51.Основні ідеї євразійців

"У СВІТЛІ ЄВРАЗІЙСЬКОЇ ДОКТРИНИ"(Савіцький, Трубецькой,

Доктрину євразійства було створено в еміграції професійними істориками, географами, етнографами, культурологами, лінгвістами. Передумови її виникнення було проаналізовано вище, а поштовхом до появи стали події в Російській імперії 1917 - 1920 років, а саме: Лютнева, а згодом - Жовтнева революція і, зрештою, кривава громадянська війна. "Євразійці" були змушені залишити свою Батьківщину і у віддаленні від неї намагалися переосмислити її минуле, історію для того, щоб передбачити майбутнє і вплинути на нього. Перші "євразійці" за своїм характером були патріотами. Вони належали до табору в еміграції, який дістав назву "оборонці". Та незважаючи на радикальну трансформацію суспільного життя в Росії, не відреклися від своєї Батьківщини, а продовжували пов'язувати з нею свої долі. Саме з цієї причини вони пізніше пішли певною мірою на співпрацю з більшовиками. За таких умов і виникла євразійська концепція.

Центральним пояттям у євразійській доктрині є, звичайно, поняття "Євразія". "Євразія характеризується як певне замкнене і типове ціле і з точки зору клімату, і з точки зору інших географічних умов", - заявляли "євразійці" у своїй програмній книзі "Евразийство. Опыт систематического изложения", виданій у Парижі в 1926 році. Петро Савицький визначав Євразію як третій, серединний, материк, що лежить між Європою та Азією. На його думку, це замкнене і типове ціле з точки зору клімату та інших географічних умов. Отже, Євразія постає як особливий етнографічний, політичний, культурний та духовний світ. Вона є самодостатнім, єдиним організмом, який поєднує в особливому розвитку і взаємодії всіх тих, хто існує на її теренах. Таким чином, Євразія є, певною мірою, відокремлений, автаркічний світ, її особливості та відмінності відображуються навіть у географічних ознаках. А "євразійці", за словами П. Савицького, - це представники нового початку в мисленні і житті, це - група діячів, які працюють над радикальним перетворенням панівного світобачення та життєвого устрою.

Таким є визначення "євразійців" у вузькому значенні. А в широкому це - всі ті, хто мешкає на теренах Євразії й усвідомлює свою приналежність до євразійства.

Важливим поняттям для "євразійців" є становий хребет Євразії.

Однією з основ євразійства є твердження, що демократичний устрій сучасності має змінитися ідеократичним. Під ідеократією розуміється устрій, в якому правлячий прошарок відбирається за ознакою відданості одній загальній ідеї-правительки. Тобто, однією із світоглядних ідей "євразійців" є саме ідея ідеократичного устрою. Ідеократична держава має свою систему переконань, свою ідею-правительку, носієм якої є об'єднаний в одну-єдину державно-ідеологічну організацію правлячий прошарок. І тому ця держава неодмінно повинна сама активно організовувати всі сторони життя і керувати ними.

Важливим моментом у вченні "євразійців" є велика роль релігії в суспільному житті. Зокрема, діячі цієї течії зазначали, що здорове соціальне суспільство може бути засноване лише на нерозривному зв'язку людини з Богом. Релігія розглядалась як певна духовна основа здорового суспільства. Велику роль у релігійному аспекті життя для "євразійців" відігравала православна церква. Саме православ'я вони брали як духовну основу для майбутнього євразійського народу .

Важливим у тлумаченні "євразійців" є питання націоналізму. Специфіка їх підходу до націоналізму полягала у сфері культури. Вони зазначали, що ставлення людини до культури свого народу може бути різне.

Боротьба з власним егоцентризмом можлива лише за допомогою самопізнання. Істинне самопізнання допоможе людині зрозуміти своє справжнє місце в світі, зрозуміти, що вона - не центр всесвіту. Це ж самопізнання приведе людину до розуміння загальної природи людей та народів загалом, до з'ясування того, що жодна людина не є центром чи вершиною. Від розуміння своєї власної природи людина чи народ шляхом заглиблення і самопізнання приходить до усвідомлення рівноцінності всіх людей та народів. Висновком із цих міркувань є ствердження власної самобутності, прагнення бути самим собою. І не лише прагнення, але і вміння. Бо той, хто самого себе не пізнав, не може і не вміє бути самим собою.

Отже, на погляд "євразійців", справжній націоналізм полягає передусім у самопізнанні. Як зазначає М.Трубецькой у своїй праці "Об истинном й ложном национализме", принципи "пізнай самого себе" та "будь самим собою" - це два аспекти одного й того самого положення. Істинне самопізнання знаходить свій вираз у гармонійній самобутності життя і діяльності певної особистості. Для народу - це самобутня національна культура. Народ пізнав самого себе, якщо його духовна природа, його індивідуальний характер знаходять свій найбільш яскравий вираз у його самобутній національній культурі, і ця культура є гармонійною. Створення такої культури і є справжньою метою кожного народу. Істинний націоналізм, на думку "євразійців", не може ґрунтуватися на егоцентризмі. Лише шляхом самопізнання можна забезпечити власну самобутність. З цими твердженнями "євразійців" важко не погодитись. Тому, на нашу думку, справжній націоналізм не може нав'язувати свої цінності іншим народам та культурам.

Сучасне євразійство

Розглянемо сучасне євразійство. Як уже було зазначено, євразійська доктрина сформувалась у 20-30-х роках XX століття. Більшовики її не сприйняли, але певний час співпрацювали з "євразійцями" для того, аби контролювати процес розвитку євразійської ідеології. Реальний потенціал цієї доктрини був адекватно оцінений більшовиками, і саме з цієї причини було зроблено все, аби вона не була поширена на теренах колишнього СРСР.

На певний час євразійство майже зникає. Але у 70-х роках воно привертає до себе увагу радянської влади. Найдалекоглядніші функціонери із середовища комуністичної бюрократії відчували небезпеки, що їх приховувала прийдешня політична та економічна криза, і вже наприкінці 70-х - початку 80-х років проводили пошуки нової ідеологічної доктрини. Так, на окремих ділянках було явно послаблено ідеологічний контроль з боку КПРС і КДБ. Зокрема, цим користувався письменник Олександр Проханов. Докторську дисертацію, яка йшла урозріз із офіційною етнологією, що її репрезентував відомий пропагандист радянського інтернаціоналізму академік Ю. Бромлей, захищає колишній в'язень Гулагу Лев Гумільов. Є й ряд інших виразних свідчень латентної політико-ідеологічної переорієнтації у вищих ешелонах державної влади колишнього СРСР кінця 70-х - початку 80-х років.

Симптоматичним є й те, що першими ластівками вже "перебудовної" лібералізації режиму стали видання мислителів з плеяди російської релігійної філософії. Певною мірою чимало ідей цієї філософії свого часу утворили фундамент євразійської філософії та доктрини. Пошуки нової ідеологічної панацеї, яка б ідеологічно забезпечила стабільне існування номенклатури, тривали. У 90-ті роки, після невдалого серпневого військово-політичного путчу, ця тенденція усталюється і поступово перетворюється на домінанту політичного життя сучасної Росії.

Деякі українські дослідники вважають, що російські комуністи сьогодні повністю реанімують євразійський націоналізм. Це, зокрема, яскраво засвідчують книги "Сучасна Російська Ідея і Держава", відповідальним редактором якої є Г. А. Зюганов, "Росія на порозі XXI століття" та інші.

Український дослідник І. Кресіна у своїй праці "Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси" пише: "Визнаючи найважливішою справою для Росії відродження здорової національне-державницької свідомості, усвідомлення необхідності "загальнонаціональної ідеї", Г. Зюганов стверджує, що, з точки зору історичної, Росія - головний носій слов'янського "культурно-історичного типу", законний спадкоємець двохтисячолітньої цивілізації першохристиянських апостольських общин, Київської Русі, Московського царства, Російської імперії і Союзу РСР; з точки зору геополітичної, Росія є стрижнем і головною опорою євразійського блоку, противагою гегемоністським тенденціям США і атлантичного Великого простору; з точки зору світоглядно-ідеологічної, Росія є хранителькою стародавньої духовної традиції, фундаментальними цінностями якої є соборність (колективізм), державність (державна самодостатність) і прагнення до втілення найвищих "небесних" ідеалів справедливості і братерства в земній дійсності; з точки зору національної, Росія є складною етнічною спільністю, в основі життєздатності якої могутнє національне ядро великоросів, малоросів і білорусів, що взаємодіють на добровільній, рівноправній основі з іншими народами, які виразили готовність жити в єдиній із цим слов’янським ядром державі”.

Підтвердженням того, що російська влада звертається в наш час до євразійства, можна знайти в російській зовнішній політиці. Зокрема, це добре спостерігається в Концепції національної безпеки та у Концепції зовнішньої політики Російської Федерації, що були прийняті у 2000 році.

Політика РФ в Азії за останній час також істотно змінилася. Для Росії головними в геополітичному плані на цьому напрямі стали відносини з Китаєм. Саме російсько-китайські самміти сприймались як доказ самостійної зовнішньої політики РФ і, певною мірою, як виклик Сполученим Штатам Америки. Саме на зустрічах з китайськими керівниками Росія проголошувала свою прихильність до ідей багатополярного світу. Закономірним для політики РФ стало формування "азійської п'ятірки", до якої ввійшли Росія, Китай, Казахстан, Киргизія і Таджикистан. У серпні 1999 року в Бішкеку пройшов саміт "п'ятірки", на якому сторони підтвердили свої прагнення до геополітичного альянсу. Зростає активність Росії в межах такого політико-економічного утворення, як ЄврАзЕС.

Таким чином, азійський зовнішньополітичний напрям поступово стає найбільш перспективним та динамічним. Стосовно цих дій Росії мову можна вести лише про "природно-географічне" євразійство, яке виходить з визнання географічного розташування Росії в центрі Євразії, що і є визначальним фактором її зовнішньої політики.

Важливим є те, що до євразійства в наш час звертаються не лише російські політичні кола. Президент Республіки Казахстан Н. Назарбаєв ще у 1994 році висловлював ідею Євразійського союзу. Президент Киргизької Республіки А. Акаєв у 2000 році на форумі в Давосі передбачив ідею відродження євразійської цивілізації на чолі з Росією, яка буде виконувати об'єднавчу роль. Отже, ідея Євразійського союзу є актуальною в наш час серед багатьох політиків.

На наш погляд, для України євразійська тема є теж актуальною. Останнім часом часто висловлюється думка про належність України до європейської цивілізації. Варто відзначити, що такі риси політичної та соціальної дійсності українського суспільства, як зверхність держави практично в усіх формах суспільних відносин, сильний вплив колективістської ідеології, брак реальних повноправних гарантій, залежність населення від бюрократичних структур, низький рівень самодіяльності громадян та їх політичної активності, прийняття існуючої ситуації в країні, незважаючи на її погіршення, притаманні азійській формі суспільного життя в його "класичному" варіанті. Проте наявність у політичному устрої та ментальності українського суспільства азійських соціокультурних елементів, згідно з принципом взаємозалежності і взаємодоповнюваності цивілізаційного розвитку, не є вадою. Більше того, азійський елемент належить використати для участі країни в євразійських процесах з метою якнайшвидшого виходу з кризи.

Загалом доктрина євразійства пройшла випробування часом і велика її популярність серед політичного істеблішменту деяких країн у наш час є тому свідченням. У культурі України та її народу є досить відчутний азійський елемент. Тому тема євразійства є дуже актуальною для України. Розуміння євразійства українськими політиками є необхідним, і є надія, що незабаром воно сформується.

Стосовно ж Росії варто зазначити, що на теперішньому етапі свого розвитку вона перебуває у пошуках своєї нової ідентичності. Про це свідчать, зокрема, нова її військова емблема, яка поєднала три періоди історії цієї країни, прийняття нового гімну, який по суті є композицією нового тексту та музичної частини старого гімну СРСР. У зовнішній та внутрішній політиці дедалі більше проглядаються дії, які підтверджують прихильність керівництва РФ євразійській доктрині.

Доцільною є точка зору, що Росія радше піде не демократичним шляхом розвитку, а шляхом створення потужної світової держави авторитарними методами. Цей шлях має багато і недоліків, і переваг. Зокрема, авторитарний політичний лідер, риси якого дедалі більше проявляються у постаті В. В. Путіна, спроможний здійснити спробу повести країну своїм особливим шляхом, який не буде простим копіюванням західного досвіду. На нашу думку, у такому разі євразійство просто приречене стати новою державною ідеологією. У виборі нової ідентичності, у разі вищезазначених змін в РФ, найбільші шанси є саме у євразійства. Потенціал проявити себе на державному рівні у євразійської доктрини поступово стає дедалі більшим.

53. Причини збереження та розширення НАТО Камнем преткновения для отношений России с Западом стал вопрос о расширении НАТО. Североатлантический альянс был задуман как военно-политический союз, составляющий военно-силовую опору одного из двух полюсов биполярного мира. Его осью была не только сила, но и идеология. В этом смысле блок НАТО охватывал весь так называемый свободный мир. По-видимому, права А.Броудхерст, которая считала, что сближение Западной Европы и Северой Америки произошло не только из-за угрозы советского вторжения, но и в силу более широкого комплекса проблем. По окончании второй мировой войны правительства европейских стран очутились в ситуации, характеризующейся распадом империй и международной торговли, угрозой экономического и социального хаоса, крахом денежной системы, ростом влияния радикальных идеологий, нехваткой продуктов питания, неэффективными транспортными системами, разочарованием людей в своих руководителях и т.д. В ответ на это было создано множество взаимно переплетающихся, противоречащих друг другу, дублирующих друг друга институтов, которые в совокупности составили нечто вроде институциональной версии "гибкого реагирования" на сложные и разнообразные проблемы на уровнях индивидуального, государственного, субрегионального, регионального и международного взаимодействия.

С окончанием холодной войны Североатлантический альянс очутился в совершенно иной стратегической ситуации. Исчезли главные причины создания блока НАТО, и в силу этого он просто не мог избежать системного кризиса. Это по сути дела признали участники Римской встречи в верхах руководителей стран- членов альянса в ноябре 1991 г., на которой была обнародована "новая стратегическая концепция" НАТО.

Уместно напомнить в данной связи, что главная цель НАТО, сформулированная в пятой статье договора, состоит в оказании взаимной помощи странами-членами в случае гипотетического нападения и коллективной обороне их территорий. По окончании холодной войны и фактическом прекращении главной внешней угрозы с Востока перед руководителями альянса встала проблема его радикальной трансформации либо роспуска. В создавшейся ситуации любые другие угрозы - реальные или воображаемые - и доводы оказались бы недостаточными, чтобы в полной мере заменить первоначальную главную цель.

Однако имеется целый ряд причин, в силу которых в обозримой перспективе НАТО сохранится в качестве реального фактора мировой политики. Существуют мощные силы, которые кровно заинтересованы в Североатлантическом союзе и будут предпринимать все меры для недопущения его роспуска. Разные участники этого процесса преследуют разные интересы. Для США НАТО остается доказательством и инструментом реализации их якобы лидирующей роли в мире в наступающем веке. Ряд европейских стран видят в альянсе инструмент сдерживания национализации внешей политики Германии и возможных гегемонистских поползновений с ее стороны.

Для самого же блока НАТО расширение - это вопрос его выживания. Сказывается действие некого закона самосохранения и самовоспроизводства, определяющего сущность и деятельность любой организации. Один из путей проявления этого закона - расширение. В данном смысле не является исключением и блок НАТО, который качественной перестройке на путях учета сложившихся реальностей предпочел паллиативный путь количественного расширения.

Благоприятствующим этому обстоятельством явилось то, что восточноевропейские страны, приобретшие фактическую национальную независимость с распадом Советского Союза и восточного блока, вступили на европейскую авансцену в качестве самостоятельных и активных субъектов международных отношений. Для них стремление присоединиться к НАТО во многом стимулируется психологическими соображениями, желанием освободить себя от чрезмерных военных расходов и создать благоприятный климат доверия, в котором они смогут реализовывать трудные экономические и политические реформы.

Одной из важнейших причин, подталкивающих восточноевропейские страны в объятия НАТО, является не только призрак Советского Союза, но и призраки империй прошлого (Османской, Германии, Австро-Венгрии, России), для которых эти страны служили в качестве арены соперничества или же разменной монеты в большой геополитической игре. Империй уже нет, в том числе и Советской, но призраки остались. Разумеется, в истории они нередко играли фатальную роль, но все же, как представляется, задача состоит в том, чтобы выявить реальные ориентиры мирового развития и найти свое место в реальном мире.

В глазах восточноевропейских стран вхождение в НАТО - это в сущности вопрос об утверждении прежде всего в собственных глазах своей европейской идентичности, а также вопрос об интеграции в экономические и политические структуры ЕС. Вхождение в НАТО рассматривается ими как кратчайший путь к решению своих социальных, экономических и оборонных проблем на началах скорейшей интеграции в европейские структуры. В их глазах вступление в альянс - это своего рода гарантия безопасности в условиях риска и нестабильности, якобы исходящих от России.

Вместе с тем многие европейцы видят в Североатлантическом альянсе средство предотвращения ренационализации политики безопасности в Европе. Эта проблема стала особенно актуальной в свете кровавых событий в бывшей Югославии. НАТО рассматривается в качестве гаранта европейской, да и не только европейской, безопасности, сохранения американского политического и военного присутствия в Европе. На сегодняшний день США остаются необходимым компонентом европейского баланса сил, а Североатлантический альянс представляет собой основу военно-стратегического партнерства США и Европы. США - это одна из двух главных опор НАТО, и очевидно, что в случае их ухода из Европы блок НАТО сам собой разрушится.

Существует целый ряд других доводов и аргументов в пользу сохранения и укрепления НАТО. В частности, нельзя не учитывать желание определенных кругов Запада воспользоваться ослаблением позиций России, не допустить ее возрождения и возвращения ею веса и влияния в мировых делах. Одна из причин- заинтересованность значительных политических, бюрократических кругов в сохранении этой организации как работодателя и источника выгодных заказов. В данном контексте следует рассматривать и развернувшиеся в последнее время споры и дискуссии относительно расширения Североатлантического союза путем включения в него новых членов из числа восточноевропейских стран, являвшихся ранее членами Варшавского блока. Аргументы и контраргументы спорящих сторон хорошо известны, и здесь нет надобности сколько-нибудь подробно их рассматривать.

Разумеется, с точки зрения сторонников сохранения и расширения НАТО, ряд приводимых ими аргументов не лишены оснований и имеют право на существование. Возможно, эти аргументы были бы приемлемы и для остальных членов мирового сообщества, если бы в какой-либо форме сохранялись реальности, на основе которых альянс был создан.

Прекратилось противостояние между Востоком и Западом, произошло объединение Германии, исчезла Берлинская стена, разделявшая Европу на две части, положен конец военному присутствию Советского Союза в Восточной Европе. Как говорят, организации создаются в сущности не самими государствами - участниками этих организаций, а их врагами. В этом утверждении присутствует определенная доля истины в том смысле, что союзы, блоки, организации образуются в силу наличия определенной угрозы или вызова их участникам. История представляет нам множество примеров, когда коалиции, одержавшие победу в войне, распадаются чуть ли не на следующий день после победы. Почему эта участь должна миновать НАТО?

Немаловажное значение в этом контексте имеет то, что европейская безопасность становится все меньше военной проблемой. Она превращается в проблему, решаемую в более широких масштабах внешней политики, выходящей за рамки компетенций НАТО. Еще до окончания холодной войны ряд руководителей стран - членов альянса осознавали необходимость определенной модификации его структуры, роли и функций. Тем более она нужна сейчас. Без нее расширение вообще теряет всякий смысл. Как показал целый ряд событий постбиполярной эпохи, например в Руанде, Сомали, Югославии, блок НАТО в нынешнем его виде еще не готов к пресечению войн, агрессий, кровавых конфликтов, возникающих как в Европе, так и за ее пределами