Питання членства України в нато і єс

Перемога помаранчевої революції, яка відбулася в листопаді-грудні 2004 р. в Україні, прийняття Універсалу національної єдності, стали викликом для ЄС, НАТО, Брюссе­ля та Вашингтона. Сьогодні відбувається реформування країни стосовно членства України в ЄС і НАТО. Отже, ЄС доведеться відповідати на питання перспективи членства України відповідно до статті 49 Договору про ЄС.

З 1995 р. Україна є членом Ради Європи, що дає можли­вість, зокрема, підтримувати заходи, які задовольняють екологічну спрямованість розвитку. Країни, які отримали статус членів ЄС, зобов'язані приводити національні при­родоохоронні законодавства у відповідність з Директивою ЄС 1985 р. про оцінку впливу деяких державних і приват­них проектів на навколишнє середовище, яка є основним документом, що регламентує проведення екологічної екс­пертизи у країнах співдружності.

Законом України від 21.11.2002 р. прийнята Концепція Загальнодержавної програми адаптації законо­давства України до законодавства Європейського Союзу. Згід­но з розділом І Концепції, адаптація законодавства Украї­ни до законодавства Європейського Союзу — це поетапне прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства ЄС.

У грудні 2005 р. Рада Міністрів ЄС надала Україні ста­тус країни з ринковою економікою. Передбачається, що це полегшить доступ українських виробників на європейські ринки. Найбільш позитивні наслідки очікуються в мета­лургії, хімічній, легкій та харчовій промисловостях, оскіль­ки саме ці галузі найбільше потерпали внаслідок антидем­пінгових розслідувань.

Серед відповідних інституцій вагому роль відіграє Держав­на рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, яка була утворена в січні 2003 р. для координації заходів, спрямованих на реалізацію стратегічних цілей державної політики щодо забезпечення входження Украї­ни до європейського політичного, економічного, безпекового й правового простору, створення передумов для набут­тя Україною членства в НАТО та ЄС. З метою забезпечення послідовної реалізації курсу України на євроатлантичну інтеґрацію, підготовки пропозицій щодо координації діяль­ності органів виконавчої влади у цій сфері утворено Націо­нальний центр з питань євроатлантичної інтеграції як консультативно-дорадчий орган при Президентові України. Акцентовано увагу на державних програмах з питань євро­пейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004— 2007 рр. — державній програмі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004—2007 рр. та Державній програмі інформування громадськості з пи­тань європейської інтеґрації України на 2004—2007 рр.

Ця програма складається з п'яти розділів, які пов'язані з такими питаннями:

1. політичні та економічні — врегулювання всіх міжна­родних, етнічних чи територіальних спорів мирним шля­хом; забезпечення законності й прав людини; підтримка стабільності й добробуту шляхом забезпечення економіч­них свобод, соціальної справедливості та захисту довкілля;

2. оборонні та військові — спроможність країни робити внесок у колективну оборону й нові завдання Альянсу;

3. ресурсні питання — здатність виділяти достатні ре­сурси для виконання своїх зобов'язань перед Альянсом;

4. питання інформаційної безпеки — запровадження й підтримка процедур, необхідних для захисту таємної ін­формації;

5) питання законодавчого забезпечення — приведення у відповідність угод із НАТО та внутрішнього законодавства.

У незалежній Україні, у зв'язку з її намаганням інтегру­ватись з європейськими господарськими й оборонними струк­турами, українське прикордоння повинно стати парадним фасадом держави, її брамою, насамперед, до Польщі та Об'єднаної Європи. Україні доцільно пристосуватись до гло­бальної конкуренції, перед якою опинилась Польща разом із країнами ЄС, зокрема до програми на 2004—2006 рр. Ідеться про 5 головних напрямків, головними з яких є під­тримка досягнення та збереження на довший період висо­кого зростання ВВП. Реалізація цієї мети вимагає збере­ження макроекономічної рівноваги та фінансової стабілі­зації, зміцнення тенденції падіння інфляції та зменшення бюджетного дефіциту, продовження перетворень у формі власності, обмеження адміністративних та юридичних бар'є­рів у розвитку підприємництва та здійснення господарської діяльності, а також скерування допомоги на підтримку най­більш ефективних і конкурентоспроможних фірм.

Розширення Європейського Союзу (15+10) й виникнен­ня спільного українсько-євросоюзівського кордону об'єк­тивно зумовили для України сприятливу ситуацію, відкри­ваючи для неї додаткові інтеґраційні можливості як на регіональному й міжрегіональному, так і на загальноєвро­пейському рівнях. При цьому впливовим кроком буде ство­рення між ЄС та Україною зони вільної торгівлі. Для по­чатку переговорів щодо цього потрібно, щоб Україна всту­пила до СОТ, що дозволить розпочати практичну роботу зі створення зони вільної торгівлі. У цьому плані Україна досягла певного прогресу в напрямку впровадження прин­ципів та норм ринкової економіки. Первинні обмеження визначаються внутрішніми умовами розвитку економіки України, проте інвестування в українську економіку зали­шається на низькому рівні: країни ЄС, як і раніше, зайняли обережну, вичікувальну позицію. Досі високим є рівень застосування дискримінаційних заходів, які негативно впливають на приплив іноземних інвестицій.

На цей момент ЄС фінансує індикативну програму на пе­ріод 2004—2006 рр. (212 млн євро), індикативну програму Тасіs з ядерної безпеки на 2004—2006 рр. (117 млн євро), програму "Сусідство" у сфері прикордонного співробітниц­тва на 2004—2006 рр. (75 млн євро).

Подальша співпраця з ЄС, західними країнами-сусідами вимагає, насамперед, від Президента України й Уряду чіткої орієнтації на Захід.

Більше того, в Україні потрібно розгортати рух проти пережитків колоніалізму та імперіалізму як старого типу, так і того, що виник за більш ніж десятирічне незалежне існування нашої держави через невдале реформування еко­номіки і трансформацію життя. Рушійною силою україн­ського визвольного руху, як засвідчила помаранчева рево­люція і про що записано в Універсалі національної єдності, є українство — політика, інтелігенція, широка громад­ськість. Цей визвольний рух має бути безперервним проце­сом, бо і в умовах глобалізації неоколоніалізм та неоімперіалізм традиційного типу, особливо у країнах колишньо­го Радянського Союзу, не сходять з арени. І без пильності щодо їх впливів неможливо утвердити українську політич­ну та економічну спільність, яка була б життєздатною у глобалізованому просторі.

Проте, долаючи нинішні зовнішні та внутрішні чинни­ки, не варто забувати, що прагнення до одержання еконо­мічних вигод і переваг однією країною стосовно інших країн у масштабах світової економіки шляхом використання си­лових методів у різних формах є константою новітніх умов розвитку людства.

Для того, щоб відбулась "Україна — ЄС", доцільно було б Україні ввійти в НАТО і на цій основі зберегти свій державний суверенітет та повністю інтеґруватися в Європу. Іншою альтернативою є Євразійський напрямок, де нас очікує спіль­нота країн Співдружності з авторитарними чи напівавторитарними режимами, "тіньовою" економікою і духовним спустошенням суспільства.

Отже, на макроекономічну ситуацію можуть впливати такі зовнішні чинники, як вступ або невступ України до СОТ, поступова інтеґрація в структури НАТО та ЄС чи вхо­дження в новостворений Єдиний економічний простір (ЄЕП). Однак, для нашої держави сьогодні головними є не стільки географічна або договірна належність до тих чи інших угру­повань чи об'єднань, скільки проблема визначення резервів власної конкурентоспроможності, довгострокового страте­гічного бачення "ніші" України у світовому економічному просторі, проблема наявності у державної еліти політичної волі від втілення в життя цього стратегічного бачення.

Позаблоковий статус України не має реальних гарантій його реалізації. До такого висновку дійшли й наші брати-слов'яни — Польща, Чехія, Словаччина, Болгарія, які по­чувають себе в НАТО досить комфортно. До такого виснов­ку поволі доходить і Росія, яка постійно проводить сумісні навчання з НАТО якщо не на суші, то на морі. Й це на­вчання відбувається значно активніше, ніж в Україні. Ро­сія зацікавлена у зміцненні взаємодії з НАТО. Адже їй де­далі важче контролювати ситуацію на азійській частині своєї території, куди здійснюється експансія з боку китай­ської, індуської, мусульманської цивілізацій. Отже, вини­кає серйозна проблема утримання територій за Уралом, територій Сибіру, Далекого Сходу, які будуть заселені не­слов'янським нехристиянським населенням.

Чому ж такий дивний опір чинять в Україні проти співро­бітництва з НАТО, щоб не образити Росію? Взяти хоча б у черв­ні-липні 2006 р. так звану героїчну оборону Феодосії, де частина громадян України (до речі, й прислані громадяни з Росії) так активно протестували проти проведення спіль­них навчань "Україна — НАТО". І цей протест прийняв форму "печерного антиамериканізму" і расової нетерпимо­сті, що ганьбить цивілізоване суспільство.

Якщо Росія сама співпрацює з НАТО, то чому ж вона так ревниво ставиться до співпраці "Україна — НАТО"? Ма­буть тому, що вступ України до НАТО може поховати надії на відродження Росії як світової держави. Вступ України в НАТО може змусити Росію розпочати вивід Чорномор­ського флоту з Криму раніше 2017 р.

Сьогодні в Україні йде адаптаційний процес відповідно до права НАТО та ЄС. Термін "адаптація законодавства" з'являється у текстах українських правових актів після на­брання чинності Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС у 1998 р. (УПС). Однією з вимог цього між­народного договору було забезпечення приблизної відповід­ності (апроксимації) українського законодавства положен­ням права ЄС, до того ж не у всіх, а в пріоритетних сферах згідно зі статтею 51 цього договору.

Найбільш важливим у напрямі адаптації був і залиша­ється інституційний механізм адаптації законодавства, ви­значений Загальнодержавною програмою. Особлива роль у процесі адаптації належить Комітету Верховної Ради з пи­тань європейської інтеґрації, який забезпечує експертизу внесених до Верховної Ради всіма суб'єктами права законо­давчої ініціативи законопроектів на їх відповідність асquis соmmunautairе.

УКРАЇНА У ГЛОБАЛІЗАЦІЇ Й ЕЛЕКТРОННОМУ СВІТІ

В Україні, яка все сміливіше входить у процеси глобалі­зації, варто передбачити перехід на структурно-інноваційну модель формування інститутів ринкової економіки, досягнен­ня стандартів і норм регулювання регіонального господарства за зразком країн ЄС, утвердження прикордонних, насампе­ред, з Польщею, областей як надійних експортерів продукції.

На вказаному етапі стратегії в Україні, як і в Польщі, продовжуватиметься зростання чисельності населення пра­цездатного віку, що посилить тиск на ринок праці, загост­рюючи проблему безробіття, хоча економіка не буде відчу­вати нестачу трудових ресурсів. Поява кадрів нового поко­ління, менталітет і освіта яких уже зорієнтовані на ринкові умови, загострить конкуренцію на ринку праці. Це позитив­но вплине на якість трудових ресурсів, зайнятих у вироб­ництві, що особливо важливо з огляду на міграційний відтік кваліфікованих кадрів.

Аналіз допущених прорахунків і їх результатів, який повинен дати можливість ідентифікувати важливіші струк­турні проблеми, вирішення яких належать до пріоритет­них в Україні, проводиться, зокрема, в Кракові (досліджен­ня Центру Разумкова й Інституту стратегічних досліджень Міжнародного фонду "Центр розвитку демократії"). Основ­ні результати, досягнуті при підтримці польсько-американсько-української ініціативи про співробітництво, презен­тувались у травні 2003 р. під час міжнародної конференції "Макроекономічна структурна політика і ринкова транс­формація: Досвід Польщі і України".

Україна як центральноєвропейська держава пов'язана численними інтеґраціиними зв'язками з Європою, відіграє особливу роль у довготривалому процесі формування но­вих стосунків між Європою та Росією. Вона зобов'язана підтримувати дружні стосунки з Росією та як конструктив­ний партнер може допомогти їй поповнити мозаїку вільних європейських держав. З цього погляду важко переоцінити роль України у відбудові стабільної, великої Європи. Тому роль України серед країн СНД є визначальною. Адже без впливу України СНД перетворилася б на СРСР. Незалежна Україна допомогла сформувати механізм конструктивної економічної кооперації, не допустивши перетворення СНД на механізм центрального політичного контролю та єдине державне формування.

Дуже важливим для майбутньої Європи є забезпечення твердих гарантій безпеки і незалежності України. Ці чинни­ки сприятимуть подальшому розширенню об'єднаної Європи та НАТО.

Інтернет, електронна пошта — "електронний світ" — блага нинішньої цивілізації, якими мають можливість ко­ристуватися всі люди нашої планети. Це — нові віхи глоба­лізації, які коригують зародження нового циклу.

Сьогодні ера "електронного світу" формує у розвинутих державах транснаціональні компанії, сфери інформаційних технологій та телекомунікацій. Так, зокрема, із 25 аме­риканських компаній найбільшої ринкової капіталізації 18 працюють у сфері інформаційних технологій і телекому­нікацій. Очолює лідерство Місrоsоft; з ринковою вартістю 601 млрд. дол.

У подальшій перспективі місце традиційної культури займе культура віртуальної реальності. Оригінал буде підмінюватись закодованим інформаційним знаком, штуч­ною моделлю.

Уже сьогодні Інтернет завдає значної шкоди й Україні. Адже через Інтернет йде активна пропаганда "легкого" спосо­бу життя у "всезагальному смітнику". Всілякими способами йде заохочення, насамперед, молодих людей, які захоплю­ються комп'ютерами, створювати програмний продукт, який здатний дестабілізувати роботу інформаційних комп­лексів, віроломно входити в систему захисту. Через великих комп'ютерних злочинців молоді люди перетворюються у майбутніх злочинних партнерів. Тому здорова частина су­спільства через світовий менеджмент повинна знайти ме­ханізм протидії цьому антигуманному способу життя.

У світі формується високоінтелектуальна еліта, яка че­рез доступ до інформації візьме реальне управління суспіль­ством у свої руки. Гроші, які у наш час дозволять дійти до влади, вже сьогодні поступаються місцем боротьбі за владу інформації (йдеться про доступ до неї й уміння нею користу­ватися). Отже, держави, які вчасно не потурбуються про освіту й інформаційне забезпечення свого народу, ризику­ють виявитись на задвірках цивілізації. Про це варто пам'я­тати президенту, уряду України.

І все ж у високорозвинутих країнах формується не про­сто еліта, а "еліта еліт", яка, спираючись на маси, демон­тує старі системи і будує нові.

Еліти — найбільш впливова група суспільства. Напри­клад, у Польщі (а сьогодні і в Україні) — це люди, які сто­ять найближче до політичного центру, так званого Вар­шавського кругу¹ (Польща) й ще не названого подібного кругу в Україні.

"Еліта еліт" — це політики і бізнесмени, лідери партій, інтелектуали.

У цілому ж у нинішньому плюралістичному світі "еліта еліт" створюється на стику двох сил: сили закріплення становища і, поки що, сили грошей.

Двигуном у цій системі виступає транснаціональний клас, професійна аристократія, еліта нового покоління.

Проте значна частина населення країн, зокрема й в Украї­ні, з різних причин далекі від контактів з Інтернетом. Вони або не хочуть, або не можуть.

Тому питання переходу на рівень віртуальних корпо­рацій але до питань про створення електронного уряду може ставитись лише у розвинутих країнах. Адже приблизно половина населення планети ще жодного разу не говорила по телефону.

Проте інтерес до віртуальної реальності стає настільки значним, що всі інші заняття поступово відсуваються на інший план. Сьогодні чимало молодих людей (і не зовсім) "просиджують" годинами біля комп'ютерів. І жодна агіта­ція психологів, лікарів, як правило, не допомагає. Тому в управлінні глобальною економікою варто виділити важ­ливу другу (якщо не першу) підсистему — управління Ін­тернетом, цим стратегічним плацдармом впровадження фі­лософських та кібернетичних підходів до суті глобально-стадіальної теорії інформаційної цивілізації — глобального менеджменту.

Якщо ж людство не впорається з вищевказаними про­блемами, породженими глобалізацією, то вона (глобаліза­ція) може обернутись не новими можливостями розвитку, а катастрофою.

В Україні доступ до мережі поки що мають не більше 10 % людей. Свідомість українця поки що не зовсім сприй­має електронну торгівлю тощо.

В Україні бракує широкої державної програми на під­тримку розвитку Інтернету. Проте перший крок уже зроб­лено: Україна має національного провайдера, посередника в Інтернеті. Це дає підстави Україні брати участь у своєрід­ному контролі над світовою мережею у Міжнародному союзі електронного зв'язку при ООН.

ПРОБЛЕМИ ТРАНСКОРДОННОЇ ЄВРОРЕҐІОНАЛІЗАЦІЇ

Реґіоналізація, єврореґіоналізація виступає як проти­дія глобалізації і в той же час як фактор її прискорення через формування й об'єднання реґіонів планети.

Проте, більшість економістів вважає, що в цілому на макрорівні глобалізації протистоїть процес реґіоналізації, який нараховує сьогодні більше сотні різних типів реґіональних утворень. При цьому регіональні інтереси, з одного боку, можуть суперечити глобалізаційним проце­сам, породжувати протекціонізм, а з другого, сприяючи роз­витку національних економік, посилюють гармонізацію ре­ґіонів зі світовим співтовариством на основі зовнішньоеко­номічних зв'язків.

У кінці XX і на початку XXI ст. усе більше спостеріга­ється діалектичне поєднання глобалізації світового госпо­дарства й одночасного посилення впливу реґіонального чин­ника на світову економіку і політику. Хоча глобалізація і ре­ґіоналізація виступають як два протилежні процеси. Взяти хоча б Євросоюз. Його створення як структурної форми пря­мої взаємодії адміністративних утворень європейських держав, поява нових інститутів співробітництва прикордон­них територій є лише окремими прикладами підвищення ролі міжрегіональних зв'язків у світових політико-економічних процесах.

Сьогодні реґіоналізація впливає на хід економічних процесів не лише на світовому, але й на національному та корпоративному рівнях. Функціонування глобальних ком­паній, їх ефективність прямо залежать від надійності та міцності зв'язків з економічними і політичними інститута­ми у реґіонах базування. У рамках єдиної світової економі­ки чинники виробництва вже не лімітують розвиток транс­національних корпорацій. Особисті контакти з покупця­ми, постачальниками, органами регіональної влади все більшою мірою визначають головний момент успіху, насам­перед, швидкість безперервного вдосконалення роботи й онов­лення підприємства. За таких умов реґіоналізм перестає бути своєрідним двигуном глобалізації. Більше того, підси­лення регіональних економічних зв'язків відносно ізолює це угрупування від решти країн світу.

Проте сьогодні маємо ряд прикладів вищої форми інте­грації — між групами регіонально інтеґрованих економік — між Північною і Південною Америкою або Західною Євро­пою і Східною Азією. Це і є локомотивом сучасної глобалі­зації. Прикладом цьому може служити єврореґіоналізація.

Єврореґіон — транскордонне реґіональне утворення на теренах Європи, що сформувалося в межах суміжних оди­ниць адміністративно-територіального поділу двох і більше країн на основі реалізації спільних програм і угод, підпи­саних на рівні органів місцевого самоврядування.

Головною місією стратегії держави в умовах глобалізації є створення сприятливих умов розвитку економіки та зро­стання добробуту мешканців кожного регіону, а також все­бічний розвиток людини як особистості, підвищення якості її життя, сталий еколого орієнтований економічний розви­ток і збереження культурної спадщини, збереження націо­нальної ідентичності з одночасною інтеґрацією в європей­ську та світову спільноти.

У 2003 р. було створено Інститут регіональних та євро-інтеґраційних досліджень "Євро Реґіо Україна". Ця неза­лежна дослідницька організація, яка виконує комплексні дослідження та аналіз, надає консультативні послуги з та­ких основних напрямків, як місцевий і регіональний роз­виток, ефективне врядування, транскордонне співробітниц­тво, європейська інтеґрація та співпраця.

Що стосується євроінтеґраційного напряму діяльності досліджень "Євро Реґіо Україна", то він включає як реалі­зацію ініціатив щодо розробки програм інформування гро­мадськості окремих українських міст щодо ЄС та європей­ської інтеграції на основі польського досвіду, так і суто до­слідницькі проекти, такі як проект "Вплив розширення Європейського Союзу на відносини України з центральноєв­ропейськими сусідами" (2002—2004 рр.), метою якого є все­бічний аналіз наслідків розширення ЄС для України та її найближчих сусідів.

У рамках згаданого проекту здійснювались досліджен­ня в трьох напрямках: 1) співпраця між Україною та країна­ми — кандидатами на вступ до ЄС у галузі економіки і тор­гівлі; 2) контакти між людьми та прикордонна співпраця між Україною та країнами — кандидатами на вступ до ЄС у контексті розширення ЄС; 3) розширення ЄС та прикор­донний контроль з боку України: нові проблеми безпеки.

Як підкреслюють учені, для України особливо актуаль­ним є вибір цивілізованих форм європейського співробіт­ництва на різних рівнях, зокрема в межах єврореґіонів. З таких позицій досліджено механізми функціонування, про­блеми і перспективи розвитку єврореґіонів у Європейському Союзі та в Україні в умовах глобалізації.

Проте стратегія в умовах глобалізації без відповідної реакції на рівні держави і конкретного реґіону може бути зведена до мінімуму. Глобалізацією потрібно управляти, щоб країна, конкретний реґіон могли б увійти у світові спіль­ноти з якнайменшими втратами.

У глобальній економічній системі не залишилось мож­ливостей для стихійних ринкових відносин між держава­ми. Питання полягає в тому, як у глобально функціоную­чому світовому виробничо-господарському механізмі збе­регти державну національну економіку; як впливатиме на економіку України та інших держав сформований на За­ході величезний європейський ринок, об'єднання ринків Азії, Америки, Близького Сходу.

Чим вищий рівень глобалізації економіки, тим силь­нішими стають її дрібні учасники. Проте в кінцевому під­сумку процеси глобалізації в економічній, інформаційній, культурній сферах тісно пов'язані з процесами національ­ної ідентифікації. Адже відродження національної свідо­мості є захисною реакцією суспільства на руйнівний вплив відцентрових сил, пов'язаних з глобалізацією (розрив тра­диційних зв'язків усередині країни, деградація неконку­рентоспроможних виробництв, загострення проблеми без­робіття тощо). Крім того, триває складний і багатоплановий процес, який можна було б охарактеризувати як новий реґіоналізм: формування макрореґіональних просторів на тлі геоекономічного розмежування світу, примноження соці­ально-економічних коаліцій, зокрема, міждержавних і не­урядових організацій.

Міждержавні організації утворюються на основі офіцій­них урядових угод між країнами. Якщо угода укладається тільки між двома державами, то такі міждержавні угоди називаються двосторонніми або білатеральними; вони ще не творять організації у звичайному розумінні. Якщо узго­дження є багатостороннім, то дії країн носять інституційний характер, і організація формується як інституційна оди­ниця міжнародних відносин.

Неурядові організації утворюються на основі індивіду­ального або колективного членства суб'єктів, які не є офі­ційними представниками своїх урядів.

Регіональні транскордонні організації об'єднують краї­ни, розташовані в якомусь певному регіоні, як правило, компактно, в територіальній близькості. Таких організацій чимало: Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА). Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) та інші, про які йшлося вище.

Виходячи із цих реальних світових процесів, напрошу­ється висновок, що реґіоналізація виступає як реакція на негативні прояви глобалізації, як засіб збереження політич­ного контролю, насамперед, в економічній сфері.

З другого боку, регіональна інтеґрація підштовхує про­цес глобалізації через формування інтеґраційних об'єднань країн, що набуває економічної і політичної інтеграції, як ЄС. Ці та інші (нові) регіональні форми співробітництва, зга­дані вище (суперреґіони), сьогодні структуризують світову економіку як глобальну.

Єврореґіон типу ЄС — це суперреґіон, окреслена цілість. Сьогодні вона, як відомо, включає 25 країн.

Єврореґіон у межах ЄС будується і функціонує на взаємодовірі щодо співпраці, насамперед, транскордонної. Йдеть­ся про взаємообмін культурними надбаннями між сусіда­ми, нівелювання різниць у господарському розвитку.

Єврореґіони — це своєрідний трамплін у процесі євро­пейської інтеграції. Таку роль відіграли єврореґіони у За­хідній, Північній і Південній Європі на зламі 60-х і 70-х років XX ст. Те ж маємо і з початку 90-х років XX ст. між кордонами держав Середньої і Східної Європи — між держава­ми — членами ЄС і кандидатами до Союзу.

Зі вступом Польщі до Європейського Союзу Україна як держава-сусідка отримує нові перспективи розвитку еко­номіки, політики. Разом із тим з'явилась і ціла низка про­блем, в основному навколо державного кордону у зв'язку з запровадженням візового режиму.

Прикордонні реґіони відіграють специфічну роль у реа­лізації провідних тенденцій світового розвитку, а саме в лі­бералізації зовнішньої торгівлі та в різкому збільшенні транскордонного товарообігу, активізації міждержавного переміщення населення.

У світлі реалізації курсу на розбудову єдиної Європи проблематика транскордонної взаємодії реґіонів набуває нового звучання. Річ у тім, що наявність "проблемних" те­риторій, низький рівень розвитку яких відображає резуль­тати господарювання минулих періодів, гальмує процес поступового "опрозорення" внутрішньоєвропейських кор­донів і формування гомогенного соціально-економічного простору. До таких реґіонів належать, насамперед, ті реґіо­ни, що в силу свого геополітичного та геоекономічного роз­ташування є віддаленими від промислових центрів і потер­пають від уповільнення свого загального соціально-еконо­мічного розвитку.

Прикордонні реґіони — це території, на яких прожива­ють спільноти людей, тісно пов'язаних різнобічними сто­сунками, але розділених кордонами. Незалежно від політич­них систем країн, до яких належать ці спільноти, суміжні території стикаються з ідентичними соціально-економічни­ми, соціально-культурними, політичними і законодавчими проблемами. Отже, основний принцип міжнародного транс­кордонного співробітництва полягає в тому, щоб створювати в прикордонних зонах такі зв'язки і такі договірні відносини, які б уможливлювали спільний пошук рішень, а, отже, й взаємовигідне розв'язання наболілих проблем. Специфіч­ний характер зв'язків у рамках прикордонних спільнот, їх реґіональна індивідуальність вимагають розуміння з боку національних і загальноєвропейських владних органів. Від­так у Європейському Союзі вважають, що підтримка міжре­гіональних об'єднань демонструє взаєморозуміння і солі­дарність на практиці. Транскордонне співробітництво на рівні регіонів — це вагомий аргумент у суперечках з приво­ду нівелювання самобутності країн Західної Європи в проце­сі європейської інтеґрації на користь доводів спільного євро­пейського дому.

Держави, що укладають міжнародні угоди про співро­бітництво прикордонних регіонів, беруть на себе такі зобов'я­зання: визнають, що прикордонні спільноти наділені пов­новаженнями (у межах внутрішньодержавних законодав­чих систем) самостійно регулювати свою діяльність; що в разі необхідності повноважні органи прикордонних регіо­нів мають право укладати законні домовленості з прикор­донними спільнотами, розташованими на території іншої держави, яка підписала відповідний договір.

Подібні угоди з позиції міжнародного публічного права свідчать про перерозподіл влади між центральним урядом і прикордонними спільнотами, тобто тут не йдеться про нові механізми міждержавного співробітництва.

Для сприяння розвитку територій муніципального та провінційного рівня при Раді Європи було створено незалеж­ну структурну одиницю — Конгрес місцевих і регіональ­них влад Європи (КМРВЄ). Прийняття в 1994 р. статуту КМРВЄ, засідання якого відбуваються в Страсбурзі (Фран­ція), конкретизувало розуміння самого поняття "регіон", котре тлумачиться як "вочевидь єдина територія, на якій існує спадкоємність і самобутність заради стимулювання культурного, економічного і соціального прогресу".

Новим етапом західноєвропейської інтеґрації є практич­не втілення концепції "Європи регіонів", яка передбачає створення наднаціональних органів регіонального управлін­ня. Так, у Дортмундській декларації Економічного форуму регіонів Європи (червень 1996 р.) наголошується: ефек­тивність партнерства залежить від поширення меж терито­ріального економічного співробітництва у великій Європі. Україна як член Ради Європи не може залишати поза ува­гою подібні міжнародні акти.

Транскордонна єврореґіоналізація неодноразово висвіт­лювалась у монографіях, зокрема проблема організаційно-фінансового забезпечення та система управління міжнарод­ною діяльністю територій в Європі та Україні.

Європейський Союз здійснює фінансову підтримку транс­кордонного співробітництва шляхом використання ряду ініціатив, програм та проектів.

Систему фінансування ТКС забезпечили безпосередні інституції ТКС — єврорегіони, фінансування яких здійсню­ється незалежно всіма членами єврорегіонів. Усі єврорегіональні партнери акумулюють кошти на незалежних рахунках національних асоціацій. Кошти на діяльність єврорегіонів та реалізацію проектів надходять з таких джерел: членських внесків; дотацій; дарів; інших фінансових джерел, вклю­чаючи вітчизняні фонди підтримки та фонди ЄС. З член­ських внесків кошти йдуть на утримання структур єврореґіону, національних секретаріатів, а також, частково, на оплату робочих груп. Проте, основними джерелами фінан­сування є кошти структурних фондів та ініціатив ЄС.

Фінансову підтримку за напрямом сприяння розвитку транскордонного співробітництва отримують, передусім, проекти щодо розбудови комунікаційної інфраструктури, охорони довкілля, інституціиного розвитку та формування громадянського суспільства. Україна має всі шанси отрима­ти значно більшу фінансову допомогу при відповідній органі­зації підготовки заявок у міжнародні фінансові структури.

Фінансування програми INTERREG III САDSES розпо­чалося в 2001 р. Існує можливість співфінансування про­ектів (табл. 15.1):

Таблиця 15.1. Обсяги фінансування програми САБ8Е8 (2000—2006 рр.)

Напрями фінансування /рік	Призначені кошти, млн евро*
	ЄФРР	національні	приватні	разом
Напрямки 1—4	119,7	97,0	4,4	221,1
У тому числі на 2004 р.	20,5	16,6	0,8	37,8
Технічна допомога 1	6,4	5,2	0,0	11,6
у тому числі на 2004 р.	1.1	0,9	0,0	2,0
Технічна допомога 2	2,6	2,1	0,0	2,0
у тому числі на 2004 р.	0,4	0,4	0,0	0,8
Разом	128,7	104,3	4,4	237,4
у тому числі на 2004 р.	22,0	17,9	0,8	40,7

* Крім країн — не членів і не кандидатів у члени ЄС (у тому числі України), які належать до простору INTERREG III САDSES; суми коштів цих країн ще остаточно не визначені.

ЄФРР — європейський фонд регіонального розвитку;

національні кошти формують центральні, реґіональні, комунальні та інші громадські кошти;

технічна допомога 1 — кошти для проведення заходів, управління та контролю;

технічна допомога 2 — кошти на інші поточні витрати.

Метою сучасної регіональної політики ЄС є, насамперед, сприяння структурній перебудові та розвитку відсталих ре­гіонів; сприяння перебудові та розвитку депресивних регіо­нів, прикордонних районів; боротьба з довготривалим без­робіттям; допомога молоді у вступі в трудове життя; спри­яння проведенню реформ у сфері спільної аграрної політики з виділенням двох підцілей:

1. модернізації галузей, що обслуговують сільське гос­подарство (заготівля, переробка та збут сільськогосподар­ської продукції);

2. сприяння розвитку сільськогосподарських територій.

Динамічний розвиток прикордонного співробітництва становить одну із суттєвих особливостей сучасного етапу міжнародних відносин, що пов'язано з функціональним на­вантаженням прикордонних реґіонів у системі сільськогос­подарських відносин.

Прикордонні реґіони відіграють специфічну роль у реа­лізації провідних тенденцій світового розвитку, а саме в лі­бералізації зовнішньої торгівлі та різкому збільшенні транс­кордонного товарообігу, активізації міждержавного пере­міщення населення.

Сьогодні транскордонна політика України полягає у ви­значенні оптимальних векторів як зовнішньоекономічної стратегії в цілому, так і міжнародної, за прикладом Польщі та інших країн "десятки", економічної інтеґрації в європей­ський простір, спираючись на фундаментальні теоретичні розробки та існуючу практику реалізації порівняльних і конкурентних переваг у світовому господарстві, їх втілен­ня в міжнародних інтеґраційних проектах. Водночас по­трібно враховувати реальний стан інтеґрації економіки Укра­їни у світогосподарські процеси та регіональні структури, існуючі відносини стратегічного партнерства як відправну основу для надання додаткових імпульсів інтеграційним прагненням України, визначення пріоритетних напрямів та дієвих механізмів міжнародної інтеграційної взаємодії. Відштовхуючись від національних економічних інтересів, найприйнятнішою на цьому етапі, на думку вчених, є бігравітаційна інтеґрація вітчизняної економіки, що ґрунту­ється, насамперед, на наявності двох головних гравітацій­них полів, з якими тісно взаємодіє господарський комплекс України — Європейського Союзу та Єдиного економічного простору (ЄЕП). Проте, порівняльний аналіз свідчить, що економічний потенціал ЄЄ як за головними кількісними, так і якісними параметрами істотно переважає відповідні показники країн ЄЕП. З огляду на вищенаведене, гравіта­ційне поле ЄС має потенційно більшу притягальну силу, ніж ЄЕП.

Конфігурація бігравітаційної інтеґрації економіки Укра­їни виглядає таким чином: в реґіональному угрупованні ЄЕП — зона вільної торгівлі, що передбачає ліквідацію тор­говельних бар'єрів між учасниками угоди і збереження влас­ного торговельного режиму у відносинах з третіми країна­ми; в реґіональному об'єднанні ЄС — преференційна зона, режим якої становить найнижчу практично передінтеґра-ційну фазу і передбачає надання партнерам певних пільг, таких як квоти на експорт певної продукції (текстиль, виро­би металургійної промисловості), секторальне і транскор­донне співробітництво (єврореґіони, європейські транспорт­ні коридори), надання технічної допомоги тощо.

Таким чином, бігравітаційна модель економічної інте­ґрації виходить з пріоритету національних інтересів, ефек­тивної реалізації в реґіональних об'єднаннях власних порів­няльних та конкурентних переваг, залучення до України необхідних технологічних і енергетичних ресурсів, іноземних інвестицій. Реалізація цієї концепції дасть змогу Украї­ні інтеґруватися в європейські структури не шляхом погли­нання її економіки Європейським Союзом, а внаслідок набли­ження, взаємної адаптації господарських структур і форму­вання в Європі нової інтеграційної архітектури, що більшою мірою відповідає сучасним цивілізаційним цінностям і прин­ципам міжнародного економічного і політичного співробіт­ництва.

Тому Україна, яка прагне залучитися до європейських інтеґраційних процесів, має подбати, перш за все, про за­хист інтересів вітчизняних виробників, тому що в разі всту­пу до будь-якого інтеґраційного угруповання доведеться створювати рівні умови для всіх ринкових гравців (у бага­тьох, навіть стратегічних галузях економіки, спостеріга­ється суттєве відставання рівня розвитку виробництва від світових стандартів). У разі приєднання до такого союзу держава мусить вести переговори про застосування макси­мально можливого пільгового режиму для них. А у проце­сах приватизації враховувати та захищати інтереси націо­нальних інвесторів.

Ряд дослідників наголошує на корисності подібної прак­тики транснаціональних малих та середніх підприємств для країн із транзитивною економікою. Позитивної оцінки за­слуговує практична спрямованість теоретичних підходів до вдосконалення зовнішньої стратегії суб'єктів малого під­приємництва України.

ТРАНСКОРДОННЕ CПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ І ПОЛЬЩІ

Вступ Польщі до ЄС — це для України, насамперед, значний спад дрібної прикордонної торгівлі, що вже при­зводить до втрати джерел доходів значною частиною при­кордонного населення. Човниковий бізнес, "сіра" транскор­донна економіка змінює свій зміст та форму. Відбувається відмирання примітивних форм транскордонного бізнесу. Ступінь негативності-позитивності цієї тенденції визнача­тиметься тим, наскільки швидко на зміну напівлегально­му дрібному бізнесу прийдуть легальні можливості іннова­ційного розвитку місцевої економіки в прикордонних регіо­нах, зокрема, приватного сектора.

Ці та інші негативні наслідки розширення ЄС можна мінімізувати. Для цього треба, насамперед, максимально узгодити та уніфікувати візові вимоги до громадян Украї­ни, розвивати пропускну спроможність консульських служб через відкриття консульств у регіонах України; розглянути можливість відкриття спільних консульств Європейського Союзу у великих містах України; залучати українських прикордонників та митників до багатосторонніх програм і тренінгів, що проводяться для представників відповідних служб країн — членів ЄС; запровадити в дію програми "ма­лого прикордонного руху" для громадян, які проживають у прикордонні.

Допомога ЄС, спрямована на покращення утримання та охорони майбутнього східного кордону ЄС, надавалася ок­ремим країнам-кандидатам у рамках спеціально створених для цих країн програм фінансування. Проте практика свід­чить, що захист кордонів є набагато ефективнішим, якщо він здійснюється спільно або, принаймні, координується по обидва боки кордону. Отже, допомога ЄС має бути присто­сована до реальних обставин. Іншими словами, для того, щоб допомога ЄС у сфері юстиції та внутрішніх справ на східному кордоні ЄС була ефективнішою, необхідно "інтер­націоналізувати" наявну підтримку у сфері юстиції та вну­трішніх справ "Україна — Польща", перетворити її на спіль­ну Програму охорони східних кордонів. Це зробить можли­вою участь сусідів України — країн Вишеградської четвірки — у виконанні Плану дій ЄС щодо України в сфері юстиції та внутрішніх справ.

У свою чергу Україна повинна неухильно продовжува­ти курс на завершення договірно-правового облаштування кордонів на основі визнання рівності статусу всіх кордонів, розпочати процес демаркації суходільного кордону з Росій­ською Федерацією.

Перелік завдань, які українські підрозділи можуть здійс­нювати на всій території країни, має бути розширений і не повинен обмежуватися перевіркою законності проживан­ня. Ефективний прикордонний контроль вимагає поширен­ня контролю на території підвищеної небезпеки — залізнич­ні станції, ринки. Зростаюча небезпека нелегальної міграції вимагає побудови певної інфраструктури, наприклад, цен­трів утримання нелегальних мігрантів, а також більшої мобільності патрульних служб.

З іншого боку, Україна та нові члени ЄС, що є сусідами України, повинні змінити наявний двосторонній підхід до спільного управління спільним кордоном. Двостороннє співробітництво та планування щодо покращення захисту кордонів повинно бути пристосоване до нового контексту — розширення ЄС. Це стосується не тільки стандартів ЄС щодо імплементації, а й перспективи для України бути виклю­ченою з візового списку ЄС, а також допомоги ЄС у захисті східних та північних кордонів України.

Отже, найбільшим викликом, пов'язаним з перспективою появи спільного кордону України та Європейського Союзу, є необхідність облаштування відповідного до потреб законо­слухняних громадян режиму транскордонної комунікації при максимально ефективному захисті від наявних загроз¹.

У цьому відношенні польська закордонна політика мог­ла б бути більш рішучою. Йдеться, зокрема, про сприяння процесові створення відповідними структурами Європей­ського Союзу спеціального фонду, кошти якого (йдеться про мільярди євро) використовувалися б у прикордонних ре­гіонах Польщі та України. Такий фонд допоміг би розбуду­вати мережу двосторонніх контактів — суспільно-політич­них, економічних, інфраструктурних тощо. На польсько-українському прикордонні є просто невідкладні справи. Наприклад, ситуація на прикордонних переходах, яку до цього часу не вирішено ні у Польщі, як і в Україні. Це також є перешкодою для інтенсивного розвитку економіч­них контактів, які є передумовою успішних міждержав­них відносин.

Усе вищезазначене дасть змогу прикордонним регіонам більш активно включитися в єврореґіоналізацію. Адже євро-реґіони виступають фактором активізації участі України в процесах розширення ЄС, уніфікації режимів торгівлі, господарювання та механізмів соціального управління. До того ж єврореґіони виступають не просто найбільш придат­ною формою транскордонних зв'язків на континенті. Євро­реґіони можуть постати для України своєрідною компенса­цією "інтеграційного пробуксовування" іншими напрямами співробітництва, зокрема таких, які пов'язані зі здобуттям сприятливого статусу в торгівлі, запровадженням зони вільної торгівлі, науково-технічного кооперування тощо.

Реґіоналізація відповідає потребам створювати альтер­нативні надвеликим структурам мобільні інноваційні фір­ми, забезпечувати менші витрати виробництва на одиницю високотехнологічної, інноваційної продукції. Форми євро-реґіонального співробітництва можуть значно варіюватися і включати в себе торгові, інвестиційні контакти, спільну реалізацію науково-технічних програм регіонального роз­витку, взаємодію в галузі прогнозування науково-техніч­ного прогресу, обмін науково-технічною інформацією, ство­рення постійно діючих та тимчасових наукових колективів, спільних підприємств.

У всіх регіонах України і, насамперед, прикордонних з Польщею, реалізація кінцевої мети стратегії це, насам­перед, підготовка і вступ України до ЄС — складний і бага­тогранний процес. Водночас із розв'язанням зазначених специфічних проблем, вступ до ЄС — це й швидке зростання продуктивності праці в українсько-польському єврореґіоні, прискорення науково-технічного прогресу, подолання інфля­ційних тенденцій, зменшення соціальної та регіональної нерівності на основі глибоких і скоординованих реформ дер­жавного сектора на основі децентралізації, відповідальності на всіх рівнях управління. Усе це посилить соціальний за­хист, рівень зайнятості, вдосконалення промислової та аг­рарної політики.

На сьогодні польсько-українська торгівля має тенден­цію до зростання.

Стан торговельних відносин України і Польщі характе­ризують дані, наведені у табл.