Розділ 2 Феміністична проблематика у творчості Ольги Кобилянської

2.1 Нова жінка у творах Ольги Кобилянської

Ольга Юлiанiвна Кобилянська називала себе просто i скромно – «робiтницею свого народу», але для української лiтератури вона стала окрасою, бо твори її, пройнятi глибоким лiризмом, драматизмом та життєвою правдою, є справжнiм лiтературним скарбом.

Спершу моральний ідеал О. Кобилянської, починаючи з її німецькомовної ранньої творчості («Гортенза», «Доля чи воля?», «Образок з життя Буковини», «Видиво», «Голубка й дуб»), мав винятково загальнолюдський, абстрактно-гуманістичний характер. Її, як справедливо твердить Г. Адам, не задовольняє «поняття, що жінка – «тільки жінка» [1, с. 287]. Провідною думкою таких творів белетристики, як «Природа, «Він і Вона», «Valse mélancoliqe», «Impromptu phantasie», є прагнення жінки жити повноцінним життям, під чим розуміється не лише можливість реалізації любовних почуттів, а й природи артистичності, музикальності та інших духових здібностей. Героїні з названих творів О. Кобилянської не показують відверто якихось громадянських чи національних поглядів і поривань, їх інтереси обертаються поки що тільки в артистично-особистісній сфері. Дівчат не влаштовує і до краю пригнічує те банальне існування, на яке вони приречені, а ще більше – те недалеке, безідейне товариство, що оточує їх. Отож ці самітні душі, наділені багатим внутрішнім життям, намагаються вирватись із зачарованого кола тривіальності, ницості й дріб’язковості хоча б у світ природи або мистецтва. Природа і музика у творах О. Кобилянської є, справді, якимсь іншим, високим, чистим і недосяжним світом для всього низького і грубого. У бездонно-глибоких і чаруючих звуках музики, у прекрасних, гордих і суворих верхів’ях гір, у дико-романтичній природі Карпат віддзеркалюється висока, сильна й горда, проте ніжна і вразлива вдача героїнь, тому вони й шукають прилисток від брудних хвиль життя саме в цих стихіях – музики і природи [30, с. 52-53].

Кожен такий твiр письменницi вражає поетичнiстю i глибиною зображення характерiв, зокрема жiночих. Недарма їх називають енциклопедiєю жiночої душi. Коли читаєш цю поезiю в прозi, починаєш разом з письменницею перейматися внутрiшнiм життям героїнь: захоплюєшся ними, спiвчуваєш, сумуєш, радiєш. Але нiколи не залишаєшся байдужим. Чи не в цьому сила таланту Кобилянської?

У своїх творах О. Кобилянська доносить до читача новий тип жінки, жінки якої ще не знала українська література. Їі ідеал – жiнка освiчена, iнтелiгентна, з високими духовними запитами i прогресивними поглядами. Зачаровує її серце: воно у героїнь Кобилянської – любляче i нiжне, здатне на великi почуття. Саме з іменем Ольги Юліанівни Кобилянської у нашій прозі пов’язане опрацювання нової теми – долі освіченої дівчини, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища. Письменниця вдало втілила у своїх творах образ сильної особистості, яка попри несприятливі обставини не занепадає духом, а прагне до самоствердження. Ідеї, сформульовані Кобилянською в художніх творах, значною мірою заповнили дефіцит у царині професійного психологічного знання.

Усім героїням О. Кобилянської властива певна закономірність у лінії поведінки. Вони, з одного боку, прагнуть істинного, вільного кохання, а з іншого – бояться його, хочуть і не хочуть любити. Страх перед патріархальним шлюбом видає острах нерівноправності у стосунках жінки і чоловіка.

Дуже виразно проявляється аристократичність і небуденність героїв письменниці. «Всі вони, як не родові аристократи, «шляхетського походження», «гербові», то принайменше вибранці, Gluckskind-y», – зазначає дослідник творчості О. Кобилянської Л. Луців [22, c. 16].

Саме таких, вiдважних i прекрасних жiнок, якi борються за свою гiднiсть i незалежнiсть, змальовує письменниця у повiстях «Людина» (1892) i «Царiвна» (1895). Коли читаєшь цi повiстi, здається, що i в Оленi Ляуфлер, i в Наталцi Веркович, головні героїні „Людини” і „Царівни” відповідно, Ольга Кобилянська вiдкриває перед читачем куточки своєї власної душi, часточку самої себе. Олена і Наталка дивлючись з одного боку дуже схожи одна на іншу, однак якщо подивитися уважніше то вони – різні.

Доля жінки з народу уважно простежена письменницею і у повісті «Земля» (1902). У ній змальоване село, життя людей якого отруєне капіталістичними відносинами. У таких умовах жінка перетворюється у просте знаряддя боротьби за землю, за маєтки. Бідну дівчину зневажають, топчуть її честь. Та не можна зламати людської гідності, – стверджує письменниця образом наймички Анни. Вона не змогла одружитись з коханим через небажання його заможних батьків. Прийшовши до міста, Анна усвідомлює, що земля це ще не все. Загартована в боротьбі з труднощами життя, звикла до праці, після важких випробувань вона знаходить душевну рівновагу.

Хоч ці твори письменниці-демократки відзначаються глибоким знанням становища сільської жінки, тонким розумінням її душі, вони не приносять в українську літературу, після Т. Г. Шевченка і Марка Вовчка, чогось нового у трактуванні питання про звільнення жінки-трудівниці.

Через обмеженість свого світогляду, письменниця обійшла мовчанкою революційну боротьбу народу, його прагнення до кращого життя. Її бачення життя села, його людей ставало все песимістичнішим, все похмурішим.

Ось чому, говорячи про тему емансипації жінки у творчості письменниці, мусимо в першу чергу дослідити ті її твори, які хоч і не до кінця вичерпують проблему, все ж виявляють її оригінальність у показі нового середовища, у порушенні нових для української літератури тем.

І тут треба насамперед зупинитись на темі емансипації жінки з середніх соціальних верств, з рядів міської дрібної буржуазії. В українській літературі ця тема вперше піднята О. Кобилянською. Причому письменниця розробляє її у цілій низці творів протягом більше 30-и років. Вияснення специфіки цієї теми у творчості письменниці вимагає уважного дослідження умов, у яких вона жила, а також її світогляду.

Ольга Кобилянська народилася на півдні Буковини у містечку Гура-Гумора 1863 р. в родині скромного службовця. Дитинство і юність провела вона в Сучаві та Кімполунзі Молдавському [26].

Тоді ці, розташовані на далекій околиці Австро-Угорської імперії, містечка були типовими провінційними містечками, віддаленими від місць великих подій часу, з замкнутим животінням, з дуже слабо розвиненою промисловістю, з населенням, що складалося переважно з службовців, торговців та ремісників. Життя в них проходило монотонно, заняття людей «порядного світу», до якого належала і письменниця, були зведені до дріб'язкових інтересів, їхні голови заполонили пересуди, прагнення до наживи, турботи про створення свого «становища», – весь комплекс брехень, типових для існування дрібної буржуазії.

Своїми духовними запитами родина письменниці якоюсь мірою відрізнялася від свого оточення. Все ж, з-за матеріальних умов, тільки брати письменниці здобули вищу освіту. Над вихованням дівчат тоді не задумувався ніхто. Та й звичаю задумуватись над цим у суспільстві, в якому для дівчат від народження було єдине призначення: вийти заміж – не було.

Але все ж майбутній письменниці вдалось закінчити 4 класи гімназії – саме стільки, скільки належалось дівчині її стану. Цілком зрозуміло, що школа не могла їй дати систематизованих знань. Тому, прагнучи поповнювати свої знання, вона жадібно накидається на книги, взяті від братів, визичені від знайомих та з бібліотек.

Відсутність відповідного спрямування читанням спричинилася до певного збочення в літературних смаках дівчини. Якщо ґрунтовне знання німецької мови, мови оточення, в якому жила, мови, якою здобула освіту в школі, полегшило доступ до скарбниць світової культури, то нецілеспрямоване читання приводило її до того, що вона часто плутала літературну моду з дійсною цінністю твору.

Читання творів деяких другорядних письменників, особливо окремих творів солодкуватого сентиментального змісту, негативно вплинуло на формування письменниці. Видатні реалістичні твори віку, зокрема реалістичний російський роман, стали їй відомими значно пізніше, аж після того, як вона подружила з великою українською письменницею Лесею Українкою [31, с. 25].

Духовна орієнтація середовища, в якому жила, власні судження і упередження утруднили формування світогляду Кобилянської.

Всупереч природним матеріалістичним тенденціям її здорової і розсудливої натури, читані нею книжки штовхали письменницю більше до ідеалізму, прищеплювали їй досить стійке недовір'я до матеріалістичної філософії, яка, на її думку, недооцінює духовне начало, прагнення до ідеалу в людині.

Своєю соціально-політичною позицією Ольга Кобилянська показала себе як послідовний демократ, як людина наскрізь просякнута прагненням допомогти пригнобленому народові, присвятити йому власні сили. Тому з таким запалом вона підхопила національну ідею. Ціною великих зусиль створила вона своєрідний український стиль, прагнучи цим поставити своє перо на захист зневаженої австрійськими правителями національної гідності українського населення. Але, не розуміючи справжньої суті сучасного політичного життя, вона вбачала завдання національної боротьби в об'єднанні всіх класів нації для захисту спільних інтересів.

Ясно, що людина подібного душевного укладу не могла зрозуміти дійсної суті марксизму, хоч в загальних рисах і мала уявлення про нього, свідченням чому є її ранній твір «Царівна» (1896). Їй здавалося, що марксизм заперечує духовне начало, виводячи в абсолют вплив економічних умов. Не випадково Орядин, єдиний персонаж з її творів, що за певних обставин зацікавився марксизмом, використовує його для ідеологічного виправдання свого опортунізму.

Важливою рисою її соціально-політичних позицій є ненависть до філістерського оточення. В численних своїх творах О. Кобилянська викривала мізерність, тривіальність, егоїзм, які панують в буржуазному суспільстві і отруюють життя провінційних міст. Вона ненавиділа покірність, примиренство з неправдою, шукала «вільної людини, яка жила б своїм розумом». Але дороги до цієї людини не могла знайти, бо шукала її в ідеалістичних соціальних концепціях.

Спочатку вона зацікавилася філософією Ніцше, в якій вбачала ворога філістерства. Але, побачивши, що проповідь Ніцше випливає з жорстокої ненависті до народу, відкинула її. Кобилянська заперечила спроби деяких критиків використати наявність в її творах окремих цитат з Ніцше для ототожнення її поглядів з німецьким реакційним філософом. Вона писала в одному з листів до Маковея: «Я читала Єфремова дуже спокійно. Я бачу, що він не критикує мене об'єктивно... розводиться цілком непотрібно, що «я не буду з товпою в уста цілуватись», а натомісць не бачить, що я в жодній праці своїй, хоть би найдрібнішій, ту «товпу» не понижаю».

На поч. XX ст. вона шукає етичних основ для свого протесту проти філістерства у філософії Толстого, у його проповіді морального самоудосконалення.

Основною причиною того, що О. Кобилянська протягом цілого свого життя не змогла знайти виходу з становища, була примусова ізоляція. Десятки років провела вона майже в повній відірваності від суспільства, в умовах сірого, важкого, повного нестатків життя.

Після короткочасного перебування на селі родина письменниці з 1891 р. постійно проживає в Чернівцях. Але й тут шлях до вільного життя в суспільстві був для неї закритий через брак певної професійної кваліфікації, через соціальні забобони. Палаючи бажанням пізнати повніше життя, жити для суспільства, вона була приречена проводити десятки років серед чотирьох стін. Матеріальні труднощі, нестатки батьків і братів зобов'язували її присвячувати більшість свого часу виснажливій і нецікавій праці у домашньому господарстві. Вона не змогла навіть стати дружиною, завести свою родину. А коли у 1903 р. письменницю розбив параліч, ізоляція і бідність стали нерозлучними її супутниками.

Вихід з цього становища, втечу з нього О. Кобилянська постійно шукала в літературі.

Багато років напружувала вона сили, щоб побачити надрукованими свої твори, пробитись у літературний світ. У її творах, як у надійному сховку, відстоялися, набралися сили ті скупі враження, які давало її дуже бідне життя. Коли ж параліч ще більше зменшив живий зв'язок з життям і людьми, література стала її ілюзорним порятунком. Коли виснажились життєві соки, що насичували її творчість, О. Кобилянська почала повторюватись, повертатись до тих саме ідей, образів та ситуацій, і великий її талант поступово стлів.

Отже, умовами життя письменниці можна в певній мірі пояснити постійний і тривалий її інтерес до теми емансипації жінки.

Дуже детально письменниця доносить до читача психологічні портрети свої героїнь. У своїх творах вона робить тонкий психічний аналіз поведінки головних героїн та людей з їх оточення і це безперечна заслуга Кобилянської. Вона якщо не перша ввела в українську літературу нові типи людей етично-естетичного спрямування, а вслід за тим зуміла розкрити основні риси та особливості їх психології. Представляє інтерес думка Івана Франка. В «Молодій Україні» він зазначив, що в усякому разі «Царівна» – це перша у нас повість, основана не на інтригах і любовних пригодах, а на психічному аналізі буденного життя пересічних людей. Серед групи молодих письменників, вихованих на взірцях європейської літератури, Франко виокремив О. Кобилянську, яка «головну вагу творчості поклала на психологію, головною метою твору зробила розбудження в душі читача певного настрою способами, які подають новочасні студії психології і так званої психофізики» [40, c. 202].

Тема емансипованої української жінки та українського народу є головною і в інших творах О. Кобилянської. Крізь них проходить єдиний жіночий образ, який намагається донести до читача буковинська письменниця.

Серед них поважне місце займає повість «Ніоба» (1904), яку Кобилянська назвала новелою. У ній порушується тема матеріальної забезпеченості при одруженні в колі високоосвічених людей, де вона знаходить прибічників тільки серед поодиноких представників цього вибраного товариства [35].

У «Ніобі» О. Кобилянська описує низку важливих проблем громадського і культурного характеру. Тому зміст цієї повісті не можна зводити тільки до вияву «цілого моря найсердечніших почувань» письменниці, до відбиття її «найтихіших відгуків надій, любові, туги, жалю, смутку і далекої глибокої задуми» – «царства, у яке поза авторкою ніхто не сміє входити» [34, с. 65].

Повість «Ніоба» написана в 1904 році, коли питання виховання народу, роль інтелігенції у вихованні мас, місце жінки у суспільстві особливо непокоїли письменницю. Саме тепер письменниця створює більш-менш цільну, але ілюзійну в умовах буржуазного ладу практичну теорію самовдосконалення й культурного розвитку народу. Ця теорія зводилася, за авторкою «Ніоби», до постійного, безперервного та всебічного духовного (розумового та культурного) самовиховання кожної людини. Мета цього –«різьблення героїчних характерів на широку шкалу», щоб вони могли стати «моделями», гідними наслідування для потомства, щоб український народ вийшов на широку дорогу світової історії і культури, особливо це стосувалось нових жіночих образів. У листі до Х. Алчевської О. Кобилянська пише: «Ми виступили вже на арену європейського життя і від нас самих залежить се, чи виберемо собі місце на ній тривале і на будуче. Я думаю і маю то глибоке переконання, що наколи кожда одиниця буде щиро над собою працювати і різьбити себе, то ми яко маса ніколи не згинемо, не зійдемо з тої арени» [34, с. 66].

Головну увагу в повісті «Ніоба» письменниця зосередила на показі морально-етичних та ідейних поглядів дрібнобуржуазної інтелігенції краю і зуміла непогано розкрити суспільно-громадську атмосферу в цьому середовищі. Але, письменниця не могла оминути й тему жінки в тодішньому суспільстві. Тому «Ніобу», як і повісті 90-их рр., («Людина», «Царівна»), можна назвати повістю ідей, з тією різницею, що тут О. Кобилянська прагнула насамперед поставити важливі проблеми (переважно морально-етичного і національно-культурного характеру), а не розв'язати їх, як це було в «Царівні», прагнула тільки збудити в тогочасного інтелігентського читача роздуми про суть і характер діяльності на благо батьківщини, про роль жінки у соціумі, а не подавати готові рецепти. Можливо таким задумом пояснюється й те, що в «Ніобі» немає суворо продуманого плану, немає міцного фабульного зв'язку, а є тільки сцени й картини, характери людей, які багато розмірковують, намагаються вияснити істину шляхом зіткнення протилежних думок і поглядів. Як зауважує Н. О. Томашук, з художнього боку повість написана не рівно: їй властиві багатослів'я, зайві повторення. Письменниця вдається до різноманітних прийомів та засобів зображення: опису, розповіді від першої особи, монологів, діалогів, епістолярних вставок, щоденника героя, але органічної єдності стилю не витримує. Очевидно стан здоров'я письменниці не дозволив художньо вивершити повість [34, с. 69].

«Моделлю жіночою», «духовно вирізьбленою», «естетично вдосконаленою» – «людиною гармонійної краси», – тяка б своїми почуваннями вийшла поза «границі нашої питомості» й «рідного краю» – переступила поріг національної замкнутості, прагне стати головна героїня новели − Зоня. Але тут відзначимо, що так само, як з легкої руки О. Кобилянської вона стає духовно вирізьбленою і естетично вдосконаленою «мармуровою богинею» для себе, так з волі суворої навколишньої дійсності вона перетворюється для інших у тип зайвої людини.

Створюючи образ Зоні, О. Кобилянська спочатку переносить усі зусилля своєї героїні в чисто духовну сферу. Зоня гаряче вірить у велику виховну силу літератури й мистецтва, здатних перетворити людську натуру, розвинути кращі духовні задатки і довести до остаточного «викінчення». Завдяки продуманій самоосвітній праці, вивченню культурних надбань інших народів («Наука й штука – це інтернаціональні скарби, і кождому вільно кормити ними свойого духа» [15, с. 542], Зоня збагачує себе духовно, виробляє тонке відчуття краси в усьому, витончену культуру поведінки, вирізьблює гармонійний характер. Своїм, романтичним світовідчуванням, помислами про прекрасну гармонійну людину, її високу духовну культуру тощо Зоня піднімається над навколишнім дрібноміщанським оточенням і мимоволі починає цуратися його. Спочатку такий відрив героїні від оточення не бентежить її душі, навпаки, замкнута в собі дівчина знаходить у цьому моральне задоволення, усвідомлюючи, що самоосвітня праця не була для неї чимсь штучним, удавано-показним, а потребою душі. А в тому, що вона відривається від дійсності, не бачить за собою вини, бо ж не може сходити і рівнятися на міщанський натовп. Однак так тривало до тих пір, доки Зоні не довелося зіткнутися з деякими аспектами реальної, правда, чужоземної дійсності.

По закінченню книги, можна зробити один висновок, що людина, яка відірвалася від народу, не може стати справжньою особистістю, а її найблагородніші пориви до щастя, добра, свободи в умовах буржуазної дійсності є нездійсненними. Буржуазне оточення навіть помимо своєї волі, а в силу своїх понять і звичок прирікає таких людей, як Зоня Яхнович, на одинокість, на безбарвне існування.

Проблемам української інтелігенції присвячена й інша повість письмениці «Через кладку» (1911), в якій письменниця широко використала матеріали з власного життя і з життя своєї родини, а також її кімполунзького і чернівецького оточення [12].

Кобилянська писала, що «Через кладку» — її «улюблена праця, дарма, що Василь Сімович називає її «найслабшим» твором Кобилянської» [16, с. 564]. Письменниця вважала цю оцінку несправедливою і пояснювала її захопленням В. Сімовича писаннями Винниченка.

У цій повісті також можна прослідкувати лінію емансипованої української жінки, яка й становить частину української інтелігенції. Так, в автобіографічних листах «Про себе саму» Кобилянська писала: «Щодо оповідання «Через кладку», то я від написання «Царівни» носилася все з думкою написати подібну до неї повість, лише з тією різницею що герої її стануть духовно вище, думкою засягнуть дальше й глибше, як герої першого оповідання. Поволі збирала я собі до того оповідання матеріали, так сказати б – приготовлялася до цеї праці» [15, с. 564].

Головна героїня повісті Маня Обринська, в якій приваблює стійкий і незламний характер. Вона постає перед читачем як мужня жінка, що без скарг переносить усі злигодні, які випали на її долю, і перемагає їх. Смерть батька змушує її відмовитися від продовження освіти, виплачувати лихварський борг попаді пані Олесевій, виконувати не завжди приємну і почесну роль компаньйонки панства Маріянів та ін. Маня приваблює своєю безкорисною самопожертвою в людській біді, умінням полюбити раз і назавжди [5, с. 159].

Як зауважує Л. Починок, Маня Обринська постає перед читачем як чиста і непохитна «жриця» несамолюбної любові і доброти, краси і культури людських відносин. М’яка і ніжна в поводженні, але невловима і тверда у принципових питаннях своєї життєвої позиції, дівчина так само, як і Зоня Яхнович, зрікається свого особистого щастя заради збереження почуття власної гідності, а також задля духовного піднесення, ушляхетнення свого обранця. Аристократка духом і походженням, Маня Обринська має в собі якусь невситиму жадобу за чимось досконалішим і кращим, імпульс до безупинного зростання – тобто те «щось», яке любить «глибину кожного вчинку вимріяти».

Отже, щоб протиставити й зміцнити позицію мужньої жінки тогочасного суспільства в образі Мані, Кобилянська описує головний чоловічий образ, Богдана Олеся, значно слабшим і непослідовним. Олесь за своєю поведінкою є типовим представником тієї частини буковинського урядовського оточення, яке вище інтересів власного матеріального добробуту і вигідної кар'єри не піднімалося. Мало ймовірним є те, що він не бачить безчесних вчинків і всієї поведінки своєї матері. Тому Маня значно вища в своїх життєвих правилах і розумінні життя, ніж Богдан Олесь. Очевидно, письменниця краще знала психологію жінки, і це позначилося на логіці образу Богдана Олеся.

У наступному творі – в повісті «За ситуаціями» (1913) Кобилянська відмовляється від багатьох положень, на яких вона тенденційно наголошувала в повісті «Через кладку», і це відродило силу її письменницького таланту. Героїня повісті – піаністка Аглая-Феліцітас Федоренко багато в чому споріднена з своїми попередниками в творах Кобилянської [11].

У Аглаї-Феліцітас характер визначається велінням серця, розважністю розуму. Аглая-Феліцітас високообдарована артистка, що має стати піаністкою з світовою славою. Це розуміють її нечисленні друзі, це розуміє й вона сама. У повісті «За ситуаціями» на образах Аглаї-Феліцітас Федоренко і двох братів – професора Чорная та Йоганеса Шварца Кобилянська порушує кілька проблем.

Одна з них – становлення таланту, що не може досягти освіти й піднестись на верховини закладених у людині творчих можливостей. Постійні нестатки, надмірна праця, викликана несприятливими матеріальними умовами, гублять життя талановитої дівчини. Знову, як і в «Valse mélancolique», стверджується, що капіталістичний лад з його прагненням до особистої наживи і збагачення суперечить природі людини, розвиткові властивих їй талантів, суперечить самій природі мистецтва [6].

Друга тема – денаціоналізація і винародовлення інтелігенції в умовах соціального і національного гноблення.

Жодна з героїнь Кобилянської не шукала так пристрасно нового в житті, як Аглая-Феліцітас Федоренко. Її потяг до постійного оновлення життєвих ситуацій і вражень, саме сприйняття життя як чогось безперервно змінного, нового, попри всю нервовість її вдачі, робить Аглаю одним з найкращих жіночих образів Кобилянської. Авторка писала про свою героїню: «За ситуаціями» я написала під враженням гри одної великої драматичної акторки, котра тепер виступає, коли ще жиє, лише в кіно, а то Асти Нільсен. Праця мала бути й їй присвячена. Ах, дорогий пане доктор, – звертається Кобилянська до адресата, – в тій праці стільки гарних, безсловесних, мною пережитих хвилин. У ту новелу вложила я послідні лілії своєї душі і молодих іще почувань. Характер героїні трохи несамовитий і, як німці кажуть, «bizarr» – я окреслила його до такого ступня, до якого мусив би розвинутися. Писала я ту новелу з такою силою чуття, що, викінчуючи її, я цілий вечір плакала» [16, с. 565]. Вона сповнена разючих контрастів і протиріч, які вбивають і одночасно живлять її вічно спраглу душу, що замикає «небо й пекло в собі». Аглая-Феліцітас – це справжній «хаос», з якого може народитись «мерехтячи танцююча зірка», «будуча слава» [30, с. 56].

«За ситуаціями» була остання повість Кобилянської, де поруч з сумним кінцем, у самому образі героїні було багато сонячного, радісного, де був могутній поклик і захват життям. У наступних творах письменниці темні тіні важким покровом лягають на більшість її персонажів і на їх стосунки. Та причиною цього були не тільки вкрай лихі особисті обставини, про які Кобилянська писала в листах до Алчевської, а й світові події – війна, а потім румунсько-боярська окупація Буковини.

Феміністична проблематика характерна і для малої прози О. Кобилянської.

Оповідання «Valse mélancolique» (1887) належить до кращих творів Кобилянської. Три відмінні індивідуальності розкриваються перед читачем.

Героїні “Valse mélancolique” за своїми характерами різні, але вони взаємодоповнюють одна одну. Перша, Софія – лірична й емоційна, мало зважає на зовнішнє, живе внутрішніми відчуттями і емоціями. Друга, Ганнуся – вольова індивідуалістка, яка не визнає опозиційних щодо себе поглядів, егоїстична і самозакохана. Третя, Марта – втілення Великої матері, вона все стерпить і всіх примирить, бачить своє покликання у служінні ближнім. Коли всі троє живуть разом, між ними складаються особливі стосунки, особлива духовна атмосфера. Зі смертю Софії гармонія втрачається. Та артистична ланка, яка постала з появою Софії у житті Марти і Ганнусі, коли вони стали ніби одним цілим, відповідає сутності українського менталітету, де поруч з емоційністю, вродженим аристократизмом і артистизмом існують егоїстичність і стихійність, які примирюють м’якість і доброта.

Кобилянська порівнювала своє власне життя з життям Софії Дорошенко. У листі до Маковея від 17 лютого 1898 року письменниця вказувала: «прочитали-сьте «Valse mélanc.» і знаєте історію мого життя. Се моя історія. Більше не кажу нічого» [4, с. 72]. П. Тодоров дуже високо оцінив «Valse mélancolique», але закинув Кобилянській, що її героїні позбавлені національної своєрідності: «Чи Ваша музикантка, художниця і учителька відрізняється від німкені, італійки або скандинавки. Звичайно, де доводиться малювати тип інтелігента, так би мовити «духовного аристократа», доводиться стати більш чи менш на інтернаціональну ногу, оскільки і сам інтелігент інтернаціональний в своїй «манері жити». Такі типи, напр., Ібсена. Але все ж мені здається, що ви повинні бути більше національною і для того, що по малоруській культурі вже топчуться і поляки, і росіяни, і німці» [4, с. 72]. Лист П. Тодорова мав певний вплив на письменницю. До того вона обурювалася, що в «Літературно-науковому віснику» ім’я її художниці змінили з Анюти на Ганнусю і побачила в цьому рецидив народницько-попівської літератури. Ім’я Анюти було також і в російському перекладі новели, надрукованої за допомогою Лесі Українки в петербурзькому журналі «Жизнь». Після листа П. Тодорова вона більше не змінює імені Ганнусі і залишає його в усіх наступних виданнях. Не погодившись до кінця з думкою Тодорова, Кобилянська взяла з його зауваження раціональне зерно, про що й писала в листі від 21вересня 1901 року: «Мило мені було дізнатися, що прочитали-сте мій «Valse mélancoliqe». Я згоджуюсь з тим, що Ви мені писали, – іменно, щоб «сохранить» малоруську душу, але я все думаю, що інтелігентний чоловік – будь він мало-великорос, німець або поляк – все більше-менше однаково відчувати буде. Тип музикантки і «Марти» – се цілковито малоруські. Але я згоджуюся з Вашими поглядами. Найліпшим доказом буде Вам моя повість з народного нашого життя – котру саме нині відослала до друку» [5, с. 73]. Коли в Софії вийшов переклад «Valse mélancolique» болгарською мовою, Тодоров писав з приводу цього твору Кобилянської: «Яка м’яка, жіноча поезія, як добре схоплені ці типи і особливо польська і ще – ця реалістична символіка» [4, с. 73].

Героїня іншої новели письменниці «Impromptu phantasie» (1894) — лірична дівчина, вона смілива й нетерпимо ставиться до будь-якого упокорення або приниження, читача приваблює її духовна краса. Наділена правдивим талантом і надзвичайно тонкою душевною організації, вона відчуває образи в тонах і барвах, увесь світ сприймає через звуки мелодій, і навіть власне майбутнє постає в її уяві радісною піснею, чарівною симфонією чи сонатою. Таке ж тонке асоціативне сприйняття музики було властиве і самій Кобилянській, яка, зокрема, у листі до О. Колесси від 15/ІХ 1895 року, писала, що її життя – то «то нескінченний монотонний ноктюрн» [30, с. 54]. Природно, що саме музика для героїні Кобилянської є найдосконалішим засобом вираження всієї глибини її думок, переживань і страждань, всієї повноти своїх поривань і прагнень, коли надмір почуттів не дозволяє висловити їх, або ж коли для цього навіть бракує слів.

Подібно до музики впливає на людське єство і природа. У нарисі «Impromptu phantasie» ці стихії навіть поєднуються, зливаються в один барвистий тон. Героїню цього твору ще з дитинства до нестями захоплювала грізна, дико-романтична буремна природа, в «зойках» якої вона вловлювала свавільну, пристрасну мелодію, своєрідну динамічну гармонію, що імпонувала її сильній, завзятій і відчайдушній натурі.

Слід зазначити, що мала проза Кобилянської була новим словом в українській літературі. Як говорив Іржі Горак, «її своєрідне мистецтво найповніше виявляється насамперед у творах меншого жанру, в новелах» [4, с. 87]. Саме тут письменниця надає особливого значення кожному слову і його місцю в реченні. Протестуючи проти безсердечного коригування стилю її творів, Кобилянська писала до П. Богацького: «Мусите знати, що коли я пишу короткі речі, я дуже поважно і глибоко застановляюся над кожним словом, мов беру на вершок голки дрібоньку ціточку і огріваю її своєю любов’ю. Без любові я нічого не пишу. Коли мені хто самовільно всадить якесь непрошене слово, що має моє заступити, бо це якому молодому паничикові або «професору» ліпше подобається, я б з болю вголос кричала, що мені попсовано, чи радше скалічено те, що виплило з серця, або я з життя взяла» [24, с. 41].

Слід зазначити, що усі герої Ольги Кобилянської, прагнучи «бути собі ціллю» («Царівна») чи не дозволити стоптати в собі «мислячої самостійної людини» («Людина»), або ж маючи переконання, що з них ніколи не виробиться тип, бо вони – одиниці, на якомусь етапі переживають відчуття тотожності себе із Христом. І тоді поважний християнський код доповнює алюзіями зі Святого Письма переживання персонажів, сигналізуючи читачеві про надлюдське напруження їхніх душевних сил [21, с. 26].

Останній великий феміністичний твір Ольги Кобилянської «За ситуаціями» (1913-1914) піднімає тему, яка довгий час хвилювала письменницю: становище митця в буржуазному суспільстві.

Вперше ця тема з'являється у повісті «Царівна». Наталка відчуває у собі поклик до літератури, але стикається з багатьма перешкодами, доки стає письменницею. Поступово творчість для неї стає джерелом душевної рівноваги. Проте ця тема залишається у творі другорядною.

У новелі «Valse mélancolique» (1898) О. Кобилянська малює поетичний образ молодої піаністки, для якої мистецтво є схованкою (захистом) у важкій життєвій боротьбі.

Тема повісті «За ситуаціями» О. Кобилянська близька до теми новели «Valse mélancolique». Головний персонаж Аглая-Феліцитас Федоренко – тдівчина небуденного музичного таланту. Всі близькі пророчать їй блискуче майбуття. Але життя жорстоке до неї, помирає її наречений, її скривджують і вона помирає.

Відомий сучасний український критик, пристрасний дослідник творчості письменниці Олег Бабишкін пише про цю повість: «Знову, як і в «Valse mélancolique», стверджується, що капіталістичний лад з його всевизначальним прагненням до особистої наживи й збагачення суперечить природі людини, розвиткові властивих їй талантів, суперечить самій природі мистецтва» [5, с. 328].

З цього приводу Магдалена Ласло відзначає: «Справді, реалістично ставлячи питання про долю митця в буржуазному суспільстві, О. Кобилянська виявилася неспроможною показати вихід з існуючого становища» [20, с. 336].

Але якщо О. Кобилянська не змогла знайти вірного розв'язання соціально-економічного аспекту питання про емансипацію жінки, то натомість вона зуміла особливо рельєфно передати її моральну складність.

Відомий західноукраїнський письменник Степан Тудор писав у 1940 р. в статті «Ольга Кобилянська»: «Може, ще знайдуться одна-дві постаті в українській літературі, в яких процес мистецького творення так нероздільно стоплювався би із процесом ідейного, процесом морального змагання, так був би з ним ідентичний [36, с. 608-609].

Туга до змагання вільної, гармонійної, верхівної людяності перетоплена в шляхетний сплав слова, образу, характеру, в гарячий сплав трагічної людської долі, – таке мистецтво О. Кобилянської».

Ця туга за гармонійною людиною, Людиною з великої літери, відчувається з особливою силою у створених О. Кобилянською жіночих образах.

За своєю побудовою, за своїм духовним складом ці образи у переважній більшості тотожні. І все ж кожен з них видається нам новим, відмінним від інших новими потужностями духовної краси і благородства, розкритими в них авторкою. Тут немає місця холодній витонченості, педантизмові ізольованої від світу людини.

Моральна зверхність героїнь О. Кобилянської – результат їхньої постійної боротьби з собою за очищення від бруду і підлот капіталістичного світу.

Олена Ляуфлер, яка роками бореться, щоб не увійти у брудні зносини подружжя без любові, і якщо й вступає в нього, то тільки з бажання полегшити долю близьких їй людей; наведений у повісті «Людина» і повторений у «Через кладку» автобіографічний епізод з листом героїні до старого університетського професора, в якому вона пропонує себе за дружину, лише щоб могла поруч нього задовольнити свою жадобу до знань, до духовного удосконалення, – вчинок-виклик оточенню, котре вважає його скандальним; ставлення Наталки Верковичівни до молодого Орядина, якого вона любить, але відмовляється вийти за нього доти, доки він не загартується в життєвій боротьбі, не доведе на ділі, що стоїть над мізерністю оточуючого суспільства і готовий присвятити всі свої сили служінню пригнобленому народові; вчинок анонімної аристократки з однойменного нарису, яка відмовляється від пропозиції доньки і вважає за краще залишитися з п'яницею сином, хоч він її розорює, – ці і багато інших прикладів з творів письменниці показують, як її героїні навіть в умовах убогого свого існування мали достатньо сил, щоб свідомо вибирати і наполегливо прокладати шлях, який вони вважали рятівним для людини.

Героїні О. Кобилянської жертвують, але жертва завжди пов'язана з почуттям гідності, вона піднімає тих, в чиє ім'я приноситься. Вони здатні врятувати від морального падіння, стати світлим променем у житті.

Подібна висока моральна чистота героїнь робить О. Кобилянську особливо близькою нашим часам, коли людина вимірюється такими ж підвищеними етичними стандартами, коли до неї ставиться така ж висока вимогливість.

Але і в цій характерній для всієї творчості письменниці високій повазі до людини, високій вимогливості до неї наявний суперечливий аспект, який своїм драматизмом відкриває нову рису трагічного безвихіддя, до якого штовхнула письменницю епоха.

Маємо на увазі часту наявність у творах Ольги Кобилянської таких ситуацій, коли висока моральна краса злиття добра і людської гідності потоптана, коли героїні доводиться вибирати між її людською гордістю і голосом серця. Таку дилему мусить вирішити Наталка Верковичівна з повісті «Царівна», подібна й ситуація у повісті «Через кладку», в якій гордість штовхає Маню на багаторічне самітне життя, придушення в собі природних початків любові.

Героїні Кобилянської завжди врятовують свою людську гідність, але це їм обходиться дуже дорогою ціною.

Ця внутрішня напруженість у творах письменниці, цей постійний конфлікт між етичним і естетичним, між добром і гідністю насправді є природним наслідком суперечливого соціального становища її героїнь. Вони розглядаються буржуазним суспільством, для якого цінність людини залежить від її гаманця, як істоти другого ґатунку. За своїм же духовним багатством, культурою, моральними якостями вони стоять значно вище цього суспільства. Але щоб примусити визнати своє духовне багатство, вони змушені були постійно кидати виклики навколишньому світові, робити безперервні зусилля над самими собою, придушувати в собі природні пориви, щоб не стати залежними від «доброго смаку» цих людців, а навпаки – викликати їх повагу.

Таких жінок, безперечно, не варто вважати духовно і морально вільними, бо кожна їх дія, кожен їх жест викликаний людьми, яких вони найбільше зневажають.

Не спромігшись визначити шляху до соціального звільнення жінки з середніх верств, О. Кобилянська не змогла показати і її морального звільнення, не змогла створити правдивого жіночого образу – «вільної людини, яка живе відповідно до законів розуму».

За словами Магдалени Ласло, причина невдачі О. Кобилянської полягає у тому, що вона створювала свій ідеал поза зв'язком з визвольним рухом мас проти капіталістичних порядків. Тільки зв'язок з цим рухом зміг би забезпечити емансипацію її героїнь від ідеологічного і морального впливу тодішнього світу, від духовного рабства.

Отже, проблематика творів О. Кобилянської, присвячених емансипації жінки з середніх соціальних верств, насправді реальна і глибока. Вона не є простим відгуком прочитаної письменницею сучасної німецької літератури, як це вважали у свій час Грушевський та Єфремов. Проблематика творів письменниці пов'язана з соціальним життям Буковини, як і всієї України к. XIX поч. XX ст., і була наслідком гарячкових пошуків відповіді на запитання, поставлені перед тисячами жінок суспільством, яке через брак гуманності, силою економічної залежності і соціальними забобонами, перетворило на рабів безмежні маси людей.

Магдалена Ласло вважає, що рабство жінки – прямий наслідок капіталізму, і воно не може бути знищене інакше, як у боротьбі проти цього ладу. Справжнє звільнення жінки можливе тільки з перемогою соціалізму. Доказом цього є статті «Слово про буковинську жінку», «Зійшла зірниця» та інші, написані у 1940 році [20, с. 340].

Те нове, що внесла О. Кобилянська розглянутими вище творами у розроблення теми емансипації жінки, знаменувало собою цікаву сторінку в історії української літератури. Для нас вони цінні й тим, що відображають життя буковинського суспільства, корінним чином перебудованого нашим режимом.

Отже, Кобилянська в таких творах, як «Людина», «Царівна», «Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями» та ін., модифікуючи попередній артистчно-індивідуальний тип характеру, створює нові образи жінок-інтелігенток, що належать до іншого – громадсько-інтелектуального типу особистості. Цим героїням притаманна висока самосвідомість, почуття власної гідності, розуміння самоцінності людської особистості і нестримний потяг до самовдосконалення. Маючи сильну волю і стійку життєву позицію, вони здатні відстояти свої переконання, людську гідність, змагатися за своє майбутнє. Це героїні активної і творчої вдачі, які в житті керуються більше розумом, ніж почуттями. Їм притаманна здатність до самопожертви, відмови від особистого, заради вищих духовних ідеалів та цінностей. На відміну від представниць артистично-індивідуалістичного типу характеру, їх цікавлять не тільки особисті та мистецькі проблеми, а громадські питання.