8. Поняття «досвіду». Предметно-чуттєвий і трансцендентальний досвід.

Центральною категорією емпіризму є досвід, який означає не лише знання, але й процес застосування знань. Емпіризм – це гносеологічна й методологічна установка, яка виходить з того, що чуттєвий досвід є основним джерелом знання. Емпіризм може приймати різні форми. Він поєднується як з матеріалістичними принципами (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк) , так і з ідеалістичними (Дж. Берклі, Д. Юм). Як цілісна концепція емпіризм виникає в Європі в 17-18 ст. Поняття досвіду включає також співвіднесення й оцінювання отриманих знань з індивідуальною установкою людини.

Дж. Локк («Досвід про людське розуміння») застосовував поняття «досвід» не лише до даних, отриманих ззовні, але й до внутрішнього життя людини.

Намагаючись синтезувати емпіризм і раціоналізм, Кант перетлумачує саме поняття суб'єкта пізнання, таким є не емпіричний індивід, а трансцендентальний суб'єкт — загальнолюдські пізнавальні здібності: чуттєвість, розсудок і розум як такі. Кожна з цих здібностей має апріорні, тобто які не виводяться з досвіду, форми. Апріорними формами чуттєвості чи споглядання виступають простір і час, формами розсудку є логічні категорії (причинність, якість, кількість, можливість, дійсність та ін.), формами розуму виступають ідеї.

Пізнання розпочинається з чуттєвого досвіду, за допомогою чуттів предмети нам даються, за допомогою розсудку — мисляться, тому чуттєвість без розсудку сліпа, розсудок без чуттів порожній. Наші знання суть нерозривна єдність суб'єктивного й об'єктивного. Саме апріорні форми розсудку надають нашим знанням достоїнства загальності і необхідності. За світом явищ знаходиться щось, що ми в принципі знати не можемо — сфера трансцендентного, котру Кант називає річ-в-собі. Пізнання не може відбутися інакше, ніж через чуттєвий досвід, а дані чуттів вже оформлені трансцендентальними умовами споглядання — простором і часом. Синтез чуттєвих даних знову оформляється логічними категоріями — апріорними формами розсудку.

Теоретичний (або трансцендентальний) же розум спрямований на поміркованість і його функція полягає у вищому синтезі розсудкових понять, у досягненні абсолютної сукупності знання. У силу цього він виходить за межі можливого досвіду. Чисті поняття розуму суть трансцендентальні ідеї. Таких ідей, за Кантом, три — це ідеї світу в його цілісності (космологічна), ідея душі (психологічна), ідея Бога (теологічна). Ідеї ніколи не можуть бути дані в досвіді, їхні положення ніколи не можуть бути ні підтверджені, ні спростовані досвідом. І Кант демонструє, що суто логічно може бути доведена як кінечність, так і нескінченність світу в просторі і часі, а так само смертність чи безсмертя душі, існування чи неіснування Бога. Тому розум впадає в антиномії, у суперечності із самим собою. Ці ідеї не можуть бути обґрунтовані знанням, вони ґрунтуються тільки на вірі. Тим самим стверджується неможливість філософії як онтології чи метафізики (у традиційному значенні слова), тобто як вчення про першооснови буття, її завдання зводиться до аналізу умов, можливостей і меж пізнання, до критики розуму. Не випадково основні роботи критичного періоду носять назви "Критик" — "Критика чистого розуму" (1781) - аналіз можливостей розуму в сфері пізнання, "Критика практичного розуму" (1788) — аналіз діяльності розуму в сфері моралі і "Критика здатності судження" (1790) — аналіз розуму в сфері мистецтва.

Скрупульозне дослідження теоретичного розуму приводить Канта до висновку, що розумове знання, що охоплює всю науку про природу, не може забезпечити знання універсального закону, що може бути покладений в основу організації практичної дії. Людина трактується Кантом дуалістично — і як природна, і як вільна істота. Її дії визначаються і природними факторами, і виявленням його вільної волі. Закон природи пов'язаний зі сферою емпіричного досвіду, він знаходить зовнішнє вираження в чуттєво сприйманому світі явищ. Загальний моральний закон, що детермінує власне людську дію, виходить за межі досвіду, він не може бути обґрунтований усією сукупністю знань про природу. Безумовний закон моральної поведінки — його Кант називає категоричним імперативом — варто шукати в сфері чистої моральної віри, що врешті-решт веде до релігії.

Кант стверджує автономність моралі, її невивідність ні з державних установлень, ні з божественних наказів, ні з природи людини,що розуміється як сукупність її здібностей, потреб і пристрастей. Джерело морального закону — у вільній волі людини, при цьому виключається сваволя і вдавання до особистих схильностей. Суб'єкт моральної дії піднімається Кантом до загальнолюдського рівня. Філософ дає кілька формулювань категоричного імператива, одне з яких звучить так: "Вчиняй тільки відповідно до такої максими (тобто правила — Авт.), керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом"24. Це означає, що в моральних відносинах інша людина і людство загалом повинні бути завжди метою, але не засобом: "Вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-кого іншого так само, як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як засобу".

Кант жорстко регламентує моральну поведінку людини необхідністю керуватися обов'язком. З іншого боку, він стверджує неможливість обґрунтування практичної дії науковим знанням, хоча і не вимагає відмови від дії. Його обґрунтування переноситься на сферу віри: не знання, а віра повинна бути покладена в організацію практичної взаємодії між людьми.