§ 2. Конституційний процес в Україні у 1990—1996 рр.

Як відомо, після прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України та схвалення 24 серпня 1991р. Акта проголошення незалежності України наша держава стала суверенною і незалежною. За роки, що минули після цих вікопомних подій, вона пройшла непростий шлях. Розбудовувати державу за складних соціально-економічних

умов при постійній нестабільності політико-економічної ситуації, значних протиріччях між законодавчою і виконавчою владами, відсутності нової Конституції та деяких інших негативних факто­рах — справа не з легких. І до цього часу соціально-економічне і політичне становище у державному і суспільному житті України має неоднозначний, суперечливий характер. Проте, як би там не було, Українська держава і суспільство живуть за новою Консти­туцією, яку було прийнято 28 червня 1996 р. Цей день назавжди став для сучасної історії нашого народу та українського державо­творення видатною подією, значущість якої з часом відчує кожний громадянин України. Адже тепер, за новим Основним Законом, забезпечення прав і свобод людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Прийняття Конституції завершило тривалу велику роботу конституційної комісії, народних депутатів України II скликання, вчених, Верховної Ради України, працівників її апарату та інших державних структур. Таким чином завершився конституційний процес — система дій зазначених суб'єктів, спрямованих на роз­робку проекту, його розгляд та прийняття Конституцій України.

Зауважимо, що ця робота розпочалася відразу після прийняття Декларації про державний суверенітет України. Отже_г складний і довгий конституційний процес має свою історію і ЇЇ теж, хоча б у загальних рисах, необхідно знати. Уже 24 жовтня 1990 р. Верхов­на Рада прийняла постанову «Про Комісію по розробці нової Конституції Української РСР», за якою цій Комісії було доручено створити робочі групи з підготовки окремих розділів проекту Конституції, залучивши до них провідних учених і фахівців відповідних галузей знань. Перед Президією Верховної Ради бу-; ло поставлено завдання внести на розгляд сесії Верховної Ради в грудні 1990 р. Концепцію нової Конституції.

1 листопада 1990 р. на першому засіданні Комісії з розробки нової Конституції, яке вів Голова Верховної Ради Л.М. Кравчук, Що потім став першим Президентом України, наголошувалось, Що новий Основний Закон на конституційному рівні закріпить основні положення Декларації про державний суверенітет Украї­ни, стане надійним фундаментом розбудови суверенної, правової Держави.

Для оперативного вирішення питань, пов'язаних з розробкою

нової Конституції і підготовкою її загальної Концепції, на

зсіданні було створено і затверджено робочу групу. До її складу

віишли народні депутати України, провідні вчені. Перед робо-

ою групою було поставлено завдання відобразити в Концепції

нової Конституції вузлові питання щодо майбутнього державного устрою республіки, її назви, політичної, економічної та виборчої систем, громадянства, системи прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, державної і національної символіки, тери­торіального устрою тощо. Також було затверджено план роботи Конституційної комісії, в якому визначено строки підготовки Концепції нової Конституції та її розгляду комісією, Президією Верховної Ради і самою Верховною Радою на її сесії.

4 грудня 1990 р. відбулося чергове засідання Конституційної комісії Верховної Ради, на якому розглядався проект Концепції но­вої Конституції України, розроблений робочою групою зазначеної Комісії. Відповідно до Концепції Конституція мала ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет України, розвивати і конкре­тизувати її положення. Україна, зокрема, визначалася як суверенна держава, в якій народ є єдиним джерелом влади. Повновладдя наро­ду мало здійснюватися на основі Конституції як безпосередньо, так і через народних депутатів України, обраних до Верховної Ради України, а також через ради місцевого самоврядування.

Основним об'єктом конституційного регулювання захисту Основного Закону визнавалися людина, її права і свободи. Так, передбачалося проголошення прав громадян, які раніше не вста­новлювались у вітчизняній Конституції: право на особисту недо­торканність; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право на одержання та поширення інформації; право на компенсацію матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями держави, державних органів і посадових осіб; право на матеріальну компенсацію в разі неза­конного затримання, арешту, засудження, поміщення у психіат­ричну установу; право на свободу пересування та вибір місця проживання; право залишати країну та повертатися до неї тощо. Передбачалося також створити при Верховній Раді інститут пар­ламентського уповноваженого з питань захисту прав людини. Забігаючи наперед, зауважимо, що всі ці новели закріплено но­вим Основним Законом.

З Концепції також випливало, що Конституція покликана підтвердити волю і рішучість народу України забезпечити гідні людини умови життя, утвердити справедливе, демократичне суспільство, вільну, суверенну, миролюбну правову державу, відкриту для міжнародного співробітництва. В цілому Кон­цепцією передбачалося створити міцну державу з сильними за­конодавчою, виконавчою і судовою гілками влади, покликаними забезпечити і захистити права людини і громадянина.

Наступне засідання Конституційної комісії відбулось у люто­му 1991 р., на якому обговорювався проект Концепції нової Кон­ституції з урахуванням зауважень І пропозицій, висловлених у порядку попереднього ознайомлення з ним народними депутата­ми України, вченими-юристами та іншими фахівцями. Голова цієї комісії Л. М. Кравчук у виступі зазначив, що час надзвичай­но складний, політична обстановка в СРСР і республіці загостре­на і постійно змінюється. Нещодавно було прийнято закон про відновлення Кримської АРСР, активно йде робота з підготовки Союзного договору, на політичній арені з'являються нові партії. Всі ці чинники тією чи іншою мірою стримують прийняття нової Конституції України. Та й будь-яка поспішність у такій серйозній справі, на думку Л. М. Кравчука, була б недоречною. Проте бага­то народних депутатів України, які виступили на засіданні, не по­годилися з такою оцінкою ситуації і закликали прискорити робо­ту з розробки проекту Конституції та її прийняття. Підкреслюва­лося також, що у новій Конституції слід чітко відобразити відданість України загальнолюдським цінностям, нормам міжна­родного права. Червоною ниткою крізь Основний Закон мали пройти ідеали гуманної, демократичної, правової держави і гро­мадянського суспільства, опорою якого покликана стати три­єдність законодавчої, виконавчої та судової влад.

Варто зазначити, що у ході обговорення Концепції виявилися різні підходи до окремих ЇЇ положень. Зокрема, активно дебату-валися питання щодо назви нашої держави («Україна», «Рес­публіка Україна», «Українська Радянська Республіка»), форми державного правління (президентська або парламентська), струк­тури Верховної Ради (одно- чи двопалатна), місця і призначення прокуратури, Рад народних депутатів у системі органів держав­ної влади, необхідності відмови від імперативних депутатських мандатів і переходу до вільних тощо.

З метою широкої і всебічної апробації розробленого проекту Концепції нової Конституції Президія Верховної Ради Української РСР 18 березня 1991 р. прийняла постанову «Про проведення рес­публіканської конференції на тему «Концепція і принципи нової Конституції Української РСР». Конференція, яка відбулася 18— 20 квітня 1991 р., виробила ряд цікавих і конкретних рекомендацій.

22 травня 1991 р. Верховна Рада розглянула Концепцію нової Конституції і доручила Комісії з розробки нової Конституції до­опрацювати її з урахуванням підсумків обговорення і внести на схвалення Верховної Ради, яке й відбулося 19 червня 1991р. Необхідно зауважити, що зміст Концепції нової Конституції зво-

дився до визначення загальнометодолопчних принципів самої Концепції, а також структури Конституції. Щодо загальномето­долопчних принципів, то їх було сформульовано шість і зміст їх полягав у такому. Перший — нова Конституція повинна грунту­ватися на Декларації про державний суверенітет України, через всю Конституцію мають бути проведені ідеї правової держави. Другий — у центрі уваги нової Конституції мають бути людина як найвища соціальна цінність, її права і свободи та їх гарантії. Основним об'єктом конституційного регулювання повинні стати відносини між громадянином, державою і суспільством. Регулю­вання Конституцією цих та інших відносин спрямовувалося на забезпечення умов життя, гідних людини, формування громадян­ського суспільства. Третій — Конституція має визначити пріори­тет загальнолюдських цінностей, закріпити принципи соціальної справедливості, утвердити демократичний і гуманістичний вибір народу України, чітко відобразити прихильність нашої держави загальновизнаним нормам міжнародного права. Четвертий — нор­ми нової Конституції повинні бути нормами прямої дії. Встано­влювалося, що неприпустимо відмовлятися від їх застосування внаслідок відсутності конкретизуючих законів або інших норма­тивно-правових актів. П'ятий — нова Конституція має бути стабільною. Для цього передбачався жорсткий механізм її змін, і нарешті, шостий — для забезпечення сталості та ефективності Конституції необхідно запровадити інститут конституційних за­конів, посилання на які будуть у тексті самої Конституції.

Характеризуючи структуру проекту Конституції України, слід зазначити, що вона складалася з преамбули і дев'яти розділів з такими назвами: І — «Засади конституційного ладу», І! — «Пра­ва людини і громадянина», III — «Громадянське суспільство і держава», IV — «Територіальний устрій», V — «Державний лад», VI — «Кримська Автономна Радянська Соціалістична Респуб­ліка», VII — «Національна безпека», VIII — «Охорона Консти­туції», IX — «Порядок змін і доповнень Конституції і консти­туційних законів». Передбачалося, що в цих розділах будуть за­кріплені норми 26 глав.

Відповідно до схваленої Концепції 1 липня 1992 р. Верховною Радою України був розглянутий проект нової Конституції нашої держави. Прийнято рішення винести його на всенародне обгово­рення. За кілька місяців до комісії надійшло майже 50 тис. заува­жень і пропозицій.

8 жовтня 1993 р. Верховна Рада прийняла постанову, згідно з якою проект нової Конституції мав бути доопрацьований за ре-

зультатами всенародного обговорення та обговорення у Вер­ховній Раді. Остаточний варіант проекту нової Конституції України, доопрацьований Конституційною комісією, був датова­ний 26 жовтня 1993 р. Таким чином, саме в цей день практично завершився перший етап конституційного процесу в Україні.

Після цього згаданий процес загальмувався, якщо не сказати зупинився. Далася взнаки політична ситуація, що склалася на той час у нашій державі. Загострилися відносини між законодавчою і виконавчою владами. Розпочалася підготовка дострокових ви­борів до Верховної Ради і виборів Президента. Як відомо, вибори до Верховної Ради відбулися у березні, а вибори Президента — у червні 1994 р. Були й інші причини призупинення конституційного процесу. Він відновився, а точніше, вступив у свій другий етап ли­ше 20 вересня 1994 р., коли Верховна Рада своєю постановою ви­значила чисельний склад Комісії з опрацювання проекту нової Кон­ституції України (40 осіб). Очолили комісію на правах співголІв Голова Верховної Ради України О. О. Мороз і Президент України Л. Д. Кучма. До складу комісії Верховна Рада і Президент делегува­ли по 15 членів, Верховна Рада Автономної Республіки Крим — 1, судові установи і Генеральна прокуратура України — 7. Слід за­уважити, що члени Конституційної комісії від Верховної Ради при­значалися депутатськими групами та фракціями за пропорційним принципом. Таким чином, склад Конституційної комісії віддзерка­лював грізні гілки державної влади. Верховна Рада 10 листопада 1994 р. затвердила повний склад Конституційної комісії, яким і був підготовлений проект нової Конституції України.

Цілком зрозуміло, що затримка з розробкою та прийняттям нової Конституції України негативно позначалася на становищі в суспільстві і державі, гальмувала економічні, політичні і держав­но-правові реформи. Продовжувався економічний спад, знижував­ся рівень життя, загострювалася політична ситуація, зростала злочинність, виникло чимало складних проблем у відносинах за­конодавчої і виконавчої влад тощо. Ці та інші фактори зумовили розробку та укладення Конституційного Договору між Верхов­ною Радою України та Президентом України «Про основні заса­ди організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Консти­туції України», який було підписано 8 червня 1995 р. В його вступній частині однією з причин укладення Договору було на­звано відсутність нової демократичної Конституції України, що стало гальмівним чинником на шляху здійснення економічних, політичних і державно-правових реформ у державі.

Структура Договору дає загальне уявлення про його зміст. Він складався, крім вступної, з чотирьох частин. Найсуттєвіші поло­ження були викладені у ч. 1, яка, в свою чергу, містила вісім розділів: 1 — «Загальні положення» (ст. 1—5), II — «Верховна Рада України» (ст. 6—18), III — «Президент України» (ст. 19— 28), IV — «Уряд України — Кабінет Міністрів України» (ст. 29— 35), V — «Суди України» (ст. 36—42), VI — «Прокуратура Украї­ни» (ст. 43—45), VII — «Місцеві органи державної виконавчої влади та місцеве самоврядування в Україні» (ст. 46-—59), VIII — «Заключні положення» (ст. 60, 61). Різні оцінки висловлювались щодо змісту Конституційного Договору і самого факту його прий­няття. Не всі норми його були досконалі і відповідним чином уз­годжені, нерідко навіть суперечили одна одній. Але, безумовно, він сприяв певній стабілізації ситуації у державі і суспільстві, ак­тивізував хід конституційного процесу тощо.

У той же час необхідно було продовжувати роботу над проек­том нової Конституції. Україна залишалася єдиною з держав ко­лишнього Союзу РСР, в якій не була прийнята Конституція як головний юридичний атрибут державності, своєрідний «паспорт держави».

З метою прискорення процесу доопрацювання наявних ма­теріалів, вивчення та узагальнення підготовлених альтернатив­них проектів нової Конституції (а їх було близько 10) розпоря­дженням вищезазначених співголів Конституційної комісії —*. Президента України Л. Д. Кучми і Голови Верховної Ради Украї­ни О. О. Мороза — 19 червня 1995 р. було створено її робочу групу. В результаті опрацювання матеріалів, переданих до неї, бу­ло підготовлено проект Конституції України. 11 березня 1996 р. він був схвалений Конституційною комісією, а 20 березня внесе­ний на розгляд Верховної Ради. Практично відбувся публічний акт передачі розробленого і схваленого проекту нової Консти­туції у Верховну Раду разом із зауваженнями і доповненнями членів Конституційної комісії для подальшої роботи над ним. Після розгляду цих матеріалів і з метою подальшого доопрацю­вання проекту Конституції постановою Верховної Ради України від 5 травня 1996 р. було сформовано Тимчасову спеціальну комісію, до складу якої ввійшли за пропорційним принципом представники депутатських груп і фракцій. Цій комісії було на­дано статус головної. Комісія провела значну роботу. Про це свідчить хоча б те, що нею було розглянуто і враховано понад 2 тис. пропозицій і зауважень, які були відображені в остаточно доопрацьованому проекті Конституції України. 4 червня Верхов-

на Рада України його розглянула і прийняла в першому читанні: ліва частина парламенту не погоджувалась з окремими положен­нями проекту Основного Закону, особливо щодо приватної влас­ності, Президента як глави держави та деяких інших. Звичайно, свої позиції вони відстоювали як на засіданнях Тимчасової спеціальної комісії, так і в процесі голосування за проект у сесійному залі, що певною мірою негативно позначилось на про­цедурі прийняття Конституції. 26 червня 1996 р. Президент України Л. Д. Кучма видав Указ про проведення всеукраїнського референдуму стосовно проекту Конституції, який було схвалено Конституційною комісією 11 березня 1996 р. Таке нетрадиційне «стимулювання» Верховної Ради України з боку Президента зму­сило її працювати цілодобово з 27 по 28 червня. Результатом цієї роботи стало те, що 28 червня 1996 р. нова Конституція України голосами 315 народних депутатів України була прийнята, а Пре­зидент України свій Указ визнав таким, що втратив чинність.

Прийняття Основного Закону нашої держави — визначна подія в історії України, житті її народу. Завершився тривалий і надзвичайно складний конституційний процес, а у розвитку суспільства і держави розпочався якісно новий етап.