10. Соціальні історії клієнта (три)

1) 13-річний підліток Сергій прийшов до відділення у супроводі матері для обстеження, уточнення діагнозу про наявність залежності від прийому летючих речовин і подальшого направлення до центру медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх.

За словами матері, син наприкінці навчання у 5-му класі почав прогулювати уроки, тікати з дому, бродяжити, нюхати клей. Через крадіжку та бійку в школі проти нього була порушена кримінальна справа. Мати разом із комісією у справах неповнолітніх направляла його на лікування до психіатричної лікарні, але після лікарні Сергій втік з дому, і проблеми загострились. До нього застосовувалися різні заходи, які не призвели до позитивних зрушень, і мати, за порадою комісії у справах неповнолітніх, налаштувалась відправити його до центру, оскільки Сергій «ганьбить їхню родину, може, там він що-небудь зрозуміє».

Батьки Сергія розлучилися, коли йому було кілька місяців. Кожен з батьків жив своїм життям. Батько хлопця, Олександр, почав пиячити, але приходив до дитини, хоча допомагав мало. Мати (назвемо її Інною) незабаром одружилася вдруге, стосунки в другому шлюбі складні. За словами Сергія, вітчим, Юрій, раніше «коловся», а зараз, коли став жити з мамою, пиячить, влаштовує вдома сварки, і один раз побив матір за те, що вона сиділа з подругами в кафе, так, що вона знепритомніла. Підліток його боїться, і відчуває до нього неприязнь. В сім’ї народилася друга дитина — сестра, стосунки Сергія з батьками погіршилися, і він почав тікати з дому, оскільки в компанії хлопців, з якими він жив у підвалі, почувався добре, спокійно, його там не кривдили, навіть старші за віком.

2) Пацієнт Роман Смик, 25 років, освіта вища, знаходився на стаціонарному лікуванні опійної залежності. Потрапив до відділення реанімації у важкому психотичному стані.

В процесі індивідуальної психотерапевтичної роботи у пацієнта досить швидко пройшов процес ідентифікації себе не з наркоманами, а з нами, співробітниками, тобто здоровими незалежними людьми.

Головний наголос у психотерапевтичній роботі ставився на контроль, безпеку, комфорт і інтелектуальну перебудову. Враховуючи особистісні відмінності пацієнта, в психотерапевтичному підході була потрібна набагато більша підтримка, структурованість, емпатія і людський контакт. Упродовж процесу індивідуальної терапії пацієнт співробітничав дуже активно і одужував швидко.

Великі труднощі виникли у сімейній терапії — батьки не хотіли змінювати стереотипні патерни взаємодії, що складалися десятиріччями, і, власне, були причиною психологічної уразливості пацієнта і його низької саморегуляції: хронічно заниженій самооцінці, проблем у стосунках з оточуючими, в управлінні своїми емоціями (афектній сфері), невмінні потурбуватися про себе.

Роман — єдина дитина батьків у цьому шлюбі, невеликий на зріст, але дужий, ввічливий, культурний у спілкуванні, з відмінно гострим розумом, уміє добре говорити, хоча йому притаманна виражена невпевненість.

Його батько і мати — інтелігентні, з демонстративною самовпевненістю люди. Вони розлучилися, коли Роману був один рік, але й дотепер демонструють один до одного зневагу, свою успішність, самовпевненість і владу. У батька був другий шлюб, який теж розпався, і від якого він теж має сина. Мати заміж не вийшла, живе вдвох з Романом.

Батьки демонструють наставницьке гіперопікування сина, все за нього вирішують, вихваляючись своєю успішністю і дорікаючи йому, що він сам нічого не може. Ведуть боротьбу, прагнучи перетягти сина на свій бік, зводячи наклепи один на одного, і ділячи між собою владу над ним.

Зі слів Романа, він постійно закликав батьків на допомогу для вирішення навіть дрібних соціальних проблем — «через невпевненість, напади паніки, низьку самооцінку».

З матір’ю у Романа був дуже тісний симбіотичний зв’язок. За словами Романа, у нього «часто спалахувала агресія до батьків, які ставились до нього добре», але з боку яких постійно відчував сильний тиск, що примушував його «зі шкіри вилазити, аби відповідати очікуванням оточуючих».

Зазвичай, симбіотична родина — це взаємна залежність і взаємна неприязнь. «Обмінюватися ударами» такі люди можуть тільки в «ближньому бою», тобто в системі надмірної зосередженості один на одному. Гиперопікування батьків призводить до інфантильності дитини.

Мати пацієнта перенесла операцію з приводу онкозахворювання, і страх втратити матір погіршив стан пацієнта, а у матері з’явилося більше важелів «прив’язати» його.

3) — Мене звати Петро, я алкоголік. Пив п'ятнадцять років, — так розпочав свій виступ-сповідь на зборах групи анонімних алкоголіків моложавий, підтягнутий чоловік.

...Вперше спробував спиртне Петро ще школярем. Захворів його товариш — кашляв, температурив. І бабуся взялася лікувати внука «народним методом» — самогонкою з перцем. Наступного вечора кашель був уже в обох хлопчиків. Тож бабуся налила їм по півгранчака самогонки.

— Відчуття після випитого було, наче у космонавта під час польоту — легкість, невагомість. Такого ще не знав ніколи, — розповідав Петро. — Це був кайф. І мені не хотілося, щоб він закінчувався.

Через рік Петро умудрився напитися «до відключки» на проводах товариша до армії. Прокинувся серед ночі у чужій хаті — мокрий, брудний. Звісно, довелося вдома вислухати нотацію батьків і сестер. У восьмому класі у нього вже бували через пияцтво серйозні проблеми і вдома, і в школі. По закінченню восьмирічки поїхав вчитися в інше місто в училище. Там без батьківського ока почував себе вільним козаком і пив по-дорослому. На дискотеку ніколи тверезим не приходив. Нетверезим часто встрявав у бійки. Після них, звісно, були розборки в училищі, міліції. Але тішив себе думкою: погуляю ще трохи до армії, а там — зупинюся.

«Зразковий солдат, сержант, політично грамотний», — так писало в його характеристиці командування. Здавалося б, після армії пора почати життя, як то кажуть, з чистого листка і без спиртного. Але оскільки звичка, коли відпочинку не уявляють без чарки, дуже поширена, то поступово знову почав пити. Не зупинило й одруження, поява дітей. Зарплати кочегара не завжди вистачало на горілку, тож пив одеколон, зубний еліксир.

Якось давній знайомий назвав його алкашем. Спершу Петро, звісно, обурився. Але це, певне, спонукало подивитися на себе збоку. Дружина хоче розлучитися, діти батька бояться, через пияцтво ніхто не хоче брати на роботу. Вирішив, що пора взятися за розум. Закодувався на три роки і поїхав на північ на заробітки. Заробив гроші, купив машину і планував придбати квартиру в місті. Все складалося добре. І раптом — зрив.

Петро думав, що вже ніколи не повернеться до старого. Але друзі припрошували пригоститися хоча б коньяком з кавою. Мовляв, алкоголіком від цього не станеш.

Кавування переросло в запої. Життя повернулося, як то кажуть, «на круги своя»: сімейні сварки, бійки. У рідкі хвилини тверезості мучила совість, ставало соромно перед дітьми, дружиною. Тож аби бути подалі від друзів-спокусників, змінив місце проживання. Працював, заробляв гроші на майбутню квартиру у Луцьку.

Протримався півтора року — і знову зірвався. Сестра вмовила зустрітися з психологом. Від нього дізнався, що можна позбутися алкогольної залежності, якщо виконувати рекомендації програми «Дванадцять кроків». Треба лише мати бажання не пити.

— Пішов на засідання однієї з груп анонімних алкоголіків,— каже Петро. — Коли вони почали розповідати свої життєві історії, мені здалося, що це саме про мене. І я зрозумів, що нарешті знайшов те, що мені потрібно, повірив, що тут допоможуть. Власним прикладом, переконанням і підтримкою колишні алкоголіки, а нині непитущі люди, допомогли мені вирватися із пут «зеленого змія».

Уже півтора року Петро не п'є. Каже, що зникла навіть тяга до алкоголю. Він зрозумів, що в житті є багато значно важливіших речей, а вільний час змістовно можна провести і без горілки.