5. Музичне мистецтво Русі. Музичне мистецтво давньоруської доби поділялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Невід'ємною частиною мистецтва періоду Русі була народна пісня. У побуті зберігалися старовинні землеробські народні свята з численними колядками, веснянками, закликаннями, обрядовими "русаліями" та купальськими іграми.

Головними носіями народного мистецтва були скоморохи – талановиті музиканти і актори з народу. Вони були неодмінними учасниками всіх свят і розваг, важливих громадських подій, сімейних торжеств. Скоморохи уміли і співати, і танцювати, і грати, і виконувати пантоміму та акробатику (навіть дресирувати тварин, особливо ведмедів), складали пісні. Дотепні скоморохи нерідко виступали з сатирою на представників світської й церковної влади, духовенство та багатіїв. Саме тому їх переслідувала церква та влада, називаючи мистецтво скоморохів бісівським, диявольським. Основним інструментом скоморохів був гудок – триструнний смичковий інструмент, на якому грали смичком, тримаючи інструмент на коліні. Від його назви пішла ще одна назва скоморохів – гудошник, гудець.

Серед нових пісенних жанрів популярним був жанр билини – героїчний епос, що втілював патріотичну ідею, тему захисту батьківщини та її героїв-захисників – руських богатирів. Їх виконували сказителі-професіонали. До таких співців належали Митуса, Ор та Боян.

Багатством і розмаїттям вирізнявся і музичний побут княжого двору. При дворі князя був цілий штат різних музикантів-"умільців". Існувала традиція віншувати князя застольною музикою під час бенкетів.

На Русі існували різні види духових інструментів: труби металеві й дерев’яні (сурми), свірелі. Серед струнних – це гудок та смик. Різноманітними були свистячі флейтові духові інструменти – одно- та багатоствольні, так звані сопелі. Побутував також і язичковий духовий інструмент жалейка. Якщо сопелі й жалейки використовувались як пастуші інструменти, то труби й роги вживалися під час полювання або воєнних походів як сигнальні інструменти. Використовувалися також ударні інструменти – накри (литаври), бубни. Але головними були гуслі, під звучання яких мелодекламували сказителі.

Надзвичайно популярними в народі були ліра та кобза-бандура. Кобза – це спрощений тип бандури. Поступово вона удосконалювалася, побільшала кількістю струн і поступово перетворилася в бандуру.

З поширенням на Русі християнства почала розвиватися сакральна (церковна) музика. Перші служителі та співаки церковних хорів були привезені з Болгарії та Візантії. Але київські князі домагалися самостійної церкви. У зв'язку з цим при головних храмах і монастирях почали організовуватися школи писемності та церковного співу. Вони виховували, навчали і формували самобутній стиль хорового церковного співу. Центром церковної музичної культури Русі з другої половини XI ст. став Києво-Печерський монастир, де була заснована школа співу і виховувалися майстри церковного співу – "розспівщики".

Характерними рисами церковного співу Русі були акапельність (хоровий спів без супроводу) та унісонність (одноголосий спів). Церковні наспіви здійснювалися за допомогою спеціальних знаків, які називали крюками або знаменами. Звідси і походили назви – "крюкове", "знаменне" письмо, "знаменний спів". Такий запис не давав можливості точно зафіксувати мелодію. Тому головними були традиції виконання, які передавалися з покоління в покоління. Найбільш ранні з відомих нині записи церковної музики належать до XV ст.

Спочатку церковний спів був строго одноголосим, традиції якого не зазнавали змін впродовж майже п'яти століть. Але поступово одноголосся перейшло у поліфонічний спів – з великою кількістю голосів (багатоголосся).

На Русі були центри навчання співу, зокрема великий хор та школа при Десятинній церкві, співаки-солісти, які були і диригентами співу при Києво-Печерській лаврі.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ.

Народний танець на Русі – «пляс». Танці виконувалися у супроводі співу, музики та плескання у долоні. За літописами, народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Найпопулярнішими серед народних танців були хороводи.

6. Культура Галицько-Волинського князівства.

Центрами соціального і культурного життя у Галицько-Волинському князівстві були міста, княжі двори і церкви. Данило Галицький заснував понад 70 міст, у яких розвивалися різні промисли, процвітали ремесла, торгівля, споруджувалися храми, княжі двори. Провідна роль у суспільно-політичному та культурному житті належала Володимиру, Галичу і Холму.

Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Перші школи створювалися при церквах і монастирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. Існували школи за професійною орієнтацією.

У Галицько-Волинському князівстві було багато перекладних творів, проте вони не задовольняли потреб освіти. Тому почала розвиватися активна власна перекладницька діяльність і оригінальна література. Серед поширеної літератури перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалася морально-повчальна література. Також доволі поширеним був героїчний епос і перекази про старовину, в яких прославлялися подвиги народних героїв-богатирів.

Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувалися у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. У кінці ХІ ст. в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних) видовжується у напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Князі та бояри дбали, щоб у церквах були високохудожні ікони, прикрашені золотом, сріблом і коштовним камінням, а також шатами.

Яскравим зразком скульптури Галицько-Волинської Русі є шиферний рельєф ХІІІ ст., який зображає св. Дмитрія. Нині він зберігається у Кам’янець-Подільському музеї. Найхарактернішою скульптурною пам’яткою є оздоблення пишного романського порталу церкви св. Пантелеймона у Галичі.

Високого рівня розвитку набув живопис. У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер’єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювали мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам’яткою живопису є мініатюри в літописах і художнє оформлення книг.

Високого рівня досягло ювелірне та музичне мистецтво. Обробка дорогоцінних металів провадилася на доволі високому рівні для того часу, використовувалися технології – зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо. У Галицько-Волинському літописі розповідається про «славного співака» Митусу, який виконував пісні у супроводі арфи або лютні.

Розвивалося мистецтво кераміки. Найпоширенішим видом керамічної продукції були кухонні горщики. Посуд і предмети побуту прикрашали різноманітними орнаментами. Поширеною технікою орнаментування було заглиблене пластичне декорування загостреним інструментом – гребінцем, штампом або пальцевдавлюванням.

Улюбленим видом декоративно-ужиткового мистецтва було ткацтво. Одним із найдавніших осередків килимарства на Львівщині вважалося селище Глиняни Золочівського району. Полісся славилося незвичайним льняним полотном – серпанком, дуже тонким, прозорим.

Галицько-Волинське князівство зберегло і розвинуло ті традиції освіти і письменства, які склалися у період розвитку Київської держави. Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значними центрами тогочасної освіти були Володимир, де при княжому дворі писався літопис, створювалися блискучі твори лицарської поезії; Галич, де на початку ХІІІ ст. жив «премудрий книжник» Тимофій; Перемишль, звідки походив уславлений співець Митуса; Холм, відомий як визначний культурний центр. Покровителем освіти і письменства виступав волинський князь Володимир Василькович.

Поширенню освіти сприяв розвиток шкільництва. Ще з ХІ ст. існували церковно-парафіяльні школи на Волині – у Луцьку, Холмі, Овручі. У тогочасних школах окрім письма, читання, арифметики, вивчали іноземні мови (грецьку і латинську), географію, природознавство, історію.

Центром переписування книг став Володимир-Волинський. Саме тут була здійснена нова редакція Кормчої книги. Книги переписувалися також в Онуфріївському та Святоюрському монастирях у Львові.

З-поміж рукописних книг згадується збірник повчань Єфрема Сиріна. До пам’яток писемності XII – XIV ст. належать Христинопільський Апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангеліє, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. Визначною пам’яткою писемності є Галицько-Волинський літопис.