Розділ 7. Запитання і відповіді

7.5. Відповіді та їх види

Систематичний огляд змістовного поля запитань дозволяє

дати формальні схеми відповідей на ті або інші запитання. «По+

няття обумовлюють запитання, які можливо поставити, і, таким

чином, обумовлюють відповіді, які можна отримати», — відзна+

чає провідний український філософ і логік М. Попович.

Відповіддю є судження (або група суджень), що надає (надають) інформацію, якої бракувало Запитувачеві при формулюванні запи' тання.

Оскільки відповідь виражається у судженні, відповідям влас+

тиві такі характеристики, як істинність або хибність, стверджу вальність або заперечувальність. Але на відміну від звичайних су+

джень відповіді поділяються далі на повні та неповні, власні та не власні. У повсякденному вжитку в так званих закритих запитаннях

замість розгорнутого судження може застосовуватися одне слово:

«так» чи «ні». Однак ці скорочені відповіді служать лише позна+ ченням для повного стверджувального або заперечувального суд+

ження і тому не впливають на загальне розуміння відповіді як су+

дження. З цих міркувань випливає підстава для розрізнення двох

вихідних видів відповідей: повних та неповних. Слід відрізняти скорочені відповіді від неповних — скорочена відповідь може слу+ жити позначенням як повної, так і неповної відповіді.

Розглянемо приклади можливих діалогів з різними варіанта+ ми відповідей :

«Ти знаєш інженера Петренка?» — «Я знаю інженера Петрен+

ка» (повна).

«Так» (скорочена).

«Не знаю» (скорочена). «Знаю Петренка» (неповна).

Повна відповідь принципово не обмежена обсягом, але має

містити тільки суттєву інформацію про предмет запитання. Влас+ ною відповіддю на запитання «Хто є президентом США?» буде

відповідь «Джордж Буш», а невласною, хоча й істинною та фор+

мально коректною — «Якийсь американець є президентом США».

Залежно від контексту, предмета та цілей, які ставлять перед

собою учасники діалогу, відповіді можуть бути релевантними та

115

Логіка

нерелевантними, тобто задовільними або незадовільними, незалеж+

но від того, будуть вони істинними або хибними. Так, у прикладі діалогу: «Хто вчинив цей злочин? — Цей злочин вчинив Дмитро

Н» — відповідь є релевантною, хоча й, можливо, хибною. В іншо+ му прикладі: «Хто вчинив цей злочин? — Хтось вчинив цей зло+

чин» відповідь не є релевантною, хоча й безумовно істинною.

Зрозуміло, що в практиці та науковому пізнанні нас цікавлять

тільки істинні та релевантні відповіді. Саме ця вимога лежить в основі правил відповідей.

Логічна структура відповіді містить у собі три основних еле+ менти: предмет відповіді, зміст відповіді та обсяг відповіді. Пред+

мет відповіді на запитання збігається з предметом запитання.

Змістом відповіді є альтернатива, обрана з обсягу запитання.

Обсяг відповіді — множина можливих (як істинних, так і хибних) відповідей на поставлене запитання.

7.6.Правила відповідей та типові помилки при їх порушенні

Часто кажуть, що правильно поставлені запитання вже міс+ тять у собі правильну відповідь.

Правила відповідей мають сенс тільки відносно їхніх повних форм. Тому для встановлення правильності неповної відповіді слід спробувати перетворити її на повну. Правила відповідей

відносно симетричні правилам запитань, тому найпростіші з них наведемо без коментарів за їхньою очевидністю.

1.Відповідь повинна бути синтаксично повною та узгодженою.

2.Відповідь мусить мати сенс.

3.Відповідь слід формулювати ясно та чітко.

4.Відповіді на складні запитання слід розкладати на прості.

5.Щодо складних запитань диз’юнктивного типу слід форму' лювати всі можливі альтернативні відповіді.

Слід враховувати, що ці загальні правила в умовах повсякден+ ного діалогу можуть виявитися недостатніми, бо вони стосуються насамперед тільки добросовісного спілкування, коли співбесід+

ники взаємно зацікавлені у встановленні істини щодо деякого

116

Розділ 7. Запитання і відповіді

стану справ. Така ситуація добросовісності (або bona fide) дале+

ко не завжди має місце в практичній роботі юриста. Йому дово+ диться досить часто зустрічатися зі свідомими чи несвідомими намаганнями втаємничити істину, висловити тільки її частку чи навіть перекрутити на фальш. З іншого боку, далеко не завжди сам юрист є зацікавленим у тому, щоб сказати все, що йому відо+ ме. Звичайно, у цих випадках він не мусить брехати. З прагматич+ ної точки зору вважається цілком достатнім, щоб він скористав+

ся одним з можливих тактичних прийомів:

1)надання неповної відповіді;

2)відмова відповідати з обов’язковим поясненням, чому це неможливо — наприклад, з процесуальних або професійно+етич+ них міркувань;

3)залишення Запитувача впевненим у тому, що йому від+

повіли, хоча відповідь була неточною, тобто без належної для точної відповіді конкретизації;

4)категорична відмова відповідати без усяких подальших пояснень.

Оскільки діяльність юриста завжди пов’язана з пошуком, запитання і відповіді є необхідним компонентом судово+слідчої практики. Отже, знання інтерогативної техніки і володіння нею

єнеобхідною умовою професійної діяльності юриста. Тому саме майбутньому юристу слід готуватися до своєї професії перш за

все на студентській лаві. Ми звикли, що активну роль у поста+ новці запитань у процесі навчання переважно відіграє вчитель або викладач. Але більш важливою є ініціатива самих студентів у постановці запитань, їхня зацекавленість у тому, щоб правильно ставити запитання і правильно на них відповідати.

Контрольні запитання

Що таке передумова запитання? Що таке предмет запитання? Що таке зміст запитання?

Що таке обсяг запитання? Що таке предмет відповіді? Що таке зміст відповіді?

Що таке обсяг відповіді?

У чому полягає значення теорії запитань і відповідей для юридичної практики?

117

Р о з д і л

Умовиводи та їх основні 8 види.

Дедуктивні умовиводи

8.1.Загальна характеристика умовиводів

Навіть найбільш інформативне істинне судження ще не дає

нам змоги усвідомити сам процес його отримання, зрозуміти, як рухається думка, як здійснюється перехід від однієї думки до іншої. Дуже абстрактним чином цей процес почасти описується

за допомогою умовних складних суджень. Більш конкретно він відтворюється за допомогою умовиводів.

Умовивід є формою міркування, завдяки якій з одного або декількох суджень за визначеними правилами виводять нове судження.

Наприклад:

1.Усі судді мають великий життєвий досвід.

Отже, харківські судді мають великий життєвий досвід.

2.Усі злочини є правопорушеннями. Шахрайство — злочин.

Отже, шахрайство є правопорушенням.

3.Залізо проводить електричний струм. Мідь проводить електричний струм. Срібло проводить електричний струм. Золото проводить електричний струм. Залізо, мідь, срібло, золото є металами.

Отже, ймовірно, що всі метали проводять електричний струм.

4.А. за збройний напад за вироком суду отримав 7 років позбавлення волі.

118

Розділ 8. Умовиводи та їх основні види. Дедуктивні умовиводи

Б. теж вчинив збройний напад.

Отже, ймовірно, що Б. отримає за вироком суду 7 років позбавлення волі.

В усіх наведених прикладах з одних суджень виводяться нові

судження. Ті судження, в яких є певне вихідне знання і з яких ви+

водиться нове судження, називаються засновками ( лат. praemissal),

а нове судження, отримане з засновків, називається висновком (лат. conclusio). Для більшої наочності засновки відділяються від

висновку рискою.

Узвичайній мові зв’язок висновку з засновками виражається

словами «отже», «значить», «тому що» і т.ін. Відношення між за сновками і висновком є відношенням між підставою і наслідком: за+

сновки є підставою, висновок — наслідком, що випливає з цієї підстави. Залежно від кількості засновків усі умовиводи поділя+

ються на безпосередні — з одним засновком, і опосередковані — двома та необмежено більшою кількістю засновків.

Для того щоб висновок був істинним, необхідно дотримува+

тися двох умов:

1) засновки повинні бути істинними;

2) слід дотримуватися правил логічного виводу.

Залежно від напрямку, в якому рухається думка в процесі виводу, розрізняють дедуктивні, індуктивні та традуктивні умо+

виводи.

Удедуктивних умовиводах (від лат. deductio — виведення) між засновками та висновком існує відношення логічного слідування,

тобто думка рухається від загального положення до його частко вого застосування.

Індуктивні умовиводи (від лат. inductio — наведення) ніби «на водять» нас на загальну думку на підставі серії часткових спосте режень, тобто в них ми маємо зворотній порявняно з дедукцією про цес виводу від часткового до загального.

Традуктивні умовиводи (від лат. trans — через +ducere — вести),

або умовиводи за аналогією (від грец. аnalogia — пропорція), «пере+ носять» на висновок ту ж саму ступінь загальності, яку мали заснов+ ки. Найчастіше йдеться про перенесення часткового знання про

одиничний предмет думки на інший, схожий з першим, предмет.

За ступенем обгрунтованості висновку умовиводи поділяють на демонстративні та правдоподібні (недемонстративні, імовірні).

119