Розділі

9

У 1841 році М. І. Пірогов видав спеціальний атлас «Анатомічне зображення людського тіла, призначене переважно для судових лікарів».

У 1842 році затверджений перший Устав судової медицини, що ввій­шов у «Звод законів Російської імперії». Відповідно до Статуту, у лікар­ських відділеннях губернських правлінь була створена система підпорядкованості судово-медичних інстанцій: перша — повітові й міські, поліцейські лікарі (військові, цивільні, вільнопрактикуючі); друга — губернська лікарська управа; третя — вища інстанція — медична Рада, куди надходили для висновку найбільш складні справи.

З 1909 по 1931 р. у Харкові кафедру судової медицини очолював Н. С. Бокаріус, автор підручників «Короткий курс судової медицини», «Судова медицина для юристів», «Зовнішній огляд трупа при міліцей­ському й пошуковому дізнанні».

До 1917 року судово-медична експертиза підпорядковувалась Мініс­терству внутрішніх справ. У 1919 р. було розроблено й затверджено Положення про права й обов'язки державних медичних експертів, Правила про порядок розтину трупів осіб, померлих у лікарнях і ліку­вальних закладах. У 1920 р. відділ медичної експертизи очолив Я. Л. Лей-бович.

В Україні (1925) судово-медичні лабораторії були реорганізовані в кабінети наукової експертизи (Харків, Київ, Одеса). У 1931 р. в Москві створено науково-дослідний інститут судової медицини.

Судова медицина — галузь медичної науки, що займається розглядом питань, які виникають у цивільній і кримінальній практиці і вирішуються тільки за допомогою лікарських знань. Судова медицина відокремилася від загальної медицини й розвивалася на власних наукових досліджен­нях, використовуючи дані патологічної анатомії, хірургії, акушерства тощо, а також ряду суміжних дисциплін: хімії, фізики, біології, криміна­лістики та ін.

Предметом судової медицини є застосування медичних знань у судо­вій практиці, чим вона істотно відрізняється від теоретичної й клінічної медицини.

Ця наука набула назви «судова медицина» у 1690 р. Цього року Йоган Бон опублікував свою працю «Основи судової медицини». У Німеччині ця наука називалася «державне лікарнянознавство», в Англії — «медичне правознавство», у Чехословаччині — «медична криміналістика», у Росії до 1917 р. — «медико-судова наука».

Райський М.І. (1953) [105] називав її — «медицина в праві», Шев­ців Ю. С, Гамбург А. М. (1980) запропонували таке формулювання: «судова медицина становить дисципліну, що розробляє медичні й біо­логічні проблеми, які зустрічаються в судовій практиці».

|і»......^і!: ю

СУДОВА МЕДИЦИНА

Матишев А. А. і Деньковський А.Р. (1985) [68] писали: «Судова меди­цина — самостійна наука, що вивчає й вирішує медико-біологічні питання, які виникають у правоохоронних органів у процесі розслідування та судового розгляду карних або цивільних справ».

Концевич І. А., Михайличенко Б. В. (1997) вказують, що «судова медицина — це галузь медичної науки, що вивчає питання медичного, біологічного, медико-криміналістичного характеру для потреб право­суддя, законодавства й охорони здоров'я».

Кафедра судової медицини Одеського медичного університету старша за університет на 63 роки [63], викладання курсу судової меди­цини ввели в Одеському Рішельєвському ліцеї в 1841 р. В 1895 р. Ріше-льєвський ліцей був перетворений у Новоросійський університет, а в 1901 р. в ньому був організований медичний факультет, де стала викладатися судова медицина. В 1920 р. медичний факультет був пере­творений в Одеський медичний інститут.

З 1987 р. на кафедрі судової медицини Одеського медичного інсти­туту читається курс основ права. В 1995 р. організовано курс спеціаліза­ції й удосконалення з судово-медичної імунології.

Найбільш точна назва судової медицини прийнята на всесоюзному з'їзді судових медиків (1976): «Судова медицина — це самостійна наука, що представляє собою сукупність медичних, біологічних й інших знань, теоретично перероблених і спрямованих на вирішення завдань право­суддя й охорони здоров'я».

У цьому визначенні відбиті 4 головних ознаки:

1. Судова медицина — самостійна наука. Вона одержала визнання в 1889 р. при розслідуванні «справи Гуфе».

2. Енциклопедичність, що полягає в сукупності медичних (анатомія, фізіологія, фармакологія, токсикологія, травматологія, хірургія, аку­шерство й гінекологія, терапія, офтальмологія, ЛОР, дерматовенеро­логія, рентгенологія, інфекційні хвороби, стоматологія тощо), біологічних (ботаніка, зоологія, атропологія, генетика, імунологія, мікро­біологія тощо) наук, фізики, хімії, криміналістики, юриспруденції, пси­хології, логіки тощо. Методологічну основу науки становить філософія, етика, естетика тощо.

3. Творчий характер судової медицини підкреслюється тим, що вона не є механічною сумою знань, а творчо переробляє, адаптує багато знань з хірургії, гінекології, терапії, офтальмології тощо для вирішення завдань правоохоронних органів. Жодна з перерахованих вище наук не відповість на дані та інші запитання.

4. Судова медицина вирішує два основні завдання:

— допомога правоохоронним органам у розслідуванні та розкритті злочинів;