1. Міжнародна корпорація і зовнішнє середовище

Довгий час менеджмент був спрямований на рішення тільки оперативних задач міжнародних і національних корпо­рацій. Планування майбутнього здійснювалося на основі ек­страполяції наявних результатів діяльності. Ринок динамічно розвивався згідно з прогнозами. Стабільність, стійкість зовн­ішнього середовища, передбачуваність завтрашнього дня при­водили до концентрації уваги менеджерів на внутрішньому стані організації, пошуку внутрішніх джерел підвищення ефек­тивності діяльності.

Наприкінці 1940-х початку 1950-х років ситуація почала зміню­ватися. Ріст невизначеності зовнішнього середовища стимулю­вав посилення уваги до планування майбутнього, формування прогнозів змін попиту, пропозиції, оцінці впливу соціальних, культурних факторів на ринкову рівновагу, виявленню тих факторів ближнього і глобального оточення, що впливають на формування довгострокових конкурентних переваг.

Якщо в 1950-і роки стратегія більшості міжнародних корпо­рацій будувалася на основі аналізу переваг і недоліків варіантів поведінки в залежності від особливості внутрішніх параметрів розвитку організації, у 1960-і роки - на аналізі портфеля видів діяльності, то в 1970-і роки подальше ускладнення зовнішнього оточення привело до необхідності розробки програм розвитку з урахуванням можливих змін у зовнішньому середовищі.

Зовнішнє середовище – це «широкий спектр сил, що діють ззовні організації, що можуть вплинути на її кон­курентну результативність» [15], тобто це об'єктивно сформо­вані умови функціонування міжнародних корпорацій.

Міжнародні корпорації як відкриті системи безпосередньо або опосередковано взаємодіють із всіма елементами навколиш­нього середовища, піддаються різноманітним впливам, одержу­ють необхідні ресурси і постачають у зовнішнє середовище продукти і послуги.

Значний внесок у теоретичне обґрунтування значимості зовнішнього середовища для окремих організацій внесли дослід­ження Дилла В., Томпсона Дж., Старбука В., Ленза Р. і Энглмдоу Дж., Эмери Ф., Димаджио П., Ансофф І. і ін.

Дж. Пфеффер і Дж. Салаксик як об'єкт своїх досліджень обрали проблеми ресурсної залежності організацій. Результатом наукових вишукувань стало визнання зовнішнього середови­ща як фактора, що не обмежує, а полегшує діяльність організації за рахунок надання їй необхідних ресурсів.

Відповідно до концепції ресурсної залежності результа­тивність діяльності організації визначається забезпеченістю найважливішими зовнішніми ресурсами, за які бореться вся популяція організацій. Якщо ресурси недостатні, то організації, здатні їх контролювати, будуть у свою чергу, контролювати тих, хто має потребу в їхньому одержанні. А успішно діючі органі­зації здатні стимулювати виникнення подібної ситуації для рішення власних задач.

Пильне спостереження за зовнішнім середовищем дозволяє установити потенційні погрози і сприятливі можливості. Рішен­ня проблеми невизначеності здійснюється за рахунок реалізації різних стратегій, основними з яких виступають стратегія демп­фірування (нормування, створення запасів, вирівнювання, про­гнозування), стратегія контактування (ведення переговорів, підписання контрактів, створення спільних підприємств, злит­тя, утворення асоціацій, налагодження відносин з державою, встановлення інституціональних зв'язків). Таким чином, ство­рюються умови для управління зовнішнім середовищем.

Ф. Емері запропонував використовувати побудовану на біо­логічних аналогіях модель «відкритої системи» для опису різних типів зовнішніх впливів і їхнього впливу на структуру організації. Перший тип зовнішнього впливу пов’язав з реалі­зацією ситуації класичного ринку, другий пов’язав з недоско­налою (монополістською) конкуренцією, третій - з діяльністю на олігополістському ринку, четвертий тип - тип «турбулент­них полів», який виникає в зв'язку з різким посиленням невиз­наченості і непередбачуваності зовнішнього середовища. Зміна поля (правових вимог, систем цінностей, правил державного регулювання, технологій і ін.) створює постійну погрозу руйну­вання організації. Для ефективної реакції на зовнішні впливи необхідно розвивати саморегулюючі функції.

У дослідженнях П. Димаджио й У. Пауелла значна увага приділяється оцінці впливу зовнішнього середовища на діяльність організації. Основні результати досліджень полягають у наступному:

• якщо підприємства діють у східних зовнішніх умовах, то відбувається зближення організаційних структур керуван­ня, культур і способів дій;

• східні зовнішні умови виникають у випадку використан­ня тих самих постачальників, консультантів, клієнтів, ре­гулювання діяльності державою і професійними об'єднан­нями, наявності загального інформаційного середовища.

Р. Майлс і Ч. Скоу розглядають зовнішнє середовище як «не просто гомогенне оточення, а скоріше сукупність факторів, та­ких як умови ринків товарів і праці, традиції галузі і методи її діяльності, характер державного регулювання, взаємини з по­стачальниками сировинних і фінансових ресурсів. Кожний з цих факторів впливає на організацію» [8]. Ефективно діюча організація досягає відповідності параметрів зовнішнього сере­довища внутрішнім параметрам організації (структура, проце­си, технології). Досягнення подібної відповідності можливо, на думку дослідників, тільки в результаті реалізації рішень вищих управлінців, що мають здібності як знаходити, так і вирішува­ти проблеми. Відповідальні за прийняття рішень, тобто «домі­нуюча коаліція» несуть відповідальність за визначення ставлен­ня компанії до зовнішнього середовища, за установлення взаємодій з ним, за сегментування зовнішнього середовища, за розподіл робочих обов'язків.

«Підхід, заснований на стратегічному виборі, по суті, дово­дить, що ефективність організаційної адаптації залежить від сприйняття домінуючої коаліції зовнішнього середовища і рішень, які вона приймає у відношенні того, як організація буде поводитися у визначених зовнішніх умовах. Ця комплексна динамічна проблема може бути розділена на три складові: підприємницьку, інженерну, адміністративну».