Розділ 1 Вплив фемінізму на українську літературу

1.1 Розвиток світового фемінізму

Під фемінізмом зазвичай розуміють теорію рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок. Суттю феміністичних переконань є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі [32, c. 5].

Слово фемінізм сконструював французький соціаліст-утопіст Шарль Фур'є у к. XVIII ст. Він вважав, що «соціальний стан жінок є мірилом суспільного прогресу». Він іменував феміністами прихильників жіночого рівноправ'я [3, c.10].

В Енциклопедії політичної думки читаємо: «У широкому смислі фемінізм виражає стурбованість щодо соціальної ролі жінок порівняно з чоловіками в суспільствах минулого і сьогодення, збуджувану переконанням у тому, що через свою стать жінки зазнають утисків, як це мало місце й раніше. Політичний лексикон і цілі сучасного фемінізму ведуть свій початок від французької революції та Просвітництва. Історично пов’язаний з опозиційно налаштованими силами, що повстали проти ортодоксальності і автократії, фемінізм визначав себе як рух за визнання прав жінок, за рівність статей і за перегляд поняття жіноцтва. Хоча фемінізм черпав свої ідеї з лібералізму і раціоналізму, а також з утопізму та романтизму, сам він не піддається однозначному визначенню» [33].

На сьогодні прийнято вважати, що час зародження феміністичних ідей відноситься до епохи Відродження з її ставленням до людини як до співтворця Бога. Саме в цю епоху з’являються перші трактати Кристини де Лізан і Корнеліуса Агріппи, в яких відкрито говориться про придушення особистості жінки і несправедливе ставлення до неї з боку суспільства [25, с. 263]. Залишились у історії своїмі феміністичними ідеями Юліана Нордіська, перша італійська жінка-письменниця 15 ст. Лаура Череті, англійські памфлетистки 16 ст. Афри Бен та Мері Естел, а також перша феміністка США – Абігейл Сміт Адамс [2, с. 12].

Однак, власне, феміністський рух – перша системно організована спроба жіноцтва ствердити повноцінність власного буття у патріархальному суспільстві – розгортається пізніше, одночасно з рухом пролетарів, а також із антирасистськими та антиколоніальними виступами. Окрім того на даному суспільному русі безумовно позначилася проголошена у XVIII ст. у Франції «Декларація прав чоловіка і громадянина». Попри все, вона стала декларацією про права чоловіка, а громадянський кодекс Наполеона закріпив за жінкою статус нижчої істоти. Як відповідь цьому 1792 року у світ вийшла «Декларація прав жінки і громадянки», написана Олімпією де Гуж, в якій висувалися вимоги про надання жінкам громадянського і виборчого права, а також про можливість обіймати державні посади [41, с. 121].

Початком організованого руху вважається 1848 р., коли в Сенека Фоллз (штат Нью-Йорк, США) пройшов з'їзд із захисту прав жінок під гаслом «Усі жінки і чоловіки створені рівними». У 1869 році Джон Стюарт Мілл опублікував свою працю «Підпорядкування жінок», у якій відзначив, що «законодавча підтримка підпорядкування однієї статі іншій – шкідлива і є однією з головних перешкод на шляху до загальнолюдського удосконалення» [2, с. 14].

Народження ліберального фемінізму в Старому Світі пов'язане з іменами Маріон Рейд («Благання за жінку», 1845) і дружини відомого письменника Д. С. Мілля, що зберегла своє прізвище – Гаррієт Тейлор («Виборчі права для жінок», 1851). Одну з найвідоміших своїх книг – «Підлеглість жінки» (1851) – Д. С. Мілль написав під впливом і за участю дружини. Услід за Г. Тейлор, Д. С. Мілль вважав шлюб «єдиним видом рабства, що визнається новітніми законами», оскільки виховання жінки і створення в ній очікуваних «слабкостей», вважав він, обмежують свободу її життєвого вибору і прирікають на роль сексуального об'єкта. Книга формулювала цілі феміністської пропаганди, щоб «жінка могла піднятися з становища прислуги до становища партнера». Соціальну базу ліберального фемінізму середини другої половини 19 ст. складали представниці привілейованої частини суспільства, освіченої та інтелектуальної частини середнього і вищого класів. З середини 19 ст. вони почали створювати гуртки і групи (особливо успішним був «Комітет жіночої власності» у Лондоні, 1855), надаючи великого значення «респектабельності» своїх дій [2, с. 17].

Наприкінці ХІХ ст., рух за жіночу рівноправність набув відчутної суспільної ваги, а в 1888 р. була створена Міжнародна рада жінок. Вимога жіночої емансипації стала прохідним місцем у програмах демократичних політичних партій. Але до того, як з’явилася можливість перевести жіноче питання в політичну площину, необхідна була велика робота, спрямована на культурне самоусвідомлення жінок. Боротьба за визнання зазвичай починається з артикуляції свого становища й потреб, інтерпретації характерних для спільноти особливостей, інтересів і досягнень.

У пореформеному європейському суспільстві, коли серед нижчого прошарку населення (пролетаріату) вже не здійснюється суттєвого розподілу праці за статевою приналежністю, певні економічні чинники змушують як жінку, так і чоловіка відстоювати на законодавчому рівні свої права. Саме з цього історичного факту постало питання про самоідентифікацію жінки, а першими шукачами відповіді на нього стануть саме жінки з пролетаріату. Від цього часу будь-який натиск або наступ на жіноцтво взагалі, або на жіночі права зокрема, у Європі буде сприйматися у «багнети» і не лише «низами». Жінки з «вищого світу» сприйматимуть це як особисту образу.

Однак є те, що феміністки не могли зрозуміти. Їм видавалося, що при досягненні формально визнаного буквою закону рівноправ’я вони прекрасно зуміють влаштуватися і в «старому світі гноблення і покріпачення, стогону і сліз». І це до певної міри так. Якщо для більшості жінок-пролетарок зрівняння в правах з чоловіком було б зараз лише зрівнянням у «безправ’ї», то для «обраних» – для жінок із буржуазії – воно насправді відкривало двері до нових, ще незвіданих прав і привілеїв, що складали до цього часу надбання одних лише чоловіків буржуазного класу. Але ж кожне подібне завоювання, кожна нова прерогатива буржуазної жінки давали б їй у руки лише нове знаряддя для експлуатації молодшої сестри і все більше й більше поглиблювалася б прірва, що розділяє жінок з двох протилежних соціальних таборів [17, c. 221]. Отже, пролетарці недоцільно розпорошувати свою енергію на слухання або, тим паче, на сумісні дії разом із жінкою з іншого «соціального табору». Єдиним виправданням для такої гіперболічно-ілюзорної точки зору могло бути лише тогочасне жахливе становище виробничої сфери в Російській імперії, коли праця жінки використовувалася перш за все у тих галузях промисловості, де не вимагалося високої кваліфікації, а середній вік жінки в Росії на поч. ХХ ст. складав усього 33 роки.

На відміну від Заходу, жіночий рух у Росії був тісно пов’язаний із соціалістичним і ніколи не виходив за його межі. «Відбуявши» у своєму дикому розквіті у 10-20-і роки ХХ ст. цілком у звульгаризованому вигляді «на низах», цей рух буде зупинено «великим блюстителем моралі» Йосифом Сталіним.

У європейському контексті фемінізм виступив однією з найвпливовіших течій ХХ ст. В науковій літературі дане поняття вимагає визначення щонайменше на двох рівнях: з одного боку, це широкий суспільний рух за права жінок, або ж феміністський рух, а з іншого – комплекс соціально-філософських, соціологічних, психологічних, культурологічних теорій, які здійснюють аналіз статусу жінки у суспільстві, або ж феміністична теорія. На теперішній час фемінізм пропонує альтернативу щодо існуючої картину світу, у можливість відбування якої потрібно перш за все вірити. Це дає підставу деяким дослідникам даного напрямку говорити не лише про феміністський рух чи про феміністичну теорію, а й про «феміністську теологію», яка є «теологією досвіду, що намагається викривати, осмислювати і покращувати ситуацію у суспільстві, пов’язану з утиском прав жінок, їхньою дискримінацією» [23, с. 60].

Окрім вищесказаного, в науковій літературі фемінізм розглядається як соціально-культурна доктрина, спрямована на гуманізацію суспільства. Однак маємо констатувати, що в основу даного напрямку покладені здебільшого нагальні буденні проблеми, які вимагають практичного вирішення. Фемінізм такого «ґатунку», що виростає із соціологічного та психологічного поля дослідження, репрезентують Сполучені Штати Америки. Саме європейський континент із розвиненою філософською традицією надав фемінізму філософсько-культурологічного звучання, виводячи його, таким чином, на рівень світоглядної орієнтації.

Одним із чинників, з допомогою якого ідеї фемінізму впроваджувалися серед широких жіночих масс – була література. Саме з її допомогою головні адепти жіного руху розповсюджували свої ідеї, міркування.Так, Е. Шовалтер писала про три стадії у розвитку літературного фемінізму:

– імітація панівної традиції;

– протест проти таких стандартів і цінностей, супроводжуваний боротьбою за права жінок;

– самопізнання й пошуки власної ідентичності, тепер уже звільненої від залежності щодо іншого члена опозиції.

Літературна спроба поширювати ідеї жіночого руху серед населення була притаманна і українським письменницям.

Такі видатні праці феміністичної наукової та художньої літератури, як «Про жіночу емансипацію» Джона Стюарта Мілля, «З доброї родини» Г. Рейтер, «Тереза» А.-Р. Цукаррі (Неєри), «Нора» Г. Ібсена, повісті й романи І. Тургенєва, «Хмари», «Над Чорним морем» І. Нечуя-Левицького, «Ребенщукова Тетяна» М. Павлика, «Дух часу», «Задля кусника хліба» Н. Кобринської, твори М. Вовчка вплинули на творчість їх спадкоємців, серед яких в Україні в першу чергу слід відзначити О. Кобилянську [30, с. 50].

Підсумовуючи, зазначимо: жіночій рух, долаючи на своєму шляху перешкоди, у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. пройшов складний шлях становлення. Його здобутками стали створення системи освіти, відвоювання громадянських та політичних прав, широка благодійницька та соціальна праця. Гуманістичний характер діяльності жіноцтва сприяв підняттю культурного рівня суспільств різних країн. Розпочате вироблення ідеологічних засад фемінізму завершилося формуванням його філософської доктрини лише за міжвоєнних років ХХ ст. Проте, сам феміністський рух поступово переріс у потужний фактор суспільного поступу, істотно впливаючи на соціально-культурні та суспільно-політичні процеси суспільства.