§ 4. Конституційно-правовий статус особи

Соціальні норми, в тому числі й правові, визначають суспільний статус особи. Складні взаємозв'язки, які існують між людьми і державою, врегульовуються останньою за допомогою правових норм. Система прав та обов'язків індивіда, які юридич­но закріплені державою в конституції й інших нормативних актах

та якими він наділяється як суб'єкт правовідносин, називається правовим статусом особи.

Правовий статус індивідів розрізняється залежно від характе­ру політико-правового зв'язку між ними і державою і є різним у громадян країни, іноземців та осіб без громадянства. У певних категорій громадян може бути спеціальний статус, визначений правовими актами (наприклад, державні службовці).

Конституційне право закріплює основи правового статусу, які однакові для всіх людей і громадян і носять базовий характер стосовно інших статусів особи. Особливе значення у цьому зв'язку набувають норми Конституції України, хоча це — не єдиний нормативно-правовий акт, що визначає правовий статус особи. У цій сфері діє низка законодавчих актів України та між­народно-правових актів. Кожна із галузей права закріплює певну частину прав і свобод у визначеній сфері суспільних відносин: трудових, цивільних та інших. В цілому ж права і свободи люди­ни не носять вичерпного характеру, тобто не залежать від закріп­лення у тому чи іншому нормативному акті.

Розглядаючи основи правового (конституційного) статусу людини, йдеться переважно про: конституційні принципи право­вого статусу людини і громадянина; громадянство; основні пра­ва, свободи та обов'язки; гарантії реалізації прав і свобод людини і громадянина. Передумовою виникнення та існування основ правового статусу є загальна правосуб'єктність, тобто здатність бути учасником правовідносин.

Під принципами правового статусу людини і громадянина ро­зуміють вихідні начала, на основі яких визначаються зміст і умо­ви реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. До основних принципів, закріплених у Конституції України згідно з міжнародно-правовими стандартами, визначеними у багатьох ак­тах (насамперед, Загальній декларації прав людини (1948 р.), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і куль­турні права (1966 р.), Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), належать: принцип рівності людей у своїй гідності та правах (ст. 21 Конституції); принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та рів­ності їх перед законом (ст. 24 Конституції); принцип невідчужу­ваності та непорушності прав і свобод людини (ст. 21 Конститу­ції); принцип гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина (ч. 2 ст. 22 Конституції); принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина

(ч. 1 ст. 22 Конституції); принцип єдності прав людини та її обов'язків перед суспільством (ст. 23 Конституції).

Водночас, коли йдеться про правовий статус особи, треба ма­ти на увазі, що в кожній країні переважну більшість населення складають її громадяни. Це -— специфічний статус, який характе­ризує зв'язок особи з тією чи іншою державою.

і Громадянство України — це правовий зв'язок між фізич-| ною особою і Україною, що знаходить своє відображення в їх | взаємних правах та обов'язках. Громадянство як визначений ■ зв'язок особи і держави має певні ознаки: правовий характер, І необмеженість у просторі і часі, стійкість, двосторонність, мак-| симальний характер взаємних прав і обов'язків.

Громадянство у країні, де формою правління є монархія, нази­вається підданством.

Окрім Конституції, галузевий інститут громадянства містить но­рми Закону України «Про громадянство України» від 18.01.01, між­народних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України, підзаконних нормативних актів. Ст. 15 Загальної декларації прав людини визнає право на громадянство як одне з природних прав людини. Законодавство України про грома­дянство базується на таких принципах: єдиного громадянства (ст. 4 Конституції) — громадянин України не може бути громадянином іншої держави (тобто мати подвійне громадянство); запобігання ви­никненню випадків без громадянства; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України (ч. 1 ст. 25 Конститу­ції); визнання права громадянина України на зміну громадянства; неможливості автоматичного набуття громадянства України інозе­мцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або при­пинення громадянства України другим з подружжя; рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і момен­ту набуття ними громадянства України; збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

і є його набуття та припинення.

Підстави набуття громадянства України за ст. 6 Закону Украї­ни «Про громадянство України» поділяються на кілька груп:

1) за народженням — філіація (від лат. /іііии — син). Філіація може бути двох видів — на підставі принципу «права крові» і принципу «права грунту». В Україні застосовується і той, й ін­ший принципи. У першому випадку дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження, а в іншому — дитина стає громадянином держави, на території якої вона народилась, незалежно від громадянства батьків;

2) за територіальним походженням згідно із ст. 8 Закону Украї­ни «Про громадянство України» реєструється громадянином Украї­ни особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорі-дні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, ідо входили до складу Української Народної Рес­публіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закар­патської України, Української Радянської Соціалістичної Респуб­ліки і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зо­бов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти;

3) внаслідок прийняття до громадянства {натуралізації). Розрізняють натуралізацію за законом і за заявою. Перша перед­бачена у разі усиновлення або встановлення опіки чи піклування над дитиною громадянами України.

Умовами прийняття до громадянства України є: визнання і дотримання Конституції України та законів України; зо­бов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві; безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років. Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з грома­дянином України терміном понад 2 роки та постійно проживає в Україні на законних підставах; отримання дозволу на постійне проживання в Україні; володіння державною мовою або її розу­міння в обсязі, достатньому для спілкування (ця умова не поши­рюється на осіб, які мають певні фізичні вади — сліпота, глу­хість, німота); наявність законних джерел існування.

Водночас до громадянства України не може бути прийнята особа, яка: вчинила злочин проти людства чи здійснювала гено-Цид; засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжко­го злочину (до погашення або зняття судимості); вчинила на те­риторії іншої держави діяння, яке визнано законодавством ^країни тяжким злочином.

Крім того, до підстав набуття громадянства України належать поновлення у громадянстві; встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; у зв язку з перебуванням у громадян­стві України одного чи обох батьків дитини; встановлення ба­тьківства (ст. 15 Закону); інші підстави, передбачені міжнарод­ними договорами України. Такими підставами можна визнати оптацію (від лат. оріапо — вибір, бажання) — право вільно оби­рати громадянство тієї чи іншої держави у зв'язку з переходом частини території від однієї держави до іншої або проголошен­ням частини території колишньої держави новою незалежною державою (наприклад, радянсько-чехословацький договір 1945 р, про Закарпатську Україну) та трансферт — примусова зміна громадянства при переході частини території від однієї держави до іншої.

Законодавством також передбачаються підстави припинення громадянства України. Насамперед до них належать:

1) вихід з громадянства України — громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з грома­дянства України за його клопотанням. Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню;

2) втрата громадянства України у разі, якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави; якщо іноземець набув громадянст­во України і не подав документ про припинення іноземного гро­мадянства або декларацію про відмову від нього; якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; якщо особа набула громадянство України внаслідок подання сві­домо неправдивих відомостей або фальшивих документів; якщо громадянин України без згоди державних органів України добро­вільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної вла­ди чи органи місцевого самоврядування іншої держави. Від втра­ти громадянства слід відрізняти примусове позбавлення грома­дянства, яке чинним законодавством України забороняється.

Набуття або припинення статусу громадянина — це не одно­сторонній акт особи. Політико-правовий зв'язок держави та осо­би, яким є громадянство, передбачає існування системи спеціа­льно уповноважених державних органів, які мають компетенцію

у цій сфері. До системи таких органів належать: Президент України; Комісія при Президентові України з питань громадянс­тва; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства (Міністерство внутрішніх справ України); Міністерство закордонних справ України, дипломатич­ні представництва і консульські установи України.

-Як зазначалось, не кожна особа, що знаходиться у межах те­риторії України і підлягає її юрисдикції, є громадянином Украї­ни. Тут можуть перебувати іноземні громадяни та особи без грома­дянства, юридичний статус яких визначається Законом України «Про правовий статус іноземців» від 04.02.94. Під поняттям «іно­земні громадяни» слід розуміти осіб, які не є громадянами Украї­ни і належать до громадянства іноземних держав. Особи без гро­мадянства (апатріди) не належать до громадянства інших держав.

Конституція України, насамперед ст. 26, закріпила за інозем­ними громадянами та особами без громадянства національний правовий режим, який полягає в тому, що вони користуються ти­ми самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України (за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України). Статус іноземців не залежить від того, чи мають громадяни України ті ж права у відповідних країнах, тобто він носить безу-мовний-характер.

Іноземці, що перебувають на території України, можуть мати певні особливості статусу. Наприклад, це стосується іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання (спеціальні норми зафіксовані в Законі України «Про імміграцію» від 07.06.01) або які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін; які тимчасово перебувають на території України; яким надано притулок на території України. Також осо­бливий статус мають іноземці, які набули статусу біженця (спеці­альні норми зафіксовані в Законі України «Про біженців» від 21.06.01) . Специфічним правовим статусом наділені іноземці, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослуж-

Біженець — це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обгрунто­ваних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, націо­нальності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або полі­тичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом ціп країни або не бажає користуватися цим захистом вна­слідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за ме­жами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає поверну­тися до неї внаслідок зазначених побоювань (ст. 1 Закону України «Про біженців»).

бовці підрозділів Чорноморського флоту Російської Федерації), і ті, що користуються дипломатичними і консульськими привілея­ми та імунітетами відповідно до міжнародних договорів.

Відмінності правового статусу громадян та іноземців у теорії конституціоналізму знайшли відображення у відмінності понять «права людини» і «права громадянина». Категорія «людина» включає індивідів як членів громадянського суспільства не зале­жно від їх зв'язку з тією чи іншою країною. Права громадянина пов'язані із його статусом як члена політично організованого су­спільства. Громадянин має більше прав і обов'язків у своїй краї­ні, ніж той, хто не належить до цієї держави. Інакше кажучи, ко­жен, хто знаходиться на території держави, користується правами людини (в тому числі іноземці), а користування правами грома­дянина можливе лише за наявності зв'язку із державою. Так, іно­земці, на відміну від громадян України, не можуть об'єднуватись у політичні партії, не можуть брати участь в управлінні держав­ними справами, не можуть обирати та бути обраними до органів державної влади, не можуть брати участь у референдумі, не ма­ють права рівного доступу до державної служби, не можуть без­коштовно здобувати вищу освіту та деякі інші права. У той же час на них не поширюється обов'язок відбувати військову службу.

Проте права людини порівняно з правами громадянина пріо­ритетні, адже перші поширюються на всіх людей, які прожива­ють у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.

Найважливішим елементом правового статусу людини є пра­ва, свободи та обов'язки, в яких розкриваються основні принци­пи взаємовідносин держави й особи.

Права людини — це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задо­волення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами¹.

Становлення сучасного розуміння прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням фео­далізму й проголошенням у часи буржуазних революцій свободи людини. Саме буржуазні революції дозволили втілити на практи­ці ідеї просвітників Ж.-Ж. Руссо, Г. Гроція, Дж. Локка, Ш. Л. К4он-

тескьє про природні невідчужувані права людини, що дозволяло кожному індивідууму отримати автономію від втручання держа­ви. Але у той же час цій теорії опонують представники позитиві­стського підходу до розуміння прав людини, який визначає, що ці права виходять не із самої людської суті, а, так би мовити, дару­ються людині, визначаються державою у нормативних актах.

Сама історична практика визнання і закріплення людських прав нині грунтується на природно-правовій концепції. Перші права людини, які були конституційно закріплені, визнавали осо­бливу автономію людини перед державою і право на невтручання з боку суверена в особисту сферу життя людини, забезпечували її незалежність і недоторканість. У сучасному розумінні це грома­дянські і політичні права, які також носять назву класичні, У зв'язку з первинністю їх конституційного закріплення їх, окрім того, називають правами першого покоління.

На відміну від абсолютності класичних прав, соціальні й еко­номічні права, закріплення яких було пов'язане з соціалістичною концепцією побудови держави, відбулося лише на початку XX ст. (саме тому вони носять назву прав другого покоління).

Свобода людини — це вихідне поняття проблеми прав люди­ни і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані з самим її існуванням та розвитком, і набуті, які в осно­вному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирі­шенні державних справ тощо). За відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами.

У Конституції України передбачаються такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сі­мейні, культурні. Вони викладені у розділі 2 Конституції України.

Громадянські права — це можливості людей, що характери­зують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріаль­них, духовних та деяких інших потреб. Сюди належать такі суб'єктивні права: право на життя, право на недоторканість осо­би, житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграф­ної та іншої кореспонденції, право на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення в будь-який час в Україну. Кожному гарантується та­кож право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, викорис­товувати і поширювати інформацію усно, письмово і в інший спосіб на свій вибір; кожен має право на свободу світогляду і ві­росповідання та ін.

Політичні права — можливості людини і громадянина брати участь у суспільному і державному житті, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосеред­ньо брати участь у різних об'єднаннях громадян. До цієї групи прав належать: право брати участь в управлінні державними і громадськими справами: користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого само­врядування; обговорювати і приймати закони та рішення загаль­нодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеукраїнсь­кому та місцевих референдумах; направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до дер­жавних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадо­вих осіб; утворювати і брати участь у роботі об'єднань громадян (політичних партіях та громадських організаціях); збиратися мир­но, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщати органи виконавчої вла­ди чи органи місцевого самоврядування; вибирати і бути обра­ним у державні органи і в органи місцевого самоврядування, ма­ти громадянство.

Економічні права — це такі можливості людини і громадяни­на, які характеризують участь у виробництві матеріальних благ. До них належать: право на приватну власність (індивідуальну і колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової ді- ■■ яльності, можливість вибору роду занять і роботи за своїм покли-^ канням; право на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочи­нок та ін.

Соціальні права— можливість людини і громадянина стосов­но забезпечення належних соціальних умов життя. Це — право на охорону здоров'я; право на житло; право на матеріальне за­безпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втра­ти працездатності, втрати годувальника; право на достатній жит­тєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло). Крім того, до цієї групи належить низка прав, які стосуються сімейно­го життя. Насамперед, це невтручання в сімейне життя, добровіль­не укладення шлюбу, рівні права та обов'язки у шлюбі і сім'ї, право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і ди­тинства, право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом та ін.

Екологічні права— можливість людини і громадянина на без­печне екологічне середовище. Тобто це право на безпечне для

життя і здоров'я довкілля, відшкодування завданої порушенням цього права шкоди тощо.

Культурні права— можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це — право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та сві­тової культури; право на свободу наукової, технічної та худож­ньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності та ін.

Основні права нерозривно пов'язані з обов'язками громадян. Основний обов'язок — це встановлений Конституцією держави вид і міра необхідної обов'язкової поведінки громадянина. Для того щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отриму­вати від суспільства певні матеріальні і духовні блага, вона пови­нна виконувати покладені на неї обов'язки віддавати суспільству свою працю, зусилля, піклуватись про державні та громадські справи.

Основні обов'язки громадян закріплює Конституція. Умовно їх можна класифікувати за групами. У сфері економічного і соці­ального життя в їх число входять обов'язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про майновий стан і доходи, зберігати природу та охороняти її багатства. У галузі культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'ятників та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя входять обов'язки додержуватись Конституції і законів України, оберіга­ти інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й автори­тету; захищати Вітчизну, служити в Збройних Силах України, поважати національну гідність інших громадян. У галузі особис­тої та індивідуальної свободи до системи обов'язків громадян України входять обов'язки поважати права і законні інтереси ін­ших осіб.

Звичайне закріплення прав і обов'язків людини у законодав­чих актах, навіть у Конституції не може бути визнане достатнім без існування механізму реалізації своїх прав, який передбачає втілення їх у життя конкретною особою. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, у результаті якого громадяни, що мають певне право, свободу чи обов'язок, реально досягають тих цілей, інтересів, благ, які передбачаються нормою Конституції. З викладеного ви­пливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов'язків людини і

громадянина — це категорія, яка є надзвичайно масштабною у тому розумінні, що включає не тільки юридичні явища, але й по­літичні, економічні, ідеологічні тощо.

Механізм реалізації прав, свобод і обов'язків насамперед складається з гарантій їх забезпечення. Ці гарантії — відповідні умови й засоби, які сприяють реалізації кожною людиною і гро­мадянином закріплених Конституцією України прав, свобод і обов'язків. Вони диференціюються на особисті, політичні, еко­номічні, ідеологічні і юридичні.

Особисті гарантії — це власні можливості людини і грома­дянина щодо захисту своїх прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них належать право на захист передбачених зако­ном можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноважено­го Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях; право на відшкоду­вання матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами; право знати свої права і обов'язки; право на правову допомогу; право не виконувати явно злочинні накази; право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину, право відповідати тільки за діяння, що скоєні в часі І просторі дії нормативно-правового акта; право не нести відповідальності за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом; право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком -обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під. політичними гарантіями слід розуміти політичний плю­ралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законо­давством і передбачена ст. 15 Конституції України, реальне ви­знання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову відповідно до ст. 5 і 6 Конституції України, обмеження діяльнос­ті ультрарадикальних політичних організації (ст. 37) і т. ін.

Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати кон­ституційні положення про рівність усіх форм власності та їх за­хист державою (ст. 13), справедливість і неупередженість розпо­ділу суспільного багатства (ст. 95), гарантування приватної власності (ст. 41) і т. д.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків належать: ідео­логічна багатоманітність суспільного життя; відсутність держав­ної (обов'язкової) ідеології і цензури (ст. 15); забезпечення віль­ного розвитку мов (ст. 10); сприяння консолідації та розвитку

української нації, ЇЇ історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної само­бутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11)тощо.

Юридичні гарантії — це державно-правові засоби, які забезпе­чують здійснення та охорону прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, до якого входять:

1) юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Консти­туція України у ст. 21 закріпила, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, а у ст. 22, що вони не можуть бути скасованими, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існу­ючих прав і свобод;

2) створення широкої системи охорони й захисту державою прав і свобод, яка забезпечувала б їх реальне використання та на­дійний захист від будь-яких посягань. Це закріплене у конститу­ційних положеннях про те, що права і свободи людини і громадя­нина захищаються судом, кожен має право звертатися за захистом своїх прав до спеціально створеного для цього органу — Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини, використовува­ти для цього всі національні засоби, а також звертатися до відповід­них міжнародних судових установ чи до певних органів міжнаро­дних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55). Упродовж цього, як установлюється у ст. 56, завдана матеріальна чи моральна шкода обов'язково відшкодовується і т. д.;

3) розвиток громадсько-політичної активності громадян, форму­вання свідомого ставлення до використання прав і свобод, підви­щення рівня правової культури. Першочерговим напрямом діяльно­сті у цьому розумінні є необхідність навчити громадян України боронити І захищати свої права. Саме тому Конституція України надає право будь-якими не забороненими законом засобами захи­щати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Ст. 57 гарантує право знати свої права, свободи і обов'язки і вважає нечинними недоведені до відома населення закони та інші норматив­но-правові акти, що визначають права і обов'язки;

4) активізація діяльності об'єднань громадян, які сприяють охороні і захисту прав І свобод. Вказане положення зафіксоване у ст. 59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на право­ву допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога на­дається безкоштовно. Для здійснення правової допомоги в Україні Діє адвокатура. Безумовно, що функції захисту прав, свобод і

обов'язків людини і громадянина покладаються не тільки на адво­катуру. Відповідні повноваження у цій сфері мають органи проку­ратури, суду, СБУ, внутрішніх справ і т. д. З формуванням в Україні громадянського суспільства збільшується кількість недер­жавних правозахисних органів, якісно поліпшується їх діяльність;

5) державний і громадський контроль за станом забезпечення прав, свобод і обов'язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції Президент України проголошується гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав І свобод людини і громадянина, а ст. 116 Кон­ституції вказує, що Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Громадський контроль може здійснюватись політичними пар­тіями, об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, ор­ганами місцевого самоврядування.

5 5. Народовладдя в Україні та форми його здійснення

Як зазначалось, народ України є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади, здійснює владу прямо і через пред-. ставницькі (виборні) органи. Безпосередня демократія здійсню­ється шляхом прямого волевиявлення народу. Існує багато форм безпосередньої демократії, але ст. 69 Конституції прямо закріп­лює лише дві — вибори і референдум.

Найдавнішою і найпоширенішою формою безпосередньої де­мократії, а також обов'язковим атрибутом представницької де­мократії є вибори. Цю форму безпосередньої демократії можна визначити як процедуру формування державного органу або на­дання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом го­лосування уповноважених осіб за умови, що на кожний отрима­ний таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати¹. Залежно від органу, який оби­рається на виборах, вони бувають парламентські (тобто вибори народних депутатів України), президентські, вибори до Верхов-

ної Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів місце­вих рад, сільських, селищних, міських голів.

Враховуючи підстави проведення виборів, вони поділяються на чергові, позачергові (дострокові), проміжні (наприклад, за­мість народного депутата, який достроково припинив свої повно­важення), повторні (у разі, якщо вибори були визнані недійсними або такими, що не відбулися).

Залежно від територіальних меж проведення вибори бувають загальнонаціональні та місцеві.

Виборче право у теорії конституціоналізму розглядається в об'єктивному і суб'єктивному аспектах.

Об'єктивне виборче право — це сукупність норм права, які рег­ламентують порядок формування представницьких органів держави і органів місцевого самоврядування. Основними правовими джере­лами, де сконцентровані відповідні норми, є Конституція України, Закони України «Про вибори народних депутатів України» від 18.10.01, «Про вибори Президента України» від 05.03.99, «Про ви­бори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14.01.98, «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим» від 12.02.98, «Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місце­вих Рад в Автономній Республіці Крим» від 06.04.95, «Про Центра­льну виборчу комісію» від 17.12.97, норми законодавчих актів ін­ших галузей права (наприклад, норми ст.ст. 157—-160 Криміналь­ного кодексу України, які передбачають відповідальність за пору­шення виборчих прав громадян), рішення Конституційного суду України щодо тлумачення виборчого законодавства, рішення Центральної виборчої комісії, а також міжнародні договори.

Суб'єктивне виборче право — це закріплене у ст. 38 Консти­туції і гарантоване державою право громадян України обирати (активне виборче право) і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (пасивне виборче право). Суб'єктивне виборче право може бути здійснене належ­ним чином лише за умови визнання І дотримання головних прин­ципів, покладених в його основу. До них належать:

— принцип вільних виборів, який полягає у добровільності участі громадян України у виборах. Ніхто не може бути приму­шений до участі чи неучасті у виборах. Ухилення громадян від участі у виборах називається абсентеїзмом;

— принцип загальності, відповідно до якого право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років (ст. 70 Конституції). Будь-які пря-

мі або непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, крім передбачених Конституцією України та Законами, забороняються. Має право голосу на загальнонаціональних вибо­рах громадянин України, який проживає або перебуває за межа­ми України на законних підставах. Не мають права голосу грома­дяни, яких визнано судом недієздатними. Право голосу на місце­вих виборах мають лише громадяни, які проживають на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Крім того, встановлюються певні обмеження щодо пасивного виборчого права. Насамперед, це віковий ценз (досягнення на момент вибо­рів 21 року кандидатом у народні депутати і 35 років кандидатом у Президенти України), ценз осідлості (проживання в Україні пе­ред днем виборів 5 років кандидатом у народні депутати України і 10 років кандидатом у Президенти України). Окрім того, можуть встановлюватись й Інші обмеження або вимоги (наприклад, не мо­жуть бути висунуті претендентами на кандидати у Президенти України громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку);

— принцип рівного виборчого права, згідно з яким кожний ви­борець має рівну кількість голосів з іншими виборцями;

— принцип прямого виборчого права, який ґрунтується на по­ложенні про те, що виборні особи (тобто ті особи, які користу­ються пасивним виборчим правом) обираються безпосередньо виборцями. У деяких країнах (наприклад, вибори президента США) застосовується непряме виборче право, коли виборці фор­мують колегію виборців, яка вже безпосередньо визначає, хто буде обіймати виборні посади;

— принцип таємного виборчого права, відповідно до якого конт­роль за волевиявленням виборців забороняється, що передбачає цілу низку заходів, як-то порядок утворення виборчих дільниць, участь спостерігачів, форма бюлетеня, відповідний порядок голосування;

— принцип особистого виборчого права полягає в тому, що кожен виборець бере участь у виборах особисто, і це право не може бути передане ним іншій особі;

— принцип свободи агітації, причому як «за», так і «проти» того чи іншого кандидата.

Вибори відбуваються з дотриманням певної процедури, яка передбачає наявність різноманітних складових. Одним з таких

елементів виступає порядок формування виборчих округів, які за законодавством України можуть бути одномандатними (від од­ного округу обирається один представник) та загальнонаціональ­ним (коли кандидат (кандидати) шукають підтримку у населення всієї країни (наприклад, вибори Президента).

Принцип організації виборчих округів у поєднанні з порядком визначення результатів виборів, встановлені в об'єктивному ви­борчому праві, носить назву виборчої системи. Існує три основ­них види виборчих систем — мажоритарна, пропорційна, зміша­на, які, в свою чергу, також поділяються на підвиди.

За мажоритарної системи територія (країна, область, місто), якщо її населення представлятиме колегіальний орган, розподіля­ється на приблизно рівні частини такої кількості, скільки осіб формує колегіальний орган, який обирається. Відповідно пере­можець визначається у кожній такій частині, а перемагає той кан­дидат, який отримує більшість голосів виборців. Але більшість може бути відносною (тобто потрібно отримати більше, ніж інші кандидати) та абсолютною (необхідна підтримка більше, ніж по­ловини осіб, які взяли участь у виборах).

При застосуванні пропорційної системи, яка використовується лише для формування колегіального органу, відбувається розпо­діл мандатів між партіями або їх блоками, які уособлені в спис­ках кандидатів, що їх представляють, залежно від отриманої кі­лькості голосів. Ця система дає можливість активніше брати участь саме політичним партіям як одному з основних елементів демократичного, громадянського суспільства.

Змішана система полягає у поєднанні елементів мажоритарної і пропорційної систем. Якраз за такою системою відбувалися вибори до Верховної Ради України 2002 року. Це знайшло своє відображен­ня в одночасному обранні 225 депутатів за пропорційною системою у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за вибо­рчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, вибо­рчих блоків політичних партій (право на участь у розподілі депутат­ських мандатів набувають кандидати у народні депутати, включені До виборчих списків партій або блоків партій, що отримали 4 і біль­ше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні), а та­кож 225 народних депутатів, що обираються за мажоритарною сис­темою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

Інші вибори в Україні відбуваються за різноманітними систе­мами. Так, усі депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних у місті рад обираються в одномандатних округах із застосуванням мажоритар-

ної системи відносної більшості. У той же час Президент України обирається у загальнонаціональному окрузі із мажоритарною сис­темою абсолютної більшості. А от вибори сільського (селищного, міського) голови проводяться за мажоритарною виборчою систе­мою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого збігаються з межами села, селища, міста.

Потрібно наголосити, що виборча система безпосередньо встановлюється не в Конституції, а в законах України, а тому це питання постійно дискутується в нашій державі і може зазнавати законодавчих змін.

Виборча процедура (процес) досить розтягнута у часі і не може зводитись лише до процесу голосування. Виборчий процес — це нормативно врегульована діяльність суб'єктів виборів, пов'язана з їх підготовкою і проведенням (тобто здійсненням виборчих про­цедур). Така законодавчо врегульована діяльність складається з кі­лькох стадій: складання списків виборців; призначення виборів; утворення виборчих округів і виборчих дільниць; утворення вибо­рчих комісій; висування і реєстрація кандидатів; проведення пе­редвиборної агітації; голосування; підрахунок голосів виборців, встановлення підсумків голосування і результатів виборів та опри­люднення результатів; реєстрація обраних осіб.

Другою за поширеністю формою безпосередньої демократії є референдум, який являє собою спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Ре­ферендум, що проводиться, як і вибори, шляхом голосування, відрізняється від останніх об'єктом і метою виборців. Об'єктом на виборах є кандидат або список кандидатів, а об'єктом референ­думу — певне питання або нормативно-правовий акт. Метою ви­борів виступає обрання свого представника, а метою референду­му — прийняття відповідного рішення. Іноді для позначення цієї форми волевиявлення народу використовують термін «плебіс­цит», що, як правило, проводиться з територіальних питань.

За юридичною силою прийнятого рішення референдуми поді­ляються на консультативні (проводиться з'ясування позиції ви­борців) та імперативні (мають обов'язковий і остаточний характер для державних органів і посадових осіб). За територією проведен­ня вони можуть бути всеукраїнські, референдуми Республіки Крим та місцеві (в межах адміністративно-територіальних одиниць). За способом проведення бувають обов'язкові (з питань, які можуть бути вирішені виключно референдумом) та факультативні (з пи­тань, які можуть бути вирішені й іншими шляхами).

Відповідно до ст. 74 Конституції проведення референдуму не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Проведення референдумів в Україні регламентується Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.91.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою України (обов'язково з приводу зміни території за ст. 73 Конституції), Президентом України (про внесення змін до розді­лів ї, П, XIII Конституції за ст. 156 Конституції¹). Також всеукра­їнський референдум проголошується Президентом України за народною ініціативою на вимогу не менш як 3 млн громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній області.

Місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевияв­лення. Предметом місцевого референдуму може відбутися будь-яке питання, віднесене до відання місцевого самоврядування і не віднесене законом до відання органів державної влади. Рішення, прийняті місцевим референдумом, є обов'язковими для виконан­ня на відповідній території.

Проведення нового всеукраїнського референдуму з питань, що вже виносились на референдум, може бути не раніше ніж через 5 років, а місцевого — не раніше ніж через рік від дня проведен­ня референдуму з цього питання.

У сучасній українській історії було проведено два всеукраїнські референдуми — 1 грудня 1991 р., на якому була зафіксована під­тримка народом України Акта проголошення незалежності, а та­кож 16 квітня 2000 р., на якому населення нашої держави вислови­лося за зміни у структурі, порядку діяльності законодавчого орга­ну держави, а також у розширенні повноважень глави держави.