1. За характером використовуваних ресурсів:

а) екстенсивний;

б) інтенсивний.

2. 3а напрямками впливу (тобто за групами використовуваних ресурсів).

Резерви екстенсивного росту:

а) покращення використання фонду робочого часу;

б) залучення до обігу матеріалів, що не використовуються;

в) покращення використання обладнання й інший технічних засобів в часі;

г) освоєння ресурсів, що не використовуються підприємством;

д) залучення фінансових засобів (кредитування).

Резерви інтенсивного росту:

а) зниження витрат праці на одиницю продукції;

б) зниження витрат матеріалів і робочої сили;

в) покращення використання техніки за паспортною потужністю;

г) збільшення обсягу продукції з одиниці природних ресурсів, що використовуються;

д) економна витрата й вдале вкладання фінансових ресурсів.

Резерви покращення використання ресурсів за групами ресурсів, що використовуються:

а) трудові ресурси;

б) матеріальні ресурси;

в) технічні ресурси;

г) природні ресурси;

д) фінансові ресурси.

Резерви покращення екстенсивного використання ресурсів визначаються різницею між ресурсами, що має підприємство та фактично задіяними ресурсами.

Резерви покращення інтенсивності використання ресурсів визначаються різницею між можливим (розрахованим чи практично випробуваним) ступенем ефективності використання ресурсів (за рівнем витрат на одиницю результату чи іншим критерієм) і фактичним.

9.2. Сутність та значення продуктивності праці, фактори і резерви росту

Економічний зміст підвищення продуктивності праці полягає в скороченні витрат робочого часу на виробництво одиниці продук­ції або в збільшенні кількості продукції, виробленої за одиницю часу, тобто, чим менші трудові витрати, тим вищий рівень продуктивнос­ті праці.

Продуктивність праці — це виготовлення про­дукції одиницею виробництва за певний період. Або це кількість за­траченої праці на виготовлення одиниці продукції.

Затрачена праця на виготовлення одиниці продукції поділяється на живу та минулу працю. До живої праці відносять діяльність лю­дей (працівників), які безпосередньо виготовляють певний продукт. Минула праця — це діяльність машин, механізмів, устаткування, на виготовлення яких була затрачена праця, але в минулому.

В економічній теорії розрізняють продуктивність індивідуальної та загальної праці. Продуктивність індивідуальної праці визначає продуктивність конкретної живої праці і вимірюється кількістю про­дукції, яка виробляється за одиницю чи кількістю робочого часу, яка витрачена на виготовлення продукції.

Однак для економіки в цілому важливим є показник, що харак­теризує ефективність загальної праці - продуктивність загальної праці. Він визначається відношенням виробленого за розрахунковий період національного валового доходу до кількості працівників, зайнятих у сфері виробництва:

(9.4)

де ППзаг — загальна продуктивність праці;

НВД — національний валовий дохід країни;

Чм.в. — чисельність працівників, зайнятих у сфері матеріального виробництва.

Значення продуктивності праці на підприємствах виявляється у вигляді:

• збільшення маси продукції, щоо виробляється у одиницю часу та без погіршення її якості;

• підвищення якості продукції при незмінному її обсязі, що виробляється у одиницю часу;

• скорочення витрат часу на одиницю продукції, що виробляється;

• зменшення долі витрат праці у собівартості продукції;

• скорочення часу виробництва та обороту товарів:

• збільшення маси та норми прибутку.

Зріст продуктивності праці забезпечує підприємствам та всьому громадському виробництву розвиток та сприятливі перспективи, що, у кінцевому розрахунку, веде до підвищення рівня життя населення.

Зростання суспільної продуктивності праці може проявлятися в формах:

а) скорочення витрат праці на одиницю виробляємої споживацької вартості, що виражається в економії матеріальних і трудових ресурсів;

б) ріст маси споживацьких вартостей, що виробляються в одиницю часу, що відображається не в витратах, а в результатах праці;

в) зміна співвідношення між живою й уречевленою працею з зменшенням витрат сукупної праці;

г) збільшення маси й норми додаткового продукту.

В нових умовах господарювання збільшення продуктивності праці стає єдиним джерелом економічного росту. Це виходить з того, що маса продукції, що виробляється й національного доходу збільшується в результаті дії 2-х факторів:

• Збільшення продуктивності праці.

• Зростання чисельності робітників, що створюють матеріальні блага.

Зовнішні фактори зміни продуктивності праці включають:

• структурні зміни в економіці, суспільстві, робочій силі.

• природні чинники: наявність землі, природних ресурсів, джерел енергії, сировинних ресурсів, клімат, ландшафт, природні умови;

• діяльність уряду та його інфраструктура: закони, права і суспільні відносини;

• якість державного економічного механізму;

• розвиток науково-технічного прогресу;

• рівень освіти;

• зміна рівня цін та рівня інфляції;

• ситуація на національному та світовому ринках;

• рівень конкуренції;

• рівень кооперації з іншими підприємствами тощо.

Рішення задач удосконалення виробництва здійснюється шляхом:

• модернізації обладнання;

• заміни морально застарілого обладнання новим більш продуктивним;

• підвищення рівня механізації виробництва: механізації ручних робіт, впровадження малої механізації, комплексної механізації робіт на дільницях і у цехах;

• автоматизації виробництва: установлення верстатів-автоматів, автоматизованого обладнання, використання автоматичних ліній, автоматизованих систем виробництва;

• упровадження нових прогресивних технологій;

• використання нових видів сировини, прогресивних матеріалів та іниіих заходів.

Комплекс матеріально-технічних факторів та їх вплив на зміну продуктивності праці можна охарактеризувати наступними показниками:

• енергоозброєність праці - споживання усіх видів енергії на одного промислового робітника;

• електрооснащеність праці - споживання електричної енергії на одного промислового робітника;

• технічна озброєність праці - обсяг основних виробничих фондів на одного працівника;

• рівень механізації та автоматизації праці - доля робітників, що зайняті механізованою та автоматизованою працею;

• хімізація виробництва - застосування прогресивних матеріалів та хімічних процесів.

Організаційно-технічні фактори визначаються рівнем організації праці, виробництва та управління. До них відносяться:

• удосконалення форм організації виробництва (поглиблення спеціалізації, концентрації);

• удосконалення організації праці (поглиблення розвитку кооперації й поділу праці, поглиблення нормування праці, упровадження нових форм оплати й стимулювання праці тощо);

• удосконалення управління виробництвом і розвиток внутрішнього економічного механізму (перебудова державних підприємств в орендні, коопераційні, акціонерні товариства, змішані);

• удосконалення виробничих структур як у виробництві, так і в керівництві).

Важливішими соціально-економічними факторами є:

• матеріальна та моральна зацікавленість у результатах праці як індивідуальна, так і колективна;

• зміна форм власності на засоби виробництва та результати праці;

• рівень кваліфікації працівників, якість їх професійної підготовки ти загальний культурно-технічний рівень.

Соціально-психологічні фактори:

а) підвищення кваліфікації й загальноосвітнього рівня робітників;

б) покращення умов праці;

в) підйом рівня життя;

г) розвиток сфери обслуговування;

д) покращення соціально-психологічного клімату в трудових колективах;

е) розвиток методів мотивації й психологічного впливу;

є) збільшення трудової й суспільної активності;

ж) раціональне використання робочого і вільного часу;

з) система ціннісних орієнтацій;

і) стиль керівництва;

к) соціально- демографічний склад;

л) рівень дисциплінованості.

Резерви підвищення продуктивності праці — це невикористані можливості економії затрат праці, які з'являються вна­слідок дії тих чи інших факторів.

Резерви можна розглядати з точки зору як часу їх використан­ня, так і сфери виникнення.

За часом використання розрізняють поточні й перспективні ре­зерви. Поточні резерви можуть бути використані протягом місяця, кварталу або року. Перспек­тивні резерви використовуються через рік або кілька років згідно з довгостроковими планами підприємства.

За сферами виникнення розрізняють загальнодержавні. регіональні, міжгалузеві, галузеві, внутрішньовиробничі резерви.

До загальнодержавних належать резерви, використання яких впли­ває на зростання продуктивності праці в економіці загалом.

Регіональні резерви пов'язані з можливостями поліпшення ви­користання продуктивних сил даного регіону.

Міжгалузеві резерви — це можливості поліпшення міжгалузе­вих зв'язків, своєчасне, точне і якісне виконання договорів щодо кооперованих поставок, використання можливостей однієї галузі для підвищення продуктивності праці в іншій.

Галузеві резерви — це резерви, пов'язані з можливостями підви­щення продуктивності праці в даній галузі економіки й зумовлені недостатнім використанням техніки і технології виробництва, прогресивних досягнень і передового досвіду.

Внутрішньовиробничі резерви виникають і реалізуються посередньо на підприємстві. Підрозділяються на:

• резерви зниження трудомісткості продукції (резерви техні­чного процесу);

• резерви поліпшення використання робочого часу, що поля­гають у збільшенні частки корисних затрат робочого часу протя­гом робочого дня, місяця, року;

• резерви удосконалення структури кадрів.

Значення (∆Ппр) складає: