2. Зовнішня політика гетьманської держави б.Хмельницького. Березневі статті 1654 року

Розподіл сил у тогочасній Європі визначали реформаційні та контрреформаційні рухи. У зв'язку з цим усі країни поділялися на три табори: католиць­кий, протестантський та православний.

Католицькі держави — Австрія, Іспанія та князівства південної Німеч­чини — підтримали свою союзницю Річ Посполиту й вороже поставилися до визвольної боротьби українського народу. Франція також підтримувала Польщу й погодилася надати польському уря­дові допомогу в придушенні козацького повстання.

У німецьких князівствах ставлення до боротьби українського народу проти Речі Посполитої було неоднозначним: католицькі князівства займали ворожу позицію, протестантські — помірковану. Одначе в німецьких землях не підтри­мували й Польщу, сподіваючись використати її послаблення для піднесення Пруссії.

Протестантський табір, до якого належали Англія, Голландія, Швеція й князівства північної Німеччини, спостерігав за подіями в Україні з неприхова­ним інтересом і певним співчуттям, бо Національно-визвольна війна знесилю­вала Річ Посполиту, а відтак і весь католицький блок. Керівник англійської держави Кромвель вбачав у Національно-визвольній війні українського народу прояв загальноєвропейської боротьби з Контрреформацією. Кромвель своїми діями відволікав католицькі держави від реальної допомоги Речі Посполитій, а отже, ніби творив другий фронт. Вагомішої підтримки, одначе, не було.

Швеція, обстоюючи свої інтереси, була готова розпочати війну з Річчю Посполитою. Добре поінформований про хитрощі європейської політики, Бог­дан Хмельницький прагнув встановити дипломатичні відносини зі шведським королем та отримати від нього допомогу.

Православні країни загалом підтримали боротьбу українського народу. Гетьманський уряд встановив і постійно підтримував контакти з болгарами, греками, сербами. Складнішим було ставлення до Національно-визвольної війни Московії, Валахії та Молдавії. Кожна з цих країн хоч на словах і підтри­мувала Хмельницького, проте з безпосередньою військовою допомогою не квапилася, прагнучи використати українсько-польську війну задля власних інте­ресів.

До активних дипломатичних заходів Хмельницького спонукала потре­ба пошуку союзників. З цією метою наприкінці лютого — на початку березня 1648 р. було укладено військово-політичний союз із Кримським ханством. Уряд зумів уникнути загострення відносин із Московією і домовився з про­тестантською Трансільванією про погодження спільних військових дій проти Польщі. Вдалося також примусити молдавського господаря відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Були встановлені дружні взаємини з Валахією, католицькою Венецією, розпочато пошук шляхів порозуміння зі Швецією. Особливе місце займали відносини з Туреччиною. Було укладено українсько-турецьку угоду (1649), що надавала українським купцям право вільного плавання Чорним морем і право безмитної торгівлі в портах Османсь­кої імперії. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведсь­ке посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закін­чення об'єднаного українсько-семигородського (трансильванського) походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до смерті Б. Хмельницького у вересні 1657 р. Таким чином, спочатку пошуки союзників здійсню­валися в трикутнику: Польща — Туреччина — Росія, про­те незабаром після укладення Вільненського перемир'я в зовнішньополітичній моделі Б. Хмельницького з'явився новий вектор — шведський.

Найбільшим дискусійним в історичній літературі є питання укладання українсько-московського договору 1654 року, відомого як Переяславська рада та Березневі статті. Щоб підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорізьким, Хмельницький у червні 1653 р. дав зрозуміти цареві: коли той і надалі зволікатиме з розв'язанням українського питання, то Україна укладе союз з Туреччиною. 8 січня 1654 р. на міському майдані Переяслава відбулася військова рада. Переяславська рада лише поклала початок оформленню московсько-українських відносин, бо ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Особливістю українсько-московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного зі станів — ніби окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків. Козацька угода складалася з 23-х статей від імені гетьмана й Війська Запорізького. Основна ідея цих статей — встановлення таких міждержавних відносин, за яких для України залишатиметься як внутрішня, так і зовнішня самостійність. У березні 1654 р. козацька делегація, відправлена до Москви гетьма­ном Б. Хмельницьким на чолі з генераль­ним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним та переяславським полковни­ком Павлом Тетерею, передала на розгляд російській стороні проект договору з 23 пунктів: 1) підтвердити права та вольності Війська Запо­різького; 2) установити реєстр у 60 тис. чоловік; 3) зберегти права право­славної шляхти; 4) зберегти існуючі органи міського самоврядування; 5) зберегти у володінні гетьмана староство Чигиринське; 6) дозволити самим обирати собі гетьмана з наступним затвердженням його царем; 7) гарантувати всі давні права українського козацтва; 8) генеральному писареві платити 1000 золотих і дати йому млин «для прожитку»; 9) кож­ному полковникові теж дати по млину; 10) суддям військовим платити по 300 золотих плюс млин., а писарям суддівським — по 100 золотих; 11) осавулам військовим і полковим-по млину; 12) на військове спо­рядження, пушкарів і обозного дати 400 золотих; 13) не порушувати спо­конвічні «права духовні й світські»; 14) дозволити гетьманові й Війську Запорізькому приймати іноземних послів; 15) збір податків передати місцевим українським чиновникам; 16) воєводи царські не повинні по­рушувати місцеві звичаї та закони; 17) окремо видати грамоти, що за­кріплюють права козаків і шляхти; 20) на границі з Польщею виставити тритисяч­не військо «або як його царська величність зволить»; 21) за звичаєм пла­тити гроші полковникам, осавулам і сотникам; 22) донським козакам бути готовими допомогти в боротьбі з татарами; 23) у прикордонному укріпленні Кодак розмістити постійний гарнізон з 400 чоловік, а також зробити царську протекцію запорожцям. З цих пропозицій цар Олексій Михайлович і Боярська дума 21 березня того ж року затвердили 11 пунктів. Україно-російський договір за­кріплював автономний статус України в складі Росії. При цьому гетьман і Військо Запорізьке користувалися не тільки правом самоврядування на козацькій території, але й могли вступати в дипломатичні відносини з іно­земними державами, правда, за винятком Польщі й Туреччини (з польським королем і «турецьким султаном», тільки через Москву). Згідно з "березневими статтями" гетьмана й старшину козаки мали оби­рати на раді. Українська адміністрація та суд лишалися самостійними й не підпорядковувалися Москві. Збирання податків покладалося на український скарб. Чисельність козацького війська встановлювалася в 60 тисяч осіб.

У результаті переговорів українське міщанство мало зберегти всі свої права і вольності, які їм були дані ще литовськими князями та польськими королями, насамперед міське самоврядування.

Тривалі переговори православного духівництва не мали результатів. Українська православна церква не погоджувалася на залежність від патріарха московського, якої прагнули московський уряд і російська православна церк­ва.

Отже, лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою — тільки частково, а православ­не духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви.

Умови українсько-московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України й Московії у своєрідну конфедерацію. Адже договір між двома державами загалом був рівноправний і (за умови дотримання) взаємовигідний. Водночас він був незавершений, недосконалий, діяв нетри­валий час (кілька років) і тому дуже швидко втратив силу. У радянські часи зміст Переяславської ради трактувався як об’єднання України з Росією, сьогодні ще існують такі думки: 1)це був конфедеративний союз двох незалежних держав; 2) Україна входила до складу Росії на правах автономії.