15. Національно-радикальний напрям української політичної думки (д. Донцов, м. Міхновський).

Особливості напряму: 1) представники Донцов, Міхновський, Сціборський, Бандера, Стецько 2) форма правління – народна держава (республіка). 3) тип політичного режиму – національна диктатура як перехідна форма державного будівництва. 4) ієрархія цінностей – нація-держава-суспільство.

Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої і єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має | об'єднати окремі частини нації в єдине ціле

М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту «Самостійна Україна» , за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламен­том — Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-еко­номічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального.

Мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Належність до того чи іншого стану визначається не за соціальною, а за психологічною ознакою.

Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова най­повніше викладена у його праці «Націоналізм».

Головною ознакою нації стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності. На відміну від В. Липинського, для якого створення держави було підставою для формування нації, для Д. Донцова саме поява нації, її прагнення до самостійного політичного життя є необхідною передумовою створення власної держави.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна ґрунтуватися на романтизмі, фанатизмі та амораль­ності.

Необхідною умовою національного поступу, перетворен­ня маси в націю Д. Донцов вважав формування національної політичної еліти як державотворчого елемента. Цей елемент він називає по-різному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою.

16. В. Липинський «Листи до братів хліборобів».

Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882-1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов'язковою передачею усплдкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним "національним прапором", найвищим символом держави. Ос­новним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату.

В “Листах до братів-хліборобів” Липинський обгрунтовує концепцію української монархічної держави на базі дідичного гетьманату, спираючись на ідеологію українського консерватизму.

Майбутня українська держава, за Липинським, це – незалежна монархія дідичного ( спадкового ) характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним “національним прапором”, найвищим символои держави. Гетьманська влада спирається на традиції, започатковані ще Б.Хмельницьким. Навколо гетьмана об’єднується уся Україна, і його існування дає можливість співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. “При монархії, - зазначає вчений, - найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів не може претендувати на це найвище місце. Тому кожен скеровує свою увагу... щоб вище місце здобути своїм найкращим виконуванням покладених на нього обов’язків”.

Політична програма В.Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) за­безпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграр­ної реформи; 4) гарантія об'єднання в українській державі всіх укра­їнських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією.

17. Політика як суспільне явище і форма діяльності.

Політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) як соц. явище – багатобарвне та складне явище:

1. це мистецтво управління д-вою;

2. це участь гром-н у справах д-ви (сусп. інститути та об’єднання гром-н)

3. напрямок держ. розвитку, завдань, змісту і діял. д-ви;

4. засіб чи інструмент, за доп. якого в сусп. досяг. інтереси тих чи інших соц. груп, класів, прошарків, які прагнуть до влади чи які знах. при владі.

П-ка як соц. явище і усвідомлена діяльність, спрямована на забезпечення сусп. процесів, їх регул-ня і розвиток в тому напрямі, якого прагне домінуюча або опозиційна група

Об’єкт п-ки необмежаний, тому існує чимало видів п-ки: За сферою сусп. життя: ек-на, соц-на, куль-на, нац-на, За орієнтацією: внутрішня і зовнішня; За масштабами дії: міжнар., світова, локальна, регіональна; За носіями, суб’єктами: пол-ка д-ви, партії, сусп. рухів, сусп. організацій; За терміном дії: постійна й тимчасова; За цілями: нейтральна, нац. примирення, “відкритих дверей”, “залізної завіси”, компромісу, пол-ка однополюсного світу, багатополюсна пол-ка.

Як одна із сфер суспільного життя, п-ка взаємодіє з іншими сферами. Вона залежить від них, і, в свою чергу, вона робить істотний вплив на все людське буття. Тому вивчення політичних явищ вимагає з’ясування економічних та ін. інтересів, якими ці явища визначаються, а також всієї системи соціальних факторів і протиріч. Соціальна структура безпосередньо становить підвалини політики, визначаючи її суб’єкти, імпульси, інтереси, характер і спрямування політичних процесів. Залежно від соціальної структури формуються пол. сили і рухи.

Специфічного спрямування набуває політика залежно від чисельності населення, його статевої структури. Демографічний фактор визначає певні риси і структуру суб’єктів політичного процесу. Що стосується національного складу населення, то це одна з домінант політичного життя.

Істотне місце посідають соціально- психологічні фактори. Саме вони позначаються на політичній поведінці мас та окремих індивидів.

18. Мораль і політика.

Політика і мораль — важливі складни­ки життя будь-якого людського суспільства. Політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора люд­ської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі.

В такій ситуації можливі спроби під­корити собі мораль, перетворити її на служницю політики, надати їй форми, неспроможної забезпечити власний суве­ренітет.

Співвідношення моралі і політики неоднозначні, оскільки вони залежать від історичних обставин, сил, які вертять політику, а також від місця моралі в системі соціального життя. У тоталітарних політичних системах моральні спонуки у структурі політичної свідомості часто набувають форми протидії, опору владі, зневіри, політичного нігілізму. В демократичних державах ідеологічний і психологічний настрій людей зорієнтований на творчі ідеали, реалізацію принципів гуманізму і соціальної справедливості.

Функції та сутність моралі і політики як форм соціального життя не завжди однакові. Мораль зорієнтована на гармонізацію суспільних відносин і міжособистісних стосунків, а політика загалом спрямована на підпорядкування однієї волі (індивідуальної, групової) волі іншій. Узгодженість інтересів влади і переважної більшості громадян держави сприяє гуманізації політики і підвищенню моральної культури народу. Не кожна мораль є безумовно позитивним феноменом, оскільки вона може бути не лише природною (сформованою у наслідок тривалого стихійного процесу), а й "штучною" — спеціально сконструйованою, такою, яка б задовольняла певну ідеологічну доктрину чи соціальну групу. її різними способами нав'язують громадянам у прагнення досягти своїх цілей. Політика нерідко апелює до моральних почуттів людей, намагаючись нав'язати "лжемораль" (доноси на товаришів, друзів, рідних проголошувалися високоморальними). Однак це не є мораллю.

19. Політична влада: концепції, ресурси, легітимність.

Концепції: біхевіористська; психологічна; системна; теологічна; релаціоніська; інструменталіська; конфліктна; марксистська; (+) нормативно-формалістична; організька; суб’єктивно психологічна; індивідуалістично соціологічна; археології і генеалогії влади;

Політична влада – здатність, право і можливість здійснювати визначальний вплав на політичну діяльність і політичну людей і їх об’єднань за допомогою різних засобів: авторитету, мистецтва.

Ознаки ПВ: закріплює пріоритетність інтересів суб’єктів влади, які стають загальнообов’язковими для усіх верств населення; політична влада у сутності містить протиріччя між суб’єктом та об’єктом; пануючий суб’єкт влади має перевагу над загальною частиною населення щодо становища; взаємовідносини суб’єктів залежать від умов оволодіння певною сукупністю засобів які забезпечують формування та реалізацію здатності одних нав’язувати волю іншим.

Функції: інтегративна (полягає в об’єднанні соціально-політ. сил сусп.); регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість); мотиваційна (формув. мотивів політ. діяльності, передусім); стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства).

Суб’єкти влади: особа; орган; організація. Первинні (народ; здійснює владу безпосередньо і через органи держаної влади і органи самоврядування); вторинні (малі групи, партії, асоційовані групи).

Об’єкт ПВ: явища і процеси політичної сфери на які спрямовані; всі сфери сусп. життя (ек., духовну, соціальну, науково-технічну).

Ресурси влади: сукупність засобів використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта: економічні; соціальні; політики правові; силові; інформаційні; демографічні.

Політична влада (ширша за державну владу): виникає раніше державної; не кожна політична влада є державною, але кожна державна влада є політ.

Легітимність ПВ – форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або її інститутами. Синонім законності. Не завжди легальна легітимною. Легітимність є однією за важливих ознак демократичності. Основні джерела: населення, уряд, зовнішні політичні структури.

Вебер: традиційний; харизматичний; раціональний.

Істон: ідеологічниий; структурний; персоналістський.

20. Основні типи й показники оцінки легітимності влади.

Легітимність ПВ – форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або її інститутами. Синонім законності. Не завжди легальна легітимною. Легітимність є однією за важливих ознак демократичності. Основні джерела: населення, уряд, зовнішні політичні структури.

Джерела політичної легітимності:

Вебер:

• традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

• харизматичний, оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади (-);

• раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Істон:

• ідеологічниий – опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найефективніший тип легітимності);

• структурний – випливає з довір'я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади);

• персоналістський – віра громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу (-).

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв´язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.