6. Гуманізм українського неоромантизму

Теоретичну обгрунтованість і художню систематизованість укра­їнської культури кінця XIX - початку XX ст. значною мірою забезпечила діяльність покоління, яке І.Франко називав "молодою Україною". Це був мистецький і просвітницький рух, що сприяв як розвиткові національної культурної традиції, так і формуванню новочасної естетичної свідомості. Еволюція української культури даного періоду відповідає зміні типів художнього мислення, характерній для європейського історико-культурного прогресу.

Еволюція художньої свідомості на зламі XIX ст. позначена відмо­вою від прямої соціальної тенденційності, декларованим аполітизмом, які стискували свободу індивідуального творчого самовиявлення в мистецтві й обмежували права художньої форми. З іншого боку, така позиція була нічим іншим, як реакцією на болісно-тяжкі враження від оточуючого буття, що знаходило своєрідну компенсацію в прагнен­ні краси, того, що не притаманне реальному людському існуванню. Так формується естетизм в українській культурі, підвищений інте­рес до проблем форми, майстерності, прекрасного. У цей час в Росії Ф.Достоєвський напише знані у всьому світі слова: "Краса врятує світ".

Проголошення культу краси було проголошенням культу антиутилітарності, неможливості обмежуватись роллю пропагандиста пев­ної ідеологічної доктрини.

Криза народницько-позитивістського догматизму породила напри­кінці XIX ст. один з основних конфліктів новітнього типу світовідчуття. Літературознавство визначило його як суперечність між безмежніс­тю духовно-природного круговороту матерії, Всесвіту і обмеженістю конкретного людського життя, індивідуальної свідомості. Покоління "молодої України" прагнуло розв'язати цей конфлікт. Освоєння нового змісту епохи йшло через переосмислення і транс­формацію романтичної концепції світобачення, оскільки вона най­більш відповідала добі відчуження людини від своєї людської сут­ності, перетворення її на додаток до матеріального виробництва.

Відкриття духовно-ідеального начала у людині, розуміння його як діяльного чинника було опозицією до натуралістичної фетишизації соціального прогресу, в ході якого людська особистість девальвуєть­ся. Неоромантична концепція особистості, що грунтувалась на духов­ному пориві, прагненні до ідеалу "повної людини" мала якось компен­сувати розлад матерії і духу, реальності й ідеалу, людини і світу.

Тому свою драму-феєрію Л.Українка будує на архетипі дерева, яке єднає горнє і дольнє, де "неволя тягар свій носить". Воно зводить Лукаша і Мавку, біля нього й розігрується трагедія їх доль. Трагедія Лукаша є трагедією тих, хто слухається матеріалістичних підшептів, хоч уся їх душа рветься до ідеалу.

Неоромантична гуманістична концепція формувалась у творчості письменниці О.Кобилянської (1863 - 1942). Її героїні - Олена з повісті "Людина", Наталка з повісті "Царівна", Тетяна з повісті "В неділю рано зілля копала" - мають надміру вразливе серце, горду і мрійливу душу, належать до того самого світу людських моральних високостей, що його поетизують неоромантики, їх життя є постійним зіткненням зі світом лицемірства, духовної ницості, "здорового глуз­ду". У побудованому О.Кобилянською ідеальному світі повноти життєвої і творчої реалізації особистості жінка стає Людиною - Царів­ною своєї долі.

Неоромантична концепція двох світів - ідеального й реального, мрій та буденності - відчувалась і в споглядальних настроях камер­ної "опери-хвилинки" М.Лисенка "Ноктюрн". Такій самій еволюції було підкорене поетичне перо І.Франка (від революційно-бойових акордів "Каменяра" до вже згадувано­го інтимного "Зів'ялого листя").

Загалом, неоромантизм в українській музиці позначений тематич­ним заглибленням у сферу переживань особистості, спогадів про минуле, таємних мрій, що окреслюють межі самотнього існування (цикл "Пісні настрою" Л.Степового та ін.), яскраво вираженим інди­відуалізмом (до вільного композиторського прочитання народної пісні), зануренням в історичну (сюїта "Елевзінські містерії" І.Рачинського), орієнтальну ("Східний марш" В.Сокальського), астраль­но-космогонічну (симфонічні фантазії "Любування в зорях" та "Уранія" В.Якименка), казково-фантастичну (поема-ноктюрн "Ангел" Ф.Якименка, симфонічна поема "Вій" Б.Яновського) сюжетику.

Неоромантична концепція внесла корективи і в традиції театру корифеїв. Драматургічне та режисерське вирішення п'єси віднині стало спрямованим на перетворення етнографічно-побутової драми на соціально-психологічну.

Естетизм художньої свідомості покоління неоромантиків виявився також у архітектурі як у виді мистецтва, що найбільше відображає мистецьку світомодель. Поява залізобетону та металевих конструкцій дозволили перекривати велетенські просторові об'єми, урізноманіт­нювати форму віконних прорізів та видобувати з примхливих конфігурацій і контрастів фактур нові декоративні та художні ефекти. Намагання на цій основі виробити оригінальну декоративну систе­му, естетично осмислити конструкції й матеріали втілилось у стилі "модерн", що виник і як реакція на попереднє еклектичне будівництво.

Модерн на зміну ордерній тектоніці, що чітко розділяє несучі й несені елементи конструкції, пропонує новий принцип плавних пере­ходів форм, асиметрії об'ємів, гнучких рослинних форм. Парадигмою стала сплетена з лози хатина замість доричного храму. Головний стиль модерну - культ краси в її романтичних, загадкових, мрійливих, ідеальних аспектах. Прикладом є "будинок з химерами" (по вул. Бан­ківській у Києві) архітектора В.Городецького. Подібне бачимо в архітектурі видатного сучасника Городецького - каталонця А.Гауді. Примхливі конфігурації про­сторів інтер'єру, руху світлових потоків, химерні скульптури - усе це є свідченням прагнення перетворити реальність в особливий іде­ально-романтичний світ. Героїко-громадянський пафос будівлі колишнього Київського художньо-промислового й наукового музею (нині - Державний музей українського образотворчого мистецтва) архітектора В.Городецького в античних формах заступав мавританський стиль його кенаси в Києві. Вертикальне устремління готичних форм Миколаївського костьолу (того ж автора) поступалось місцем раціональним формам французького класицизму XVII ст. у будівлях харківського архітектора О.Бекетова (будинок колишнього комерційного училища, юридичного інституту, колиш­нього Земельного банку тощо). Образна ремінісценція французького Відродження в архітектурі Оперного театру в Києві (арх. В.Шратер), романському стилеві корпусів Київського політехнічного інституту (арх. О.Кобелєв, Г.Кітнер, О.Вербицький).

Тогочасний живопис про свою переорієнтацію у рамках неороман­тичної концепції заявив відомим "Портретом дівчини у червоному капелюсі" О.Мурашка з її поетичним утвердженням неперемож­ної вітальної (червоний колір) енергії. Художник звертає свій погляд на те, що є безумовно позитивним завдяки своїй красі. Моральне і довершене - це те, що красиве. У російській малярській школі цю ідею було проголошено "Дівчинкою з персиком" В.Сєрова. Зверні­мо увагу на те, що в обох випадках моделлю стало молоде дівча - символ оновлення, надії на майбутнє, уособлення вічної жіночності в її зародку і розкритті.

Зміна критичного аналізу поетичним синтезом вимагала відпо­відної художньої форми. У малярстві це позначалось автономізацією барви як виразу духовної субстанції, експресивною динамічністю ліній, знаковістю групування декоративних площин, в архітектурі - аси­метрією просторових об'ємів, гнучкою пластикою тектоніки, вишу­каною декоративністю, примхливою світлотіньовою грою, у музиці - частими ладо-гармонійними відхиленнями, у театральному мистецтві - символічністю мізансцен, побутових деталей, експресивною окресленістю акторської гри, у красному письменстві - суб'єктивізмом стилю, психологізмом, змістовою насиченістю самого словесного ряду тощо. Загалом, художня форма послуговується не зображенню, а ви­раженню, не фіксуванню зовнішніх обставин, а втіленню ідей і настроїв через суб'єктивне сприйняття особистості. "Краса не у баченому, а у відчутому переживанні. Немає предмета, немає речі, а є щось інше, приховане, і це інше - світ взаємних стосунків, впливів, дивно пре­красних сказань, ліній і барв, світ, вловлений душею", - заманіфестовано у передмові до каталогу виставки київської групи "Кольцо".

Підкреслений психологізм та естетизм української художньої культури зламу XIX ст. виявив себе і в жанровому новаторстві. Сим­фонії у музиці поступаються місцем поемам, фантазіям, ноктюрнам, програмні картини - етюдам, літературні романи - новелам, тобто малим формам з їх безподієвістю, інтимною зверненістю, концентра­цією сюжетно-композиційної структури та стилю. Це відповідало нервовості часу, інтенсифікації життєвих процесів як особистості, так і суспільства. Так, традиційну для роману історію загубленого кохання, що полонило душу людини, у невеличкій новелі письменника М.Яцківа "Дівчина на чорнім коні" змонтовано як серію з реальних сновидінь, галюцинацій без причинно-наслідкового зв'язку. Однак саме це дозволяє подола­ти рамки об'єктивно-однозначного прочитання змісту, наситити ху­дожню тканину поліфонією ідей, символів, інтерпретацій.