60. Михайло Грушевський – державний і політичний діяч.

Народився Михайло Сергійович Грушевський 29 вересня 1866 року в м. Хелмі. Виростав на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії, Київському університеті (історико-філологічний факультет). Працював в університеті під керівництвом Володимира Антоновича.

Автор понад двох тисяч праць, талановитий професор-педагог, видатний історик, дослідник літератури та інших видів мистецтва, письменник, перекладач, етнограф, соціолог, публіцист, лідер впливових в Україні демократичних партій і перший президент Української Республіки, керівник славнозвісного Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, Українського наукового товариства в Києві та «Літературно-наукового вісника», газет, журналів, один з фундаторів Української Академії наук, автор десятитомної «Історії України-Руси» та історії запорізького козацтва — Михайло Грушевський на ниві освіти, науки, культури, громадсько-державної діяльності дістав не лише загальнонаціональне, а й міжнародне визнання.

Своє завдання, як історика свого народу, Грушевський розумів дуже широко, і сумлінно і талановито його виконав. Великою заслугою Грушевського. як вченого, є створення цілісної концепції українського історичного процесу Не меншими є і його заслуги перед народом як політичного діяча. саме йому, Михайлу Сергійовичу Грушевському, маємо завдячувати тим, що після майже 300-літнього національного поневолення і нищення, він проголосив Україну незалежною самостійною державою, що й було зафіксовано IV Універсалом. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування доти роз'єднаного імперською політикою народу України, його політичних представників.

Великою заслугою Грушевського як вченого, є створення цілісної концепції українського історичного процесу, його діяльність, як державного і політичного діяча періоду українських національно-визвольних змагань 1917-21. Ці та інші здобутки ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.

61. Дисидентський рух в 60-70-х рр. В Україні.

Дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу.

У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники». Шістдесятники - нове плідне покоління письменників, до якого належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Походили вони з різних куточків України, хоча діяли переважно в Києві та Львові. Вони активно виявляли себе не лише під час хрущовської відлиги, а й значно пізніше, хоч це й було набагато безпечнішим. Багато шістдесятників у 90-х рр. стали депутатами Верховної Ради незалежної України.

Розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського руху в українській літературі. Обидва письменники брали активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртків та організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи – першої сформованої організації українських дисидентів.

Уже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентсва країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів зазнали сотні діячів українського культури. Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966 році відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р. , коли були заарештовані І.Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.