21. Основні типи та різновиди культури.

У вузькому сенсі культуру можна визначити як систему цінностей, переконань, взірців і норм поведінки, які розділяються колективно і відрізняють одну групу людей від інших. В широкому вона означає специфічну, генетичну не наслідувану сукупність засобів, способів, форм, взірців та орієнтирів взаємодії людини і середовища і те, що вони виробляють в результаті сумісного життя для підтримки структур діяльності і спілкування.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну. Вони не існують цілком відірвано одна від одної, а становлять єдину систему культури як її складові частини. Цінності матеріальної культури містять у собі певний елемент духовної культури через їх художнє оформлення (житло, одяг, речі домашнього вжитку). Духовна базується на матеріальній основі (кіно, книги, художні картини, телебачення). Сучасна цивілізація визначила досить стійку тенденцію в розвитку культури - інтеграція її складових частин. З одного боку, швидко розвивається і збагачується матеріальна сторона духовної культури (краса, радіо, телебачення, кіно, стереоапарати, магнітофони, радіоапарати), з другого - спостерігається все більше насичення виробів матеріальної культури духовними цінностями (сучасні автомобілі, побутові речі, житло). Дехто виділяє в окрему структуру худ. культуру.

Основними типами культури є традиційна культура, контркультура і субкультура. Оскільки с-во розпадається на величезну кількість груп, поступово у кожної з них формується власна культура, тобто система цінностей і правил поведінки. Таке явище отримало назву субкультури. Субкультура – це частина загальної культури нації. Контркультура означає таку субкультуру, яка не просто відрізняється від домінуючої культури, а протистоїть їй, знаходиться в конфлікті з господарюючими цінностями. Прикладом контркультури, на думку Смелзера, слугує культура богеми.

22. Функції культури в суспільстві.

Культура - це сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством, протягом усієї історії, а також сам процес творення і розподілу матеріальних і духовних цінностей. Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її багатофункціональність. Серед всіх можна виділити найосновніші: 1) Пізнавальна; 2) Світоглядна; 3) Комунікативна; 4)Оцінно-нормативна; 5) Інтегрована.

1 - Суть пізнавальної полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і сама себе. Оволодіває різними формами знань. Через науку - людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, розрізняє добро і зло. Філософія закладає логічний і методологічний фундамент осмислення законів буття, технічні знання.

2 - Суть світоглядної - проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність складників духовного світу особи - пізнавальних, емоційних, оцінних, вольових. К-ра і світогляд перебувають у діалектичній єдності.

3 - Суть її зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадковості та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю ф-цію к-ра виконує за допомогою складної знакової системи, яка зберігає досвід поколінь в словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах в-ва, предметах споживання. При цьому одні символічні формули мають яскраво виражений загальний, людський зміст, інші - національний, регіональний, релігійний.

4 - Реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства.

5 - Виражається в здатності об'єднувати людей незалежно від світогляду і ідеології, національної приналежності у певні соціальні угрупування, а народи - в світову цивілізацію.

№23. Співвідношення домінуючої культури, субкультури та контркультури.

Кожне суспільство має певну сукупність культурних взірців, які приймаються і розділяються усіма членами суспільств. Цю сукупність називають домінуючою культурою.

Субкультура – це певного роду культурні взірці, які тісно пов’язані з домінуючою культурою, але в той же час відрізняються від неї. Субкультурна різноманітність визначається національністю, родом занять, регіоном, статтю, віком, соціально-класовими та іншими розбіжностями між людьми. Життя індивіда протікає переважно в рамках однієї субкультури. Але коли дитина доросліша, вона проходить через декілька субкультур, що розрізняються за віком. При чому, цінності їх можуть відрізнятися, тому часто виникають непорозуміння між дітьми та батьками.

Контркультура – це такі субкультури, які не тільки відрізняються від домінуючих зразків, а й кидають їм виклик. Яскравим прикладом такого протиставляння культурним цінностям суспільств субкультури можна спостерігати в русі хіппі . В цій культурі праця вважалася небажаною, патріотизм ненормальним, прагнення до отримання матеріальних благ – непристойністю. Отже, цінності цілком і повністю протиставлялися домінуючим принципам того суспільства.

Отже основними відмінностями між субкультурою та контркультурою є те, що субкультура підтримує основні принципи, номи та цінності домінуючої культури, але за рахунок специфіки певної групи людей, які належать до даної субкультури (ці люди відрізняються за певними ознаками), ці цінності можуть чимось відрізнятись. А от конркультура абсолютно не приймає цінності домінуючої культури, радикально протиставляючи себе їм та роблячи все тотально навпаки.

За допомогою субкультур індивід може різними шляхами сприймати та реалізовувати базові цінності суспільства, а контркультура означає індивідуальне відмовлення від основних зразків культури. Частіше за все контркультура виникає в результаті невдалого слідування домінуючим культурним зразкам

№24. Соціальні потреби і соціальні інститути.

Потреби – це такі стани особистості, що виражають її залежність від конкретних умов існування і породжують діяльність, спрямовану на зняття цієї залежності. Інститути являються структурою формалізації потреб людини, а також організованими відносинами, що забезпечують задоволення цих потреб. Основна мета діяльності будь-якого інституту – задоволення потреб.

З латини «інститут» означає становлення, установка. На сьогоднішній день існує велика кількість різноманітних визначень інститутів, адже кожен дослідник визначав їх по-своєму. Першим визначив поняття «соціальний інститут» Г. Спенсер. Він вважав, що це елемент соціального організму, що виникає внаслідок взаємодії суспільства з навколишнім середовище (пристосування соціального організму до навколишнього середовища). Дюркгейм же продовжує традицію функціоналізму, визначаючи інститут як утворення, що формують і пов’язують певні взірці поведінки і соціальної реальності. Сучасна соціологія визначає соціальний інститут як стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, установок, що регулюють різні сфери людської діяльності і організовують їх в суспільні правила, які утворюють соціальну систему. Загальними ознаками інституту є наступні:

1)виокремлення певного кола суб’єктів, що вступають в процес діяльності івідносин, які мають стійкий характер.

2)конкретно організовані комплекси функцій – формальна і неформальна організаія.

3)пристуність специфічних норм та принципів, які регулюють суспільство.

4)пристуність соціально-значущих фуцнкцій соціального інституту, що включає його в систему суспільства.

Складові елементи соціального існтитуту:

1)Мета діяльності

2)Чітко визначені функції, права і обов’язки учасників соціальної взаємодії

3)Засоби і установи для досягнення певної мети (як матеріальні засоби, так і ідеальні).

4)Системи заохочення і покарання (санкції).

Соціальні інститути мають свої функції та дисфункції. Функції виділяють явні та латентні. Явні – це об’єктивні та передбачувані наслідки соціальної дії, які сприяють адаптації певних соціальних одиниць, задоволенню їх потреб. Фролов відносить до них такі функції, як закріплення, відтворення, регулювання, транслювання, комунікації, інтегративна. Латентні функції – це безумовні на неусвідомлювані наслідки соціальних дій. (наприклад, ритуальні танці : латентна функція – формування соціальної солідарності). Дисфункції соціальних інститутів– це порушенняфункції задоволення потреб. Проте не слід помилятися, не бачачи в роботі інституту явних функцій, оскільки він може існувати за рахунок латентних.

Існує декілька типологізацій інституті. За сферами суспільного життя виділяють політичні, економічні, шлюб, спорідненості. За організацією – формальний, неформальний. П.Блау виділяє інтегративні, дистрибутивні та організаційні інститути. А в західній соціології розглядають реляційні, регулятивні та інтегративні інститути.

Інституалізація – процес формування соціального інституту, закріплення соціальних норм, статусів, ролей, створення систем, що здатні діяти в напрямку задоволення потреб.

№25 Поняття соціального інституту. Процес інституціалізації. (Фролов)

Можна дати таке формальне визначення соціального інституту: соціальний інститут - це організована система зв'язків і соціальних норм, що поєднує значущі суспільні цінності й процедури, що задовольняють основні потреби суспільства. Під суспільними цінностями розуміються роздподілені ідеї та цілі, під суспільними процедурами - стандартизовні зразки поведінки в групових процесах, а під системою соціальних зв'язків - сплетення ролей і статусів, за допомогою яких ця поведінка здійснюється й утримується в певних рамках. Наприклад, інститут родини містить у собі: 1) сукупність суспільних цінностей (любов, відношення до дітей, сімейне життя); 2) суспільні процедури (турбота про виховання дітей, їхньому фізичному розвитку, сімейні правила й зобов'язання); 3) переплетення ролей і статусів (статуси й ролі чоловіка, дружини, дитини, підлітка, тещі, свекрухи, братів і т.п.), за допомогою яких здійснюється сімейне життя. Будь – який соціальний інститут виникає й функціонує, виконуючи ту або іншу соціальну потребу. Зародження й загибель соціального інституту добре проглядаються на прикладі інституту дворянських дуелей честі. Дуелі були інституалізованим методом з'ясування відносин між дворянами в період з XVI до XVIII ст. Цей інститут честі виник у силу потреби в охороні честі дворянина й упорядкуванні відносин між представниками даного соціального прошарку. Поступово система процедур і норм розвивалася й спонтанні сварки й скандали перетворювалися у высокоформалізовані бої й двобої зі спеціалізованими ролями. Але з розвитком капіталістичних відносин змінювалися етичні норми в суспільстві, що виразилося, зокрема, у непотрібності захисту дворянської честі зі зброєю в руках. Прикладом занепаду інституту дуелей може служити абсурдний вибір зброї дуелі Авраамом Линкольном: кидання картошин з відстані 20 м. Так цей інститут поступово припинив своє існування.

Разом з тим є важливі, найвищою мірою необхідні інститути, викликані до життя неминучими потребами. Соціологи вважають, що таких інститутів у розвинених суспільствах всього п'ять: це інститути сімейні, політичні, економічні, освітні й релігійні. Отже, інститут - це своєрідна форма людської діяльності, заснованої на чітко розробленій ідеології, системі правил і норм, а також розвиненому соціальному контролі за їхнім виконанням.

Соціальні інститути з'являються в суспільстві як великі неплановані продукти соціального життя. Інституціоналізація являє собою процес визначення й закріплення соціальних норм, правил, статусів і ролей, приведення їх у систему, що здатна діяти в напрямку задоволення деякої суспільної потреби. Інституціоналізація - це заміна спонтанної й експериментальної поведінки на передбачувану, що очікується, моделюється, регулюється. Процес інституціоналізації, тобто утворення соціального інституту, складається з декількох послідовних етапів:

1)виникнення потреби, задоволення якої вимагає спільних організованих дій; 2)формування загальних цілей; 3)поява соціальних норм і правил у ході стихійної соціальної взаємодії, яка здійснювалась; 4)методом спроб і помилок; 5)поява процедур, пов'язаних з нормами й правилами; 6)інституціоналізація норм і правил, процедур, тобто їхнє прийняття, практичне застосування; 7)встановлення системи санкцій для підтримки норм і правил, дифференційованість їх застосування в окремих випадках; 8)створення системи статусів і ролей, які охоплюють всіх членів інституту.

Отже, фіналом процесу інституціоналізації можна вважати створення відповідно до норм і правил чіткої статусно-рольової структури, соціально схваленої більшістю учасників цього соціального процесу. Без інституціоналізації, без соціальних інститутів жодне сучасне суспільство існувати не може. Інститути є символами порядку й організованості в суспільстві.

Люди завжди прагнуть інституціоналізувати свої відносини, пов'язані з актуальними потребами. Інституціоналізована роль це найбільш постійна у відповіному інституті сукупність поведінкових очікувань, відступ від якої найбільше суворо карається. Стійкістю інституціональних ролей обумовлюється значне зрівняння індивідуальних розходжень індивідів при їхньому виконанні. Різними можуть бути лише індивідуальні риси в інституціональних ролях, наприклад, статиста й талановитого актора.

№26 Функції соціальних інститутів: явні і латентні. (Фролов)

Суспільство є складним соціальним утворенням, і сили, що діють всередині нього, так взаємозалежні, що неможливо передбачати наслідки кожної окремо взятої дії. У зв'язку із цим інститути мають явні функції, які легко розпізнаються як частина визнаних цілей інституту, і латентні функції, які, здійснюються ненавмисно й можуть бути невизнаними або якщо вони й визнані, уважаються побічним продуктом.

Явні функції соціальних інститутів. Якщо розглядати в самому загальному вигляді діяльність будь-якого соціального інституту, можна вважати, що його основною функцією є задоволення соціальних потреб, однак для здійснення цієї функції кожний інститут виконує відносно своїх учасників функції, що забезпечують спільну діяльність людей, що прагнуть до задоволення потреб. Це насамперед такі функції:

Функція закріплення й відтворення суспільних відносин. Кожний інститут має систему правил і норм поведінки, що закріплюють та стандартизують поведінку своїх членів і роблять цю поведінку передбачуваною. Відповідний соціальний контроль забезпечує порядок і рамки, у яких повинна протікати діяльність кожного члена інституту. Кодекс інституту родини, наприклад, має на увазі, що члени суспільства повинні розділятися на досить стійкі малі групи - родини. За допомогою соціального контролю інститут родини прагне забезпечити стан стабільності кожної окремої родини, обмежує можливості її розпаду.

Регулятивна функція полягає в тому, що функціонування соціальних інститутів забезпечує регулювання взаємин між членами суспільства шляхом вироблення шаблонів поводження. Все культурне життя людини протікає з його участю в різних інститутах. Яким би видом діяльності не займався індивід, він завжди зіштовхується з інститутом, що регламентує його поводження в цій області.

Інтегративна функція. Ця функція містить у собі процеси взаємозалежності й взаимовіповідальності членів соціальних груп, що відбуваються під впливом інституціоналізованих норм, правил, санкцій і систем ролей. Інтеграція людей в інституті супроводжується впорядкуванням системи взаємодій, збільшенням обсягу й частоти контактів. Все це приводить до підвищення стійкості й цілісності елементів соціальної структури, особливо соціальних організацій. Усяка інтеграція в інституті складається із трьох основних елементів, або необхідних вимог: 1) консолідація або сполучення зусиль; 2) мобілізація, коли кожний член групи вкладає свої ресурси в досягнення цілей; 3) конформність особистих цілей індивідів із цілями інших або цілями групи.

Транслююча функція. У кожному інституті передбачений механізм, що дозволяє індивідам соціалізуватися до певних цінностей, норм і ролей. Наприклад, родина, виховуючи дитини, прагне орієнтувати його на ті цінності сімейного життя, яких дотримуються його батьки.

Комунікативна функція. Інформація, зроблена в інституті, повинна поширюватися як всередині інституту з метою керування й контролю за дотриманням норм, так і у взаємодіях між інститутами. Причому характер комунікативних зв'язків інституту має свою специфіку - це формальні зв'язки, здійснювані в системі іституціоналізованих ролей. Як відзначають дослідники, комунікативні можливості інститутів неоднакові: одні спеціально призначені для передачі інформації (засобу масової інформації), інші мають досить обмежені можливості для цього; одні активно сприймають інформацію (наукові інститути), інші пасивно (видавництва).

Явні функції інститутів є очікуваними й необхідними. Вони формуються й декларуються в кодексах і закріплені в системі статусів і ролей.

Латентні функції. Поряд із прямими результатами дій соціальних інститутів існують інші результати, які перебувають поза безпосередніх цілей людини, не заплановані заздалегідь. Ці результати можуть мати велике значення для суспільства. Так, церква прагне найбільшою мірою закріпити свій вплив через ідеологію, впровадження віри й часто досягає успіху в цьому. Родина прагне соціалізувати дитини до прийнятих норм сімейного життя, однак часом буває так, що сімейне виховання приводить до конфлікту індивіда з культурною групою й служить захистом інтересів певних соціальних поршарків.

Наприклад, виробництво предметів споживання виконує сховану, латентну функцію - воно задовольняє потреби людей у підвищенні власного престижу. Тому, що було б наївно стверджувати, що люди їдять чорну ікру тому, що прагнуть утамувати голод, і купують розкішний "кадиллак", бо хочуть придбати гарну машину. Очевидно, що ці речі здобувають не заради задоволення явних насущних потреб. Таким чином, очевидно, що тільки за допомогою вивчення латентних функцій інститутів ми можемо визначити справжню картину соціального життя.

№27.Типи соціальних інститутів.

Соціальний інститут – стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської життєдіяльності і організують їх в систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему.

Соціальні інститути відрізняються за типом потреб та інтересів, вирішуваних ними проблем. В соціології виділяють п’ять основних: економічний, політичний, освітній, релігійний і сімейний. Економічні інститути — найстійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.). Політичні інститути — тобто соціальні інститути, пов'язані із завоюванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори та ін. Інститути культури і соціалізації — найстійкіші, чітко регламентовані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширення культури, соціалізації особи, оволодіння ними культурних цінностей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін).

Соціальні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції: інтеграцію і об'єднання суспільства, диференціації, поселення за певними соціальними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів життєдіяльності суспільних спільностей; регулювання відносин у соціальних спільностях, залучення людей до суспільної діяльності, здійснюють соціальний контроль. Соціальні інститути бувають монофункціональні і поліфункціональні, залежно від кількості основних і неосновних функцій, що вони реалізують. Проте якщо сталися зміни, які в соціальних потребах не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідного соціального інституту, то в його діяльності виникають явища дисфункції. Дисфункції виражаються в нестачі матеріальних засобів і в організаційних неполадках, у неясності мети діяльності.

Інституалізовані соціальні зв'язки є формальні і неформальні. Формальні соціальні інститути мають спільну ознаку: взаємодії між суб'єктами здійснюються на основі формально застережених правил, законів, регламентів, положень та ін. Формальні соціальні інститути відіграють важливу роль у зміцненні суспільства. До формальних соціальних інститутів відносяться: економічні інститути- банки, виробничі установи; політичні інститути- парламент, міліція, уряд; виховні і культурні інститути- родина, інститут, навчальні заклади, школа, художні установи.

Неформальні соціальні інститути хоча і регламентуються в соціальних діях, зв'язках, але не оформлені законом та ін. Візьмемо інститут дружби: Йому властиво багато ознак соціального інституту, адже дружба — один із елементів, що характеризує життя будь-якого суспільства, є обов'язковим, стійким явищем в житті людей. Регламентація в дружбі досить повна, чітка, часом навіть жорстка. Образа, суперечки, припинення дружніх зв'язків — своєрідність форми соціального контролю в інституті дружби. Та регламентація ніяк не оформлена у вигляді законів, админістративних кодексів. У дружбі є ресурси (довір'я, симпатії, дії знайомства та ін.), але немає настанов. Дружба має чітке розмежування в тому числі від любові, взаємовідносин з колегами по службі, братніх відносин, але немає чіткого професійного статусу, прав, обов'язків та ін.

Соціальні інститути відрізняються своїми функціональними якостями:1)Економіко-соціальні інститути - власність, обмін, гроші, банки, господарські об'єднання різному типу - забезпечують усю сукупність виробництва і розподілу суспільного багатства, з'єднуючи разом з тим, економічне життя з іншими сферами соціального життя.2)Політичні інститути - держава, партії, профспілки й іншого роду громадські організації, які переслідують політичні цілі, спрямовані на встановлення і підтримку визначеної форми політичної влади. Їхня сукупність складає політичну систему даного суспільства. Політичні інститути забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури.3)Соціокультурні і виховні інститути ставлять метою освоєння і наступне відтворення культурних і соціальних цінностей, включення індивідів у визначену субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, і нарешті, захист визначених цінностей і норм.4)Нормативно-орієнтовані інститути морально-етичної орієнтації і регуляції поводження індивідів. Їх ціль - додати поведінці і мотивації моральну аргументацію, етичну основу. Ці інститути затверджують у співтоваристві імперативні загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси й етику поведінки. Вони визначають суспільно-соціальну регуляцію поводження на основі норм, правил і розпоряджень, закріплених у юридичних і адміністративних актах. Обов'язковість норм забезпечується примусовою силою держави і системою відповідних санкцій.5)Церемоніально-символічні і ситуаційно-конвенціональні інститути. Ці інститути засновані на більш-менш тривалому прийнятті конвенціональних (за договором) норм, їх офіційному і неофіційному закріпленні. Ці норми регулюють повсякденні контакти, різноманітні акти групового і межгруппового поводження. Вони визначають порядок і спосіб взаємного поводження, регламентують методи передачі й обміну інформацією, вітання, звертання і т.д., регламент збор, засідань, діяльність якихось об'єднань.

Отже, інститут - це своєрідна форма людської діяльності, заснованої на чітко розробленій ідеології, системі правил і норм, а також розвинутому соціальному контролі за їхнім виконанням. Інституціональна діяльність здійснюється людьми, організованими в групи чи асоціації, де проведений поділ на статуси і ролі, відповідно до потреб даної соціальної групи чи суспільства в цілому. Інститути, таким чином, підтримують соціальні структури і порядок у суспільстві.

№28. Соціальна організація: сутність, структура, типологія.

В повседневной практике часто используется понятие "организация" причем в него вкладывается самое различное содержание. А.И. Пригожин дает три самых распространенных значения термина "организация":

Во-первых, организация обозначает некоторую деятельность по разработке новых норм, налаживанию устойчивых связей, а также координации усилий отдельных членов социальной группы. Эта деятельность лучше всего характеризуется словом "организовывание".

Во-вторых, организация часто понимается как атрибут какого-либо объекта, его свойство иметь упорядоченную структуру. Это значит, что социальный объект имеет некоторое внутреннее строение и состоит из частей, определенным образом связанных.

В-третьих, под организацией понимается искусственно созданная социальная группа институционального характера, выполняющая определенную общественную функцию.

Рассмотренные значения термина "организация", принятые в обществе, дают нам важный ключ к пониманию сущности организации и формулированию ее научного определения.

Организации - это прежде всего социальные группы, ориентированные на достижение взаимосвязанных и специфических целей. Кроме того, организации - это такие группы, которым свойственна высокая степень формализации. На основании перечисленных основных специфических черт можно дать определение организации как социальной группы, ориентированной на достижение взаимосвязанных специфических целей и на формирование высокоформализованных структур.

Структурні елементи організації:

1) цілі. в принципиальной схеме организации особенно важны цели, так как ради их достижения и осуществляется вся деятельность организации.

• Цели-задания - это оформленные как программы общих действий поручения, выдаваемые извне организацией более высокого уровня.

• Цели-ориентации - это совокупность целей участников, реализуемых через организацию. Сюда относятся обобщенные цели коллектива, включающие и личные цели каждого члена организации.

• Цели-системы - это стремление сохранить организацию как самостоятельное целое, т.е. сохранить равновесие, стабильность и целостность.

2) Організаційна ієрархія: ф-ція централізації; залежність.

3) Управління організацією: пряме і опосередковане.

В структурі організації Фролов виділяє такі складові елементи, як соціальна структура, цілі, члени організації, або учасники, технологія, зовнішнє оточення. За змістом основної діяльності, соціальні організації поділяються на економічні, політичні, демонстративні, культурно-ідеологічні, навчальні.

У господарських організаціях (промислові, економічні, виробничі) центральним елементом є статус, який зовні опредмечується на посаді. В ній досить чітко формулюється мета – виробництво (товарів, послуг, ресурсів, інформації). За цією ознакою можна розподілити організації на виробничі, сервісні та фінансово-банківські. За складовими елементами виробничого процесу (обмін, розподіл, споживння) організації поділяють на виробничі, розподільні, чпоживчі.Політичні організації – це такі формальні структури, діяльність яких спрямована на розподіл та перерозподіл влади.Це визначає їх мету, статут і програмні документи. Сюди належать партії, профспілки, громадські організації політичного спрямування.Щодо навчальних організацій, то слід зазначити, що окремо взятий авчальний заклад тільки тоді можна буде назвати організаією, коли він буде відзначатись автономністю, тобто здатністю самостійно поставити ціль та знайти шляхи її досягнення.

Ще за іншими ознаками соціальні організації можна поділити на ефективні –неефективні, доцільні – недоцільні, автономні – залежні (дочірні), державні – громадські, зовнішньокеровані – самоврядувальні. Поділяють організації на добровільні (індивід виходить з неї, як тільки перестає задовольняти його потреби), примусові (армія, психлікрня, середня школа), утилітарні(для задоволення власних потреб – наприклад, працювати, щоб отримати гроші).

№29. Соціальні групи. Їх сутність і типологія.

Перед тим, як давати визначення поняття «соціальна група», неможливо не розкрити поняття соціальної множини та соціальної категорії.

Отже, соціальна множина – це сукупність людей, які мають загальну спільну ознаку (наприклад, колір волосся, очей, вік і т.д.). Здебільшого множини визначають на основі соматичних, тобто зовнішніх ознак. Соціальні категорії – це дуже схожі на множини утворення, але, на відміну від множин, визначаються не за зовнішніми ознаками людей, а за їх соціальними та статусними ознаками. І соціальні категорії, і множини є номінальними поазниками. Крім того, вони не є реальними, ми їх визначаємо внаслідок наших передбачень. Соціальні множини і категорії не являються соціальними групами, вони – квазігрупи.

Не зважаючи на те, що поняття групи є одним із найважливіших у соціології, вчені ніяк не можуть дійти згоди щодо точного визначення цього поняття. Але в загальному, Фролов визначає соціальну групу як сукупність індивідів, що взаємодіють певним чином на основі очікувань кожного члена групи по відношенню до інших. А отже виходячи з цього можна сказати, що основні ознаки групи, які показують, що ми маємо справу саме з групою, а не з агрегацією чи категорією, наступні:

- По-перше, в групі необхідна наявність очікувань стосовно дії іншого.

- По-друге, групі властива систематичність взаємодії.

- По-третє, в групі обов’язково є соціальний контроль, що виникає на очікуванні.

Але найчастіше соціологи вивчають не групи, а квазігрупи, які відрізняються від груп непостійністю існування. Квазігрупи – це ніби перехідні утворення на шляху до утворення стійких соціальних груп.

Типологізувати групи можна за різними ознаками. По-пеше, за приналежністю до груп індивіду (інгрупа та аутгрупа, референтна група), по-друге, за характером взаємовідносин її членів (первинні, вторинні), по-третє, квазігупи (аудиторії, натовп, діади, кола) -хоча вони не є групами, проте вивченні груп дуже часто наближається до вивчення квазігруп.

Інгрупа – це така група, до якої індивід відчуває свою приналежністьта в якій він ідентифікує себе з іншими членами таким чином, що розглядає членів інгрупи як «ми». Іншу групи, до яких не належить індивід, будуть для нього аутгруами, яких він символічно позначає «не ми», «інші». В сучасному світі один індивід може належати до великої кількості інгруп та аутгруп, зв’язки яких перехрещуються. Референтна група – це група, на яку урієнтується індивід, приймаючи її цінності та норми, вважаючи їх принятними для себе і намагаючись поводитись так, як поводяться індивіди цієї групи.

Первинні групи – це такі групи, в яких кожен член бачить інших членів групи як особистостей, індивідуальностей. Вони цікаві одни одному перш за все як особис тості, мають спільні почуття та надії та повністю задовольняють свої потреби в спілкувнні. Вторинні групи, навпаки, носять утилітарний характер. Вони побудовані не на місособистісних дружніх стосунках, а просто на функціональних контактах. Вторинні групи майже завжди включають у себе деяку кількість первинних груп.

Групи бувають замкнені (намагаючись огородити себе від зовнішнього свту, створюють обряд ініціації) та незамкнені.

№30. Поняття соціальної групи. Соціальні агрегації і соціальні категорії.

=те ж саме, що й на 29=

Агрегації ж – це сукупність людей, що знаходяться водному місці в даний момент, тобто їх об’єднує просторова єдність. (наприклад, черга, чи пасажири в метро). На відміну від множин та категорій, агрегації є реальними. Ця реальність дає можливість агрегаціям переходити у групи, так як люди можуть вступати у відносини один з одним , до того ж може виникнути очікування стосовно дій інших.

№31. Типологія квазігруп: аудиторії, натовпи, кола, діади.

Не зважаючи на те, що поняття групи є одним із найважливіших у соціології, вчені ніяк не можуть дійти згоди щодо точного визначення цього поняття. Але в загальному, Фролов визначає соціальну групу як сукупність індивідів, що взаємодіють певним чином на основі очікувань кожного члена групи по відношенню до інших. А отже виходячи з цього можна сказати, що основні ознаки групи, які показують, що ми маємо справу саме з групою, а не з агрегацією чи категорією, наступні. По-перше, в групі необхідна наявність очікувань стосовно дії іншого. По-друге, групі властива систематичність взаємодії. По-третє, в групі обов’язково є соціальний контроль, що виникає на очікуванні. Найчастіше соціологи вивчають не групи, а квазігрупи, які відрізняються від груп непостійністю існування. Квазігрупи – це ніби перехідні утворення на шляху до утворення стійких соціальних груп. Їх пділяють на аудиторії, натовп, кола, діади.

Аудиторія – це спільність людей, поєднаних своїм відношенням до комунікатора. Вона є пасивною, лише сприймає інформацію від комунікаора, тому цьому виду квазігруп характерна рдно бічність відношення. Може здійснювати як безпосередню взаємодію із комунікатором, так і опосередковане.

Натовп-тимчасове зібрання людей, об’єднане в замкненому просторі спільністю інтересів. Поділяється на лідерів та всіх решту. Характеризується такими рисами, як анонімність, спонтанність, навіюваність, неперборність та відсутність відповідальності за свої дії.

Толпы можно разделить на несколько видов в зависимости от способа их формирования и поведения.

Случайная толпа обладает наиболее неопределенной структурой. Примером такой толпы может быть обычное собрание людей на улице, где произошло неординарное событие. В этом виде толпы людей объединяет либо незначительная цель, либо вовсе бесцельное времяпрепровождение.

Обусловленная толпа - собрание людей, заранее планирующееся и относительно структурированное. В данном случае толпа "обусловлена" в том смысле, что поведение ее членов находится под воздействием определенных, заранее обусловленных социальных норм. Экспрессивная толпа - это социальная квазигруппа, которая обычно организуется в целях личностного удовольствия ее членов и активность людей в которой сама по себе уже является целью и результатом.

Действующая толпа. Под термином "действующая" подразумевается весь комплекс действий толпы. Это беснующееся сборище или другие формы общностей с экстремальными типами поведения.

Кола-це вільні союзи, щов виникають на певних контактах, це соціальні утворення, що створені з метою обміну інфорації між її членами. В інституціональному плані вони дуже слабкі , бо несистематичні. Розрізняють:

-контактні кола (поверхове знайомство)

-кола колег (формуються в професійній діяльності, наприклад раз на рік на конференції).

-дружні кола (кола, що об’єднують друзів – підтримують зв’язок, але несистематично, можуть перетворитись у групу при появі спільної проблеми).

Діади-це таке соціальне утворення, які утворені лише з двох членів. Особливістю цього виду квацігруп є те, що вони парні і відбуваються на основі особистісих відносин, є безпосередній контакт. Існують види діад за спомобом та метою спілкування:

-пари, що пов’язані сексуальними відносинами (шлюбні, дошлюмні, позашлюбні, гомосексуальні)

-пари, що пов’язані спорідненими відносинами (мама-донька, брат-сестра, дорослий-дитина)

-пари друзів

-між підлеглими і керівниками

-відносини виховання (студент-викладч, учень-вчитель)

-діади, що виникли на основ певних обстаин (провідник-подорожуючий).

№32.Поняття особистості. Співвідношення понять людина, індивід, індивідуальність, особистість.

Кожна людина індивідуальна за сукупністю належних їй морфогенетичних, психофізіологічних та інших ознак, які на соціальному рівні є предметно вираженими. Так, окремі риси характеру, темпераменту, пам’яті, сприйняття та інші психологічні особливості залежно від соціального середовища по-різному розвиваються та виявляються. Можна сказати, що формування й розвиток індивіда зумовлені не біологічною, а соціальною програмою, соціальне середовище грає головну роль у формуванні особистості. А що ж означає особистість?

Поняття особистості – це своєрідне мірило соціальної зрілості суспільства, в якому кожна людина може реалізовувати себе більш-менш повно, надто вузько чи досить широко, вільно, активно й творчо чи, навпаки, підневільно й пасивно, нагадуючи при цьому гвинтик якогось механізму. Загальні уявлення про світогляд, статус, соціальну роль особистості, про вплив на життя людини процесів пам’яті, темпераменту й стилів мислення потребують розкриття гносеологічних аспектів. Узагалі, гносеологічний підхід дає змогу розглядати особистість як соціальний суб’єкт, який перебуває у різних фазах, на різних етапах, стадіях та рівнях становлення та змін. Зокрема, життєвий шлях особистості слід розподіляти на такі відрізки, які багато в чому корегуються з віком людини. Говорячи про особистість, треба дати визначення цьому поняттю. Отже, особистість - сукупність соціальних ролей окремої людини. Це стійка система соціально значущих властивостей, якостей та рис, що характеризують індивіда як продукт суспільного розвитку й залучення його до системи соціальних відносин через активну предметну діяльність і спілкування. Людина - представник людського роду. Діалектично взаємопов’язаними є поняття “особистість” та “індивідуальність”, що розкривають співвідношення загального, особливого та одиничного в індивіді. При цьому поняття “особистість” розкриває зміст сутності людини, а поняття “індивідуальність” – форму вияву її. Індивід – це одиничний представник людського роду, соціальної групи, окрема людина, особа. Кожен індивід нерозривно пов’язаний із суспільством. Можна сказати, що це сума тих зв’язків та відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного. Суспільство є цілісною системою взаємопов’язаних між собою сфер суспільного життя, в основі яких лежать конкретні види суспільних відносин (наприклад, політичні, правові). Для соціології особистість становить інтерес, насамперед, як точка перехрещення незліченних соціальних зв’язків, як об’єкт впливу багатьох соціальних чинників, що забезпечує відтворення соціально адаптованого індивіда, інтегрованого до певної суспільної системи.

Дослідження особистості в соціології здійснюється за такими основними напрямками: 1. Соціальна типологія особистості - формування основних соціальних типів особистості, що відображають особливості соціальної організації й розвитку суспільства;2. Закономірності соціалізації як процесу включення індивіда до системи суспільних зв’язків, особливості життєвого шляху особистості;3. Структура особистості, рольова діяльність і спілкування як шляхи реалізації потреб, інтересів, соціальних установок і ціннісних орієнтацій особистості;4. Особистість й соціальне мікросередовище, в якому відбувається безпосереднє міжособистісне спілкування й взаємодія. У соціології міцно закріпилося розуміння особистості як соціально-типової характеристики людини, як сукупності соціальних ролей, що визначаються соціальним статусом. Розглядаючи процес входження індивіда до суспільства, соціалізацію та ідентифікацію його з різними соціальними групами, соціологія пов’язує поняття особистості із соціалізованим індивідом, що у своїй свідомості та поведінці відображає особливості соціальної організації конкретного суспільства.