33. Теории стадий роста у.Ростоу. Характеристика ступеней индустриального развития общества у Дж.Гэбрейта, д.Белла, о.Тоффлера, р.Арона.

В. Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростан­ня. Некомуністичний маніфест» (1960), де виклав власну концеп­цію суспільного розвитку, альтернативну марксистській форма­ційній теорії. Він виділяє п'ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство; 2) підготовка передумов для підне­сення; 3) піднесення; 4) рух до зрілості; 5) ера високого масового споживання. В. Ростоу дає характеристику кожній стадії, розкри­ває їх характерні риси. Найхарактернішою рисою п'ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користуван­ня. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і добробут у найширшому розумінні».

П'ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію розвитку. Майбутнє суспільство він пов'язує зі стадією «за споживанням», де переважатимуть сімейні та інтелектуальні цінності.

Після Другої світової війни відбулось відродження інституці­оналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об'єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.

Соціальний (індустріально-технологічний) інституціона­лізм пов'язують з ім'ям Дж. Гелбрейта (н. 1909). Його наукові інтереси досить багатогранні. У своїх перших працях він розро­бив концепцію «врівноважувальної сили», пропагував «суспільс­тво добробуту». Проте згодом, зокрема у «Новому індустріальному суспільстві» (1967), він розвиває концепцію «індустріального інституціоналізму».

Дж. Гелбрейт виступив зі своєрідним різновидом теорії «індус­тріального суспільства», яка розвивала цей науковий напрям. Він спробував розробити, за його словами, «синтетичну» теорію, котра б охоплювала всі найважливіші закономірності такого суспільства.

Цю теорію було викладено Гелбрейтом у книжці «Нове індус­тріальне суспільство» (1967), яка стала бестселером на американ­ському книжковому ринку, її автора журнал «Форчун» навіть на­звав «сучасним Кейнсом».

Ця книжка, як писав Гелбрейт у передмові, ґрунтується на по­передніх наукових дослідженнях автора. Гелбрейт, зокрема, став відомим як автор теорії «врівноважувальної сили». Суть теорії полягає в тім, що концентрація капіталу не призводить до утво­рення монополій, оскільки цей самий процес породжує нейтралі­зуючу «врівноважувальну силу» у вигляді великих об'єднань по­купців і постачальників. Ця сила не лише перешкоджає утворен­ню монополій, а й заступає колишню конкуренцію «типовим для сучасного стану ринком з невеликою кількістю продавців, яких активно приборкують не конкуренти, а другий бік ринку - си­льні покупці».

У «новому індустріальному суспільстві» Гелбрейт намагаєть­ся комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку пов'язує з технічним прогресом. Він виділяє дві форми капі­талістичної економіки з погляду рівня техніки, масштабів вироб­ництва і форми організації підприємств — великі корпорації і дрібне виробництво. Основу сучасної економіки становлять ве­ликі корпорації. Частину економіки, репрезентовану великими корпораціями, Гелбрейт називає «індустріальною системою», ко­тра й визначає суть «нового індустріального суспільства».

Гелбрейт виокремлює два рівні розвитку корпорацій: «підпри­ємницьку» і «зрілу». У «підприємницькій корпорації» (20—30-ті рр. XX ст.) господарем і керівником був окремий капіталіст, який дбав про максимізацію прибутку. Така корпорація не потребува­ла планування і державного втручання. «Зріла корпорація» — це колективна організація, в ній приватна власність замінюється «суспільною капіталістичною власністю», її очолює не окремий підприємець, а «техноструктура», до якої переходить влада. Техноструктуру Гелбрейт визначає як «союз знань і кваліфікації».

Перехід у корпораціях влади до техноструктури змінює й мету діяльності корпорацій. За Гелбрейтом, вона відображає вже не особистий інтерес підприємця, а суспільний, керується не максимізацією індивідуального прибутку, а суспільним благом. На перший план техноструктура ставить економічне зростання, яке сприяє ефективному функціонуванню корпорації, що відповідає як інтересам суспільства, так і її власним інтересам.

Важливою рисою «індустріальної системи» Гелбрейт називає планування, яке теж породжується розвитком науки і техніки. Велика корпорація здійснює планування. Якщо раніше Гелбрейт стверджував, що нейтралізувати монополію і конкуренцію можна з допомогою «врівноважувальної сили», то тепер він намагається замінити конкуренцію й ринок монополією (великою корпора­цією) і плануванням. Щоправда, сам Гелбрейт заперечує можли­вість ототожнювання великої корпорації з монополією.

В «індустріальному суспільстві» формується, на думку Гелбрейта, нова класова структура. Зникає конфлікт між багатими й бідними, йому на зміну приходить новий конфлікт — між «кла­сом освічених» і «неосвічених і малоосвічених». Вирішальною силою «індустріального суспільства» стає «клас освічених», скла­довою частиною якого є «техноструктура».

Велика роль у «індустріальному суспільстві» Гелбрейта нале­жить державі. Технічний прогрес автоматично зумовлює необ­хідність планування на державному рівні, регулювання держав­ного попиту, перерозподілу національного доходу через систему податків, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, осві­ти, національної оборони. При цьому Гелбрейт підкреслює неза­лежність корпорацій, їхню самостійність, «автономію» щодо дер­жави. Державу й корпорації він розглядає як дві незалежні сили, котрі плідно співпрацюють одна з одною.

У концепції «індустріального суспільства» Гелбрейта є й кри­тичні ноти. Він критикує мілітаризм, гонку озброєнь, розуміє складність розв'язання соціальних проблем у межах «індустрі­ального суспільства». Останнє завдання він покладає на інтеліге­нцію, яка керуватиметься не тільки економічними пріоритетами, а сприятиме розвитку «естетичних цінностей».

Вивчаючи концепцію Гелбрейта, слід чітко зрозуміти алогіч­ність цілої низки його визначень суті та порядку функціонування «індустріального суспільства»

Концепція «постіндустріального суспільства». Термін «постіндустріалізм» було запроваджено в науковий обіг англійським соціо­логом А. Пенті ще на початку XX ст. Цей термін він пов'язував із майбутнім суспільством, яке настане «після краху індустріалізму».

Як сформована концепція «постіндустріоналізм» склався в 70-х рр. і пов'язаний з ім'ям професора соціології Гарвардського університету Д. Белла. Ще з кінця 50-х рр. він активно пропагу­вав цю концепцію. 1973 р. він опублікував працю «Настання постіндустріального суспільства», що в ній оприлюднив найно­віший удосконалений варіант концепції.

Белл зробив спробу дати, з одного боку, соціальний прогноз розвитку суспільства, а з другого — утвердити новий концепту­альний підхід до цього аналізу, який заперечував би моністичну теорію суспільного розвитку К. Маркса. Він визнає велику роль Маркса в розвитку соціології, підкреслює його вплив на соціоло­гів, які вивчали проблеми й перспективи розвитку капіталізму, і навіть стверджує, що «всі ми постмарксисти».

Белл намагається наслідувати марксову логіку соціального аналізу, але категорично виступає проти моністичного підходу до вивчення закономірностей суспільного розвитку, яке в марк­систському вченні визначається діалектичною єдністю продук­тивних сил і виробничих відносин. Белл заявляє, що недоліком марксистського вчення про зміну формацій є те, що концепту­альна схема суспільного розвитку будується навколо осі відно­син власності, а для характеристики капіталізму така вісь не­придатна, передовсім тому, що «власність - це юридична фікція». Крім того, на думку Белла, перехід від «індустріально­го» до «постіндустріального» суспільства зумовлюється вже не стільки матеріальними факторами, скільки соціальними інсти­тутами. Він висуває ідею про те, що розвиток будь-якого суспі­льства відбувається одночасно за кількома «осьовими лініями», які визначають його економічну, політичну і культурну еволю­цію. Залежно від вибору «осі» історію суспільства можна роз­глядати по-різному: як еволюцію форм власності, його політич­них організацій, або культурних традицій. Сам Белл бере за ос­нову схему побудови суспільства навколо «осі виробництва і типів використовуваних знань». Саме в останньому він бачить докорінну різницю між своєю концепцією і поглядами прибіч­ників «індустріалізму», які всі суспільні зміни виводять лише з прогресу техніки і технології.

Аналізуючи концепцію «постіндустріального суспільства» Бел­ла, слід звернути увагу на характеристику ним системи «постіндустріалізму», на ті ознаки, якими він її наділяє. Проаналізував­ши ці ознаки, необхідно усвідомити, що хоч вони й відповідають реальним фактам і породжені ними, але не визначають суті су­спільної системи.

Одним із найяскравіших представників футурології є амери­канський соціолог Д. Тоффлер. Він констатує наявність кризо­вих явищ в індустріальній системі, які пов'язано з тим, що індус­тріальний світ вступає в нову стадію історичного розвитку, стадію технотронної цивілізації, котра вже не підлягає законам індустріалізму. Просування до «нового суспільства» відбувається в процесі розвитку «суперіндустріальної революції».

Прогнозуючи майбутнє, Тоффлер розробив кілька його моде­лей. Так, у праці «Третя хвиля. Від індустріального суспільства до гуманнішої цивілізації» (1980) крах індустріалізму він пов'я­зує з послідовною зміною «хвиль перемін»: аграрна хвиля цивілі­зації, індустріальна цивілізація, хвиля комп'ютерів, комунікацій і утвердження суперіндустріалізму.

Аналогічні ідеї розвиває Тоффлер і в книжці «Передбачання і передумови» (1983). Щоправда, тут він особливу увагу звертає на формування різних структур «інформаційного суспільства». У пра­ці «Зрушення влади. Знання, багатство і насильство на порозі XXI століття» (1990) Тоффлер майбутнє пов'язує з побудовою «цілісної гуманної цивілізації», перехід до якої відбудеться через «революцію влади», її він називає однією з найважливіших рево­люцій, яка є рушійною силою багатьох перемін. Основним фак­тором «революції влади» є знання.

Багато хто з економістів і соціологів пов'язував майбутнє людства з різними формами соціалізму. Так, американський со­ціолог К. Келлі вважав, що змінюється характер власності, мета виробництва заради прибутку, тобто настає доба «гуманістичного соціалізму»; шведський дослідник І. Гальтунг писав, що розвиток відбувається в напрямі «післяреволюційного комуніс­тичного суспільства»; Дж. Гелбрейт у праці «Економіка і суспі­льна мета» розробив концепцію «нового соціалізму»; американ­ський економіст П. Дракер проголосив «пенсійно-фондовий соціа­лізм», посилаючись на К. Маркса, який пов'язував соціалізм із власністю робітників на засоби виробництва (у США така влас­ність у складі пенсійних фондів уже тоді становила понад 35% всієї власності).

Підбиваючи підсумок, слід усвідомити, що проблема майбут­нього - складна і багатогранна. Крім теорій, які виникають у рамках так званих ортодоксальних напрямів, з'явились альтерна­тивні ідеї суспільного розвитку. У них наголос усе більше пере­носиться з відносин між людьми і багатством на відносини між людьми в найширшому розумінні. Це концепції «якості життя», «етики розвитку», «екорозвитку», «соціального розвитку» тощо. Вони включають не лише економічні, а й соціальні, політичні, психологічні та інші аспекти.

Раймон Арон свою концепцію індустріального суспільства виклав у таких працях: «18 лекцій про індустріальне суспільство» (1962) та «Три нариси про індустріальну епоху» (1966). Індустріальне суспільство він визначає як таке, в якому переважає велика промисловість, існує технологічний поділ праці. Він також виді­ляє два типи індустріального суспільства: капіталістичне й ра­дянське. Капіталістичному типу економіки притаманна приватна власність на засоби виробництва, децентралізоване регулювання економіки, поділ суспільства на наймачів — власників засобів ви­робництва і найманих робітників, гонитва за прибутком як рушієм виробництва та циклічні коливання економіки. Ці ознаки властиві суто капіталістичному типу індустріального суспільства — - чис­тому капіталізмові. Реальний же капіталізм за низкою ознак ніби наближається до соціалізму. Із соціалізмом його зближує характер власності, використання прибутку, розподіл тощо.

Щодо власності, то схожість Арон бачить в існуванні на Заході «колективної власності», що виникає в результаті націоналізації де­яких галузей промисловості після Другої світової війни. Прибу­ток— категорія, притаманна будь-якому індустріальному суспільс­тву. Близькість принципів розподілу полягає в тім, що і в пла­новому, і в капіталістичному суспільстві зберігається різниця інди­відуальних доходів, головним джерелом якої є різна заробітна пла­та. Арон зближує капіталістичну й соціалістичну системи, оскільки вони обидві належать до категорії індустріальних суспільств.