2. Ренесансно-реформаційні ідеї в українській культурі.

Визначну роль у загальнокультурному процесі цього періоду в Україні відіграли братства. Вони виникали для захисту соціально-економічних інтересів міщанства, боротьби проти католицької релігійно-ідеологічної експансії та проти денаціоналізації. У братствах брали участь середні верстви міського населення з цехових ремісників, торговців, вчителів, православне духовенство й дрібна шляхта. Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство (1585), Брестське (1591), Люблінське (1594),Київське Богоявленське (1615), Луцьке (1617). Активно діяли братства в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі та інших містах. Крім церковно-релігійної боротьби з католиками та уніатами, братства вели громадсько-політичну та культурну діяльність. Вони організовували лікарні, притулки, школи, друкарні, згуртовували освітянські, наукові, видавничі та інші культурні сили.

Братські діячі постійно боролися з православною церковною ієрархією, критикували зловживання духівництва, особливо вищого, добивалися виборності духівництва світськими людьми, прагнучи контролювати діяльність кліру та знищити монополію духівництва на тлумачення Св. Письма. Зусилля братств, спрямовані на демократичну реформу релігійно-церковного життя, поряд з практичними заходами ренесансно-гуманістичного характеру (налагодження книгодрукування, організація науковооосвітнього процесу і демократизація школи, поширення знань і розвиток світського письменства) становлять основні культурно-ідеологічні напрями їх діяльності.

Серед братчиків культивувалися ідеї економічного підприємництва, справедливості, рівноправ’я, політичної свободи і громадянського служіння. Центральною для громадянського гуманізму була ідея спільного блага, яка слугувала критерієм моральної оцінки людини.

У загальному процесі розвитку гуманізму в Україні можна виділити три періоди: до середини XVI ст. – типологічно подібний до раннього італійського з його суспільно-політичною, етичною та естетичною проблематикою; з другої пол. XVI ст. до поч. XVII ст. відбувається інтенсивна розробка ранньогуманістичних ідей в переплетенні з реформаційними, активне формування історичної самоусвідомленості українського народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму; з другої пол. XVII ст. розробляється весь комплекс гуманістичних ідей без звернення до реформаційних.

Нові вимоги зумовили звернення до мистецтва Європи, насамперед, до ренесансної культури Речі Посполитої, проте засвоювались лише ті художні явища, які відповідали національним потребам.

Ренесансне мистецтво в Україні пройшло кілька етапів. Як і будь-який важливий період, воно пройшло початковий етап – проторенесанс, тобто зародження нових форм, що яскраво позначилось в живописі, час повного розквіту, який можна прослідкувати на всіх його видах в архітектурі, скульптурі, живописі та графіці, та, очевидно, завершальний етап, характерний процвітанням маньєризму.

3. Розвиток освіти і науки.

Поширенню ідей гуманізму сприяли українці, які навчалися у Краківському, Болонському, Празькому та інших закордонних університетах. Відомо, що у ХV-XVI ст. освіту у Краківському університеті отримали близько 800 українців, а у списках Падуанського університету у XVIII ст. було 2 тисячі вихідців з українських земель. Багато українців, які навчалися в іноземних університетах, стали відомими діячами науки і культури свого часу. Це і Юрій Дрогобич, доктор філософії і медицини Болонського університету, Лукаш з Нового Міста, який викладав у Краківському університеті, Станіслав Оріховський із Перемишля, який здобув визнання у Польщі, Італії, Україні як публіцист, оратор, письменник і багато інших.

Особливого значення набуває розвиток національних шкіл світського характеру. У XIII–XIV ст. існували школи у багатьох містах і містечках України. У XVI ст. значно збільшилася кількість монастирських шкіл. Однак рівень цих шкіл не міг задовольнити потреби суспільства в освічених громадянах. Україні потрібні були нові школи, які б могли підняти освіту до рівня вимог часу. Вирішення цієї проблеми взяли на себе братства, козацтво і окремі магнати, які виступали як меценати шкіл.

Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька греко-слов’яно-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Острозьким для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля. Першим ректором Острозької школи був вчений і письменник Герасим Смотрицький, автор політичного трактату «Ключ царства небесного» (1587). Викладачами школи були відомі діячі острозького літературно-наукового осередку Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Кирило Лукаріс, Дем’ян Наливайко, а вихованцями – Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофеєвич, Іван Княгиницький, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін.

Шкільна освіта у цей час переважно пов’язана з життям міст. Організація міських братств супроводжувалася улаштуванням при них братських шкіл. Найбільшою серед братських шкіл і зразком для інших була школа Львівського Успенського братства. Її управителем був відомий знавець грецької мови єпископ Арсеній.

Важливим осередком освіти у Києві було братство, засноване у 1615 р. Історичним досягненням братства була організація Київської братської школи, яка у майбутньому стала Києво-Могилянською академією. У порівняно короткий термін школа дійшла до тодішнього європейського рівня вищого навчального закладу.

Великий особистий внесок у розвиток Київської братської школи здійснили Гальшка (Єлизавета) Василівну Гулевичівну та гетьман війська Запорозького Петро КонашевиччСагайдачний, який вступив у братство з усім своїм військом.

У 1632 р. на базі Київської братської школи та Лаврської школи був створений новий навчальний заклад – Києво-Могилянська колегія, названа так на честь її протектора митрополита Петра Могили. У 1708 р. колегія отримала статус академії. Створена П. Могилою колегія стала вищим навчальним закладом нового типу у Східній Європі, зберігши освітні традиції і гуманістичний дух братських шкіл при досягненні європейського рівня вищої освіти.

Організаційно Києво-Могилянська академія наслідувала структуру європейських вищих навчальних закладів. На чолі її стояв ректор, у руках якого зосереджувалися всі важелі управління. За навчальний процес, додержання програм, успішність, матеріальні витрати відповідав його заступник – префект. З числа вчителів призначався суперінтендант, який стежив за поведінкою студентів поза академією, в чому йому допомагали обрані із студентів директори, візитатори, сеньйори бурс. Викладачам у веденні занять допомагали кращі студенти – магістри, інспектори, цензори. Викладачів молодших класів іменували дикалами, магістрами або просто вчителями, старших – професорами. Проте порівняно з європейськими університетами існували й певні відмінності. Академія не ділилася на факультети, не давала випускникам вчених ступенів, курс наук не завжди був постійним, тут існували власні принципи зарахування студентів, утримання викладачів. Основною метою проголошувалося формування світогляду молоді на основі християнської моралі, благородства, ввічливості, скромності, а найважливішим засобом виховного впливу визначався особистий приклад викладачів.

До академії приймалися представники всіх станів. Переважну більшість студентів тут становили діти козацької старшини, міщан, селян. Крім українів, навчалося багато сербів, македонян, валахів, вихідців з «німецьких земель». Кількість студентів в академії доходила в окремі випуски до 1000-1200 чол. Перші шість класів вважалися нижчими, термін навчання в них становив один рік. У них викладали катехизис, арифметику, геометрію.

Досить змістовним був філософський курс. Наприкінці 30-х рр. курс був трирічним, проте пізніше викладання філософії в академії обмежувалось двома роками. До курсу філософії входила раціональна (діалектика і логіка), моральна (етика) і натуральна філософія. Остання розділялась на фізику, математику і метафізику. Завершував навчання курс богослов’я. Воно викладалося спочатку протягом чотирьох, а потім трьох років. Велику увагу в академії приділяли вивченню іноземних мов.

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі (академії) тривало 12 років. Особливого значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, оскільки остання давала змогу підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної спадщини. Знання латинської мови відкривало шлях для навчання у вищій школі Західної Європи: Краківському, Віденському університетах, Замойській академії. Викладалися всі навчальні предмети, за винятком катехізису та слов’янської граматики, латиною. За традиціями братських шкіл почесне місце посідала старослов’янська мова, якою писалися трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру.

Першоосновою всієї навчальної програми в академії, крім вивчення мов, були так звані сім вільних наук – граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астрономія й музика.

В Києво-Могилянській академії працювали такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький.

З іменем П. Могили пов’язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала захід, а й могла конкурувати з ним. Крім Київського колегіуму, в 1636 р. він організував колегію в Кремінці, слов’яно-греко-латинську академію в Ясах (1640 р.). Дбав про розвиток Києво-Печерської Лаврської друкарні, одним з перших почав видавати книги українською мовою, надаючи їй міжнародного значення. Сприяв письменникам і художникам, дбав про поширення книгодрукування у Валахії і Молдавії, сам підготував 20 творів церковно-теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру.