- •1. Філософія, її походження та предмет.
- •2. Світогляд та його суспільно-історичний характер
- •3. Основне питання філософії. Матеріалізм, ідеалізм, агноцистизм.
- •4. Філософія Стародавнього Сходу: світоустрій та людина.
- •5. Антична філософія. Основні проблеми та характерні риси.
- •6. Філософія Стародавнього Риму. Особливості та основні ідеї.
- •7. Етапи розвитку та загальні особливості філософії Середньовіччя. Особливості патристики.
- •8. Особливості філософії патристики.
- •9. Арабська філософія VII – XII ст. Основні ідеї.
- •10. Схоластика. Реалізм і номіналізм.
- •11. Гуманістичний антропологізм філософії Відродження. Пантеїзм. Ідеї громадянського суспільства.
- •12. Особливості соціокультурних, духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.
- •13. Методологічні пошуки ф.Бекона та р.Декарта та т. Гоббса.
- •14. Теорія пізнання Дж. Локка. Скептицизм п. Бейля та д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі
- •15. Вчення про субстанцію б. Спіноза та г. Лейбніц.
- •16. Б. Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі
- •17. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії
- •18. Теорія пізнання та етика і. Канта.
- •19. Філософська система і метод Гегеля.
- •20. Антропологічний принцип філософії л.Фейєрбаха
- •21. Загальна характеристика і основні риси філософії хіх ст.: класичний і некласичний тип філософствування.
- •22. Філософія с. Кєркегора та ф. Ніцше. Основні ідеї.
- •23. Філософія марксизму. Витоки, концепція методу, філософська антропологія та філософія історії.
- •24. Характерні риси філософії хх ст. Та основні її напрями.
- •25. Сцієнтистські напрями у філософії хх ст. (неопозитивізм, «лінгвістична філософія», постпозитивізм).
- •26. Антропологічні напрямки у філософії хх ст. (екзистенціалізм, персоналізм, фрейдизм, неофрейдизм).
- •27. Релігійна філософія хх ст. (неотомізм, тейярдизм).
- •28. Культурологічні та історіософські концепції XX ст. (а. Тойнбі, с Гантінгтон).
- •29. Загальні особливості української філософії та етапи її розвитку
- •30. Філософські погляди г. Сковороди.
- •31. Філософія в Україні хх ст. Київська філософська школа.
- •32. Світ. Людиновимірність світу. Типи ставлення людини до світу.
- •33. Особливості і характер людського бачення світу.
- •34. Філософське розуміння буття. Основні форми буття.
- •35. Граничні засади буття: простір і час, загальнонаукові концепції простору і часу.
- •36. Плинність буття. Рух і розвиток.
- •37. Матерія як об’єктивна реальність. Структура і властивості матерії.
- •38. Проблема походження людини. Еволюціонізм та креаціонізм.
- •39. Проблема смерті і безсмертя.
- •40. Духовне життя людини та його вихідні поняття: свідомість і цінності.
- •41. Структура та функції свідомості
- •42. Самосвідомість. Її структура і функції.
- •43.Свідомість та мова.
- •44. Свідомість, ментальність, менталітет. Порівняльний аналіз.
- •45. Суспільна свідомість. Структура та форми суспільної свідомості.
- •46. Поняття пізнання: суб’єкт і об’єкт пізнання, предмет пізнання.
- •47. Проблема істини в пізнанні. Критерії істини.
- •48. Діалектика пізнавального процесу. Чуттєве і раціональне в пізнанні, їх основні форми.
- •49. Наука як спеціалізована форма пізнавальної діяльності людини. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання.
- •50. Роль практики в процесі пізнання. Функції практики.
- •51. Діалектика як світоглядна позиція, метод пізнання і практичної дії.
- •52. Діалектика і метафізика. Історичні форми діалектики. Принципи діалектики.
- •53. Поняття закону. Всезагальні, загальні і специфічні закони.
- •54. Основні закони діалектики.
- •55. Основні категорії діалектики. Їх світоглядне і методологічне значення.
- •56. Співвідношення діалектики із метафізикою, релятивізмом, софістикою, догматизмом та еклектикою
- •57. Буття людини як співбуття. Суспільний характер людського буття
- •58. Індивідуальне та соціальне в людському бутті
- •59. Суспільство як система. Структура суспільства.
- •60. Протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами як джерело рушійна сила суспільного розвитку.
- •61. Духовне життя як складова суспільства.
- •62. Людина і суспільство: основні аспекти співвідношення.
- •63. Людина та історія. Роль мас та особи в історії.
- •64. Проблема сенсу історії. Прогрес і регрес. Теорія ненасильства.
- •65. Сутність суспільного прогресу та його критерії.
- •66. Людина і природа. Екологічна складова «нового гуманізму».
- •67. Культура як світ. Суттєві ознаки культури
- •68. Поняття та ознаки цивілізації. Взаємозв'язок культури і цивілізації
- •69. Глобальні проблеми сучасної цивілізації. Позитивні та негативні наслідки.
- •70. Новий образ світу й людини в xxIст. Прогнози та ймовірні сценарії.
40. Духовне життя людини та його вихідні поняття: свідомість і цінності.
У певному плані природне та соціальне постають протилежностями: соціальне обмежує природне, вводить його в певне впорядкування, регулювання, регламентацію, при чому все останнє здійснюється з участю свідомості.
Звідси випливають тези, що їх висловлювали вже давньогрецькі софісти, серйозно загострював Ф. Ніцше, по-своєму подавали 3. Фрейд та А. Камю:
природне і соціальне несумісні, вони перебувають у вічному антагонізмі;
соціальне обмежує, навіть - знищує природне, проте природне своїми безмежністю та спонтанністю постає єдиним та невичерпним джерелом будь-якого змісту та новацій в сфері соціального.
Отже, природне - єдиний живий та рухливий корінь сущого, а соціальне накладає на фонтанування природної заборони, обмеження, норми, регламентації. З іншого боку, неважко уявити собі, що було би з людиною, якби вона залишилася в лоні недоторканого природного: її потреби були би суто вітальними, і, отже, в неї не було би прагнення пізнавати, творити, вдосконалюватись.
Відповідно, можна стверджувати, що протистояння природного та соціального є суто соціальним, а конфлікт між стихійним та регламентованим виявляється як конфлікт між різними складовими процесу соціальної людської життєдіяльності.
Тварини, як правило, дуже обмежені в своїх можливостях набувати індивідуальний досвід, але навіть тоді, коли його все ж здобувають, вони неспроможні передавати цей досвід, накопичувати, зберігати, тобто - збагачувати ним усіх інших представників свого роду. Саме ці здатності людина здобуває завдяки соціальному - штучно виробленим засобам діяльності.
В межах соціального проявляються і інші надзвичайно важливі сторони людського єства, зокрема - людська особистість (персональність) та прилучення людини до трансцендентного.
Людська персональність - це індивідуалізована людська цілісність, що проявляє себе через здатність людини бути самодіяльною, продукувати свою життєву активність виключно із свого внутрішнього духовного центру. Біологічно (тобто - матеріально) людина в процесі свого життя (якщо воно є досить тривалим) не залишається тою ж самою: за даними медицини абсолютна більшість клітин нашого організму через сім років замінюється новими; найбільш стабільними лишаються в нас генетична програма та нервові клітини. Проте від певного моменту внутрішнього прозрівання крізь все життя ми проносимо усвідомлення власної персональної самоідентичності, тобто незмінної ідентичності нашого Я.
Персональність - це наше духовне обличчя.
Існує давня традиція пов'язувати персональність людини із її прилученням до трансцендентного, тобто до чогось такого, що перебуває поза межами матеріально-природного.
За великим рахунком не визнавати людський зв'язок із трансцендентним було би безглуздо, оскільки досить очевидним є те, що деякими звичними своїми характеристиками людина явно виходить за межі фізичного та часткового.
Наприклад, той факт, що ми здатні передавати свої знання та досвід іншим людям, вказує на наш вихід за частковість, одиничність; наша здатність узагальнювати, потенційна можливість пізнавати будь-що, опановувати будь-якими видами діяльності, - все це є свідченнями прилучення до трансцендентного. Ясно, що і персональність, і прилучення до трансцендентного постають перш за все властивостями нашої духовності, нашої свідомості.
Для будь-якої людини велике значення мають ціннісні орієнтири, які виникають саме на грунті людської персональності та прилучення до трансцендентального. Цінність - це значущість чогось для людини.
Поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; людина може знати, що певна річ нічого не варта в аспекті її предметних співвідношень та якостей, але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. Цінність постає як цілісний, інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає найважливішим. До найголовніших людських цінностей можна впевнено віднести: насамперед найвищу цінність — саме людське життя; визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина - завжди мета, але не засіб); із такого визнання органічно випливає у значенні другої за важливістю цінності право людини на вибір життєвого призначення. Це означає, що перше право розпорядитися життям належить самій людині; якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода.
Під свободою загалом розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення.
До людських цінностей відносять також моральні (добро, сумління, мужність), естетичні (краса, гармонія), соціокультурні та ін.
Однією з найбільших таємниць світу є людська здатність усвідомлювати, розуміти дійсність, тобто людський інтелект. Він вражає своєю красою та могутністю, невичерпністю та універсальністю. В цілому якісні особливості людського інтелекту окреслюють терміном свідомість, тому питання про сутність свідомості, її виникнення та можливості століттями хвилювало кращих представників людства, надихало на пошук та творчі злети.
Перші уявлення про свідомість виникли у прадавні часи, коли люди дійшли висновку, що процеси, які відбуваються в їхніх головах, відмінні від процесів природи, що їхнє бачення світу, а відповідно і місце в ньому, відрізняється від тваринного. Такі особливі властивості приписували душі як прояву чогось надприродного.
Ми не можемо спостерігати явищ свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо їх вимірювати, досліджувати за допомогою різноманітних приладів. Досить поширеним було (і залишається ще й у наш час) тлумачення свідомості як особливої форми відображення дійсності. Свідомість як форму відображення дійсності наділяють здатністю лише відтворювати та перекомбіновувати наявні форми буття.
Найпершою ознакою свідомості можемо вважати особливий тип людської поведінки. Ми можемо назвати його "небіологічним", тому що людина діє не лише під тиском життєвих потреб, не лише в напрямі пошуку шляхів їх задоволення; вона діє не за схемою "стимул - реакція", а інколи (і досить часто) - усупереч біологічній доцільності та самозбереженню. За допомогою розуму людина здатна ніби бачити те, що насправді, у наявному вигляді не існує. Наприклад, каменяр бачить у камені майбутній виріб, коваль у металі - майбутню річ.
Звідси - цілеспрямований характер свідомої діяльності: здатність свідомості створювати образи майбутніх (потрібних) результатів дій і в подальшому спрямовувати свої дії на те, чого в готовому вигляді, тобто фактично, не існує.