26. Кирило-Мефодіївське братство.

На початку 1840-х pp. після відкриття університету центр національно-визвольного руху перемістився в Київ. У 1846—1847 pp. тут діяла перша суто українська таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Петро Гулак, ймовірно, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко.

Програмними документами товариства були: «Статут слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів — українського автономіського, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. Поєднання християнської і національної ідей не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили з «Книги народу польського і пілігримства польського» Адама Міцкевича, виданої у Парижі 1832 р. Незважаючи на запозичення, «Книга буття українського народу» давала цілковито самостійне бачення: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків — аристократизму. Ідеї слов'янської імперії із центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської республіки зі столицею у Києві, Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв'язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали слов'ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім'ї.

27. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель в складі Австро-Угорської імперії (кінець 18-19 ст.)

Кількаразове перекраювання великими державами карти Східної Європи наприкінці XVII ст. внесло історичні зміни в державну приналежність західноукраїнських земель Внаслідок першого (1772) поділу Польщі Галичина, а згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775). Буковина увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Таким чином Габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км. з населенням понад 2,5 млн чоловік, більшість якого — близько 2 млн — становили українці.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і Лодомерії (Володимири)» з центром у Львові Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка стала більш як на півтора століття символом розчленованості українського народу двома імперіями.

Буковина з центром у Чернівцях спочатку була підпорядкована вищим військовим інстанціям, а з 1849 по 1918 р. мала статус окремого коронного краю.

На ново приєднаних до Австрії землях було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше — намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Окружну, а потім повітову ланки державної влади очолювали старости. На місцях адміністративні й судово-поліцейські функції виконували дідичі або спеціально утримувані ними, але призначувані старостами мандатори (до 1866р. ), а опісля — громадські уряди Містами управляли магістрати, склад яких призначали урядові органи (до 1870 р. ), а пізніше — ново запроваджені міські ради як органи самоуправління Органами крайового самоуправління були Становий сейм (1775- 1845) у Галичині й крайові сейми в Галичині та Буковині (1861-1914). На Закарпатті адміністрацію в комітатах очолювали жупани (наджупани), періодично скликались комітетські збори дворянства.

Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. Основну його масу становили українці (Поряд з ними жили чималими етнічними групами поляки (румуни (угорці (а також інші етнічні меншини євреї німці, чехи, словаки, вірмени та ін. Проте внаслідок ряду причин, насамперед асиміляторських зусиль правлячих кіл і панівної верхівки, відносна кількість українців у загальній масі населення поступово зменшувалася, натомість зростала питома вага поляків у Східній Галичині, румунів у Північній Буковині, угорців у Закарпатті.

Промовистим свідченням відсталої соціально-демографічної структури краю було співвідношення між сільським і міським населенням. У середині XIX ст. у Східній Галичині на 3,5 тис. сіл припадало 56 міст і 138 містечок, у Буковині на 276 сіл 3 міста і 4 містечка, в Закарпатті на 1294 села — 9 міст і 18 містечок Відповідно абсолютна більшість населення (в Галичині на початку XX ст — 88,45%, у Закарпатті наприкінці XX ст. — 85%) мешкала в селах і лише незначна частина в нечисленних містах (у Закарпатті наприкінці XIX ст. —7%).

Таку ж саму картину являла собою професійна структура населення. Більшість самодіяльного населення була зайнята в сільському господарстві (в Галичині у 1900 р. — понад 80%, у Буковині — 71,3, у Закарпатті — 85%). Питома вага самодіяльного населення, зайнятого в промисловому виробництві, була мізерною В. Галичині у 1900 р. вона становила 5,8%. У Буковині в промисловості й ремеслі тоді було зайнято близько 11% населення, в Закарпатті у промисловості й на транспорті — 10%.

Стосовно українського населення понад 90% його мешкало в селах і було зайнято в сільському господарстві В містах українці за кількістю перебували здебільшого на третьому місці (після євреїв та поляків у Східній Галичині, євреїв і німців у Буковині, євреїв і угорців у Закарпатті).

Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин.