23. Проблемы политической экономии в русской экономической мысли 18-19вв. (а.Н.Радищев, а.Н. Герцен, н.П.Огарев, н.Г.Чернышевский)

Економічна думка цього періоду була безпосередньо пов'я­зана з вирішенням проблем кріпацтва. Аналізуючи її, слід звер­нути увагу на різні підходи до цієї проблеми представників кон­сервативного та ліберального дворянства, а також буржуазії та її ідеологів.

Критика кріпацтва О. Герценом і М. Огарьовим. В обгово­ренні проблеми скасування кріпацтва взяли участь і революційні демократи як ідеологи селянства. Зокрема Герцен і Огарьов, які пройшли складну еволюцію від позицій дворянських революціонерів до революційного демократизму, розробляли революційну програму звільнення селян.

Аналізуючи погляди Герцена і Огарьова, слід звернути увагу на і те, що притаманна їм спільність соціально-економічного й полі­тичного світогляду не означала нівелювання їхніх індивідуальнос­тей. Крім того, якщо Герцену належить пальма першості в галузі суто літературної творчості, то стосовно економічних проблем Огарьов був далекогляднішим за Герцена. Вони в цілому були прихильниками звільнення селян із землею, проте не бачили нічо­го несправедливого в тім, що поміщики одержать певну компенса­цію за втрату права користування «вигодами минулої кричущої несправедливості». Така позиція Герцена і Огарьова багато в чому залежала від їхньої належності до дворянського стану.

Однак після реформи Герцен і Огарьов виступили з її гострою критикою, називаючи «новим кріпацтвом», оскільки вона не дала селянам ні землі, ні волі. Відображаючи інтереси селянства, яке боролося проти поміщицького землеволодіння і поміщицької власності, Герцен і Огарьов проголосили і обґрунтували гасло «Земля і воля». Це гасло, писав Герцен, не видумане, його підка­зав сам народ.

Нова платформа з аграрного питання передбачала ліквідацію поміщицького землеволодіння, передачу всієї землі селянам. Розв'язання цієї проблеми мало відбутися через селянську рево­люцію. Герцен і Огарьов критикували не лише кріпосництво, а й капіталізм, як нову форму експлуатації, «нову форму рабства». Порівнюючи економічні процеси, які відбувались у пореформеній Росії, з економічним розвитком Заходу, Герцен виступив з обґрунтуванням особливого — некапіталістичного шляху розвитку Росії. Основу цього розвитку він бачив у общині. Згодом Герцен і Огарьов проголосили общину наріжним каменем соціалізму. Гарантована нею рівність селянського землеволодіння мала запобі­гти небезпеці пролетаризації селянства.

Герцен став засновником теорії «селянського соціалізму», який, на його думку, мав ґрунтуватися на трьох засадничих умо­вах: 1) право кожного на землю; 2) общинне володіння землею; 3) громадське управління. Лише на цих засадах, писав Герцен, «може розвиватися майбутнє Росії». Герцен і Огарьов виступили з гострою критикою капіталізму, поєднуючи її з критикою захід­ної політичної економії, яка стоїть на сторожі капіталістичної си­стеми господарства. На їхню думку, постала необхідність у ство­ренні нової економічної науки, спрямованої на обґрунтування соціалізму.

М. Г. Чернишевський (1828—1889) — представник револю­ційно-демократичного руху. Він залишив велику літературну і наукову спадщину. Більшість його праць присвячено критиці кріпацтва: «Про нові умови сільського побуту» (1857), «Про по­земельну власність» (1857), «Листи без адреси» (1861), прокла­мація «Панським селянам від їхніх доброзичливців уклін» (1861). Критикуючи кріпацтво, обґрунтовуючи необхідність його скасу­вання, Чернишевський виходив з глибокого аналізу суті кріпос­ницької системи як примусової праці. Примусова праця, писав Чернишевський, є невигідною не лише для селян, а й для помі­щиків, вона є головною причиною убозтва держави в цілому.

Характеризуючи кріпацтво як гальмо економічного розвитку, Чернишевський розробляє програму його скасування, ліквідації поміщицької власності на землю без викупу, передачі землі в державну власність з общинним володінням.

Ідеалом Чернишевського є така форма поземельної власності, яка поєднує власника, господаря й робітника в «одній особі». Че­рнишевський погоджується, що цій вимозі найбільш відповідає селянське приватне господарство, а не община, проте він вважає, що общинна землевласність є правомірною для перехідного пері­оду. Тенденція дальшого розвитку має полягати в поступовому розширенні сфери державної власності з общинним володінням і скорочення сфери приватновласницького виробництва.

Слід замислитись над тим, чому Чернишевський саме так ста­вить питання. Він наголошує на можливості запобігти проник­ненню в Росію капіталізму, котрий, на його думку, є необов'язковим та й небажаним шляхом економічного розвитку. І саме державна власність на землю з общинним володінням уможли­вить, на його думку, початок поступового переходу до соціаліс­тичних форм господарства.

Після ліквідації феодалізму країна, за Чернишевським, роз­виватиметься через «перехідний стан» до колективних форм виробництва. «Перехідний стан» він розуміє як період співіс­нування секторів — общинного, колективного і приватного. На зміну приватній власності має прийти суспільна власність як справедливіша. Перемога соціалізму в Чернишевського є не­відворотною. Соціалізм стає закономірним результатом розви­тку свідомості й матеріального виробництва. І якщо ідея соціа­лізму виникла на Заході, то її здійснення можливе насамперед у Росії, тому що тільки тут збереглась вихідна форма колекти­вної власності — община. На Заході її давно зруйновано роз­витком капіталізму.

Необхідно звернути увагу на розуміння Чернишевським суті общини і її ролі в суспільному розвитку. Вона не є в нього гото­вою формою соціалістичного виробництва, такою вона стане в майбутньому, після переходу до колективної праці і високорозвиненої техніки. Він захищав общину також і як засіб запобіган­ня класовому розшаруванню села.

Чернишевський виступив як глибокий критик капіталізму і західної політичної економії в наукових працях: «Молінарі. Курс політичної економії» (1857), «Принципи народного господарства В. Рошера» (1858), «Капітал і праця» (1860), примітки до «Основ політичної економії» Мілля, «Нариси з політичної економії (за Міллем)» та ін. Він зробив, по суті, критичний аналіз історії полі­тичної економії. Чернишевський високо оцінює класичну полі­тичну економію і піддає критиці праці економістів пізнішого пе­ріоду — Сея, Бастіа, Мальтуса, Кері та інших, які, на його думку, нездатні розвивати науку, їхні теорії він називає «політичною економією капіталістів» і протиставляє їй особливу «політичну економію трудящих», її завдання він бачив у захисті інтересів трудящих, і передовсім селянства.

Розробляючи свою «теорію трудящих», Чернишевський аналі­зує майже всі основні проблеми політичної економії. Особливе місце в «теорії трудящих» належить теорії трудової вартості. Че­рнишевський називає працю єдиною матеріальною субстанцією вартості. Виходячи з цього, він визначає поняття справедливого розподілу. Якщо колишні теорії стверджували, що «все створює­ться працею», то нова додає, що «все має належати праці». Саме з цих позицій Чернишевський аналізує такі економічні категорії, як цінність виробництва, мінова цінність, внутрішня цінність.

Слід звернути увагу на те, що Чернишевський відносить до капіталістичної системи господарства категорії цінності вироб­ництва й мінової цінності, а до соціалістичної — категорію внут­рішньої цінності.

Капітал у Чернишевського — продукт праці, який служить виробництву. До капіталу він відносить і продукт харчування ро­бітника, зайнятого у виробництві. Предмети розкошів — не капі­тал. Отже, капітал, за Чернишевським, має соціальну характерис­тику як суспільний фонд виробництва. Капітал у нього — вічна категорія.

Ренту Чернишевський розглядає як надприбуток. Він у цілому погоджується з теорією ренти, розробленою Рікардо, але катего­рично заперечує її зв'язок із законом спадної родючості ґрунту. Велику увагу Чернишевський приділяє характеристиці конкуренції, закону вартості, поділу праці, проблемам продуктивності праці тощо. Переважну частину «Політичної економії трудящих» присвячено пропагуванню соціалістичних ідей. Настання соціалі­зму Чернишевський пов'язує з революційною боротьбою.

Пострадал за свои взгляды и А.В. Радищев (1749—1802), русский гуманист и мыслитель, создавший определенную систему экономических взглядов*1*. Безусловно, центральной его идеей была идея о необходимости уничтожения путем крестьянской революции феодального строя в России. Радищев полагал, что в обществе, которое будет основано на господстве собственности мелких производителей на средства производства и личном труде, не будет экономических и классовых противоречий, утвердится имущественное равенство и станет возможным экономическое и политическое равноправие граждан. Стоит отметить, что призыв к насилию и революции опять-таки характерен для очень многих российских радикально мыслящих деятелей, в то время как для западноевропейских мыслителей было характерно обращение к разуму, справедливости и призыв к уяснению путем просвещения законов “естественного права” и реализации их норм методом реформ.

Что касается теоретических работ А. В. Радищева по вопросам экономики, то источником богатства он считал производительный труд в хозяйстве страны и утверждал, что то государство богатеет, которое “изобилует своими произведениями”. И в этом он близок по взглядам к представителям классической политической экономии. В то же время, понимая важность для России развития промышленного производства, он считал необходимым проведение политики протекционизма как политики, защищающей молодую русскую промышленность от иностранной конкуренции. Радищев полагал, что протекционизм даст возможность развить собственную промышленность для увеличения внутреннего потребления. Эта же точка зрения была характерна для большинства экономистов конца восемнадцатого — первой половины девятнадцатого века, объединенных Вольным экономическим обществом, созданным в 1765 году. Источником богатства они считали труд, повышение его производительности в результате его разделения. В то же время, по их мнению, государство обязано оказывать помощь в развитии промышленности, сельского хозяйства, транспорта. Именно оно должно выдавать ссуды промышленности и сельскому хозяйству и распространять формы повышения производительности труда.

За публикацию в 1790 году своего сочинения “Путешествие из Петербурга в Москву” Радищев был отправлен в ссылку в Сибирь.