4.2.2. Невербальна комунікація

Люди спілкуються одне з одним не лише за допомогою вербальних (словесних), але й невербальних (зовнішність, колір, запах, міміка, жести тощо) засобів. Відомо, що за до­помогою вербальних засобів передається лише 7 % інфор­мації, через звукові засоби (зокрема, інтонацію голосу, тон звуку) - 38 %, невербальними засобами - 55 %.

Засновник теоретичної системи символічного інтеракціо-нізму Цж. Мід аналізує процес формування індивідуальної свідомості під час взаємодії з поняттям жесту, який, на його думку, припускає співвіднесеність з деякими елементами до­свіду індивіда та викликає у свідомості того, хто сприймає, відчуття тотожне наявному в свідомості того, хто інформацію подає.

Дослідження в галузі еволюції людських систем спілкування дають підстави досить упевнено припустити, що історично мова

жестів передувала словесній мові. Спостереження над способа­ми спілкування виявило у вищих антропоїдів^, велику групу жестів і поз, відповідних поведінці людини, скажімо: обійми, уклін, кивок головою та ін.

У культурі з традиційною системою засобів спілкування (не кажучи вже про архаїчну) жести відігравали незрівнянно більшу роль, аніж ми це можемо уявити на основі власного життєвого досвіду. У багатьох культурних традиціях існували відпрацьовані системи жестів (наприклад, у деяких чернечих орденах і в дервішів, які давали обітницю мовчання), що не по­ступаються сучасній мові жестів людей із вадами слуху.

В історії комунікативної поведінки особливо важливою частиною тіла є рука. Коли ми говоримо про жести, насам­перед, маємо на увазі рухи рук. Багато жестів рук, які ви­користовуються в сучасному спілкуванні, мають дуже давнє походження. У ретроспектив! їхнє значення тісно пов'язане з ритуально-міфологічною символікою руки. Численні аналізи літератури дають можливість стверджувати, що жести рук на­лічують більше, ніж дві тисячі символів.

Для невербального спілкування надзвичайно важливо про­аналізувати мову жестів та її зв'язок з мовленням. Замість того, щоби сказати "так" чи "згодний", можна кивнути головою. Коли потрібно виділити якусь думку, люди піднімають вгору вказівний палець.

Можна сказати, що мова жестів еквівалентна звуковій (вербальній) мові, але, на жаль, не всі розуміють, що мова жестів не є загальнолюдською мовою, та переносять сим­воліку жестів, поширену в культурі А до культури Б, у резуль­таті чого комунікації або немає, або вона ускладнюється.

Прикладом розбіжностей "українських" та "іноземних" жестів може бути те, що ми, наприклад, прощаючись, махаємо рукою, розвертаючи долоню від себе і розгойдуючи нею вперед і назад, тоді як італійці розвертають долоню до себе та роз­гойдують нею вперед і назад. Італійський жест українці сприйма­ють як "ідіть сюди", тому легко зрозуміти, яким чином ви­никають непорозуміння.

Окрім жестів, які мають визначене значеннєве навантаження, є жести, що супроводжують мову, але нездатні замінити

67

66

мовні вислови. Вони не несуть конкретної мовної інформації. Зокрема, якщо людина говорить українською мовою, а жести­кулює як італієць, то, хоча б зміст його мови можна зрозуміти правильно, але за жестами не вдасться приховати, що він іно­земець.

Досліджуючи невербальні засоби міжкультурної комунікації, важливо розкрити етикетну роль фізичних контактів у між-особистісному спілкуванні, їхній соціологічний зміст полягає в тому, щоб з'ясувати статусно-рольові відносини, а також ступінь близькості осіб, які спілкуються. У поведінці людини важливе значення мають дотики, потиск руки, поцілунки.

Невербальні засоби спілкування є показниками сту­пеня близькості співбесідників. Вони можуть бути "безмов­ними знаками" людини та виконувати такі функції:

• нести інформацію про ставлення співрозмовників одне до одного, ступінь їхньої близькості;

• доповнювати, уточнювати, а іноді замінювати мову;

• виявляти статусно-рольові характеристики партнерів;

• можуть слугувати засобом міжособистісного впливу в спілкуванні та регулюванні відносин;

• бути засобом створення й обігрування визначеного образу. Особлива "цінність" невербальних засобів, порівнянне

з мовою, полягає в тому, що вони більш природні та меншою мірою підконтрольні свідомості, тому подекуди точніше, ніж слова, відображають почуття та стосунки.

Потрібно зазначити, що найприйнятніші в тому чи тому суспільстві моделі невербальної поведінки завжди відбивають морально-естетичні цінності певного суспільства.

4.2.3. Значення толерантності й емпатії

Методологічне значення для з'ясування особливостей міжкультурної комунікації представників різних націй мають категорії "толерантність" і "емпатія".

Толерантність - це терплячість до інших поглядів, вдач і звичок. Вона необхідна тоді, коли беруться до уваги особли­вості різних народів, націй і релігій, її ознакою є впевненість у собі й усвідомлення надійності власних позицій, а також від-

68

критої для всіх ідейної течії, що не боїться порівняння з іншими поглядами та не уникає духовної конкуренції.

Найбільші досягнення цивілізації пов'язані з умінням знаходити контакт між представниками різних культурних світів.

Людям, які потрапляють в інше культурне середовище, потрібні роки для того, щоби пристосуватися до "нового" сим­волічного простору. При цьому краще пристосовуються ті, в котрих є досвід міжкультурного спілкування. Представники ж більш замкнених культур сутужніше освоюють культурну символіку "інших" світів. У цьому сенсі українці як представ­ники багатонаціональної культури України з її досвідом спілку­вання з різними типами культур (як Сходу, так і Заходу) мають найвищий рівень толерантності. Зазвичай, людей умовно класифікують на інтровертів і екстравертів. Перші начеб-. то бачать "себе у світі", а другі- "світу собі". Інакше кажучи, інтроверти звернені до себе та зосереджені на собі, а екстра­верти є їх повною протилежністю.

Слов'янський (і український також) тип цивілізації- інтро-вертний. При зовнішній відкритості до впливу інших культур вона лишається внутрішньо несприйнятливою до них. Форму­вання толерантності є метою ще багатьох культур.

На жаль, і дотепер існує практика ставлення до індивідів зі своєї культури як "до людей", а до інших - як до "не зовсім людей". Таке ставлення сприймається як прояв шовінізму, що значною мірою базується на примітивному первісному трайбалізмі, який поділяє світ на "своїх" і "чужих", стверджує власну моральну перевагу та неповноцінність інших людей. Та в умовах сучасних суспільств, які володіють могутнім знаряд­дям масового знищення, така тенденція становить серйозну небезпеку для людства як виду. Отож необхідно виховувати доброзичливе ставлення до інших культур, які не дивуються "не таким як ми" та усвідомлюють свою подібність до інших. Емпатія - це здібність:

- уявити себе на місці іншої людини та зрозуміти її;

- поставити себе на місце іншого в його ситуації;

69

- перебороти межі своєї життєвої ситуації, а також пере­бороти ті рамки, що обмежують поведінку людини в традицій­ному суспільстві;

- до співчуття в усьому емоційному спектрі.

Засоби масової інформації роблять більш відкритими для нас інші культурні світи та формують у сучасної людини здібність розуміти їх. Сучасним людям, якщо їх порівнювати з представниками традиційних культур, властива велика відкритість як передумова емпатії. У замкнених співтовари­ствах традиційних культур існувала більш сувора система регуляції поведінки людини (ритуал), місце індивіда в су­спільстві та її поведінка були чітко визначені соціальним ста­тусом. Наявність суворих ієрархічних меж усередині культур­ного спілкування ускладнювало таку можливість міжкультурно-го спілкування.

Культура Нового часу виробила свої, більш універсальні способи регуляції всередині культурного спілкування (ети­кет), що досить успішно функціонують на всіх рівнях міжкуль-турного спілкування (дипломатичний етикет, етика бізнесу й міжнародних контактів та ін.). Модернізація суспільства спричинила трансформацію характеру спілкування як усередині національної культури (між представниками різних соціаль­них прошарків, різних субкультур, різних етносів), так і між національними культурами.

Нині людина характеризується зовсім іншим поглядом на світ, зовсім іншою здатністю до змін, на відміну від традицій­ної людини. Якщо прихованій здатності до емпатії можна навчити й активізувати її, тоді можна сподіватися на те, що при докладанні небагатьох зусиль буде досягнуто рівня психологічної емпатії.

Сучасний тип особистості виник у контексті соціальних умов, які змінюються, та культурних контактів, що розширюються. Цей тип створюється не штучними засобами, а в результаті змін у системі освіти та соціальних процесах, які охоплюють великі взаємодії та контакти у світовому масштабі.

70