхом.