9. Основні етапи розвитку теорії пізнання від р. Декарта до і. Канта: раціоналізм, емпіризм, трансценденталізм.

Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії ХVII ст. Всі інші протилежності тоді або іще тільки окреслювалися, або заломлювалися через цю основну протилежність.

Емпіризм стверджує, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох джерел породження знання - чуттєвості та розуму – він віддає перевагу чуттєвості. Історично склалося так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Оскільки Англія однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку, її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техніки, тому прагнула розвивати науку.

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон(«Новий Органон»). Бекон спрямував свої зусилля на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена його праця «Новий Органон», яку він протиставив старому органону (методу) Арістотеля. Розвитку науки, на думку Бекона, перешкоджають схоластика з її догматизованим Арістотелем й різноманітні забобони розуму («ідоли»), які спотворюють справжній стан речей. Тому потрібно очистити від них розум.

Бекон називав 4 «привиди», які затьмарюють розум:

1. «привиди роду» - схильність розуму спрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати явища під власні сконструйовані схеми;

2. «привиди печери» - відхилення індивідуального розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини;

3. «привиди площі або ринку» - підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, які часто пов’язані зі вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, «вічний двигун»);

4. «привиди театру» - викривляючи дія хибних вчень і філософських течій.

Всупереч дедуктивному методу (від загального до конкретного), який був головним у вченні Арістотеля, у схоластиці, Бекон запропонував метод індукції (від одиничного до загального).

Загальні, отримані через індукцію судження, на його думку, слід перевіряти фактами, зокрема експериментом. Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей.

Ідеї Ф. Бекона систематизував Т. Гоббс. Мислитель визнавав роль як емпіричного, так і раціонального знання. Гоббса споріднює з емпіриками номіналізм щодо природи загальних понять. Номіналізм – філософський напрям, який визнавав реальне існування поодиноких речей, вважаючи загальні поняття лише породженими людським мисленням іменами, знаками, назвами. Основні властивості тіл Гоббс зводив до протяжності, форми, тобто до об’єктивних якостей, які підлягають кількісному виміру.

Систематичності й цілісності емпіризм набув у Дж. Локка («Дослідження людського розуміння»). Локк є сенсуалістом. Сенсуаізм – напрям у філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань. На його думку всі ідеї походять з досвіду. Він розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній – чуттєве сприймання речей зовнішнього світу, а внутрішній – самоаналіз діяль-ті свідомості (аналіз відчуттів). Внутрішній досвід Локк називає «рефлексією».

Локк поділяє якості предметів на первинні й вторинні. Ідеям вторинних якостей (відчуттю кольору, смаку, теплоти) нічого не відповідає в тілах.

Дж. Берклі стверджував, що не тільки вторинні, а й первинні якості є не що інше, як відчуття (ідеї). А відчуття існують у свідомості.

Крайню позицію в розвитку емпіризму зайняв також англ. Мислитель Д. Юм («Дослідження щодо людського пізнання»). Як і Берклі, він заперечував об’єктивне існування речей.У свідомості, на його думку, наявні сприймання 2-х типів – чуттєві враження та ідеї, якими оперує мислення.Ідеї похіді від вражень, образів, вони слабші за інтенсивністю. Мислення постає в Юма як послаблений ступінь чуттєвості.

Емпіризм подолав шлях від оптимізму, віри в безмежні можливості розуму (Бекон) до скептицизму, обмеження людського пізнання (Юм). Прихильники емпіризму намагалися вивести загальні наукові істини з чуттєвого досвіду (одиничного).

Якщо в Англії філософія Нового часу розвивалася у формі емпіризму, то на європейському континенті вона постала у формі раціоналізму. Раціоналістичні філософські системи, як і схоластична мудрість, за формою є умоглядною філософією, побудованою на дедуктивних конструкціях. Однак на противагу схоластиці він намагався обґрунтувати нову науку. Декарт різко критикував схоластику. На передній план він висунув проблему наукового пізнання.

Філософську систему раціоналістів можна звести до такої схеми: світ побудовано на раціональних, логічних засадах: Бог творив його за принципами математики та логіки. Ці засади збігаються з принципами побудови людського розуму.

Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу є франц. мислитель Р. Декарт. Саме він заклав засади раціоналізму не просто як гносеологічної течії, де раціоналізм протилежний емпіризму, а раціоналізму як універсального світогляду, протилежного ірраціоналізму.

Декарт вважав, що філософія повинна служити цілям практики. Він прагнув розбудувати струнку систему наук, яка б за аналогією з деревом мала: корінням – метафізику, стовбуром – фізику, а гіллям – всі інші науки. Знаряддям розбудови повинен бути новий метод. Саме пошук методу наукового пізнання Декарт вважав одним з найважливіших завдань філософії. Він намагався вивести осн. правила цього методу, взявши за основу принципи побудови математичного знання:

• Починати побудову науки слід з простих і очевидних істин. Істиною є знання, дане чітко й виразно. Акт свідомості, в якому предмет дається чітко й виразно – інтуїція.

• Ділити складні речі (знання) на прості, аж до найпростіших (аналіз).

• Йти від простого, очевидного до складного, неочевидного (синтез).

• Під час цих операцій накожному етапі брати до уваги всю повноту висновків.

Декарт заперечував чуттєвість як джерело істин. За його словами істинним є не те сонце, яке сприймає людина за допомогою чуття, а те, яке осягнув розум Коперника. Це дало йому підставу стверджувати, що «вихідні ідеї» вроджені нашому розуму. До них належать ідеї Бога, числа, тілесності, структурності тіл, а також принципи логіки, категорії. Декарт вважав, що і логіко-математичне знання можна піддати сумніву. Єдиною абсолютною очевидністю, в якій принципово неможна сумніватись, є істина «Я мислю» («Я» можу сумніватись, що дім, який «Я» сприймаю, є справді домом, але в в тому, що «Я» здійснив сприймання не можу сумніватись).

«Я», духовна субстанція, за Декартом, неподільна, позбавлена просторової визначеності, її реальним виявом (атрибутом) є мислення.

Беручи до уваги ідеї Декарта, свій варіант раціоналістичної філософії створив голландський мислитель Б. Спіноза. Він використав дедуктивно-математичний метод Декарта для побудови своєї праці «Етика», яка складається з дефініцій, аксіом, теорем. А оскільки в цій праці викладено не лише етичне вчення, а й вчення про субстанцію і про пізнання, то можна зробити висновок, що математичну раціональність Спіноза визнавав принципом побудови сущого.

Б. Спіноза перейняв вчення Декарта про субстанцію як абсолютну і безумовну річ, яка для свого існування не потребує інших речей, тобто є «причиною самої себе». Він визнавав одну субстанцію – Бога, а декартівські похідні субстанції (тілесну та духовну) він трактував як його атрибути. Такими атрибутами він вважав протяжність і мислення. Бог, атрибутом якого є протяжність, тотожний природі; природа – це Бог у речах.

Все суще, оскільки воно існує в Богові й через Бога, на думку Спінози, пройняте абсолютною необхідністю. Свобода полягає в усвідомленні цієї необхідності. Тіла й думки для Спінози є «модусами» (конечними утвореннями) двох атрибутів субстанції – протяжності та мислення. Вони породжені Богом. В природі Бога, який поєднує протяжність і мислення, слід шукати причину того, що математичні конструкції світу відповідають реальній структурності цього світу. А оскільки душа людини, за Спінозою, є частиною безкінечного розуму Бога, то і для неї порядок ідей відповідає порядку речей.

Ще одним великим раціоналістом XVII ст. був Г. В. Лейбніц. Він намагався поєднати механістичний світогляд філософії Нового часу з арістотелівським вченням про конечні причини (цілі) та субстанційні форми.

Всупереч домінуючому уявленню про субстанцію як тіло, матеріальне утворення, Лейбніц відродив арістотелівське вчення про субстанційність форми та її домінування над матерією. На його думку, справжньою реальністю є не протяжність і рух, а певні духовні центри сили – неподільні активні духовні одиниці, які він називав «монадами». Матерія сама по собі є пасивна, їй бракує активності. Носієм цієї активності є монади. Формами активності (атрибутами) монад є сприймання і прагнення. Протяжність, матеріальність є лише зовнішнім виявом духовної сутності монад. Кожна монада подібна до душі, яка вміщена в матеріальну оболонку (тіло). Світ, за Лейбніцем, є сукупністю монад – простих і складних (складні є результатом сполучення простих монад). Кожна монада, стверджував він, неділима, індивідуальна і неповторна. Відмінність між монадами полягає в чіткості сприймання і прагнення. В нижчих монадах вони нечіткі і неусвідомлені. З наближенням до людини ступінь усвідомлення зростає, але тільки людині дано розум – свідомість сприймання і прагнення.

У сфері пізнання Лейбніц розрізняє «істини розуму» та «істини фактів». Як і Декарт, «істини розуму» він не виводив з досвіду. Але не приймав і концепцію вроджених ідей. Тезу Дж. Локка «нема нічого в розумі, чого раніше не було у відчуттях» він доповнив, «крім самого розуму». Іншими словами, сам розум, його здатності й діяльність передують чуттєвому досвіду. Душа, на думку Лейбніца, містить в собі низку понять, таких, як буття, єдність, тотожність, причина, що не можна вивести з досвіду. Але вони наявні не в готовому вигляді, а як певні нахили, звички, які реалізуються в процесі пізнання. До «істин розуму» належать й істини, здобуті на основі понять розуму. Це насамперед правила логіки та аксіоми математики. Під «істинами розуму» Лейбніц розумів сферу логіко-математичного знання, яке вибудовується за законом заборони протиріччя в мисленні й істинність якого не потребує звернення до чуттєвих фактів. Істини фактів – це емпіричні випадкові істини. Ці істини носять ймовірний характер.

Раціоналізм різко розвів чуттєвість і розум. Хоча вихідні твердження емпіризму й раціоналізму прямо протилежні у висновках, вони багато в чому подібні. Обидва визнали логіко-математичне знання абсолютним і необхідним.

В розвитку трансценденталізму (відповідно і трансцендентальної філософії) можна виокремити 4 етапи:

• 1-й етап – це трансцендентальна філософія Канта, яка започаткувала традицію німецького трансцендентального ідеалізму (Фіхте, Шеллінг, Гегель).

• 2-й етап – неокантіанство і трансцендентальна феноменологія початку ХХ ст..

• 3-й – трансценденталісти другої половини ХХ ст.. в межах пост позитивістської й аналітичної філософії, до яких можна віднести таких амер. Мислителів як У. Куайн, У. Селларс, Х. Патнем (кон-ція «внутрішнього реалізму»), Д. Девідсон (ідея «концептуальної схеми»). Цей етап пов'язаний з поверненням уваги дослідників до мови (Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, Ч. Пірс).

• 4-й – етап – кінець ХХ-поч. ХХІ ст. пов'язаний з установкою епістемологічного конструктивізму (В. Лекторський): річ не дана, а задана активністю нашого розуму. Серед сучасних представників можна виокремити : програму ерлангенського конструктивізму (П. Лоренцен), радикальний конструктивізм ( У. Матурана).

Незважаючи на серйозні концептуальні відмінності між історичними етапами, спільною для всіх кон-цій трансценденталізму є дослідження пізнавальної спроможності і аналіз неемпіричних компонентів нашого знання, які є трансцендентальними умовами нашої пізнавальної активності.

Трансценденталізм – це:

= назва теоретико-пізнавальної позиції;

= назва американського трансценденталізму;

= хар-ка поглядів філософів (Кант, Гуссерль);

= історико-філософький напрям, що досліджує умови й межі нашого пізнання

Найбільш важливим для трансцендентальної філософії є проблема інтерпретації того, що є досвід, тобто апріорне знання, проблема співвідношення трансцендентного і трансцендентального. Кант вважає, що «трансцендентальним є всяке пізнання, яке займається не стільки предметами, скільки нашим способом пізнання предметів, оскільки це пізнання повинне бути можливим апріорі. Поняття «трансцендентального метода» з’явився значно пізніше в праці неокантіанця Германа Когена «Теорія досвіду І. Канта».

Розум, який Кант досліджував, він називав «чистим» або «трансцендентальним» (потойбічним щодо емпіричного суб’єкта). Це сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому індивідуальному емпіричному розуму. А світ речей у собі є те, що виходить за межі досвіду, він називав «трансцендентним» (потойбічним до емпіричного об’єкта). Простір не є формою самих речей, а субєктивним способом упорядкування чуттєвого матеріалу.

Кант поділяв наукові судження на синтетичні й аналітичні. В аналітичних судженнях зміст суб’єкта судження («тіло») і предиката («протяжне») збігається, оскільки «тіло» охоплює і поняття «протяжність». Такі судження не потребують підтвердження досвідом. Синтетичні судження бувають апостеріорними. Їх зміст вірогідний. Але є ще синтетичні апріорні судження. Ці судження не виводяться з досвіду, але дають нове знання. Тому в своїй праці «Критика чистого розуму» Кант ставить питання: як можливі синтетичні апріорні судження в математиці, природознавстві та метафізиці (філософії)? Відповідаючи на них, філософ розрізняє 3 здатності людини: чуттєве споглядання, розсудок і розум. Природознавство можливе завдяки діяльності розсудку, яка поєднує його апріорні форми і чуттєве сприймання. Такими формами розсудку Кант вважає кількість, якість, відношення (субстанція, причинність, взаємодія), можливість, необхідність, випадковість.

Математика можлива завдяки чуттєвим формам споглядання – простору й часу. Відповідаючи на питання, чи можлива метафізика як наука, Кант звертався до аналізу розуму – третьої пізнавальної здатності людини. Подібно до того як споглядання має чисті форми (простір і час), розсудок апріорні категорії (кількість, якість, причинність), розум має апріорні ідеї. Це – ідеї душі, світу і Бога. Метафізика як наука, яка б сконструювала об’єкт і вивчала його на зразок математики чи природознавства, неможлива.

Крім теоретичного, Кант визнава в людини й практичний розум, дослідженню якого присвячена «Критика практичного розуму». Практичний розум є розумною волею, спрямованою на оволодіння реальністю. Якщо теоретичний розум має справу з явищами, то практичний стосується сфери ноуменів (речей в собі, Бога і душі). Заслуга Канта полягає в тому, що він поставив практичний розум вище теоретичного. Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності – благу людини.

Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними. Він виходив з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Прийнявши принцип свободи волі, Кант вимагав ставлення до людини як до мети, яка має ціль в собі, а не як до засобу. Звідси його категоричний імператив: не розглядай іншу людину (і самого себе) як засіб, а тільки як мету.