- •Семінарське заняття 2
- •Формування української національної держави у середині хvіі століття:
- •Зовнішня політика гетьманської держави б.Хмельницького. Березневі статті 1654 року
- •Гетьман Іван Мазепа, його внутрішня і зовнішня політика
- •Гетьман Пилип Орлик. Конституція 1710 року – видатна пам'ятка суспільно-політичної думки України хvііі століття
- •Обмеження російським самодержавством автономії України в хvііі столітті
Семінарське заняття 2
Тема 4. Історичні аспекти появи чисельних етносів в Україні, найбільш характерні риси їх спілкування між собою, в рамках держави
Тема 6. Основні закономірності розвитку державності, етносів в Україні
План
Формування української національної держави у середині ХVІІ століття:
Зовнішня політика гетьманської держави Б.Хмельницького. Березневі статті 1654 року
Гетьман Іван Мазепа, його внутрішня і зовнішня політика
Гетьман Пилип Орлик. Конституція 1710 року – видатна пам'ятка суспільно-політичної думки України ХVІІІ століття
Обмеження російським самодержавством автономії України в ХVІІІ столітті
Формування української національної держави у середині хvіі століття:
Гетьманщина — прийнята в історичній літературі назва української держави, що виникла в xoдi Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького, яка проіснувала до другої половини XVIII ст. Офіційна назва держави — Військо Запорізьке. Царський уряд уникав застосування терміна «Гетьманщина» i в офіційних документах називав її Малоросією. Столицями Гетьманщини в різні часи були Чигирин, Гадяч, Батурин i Глухів.
На початковому етапі свого існування Гетьманщина номінально була автономною частиною Речі Посполитої, а її територія обмежувалася Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами. Однак фактично вона була незалежною, а влада її голови — гетьмана поширювалася на значно більшу територію (частина Волині й білоруських земель). Державний лад Гетьманщини на початковому етапі характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, виборною посадою гетьмана, генеральної, полкової і сотенної старшини, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, наявністю дипломатичних відносин з іноземними державами тощо.
За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн.осіб. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20. На Правобережжі козацький полково-сотенний уклад проіснував до 1714 р. (із перервами). На Лівобережжі він зберігався до 1782 р. Кількість полків і сотень часто мінялася — виникали одні полки, зникали інші. У Гетьманщині найбільш тривалим був розподіл на -10 полків: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Переяславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Вони складалися з 7—20 сотень.
Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.
У руках гетьмана зосереджувалися виконавча й судова влада. Він, зокрема, скликав Генеральну й Старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві (саме при гетьманові діяв Генеральний військовий суд), опікувався фінансовою системою, за рішенням ради розпочинав війну, провадив мирні переговори, керував дипломатичними зносинами з іншими державами та розвідувальною службою, був головнокомандувачем збройних сил. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система органів публічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах існувало самоврядування: управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих — отаманами. Центром полку було одне зі значних міст полкової території. На чолі кожного полку стояв полковник, який або обирався на полковій раді, або призначався гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову й адміністративну владу на території полку — тобто був не тільки військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку.
Він відповідав за впровадження гетьманських універсалів, розпоряджався всім земельним фондом полку, визначав обов'язки селян і міщан щодо полкової старшини та Війська, стежив за дотриманням порядку в земельних справах, керував збором орендної плати, податків, мита тощо.
Територія полку, в свою чергу, поділялася на 10—20, а часом більше сотень. Сотні так само, як і полки, були неоднаковими за розмірами. Військово-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники. Адміністративними центрами сотень були міста, містечка й великі села.
У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального, полкових та сотенних судів. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд при гетьмані. Він розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана. До складу Генерального суду входили два генеральних судді та судовий писар. На місцях суди очолювали особисто полковники чи сотники. Козацьким судам підлягали не тільки козаки, а й міщани та селяни. У містах з магдебурзьким правом діяли міські суди. Окрім того, в Україні існували й церковні суди, які поширювалися тільки на внутрішні справи духівництва. Соціальна структура Гетьманщини включала козацтво, шляхту, духівництво, міщан і селянство. Провідна роль у державному житті належала козацькій старшині й українській шляхті, і яких формувалася старшинська рада, що була дорадчим органом при гетьмані. Вони ж відігравали вирішальну роль на генеральних військових радах.
Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було введено посаду підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.
Своєрідним ґарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100— 150 тис. осіб. Богдан Хмельницький запровадив ряд новацій в організації війська, тактиці ведення бою, домігся створення допоміжних служб тощо. Вміле використання традиційних методів ведення війни (зокрема запорозького козацтва) та нових форм, характерних для військового мистецтва 17 ст., дозволило гетьману провести військові операції, що збагатили скарбницю світового мистецтва (зокрема, це стосується битви під Батогом у травні 1652 р.). Не випадково події війни та окремі деталі військових операцій жваво обговорювалися у Західній Європі — на рівні урядів, на сторінках преси.
За гетьманування Хмельницького на території Української держави були ліквідовані магнатське та шляхетське землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання, кріпосницькі відносини. Цілковита більшість селян отримала особисту волю, право спадкоємного володіння землею та сільськогосподарськими угіддями, а також можливість вступати до козацького стану. Зросла чисельність козацтва, яке стало привілейованим станом. Умови Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресивних змін. Знову відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Селянської війни. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652) на території Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарювання, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати великим землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.