8. Сучасні вітчизняні концепції частин мови і, відповідно, практика віднесення слів до певної частини мови базуються на вченні л.Щерби (насамперед морфологічні ознаки).

Проблемі класифікації мовного матеріалу й у зв'язку з цим співвіднесенню частин мови і членів речення були присвячені дослідження академіка І.Мєщанінова (монографія „Члени предложения и части речи” була обговорена 19-20.11.1951 р. на Вченій раді Інституту мовознавства АНСРСР й отримала негативну оцінку). Дослідник особливо підкреслює роль слова, що стоїть у центрі опису мовного матеріалу, у його зв'язку з реченням. Учення про слово (з його морфологічно встановленою будовою) і вчення про речення (з використаними в ньому засобами морфології) виокремлюються як самостійні, але взаємно пов'язані розділи. Слово реалізується в реченні, виконуючи в ньому певне синтаксичне призначення. Лексичний зміст слова поєднується, таким чином, з його синтаксичним використанням, здійснюваним у реченні. Слово, що виступає у функції певного члена речення, є представником тієї чи іншої частини мови, до того ж взаємозв'язок частини мови і члена речення зумовлений структурою окремо взятої мови.

І.І.Мєщанінов протиставляє частини мови членам речення як лексичні одиниці синтаксичним. Частини мови стійкі як лексичні одиниці. Але вони, крім своєї основної функції, можуть виконувати вторинні, виступаючи різними членами речення.

Н.С.Поспєлов розглядає частини мови у взаємозв'язку з граматичними категоріями: „Як лексико-граматичні розряди слів, частини мови не лише чітко відмежовуються одна від одної за граматичним оформленням притаманних їм лексичних значень, але й об'єднуються притаманними їм граматичними категоріями”. Система частин мови, представлена Н.С.Поспєловим, має дещо незвичний вигляд. Учений протиставляє слова, об'єднані граматичними категоріями роду, числа, відмінка (іменники, прикметники, порядкові числівники), і слова, об'єднані граматичними категоріями особи, часу, способу (дієслова, дієприкметники, слова категорії стану). Особливі місця в системі частин мови посідають кількісні числівники, займенники, прислівники, вигуки.

Система частин мови перебуває в постійному розвитку, і в різних мовах цей процес протікає зі своїми особливостями, наприклад, у праслов'янській мові числівник не виділявся в самостійний лексико-граматичний розряд слів, це відбулося пізніше.

Шлях членування частин мови на все нові й нові „частини”, яким першими в історії мовознавства пішли стоїки і який, як показала історія проблематики (понад 2000 р.), завжди призводив до збільшення кількості класів слів, ніколи радикально не вирішував саму проблему частин мови (наприклад, слова категорії стану).

Отже, величезний інтерес до частиномовної теорії пояснюється насамперед її центральною роллю в описі мовної системи, проте частиномовна проблематика ще чекає глибокого осмислення.

9. Однією з актуальних проблем граматики є проблема перехідності в системі частин мови. Перехідність - це процес, викликаний накопиченням нових якостей у мовних одиницях. Він свідчить про розвиток мови, її вдосконалення. Перехідність пов'язана з лексико-семантичними змінами в слові, і зі словотворенням, і з впливом синтаксичних позицій. Намагання виявити закономірності перехідних явищ можуть бути результативними лише при співставленні фактів одного ряду і в одному хронологічному плані.

Проте коло витоків досліджень перехідності О.М.Пєшковський давав формулювання перехідності, у якому стверджувався діахронічний характер перехідних явищ: „Перехідні факти в системі частин мови є наслідком того, що окремі слова на ґрунті звукових і значеннєвих змін, які відбуваються в них самих та пов'язаних з ними асоціативно словами, повільно і поступово переходять з однієї категорії в іншу”. Розуміння процесу перехідності як діахронічного не забуте в наш час. Однак його активність змушує засумніватися в „поштучному” формуванні одиниць такого плану.

О.О.Шахматов, досліджуючи різні випадки переходу з однієї частини мови в іншу, зауважив, що „одні частини мови можуть переходити в інші, не змінюючи своєї форми”. Проте форма не існує ізольовано: вона є і членом парадигми, і має прямий стосунок до морфемного складу слова. Іншими словами, форма інформативна. Таким чином, незмінність форми при переході слів у межах частини мови не може бути визнаною.

З іменем В.В.Виноградова пов'язане вчення про граматичну омонімію. Учений вивчав різноманітні випадки перехідності в частинах мови, але більше уваги приділяв омонімії афіксів. Напевне, це і зумовило вибір терміна „омонімія”, а не „перехідність”, оскільки традиційно перехідні явища в морфемній структурі не розглядалися. Термін „граматичний омонім” констатує наявність однакових за звуковим оформленням одиниць у двох частинах мови, відбиваючи результат перехідності, а не сам процес. Випадки втрати омоніма - словоформи вихідної частини мови не частотні і викликані причинами, не пов'язаними з перехідністю, наприклад, архаїзацією денотата (наречена, заручена), архаїзацією форми (крадькома, сидьма).

У граматиці стійкою була традиція тлумачити перехідні явища як матеріал, не пов'язаний прямо зі словотворенням. Така кризова ситуація в граматиці була вирішена В.В.Виноградовим уведенням терміна „морфолого-синтаксичний спосіб словотворення”. Термін відбивав відношення фактів переходу до фундаментальної одиниці мови - слова, закріплюючи їх як такі, що мають прямий зв'язок зі словотвірним рівнем. Морфолого-синтаксичний спосіб словотворення отримав визнання в російській граматиці й був запозичений ученими для дослідження інших мов.

Специфіка одиниць, утворених морфолого-синтаксичним способом, полягає в тому, що вони мають непропорційно перехрещене граматичне значення. Основним їх категоріальним значенням стає значення тієї частини мови, у складі якої вони почали функціонувати, однак зберігається залишковий граматичний фон вихідної частини мови, що отримав назву послаблене граматичне значення.

Якщо оцінювати факт морфолого-синтаксичного творення з точки зору комунікативної необхідності, то нове слово займає „вакантне” місце в лексичній системі мови, як буває і при будь-якому іншому способі словотворення.

Після праць В.В .Виноградова, у яких явища перехідності були пояснені як граматична омонімія, саме цей термін тривалий час був визнаний у науковій граматиці й використовувався у вищій школі. У шкільну граматику він не уводився - там, як і раніше, розглядали перехід прикметників в іменники, іменників - у прислівники тощо, а не омонімію граматичних форм цих частин мови.

Коректність терміна „граматична омонімія” порушилася у зв'язку з переносом проблеми перехідності в синтаксис.

10. Проблема перехідності в системі частин мови вперше була поставлена А.С.Бєдняковим. Учений розширив коло явищ, що розглядаються як перехідні в системі частин мови. Це не лише перехід слів з однієї частини мови в іншу, але й перехід між лексико-граматичними розрядами однієї частини мови, перехідність у сфері граматичних категорій. Розширене коло явищ перехідності в частинах мови визначається терміном „міжкатегоріальні зв'язки в системі частин мови”. Цей термін точно вказує на взаємодію угрупувань у частинах мови і самих частин мови, а також граматичних категорій.

Питання теорії перехідності в граматиці розвинені в роботах В.В.Бабайцевої. Дослідниця розрізняє в явищах перехідності два якісно різних типи: трансформаційні (діахронні) та контамінаційні (проміжні, синкретичні, гібридні). Таке розмежування відбило дійсне співвідношення діахронії й синхронії в одиницях перехідного характеру. Суміщення граматичних властивостей двох класів одиниць в одній мовній одиниці породжує „складне переплетення різного роду перехідних явищ, утворених унаслідок трансформації і які відбивають синкретичні факти, властиві системі мови будь-якої епохи. Інтерес до гібридних угрупувань слів пов'язаний насамперед із намаганням обґрунтувати їх положення в частинах мови (наприклад, порядкові числівники).

Увага до явищ перехідності не призводить до переосмислення традиційної класифікації частин мови, однак саме розуміння принципу, що лежить в основі цієї класифікації, може корегуватися.

Однією з найбільш перспективних для розуміння сутності перехідних явищ є робота О.С.Кубрякової „Части речи в ономасиологическом освещении”. Перспективність її - у намаганні розширити рамки досліджуваної взаємодії у сфері категоріально-граматичних класів з опорою на традиційну класифікацію частин мови. Услід за О.Кубряковою в новіших дослідженнях, зокрема О.П.Калечиць „Взаимодействие слов в системе частей речи”, головну увагу приділено вторинним значенням слів у системі частин мови. Вторинні значення наділені граматичною природою з тією ж специфікою, що характеризує частини мови. Результати взаємодії між частинами мови визнано явищем частиномовної деривації.

11. Частини мови за структурно-семантичного підходу виділяються з урахуванням сукупності диференційних ознак, серед яких найбільш значущими є: 1) категоріальне (загальне граматичне, класифікаційне) значення; 2) лексичне значення, якщо є; 3) часткові граматичні значення (рід, число, відмінок, особа тощо); 4) морфемний склад слова; 5) валентність слова; 6) синтаксичні функції. Повним набором зазначених ознак наділені не всі частини мови.

У структурно-семантичному напрямку, що враховує багатоаспектний характер одиниць мови, при класифікації не лише синтаксичних, але й морфологічних явищ у центрі уваги - форма (структура, будова) і значення (мовна і мовленнєва семантика), які тісно взаємопов'язані, тому частини мови є структурно-семантичними класами слів. При класифікації частин мови домінуючою ознакою є категоріальне значення, оскільки воно властиве всім частинам мови, виявляє себе в усіх інших ознаках і зумовлене взаємодією лексики й синтаксису.

Синтаксична функція не лише диференційна ознака частин мови, але й основна умова явищ перехідності в системі частин мови. Наділене диференційними ознаками в мові, у мовленні слово може змінити їх під впливом синтаксичної функції. Трансформація може бути повною і неповною, реалізується семантично, морфологічно й синтаксично. Це різні ступені переходу, початком якого слід вважати переміщення елемента в нетипову для нього синтаксичну позицію. Змінювана синтаксична позиція може набувати морфологічного закріплення (морфологічний ступінь переходу) або семантичного завершення (семантичний ступінь переходу).

Синтаксичний ступінь переходу частин мови характеризується великою позиційною рухливістю слів, що спричиняє їх семантико-синтаксичне варіювання. При переміщеннях частин мови з властивої їм синтаксичної позиції в синтаксичну позицію, властиву іншій частині мови, нерідко відбуваються зміни в морфологічному оформленні відповідної частини мови або синтаксично пов'язаного з нею компонента. Зміни, що при переході однієї частини мови в іншу морфологічно відображаються, услід за Р.В.Вихованцем, назвемо морфологізованими синтаксичними змінами.

Найвищим ступнем переходу частин мови виступає семантичний ступінь, який слід вважати остаточним завершенням частиномовного переходу. Нова для вихідної частини мови синтаксична позиція і морфологізація цієї позиції зумовлюють поступове „вростання” деривата в новий для нього семантико-граматичний клас. Відбуваються різні семантичні нашарування на дериват, зближення з ядром іншого лексико-граматичного класу, унаслідок чого дериват стає позначенням іншого (порівняно з вихідним лексичним значенням) денотата, у деяких випадках відбувається розширення семантики похідної лексеми.

12. Явища перехідності створюють труднощі при класифікації частин мови, оскільки одним із наслідків переходу слів з однієї частини мови в іншу є утворення функціональних омонімів і синкретичних (гібридних) слів, що входять до зони синкретизму. Функціональні омоніми — це етимологічно близькі слова, що співпадають за звучанням, але відносяться до різних частин мови (наприклад, світло - іменник, якісно-означальний прислівник, безособово-предикативний прислівник).

Зона синкретизму - це зона перехідних утворень, що характеризуються синтезом (суміщенням) диференційних ознак взаємодіючих частин мови як у синхронічному, так і діахронічному плані. Зону синкретизму і зону проміжних утворень утворює периферія і на периферії розміщені слова, у

яких відсутні або неяскраво виражені диференційні ознаки, характерні для ядра певної частини мови. їх відсутність або послаблення заміщається появою будь-яких диференційних ознак співставлюваного полярного типу. Зоні проміжних утворень властива рівновага поєднуваних диференційних ознак.

Наприклад:

Повне уявлення про систему частин мови не може дати вивчення лише центральних (ядерних, типових, полярних) випадків, які характеризуються максимальним набором диференційних ознак. Ігнорувати зону синкретизму — значить обмежувати й збіднювати об'єкт дослідження.

Причина синкретичних утворень зумовлена різними факторами, головним з яких є потреба у вираженні деяких компонентів інформативної семантики за рахунок наявних мовних засобів. Синкретичні утворення - конденсатори семантики, один із засобів „стиснення” тексту, один із способів економії мовленнєвих засобів. Синкретичні утворення (периферійні й особливо проміжні) характеризуються більш багатою мовною семантикою, ніж ядерні слова; більш різноманітною валентністю і більш різноманітними синтаксичними функціями.

За здатністю до утворення синкретичних слів (і груп слів) структурно- семантичні класи неоднорідні: найбільш стійкими є конкретно-предметні іменники і дієвідмінювані дієслівні форми, найбільшим ступенем рухливості наділені службові слова (не мають номінативного лексичного значення). З повнозначних частин мови частіше переходять у службові займенники, найбільш абстрактний за значенням структурно-семантичний клас повнозначних слів.

Узуальні синкретичні слова, як правило, стилістично нейтральні, оказіональні синкретичні слова експресивні, пор.: Немає вихідних у матерів (М.Малахута) та Багатого чубатого дівчина шанує (Т.Шевченко). Особливо виразними є випадки оказіональної субстантивації службових слів та займенників, що притаманне мовленню.

Отже, вивчення синкретичних груп слів

• дає більш гнучку класифікацію структурно-семантичних класів слів, що відповідає мові і мовленню;

• виявляє перехідні (синкретичні) ланцюжки, які об’єднують частини мови в динамічну систему взаємодіючих одиниць;

• допомагає уникнути категоріальних кваліфікаційних тлумачень синкретичних утворень;

• виявляє семантичний обсяг слів, охоплених зоною синкретизму;

• не лише показує граматикалізацію лексичних засобів для вираження смислових відношень, але й пояснює причини цього явища, а саме потребу в диференціації смислових зв’язків і відношень;

• пояснює різноманітність валентних властивостей синкретичних утворень і їх мотивованість багатокомпонентною семантикою.

Змістовий модуль №4.

Тема №2. Синтаксис речення

1. Становлення вчення про речення.

2. Граматична природа речення.

3. Проблема дефініції синтаксичних категорій.

4. Теорія синтаксичної парадигми.

5. Функціональна лінгвістика; її об'єкт, принципи дослідження. Поняття функції.

6. Комунікативний підхід до вивчення мови. Теорія мовленнєвих актів.

7. Прагматична лінгвістика; її об'єкт. Прагматичний смисл висловлювання.

1. Концепція членів речення до середини XX ст. була якщо не єдиним, то безумовно панівним інструментом синтаксичного аналізу речення.

Процес становлення вчення про члени речення припадає на початок XIX ст. Основний лейтмотив учення про речення і його синтаксичну будову в XIX ст. полягав у тому, щоб позбутися впливу логіки на лінгвістику, виокремити предмет, завдання, мету дослідження, сформувати лінгвістичні методи аналізу матеріалу.

Характерною рисою першого періоду (з початку XIX ст. по 1858 р., до публікації „Опыта исторической грамматики русского языка" Ф.І.Буслаєва) є те, що в науковій і навчальній літературі побутувала єдина формально- логічна концепція членів речення. Речення визначалося як судження або думка, виражена в словесній формі. Як бачимо, граматика перебуває у повній залежності від логіки, не має власного об'єкта дослідження (семантичний критерій класифікації).

Поряд з логічним членуванням речення в першій половині XIX ст. вже усвідомлюється і паралельно здійснюється граматичне членування. Два основних елементи граматичного членування - граматичний підмет і граматичний присудок, які, хоч і корелюють з поняттям логічного підмета і присудка, проте співпадають з ними лише в окремих випадках. Відмінність граматичних підметів і присудків від логічних були сформовані Н.І.Гречем, пор.: Місячне сяйво ллє сиву куделю мрій (Стус) // Сяйво пригасає. При логічному членуванні питання про ієрархію членів речення не виникає. При граматичному членуванні другорядні члени речення як необов'язкові протиставляються обов'язковим семантично суттєвим головним членам речення. Крім того, підкреслюється, що серед головних присудок є в свою чергу „головним" і протиставляється „другорядному" підмету, який семантично менш значущий і необов'язково представлений у кожному реченні. Фактично підмет зазнає пониження в ранзі. Опозиція підмета і присудка має те ж підґрунтя, що й опозиція другорядних і головних членів.

Розвиток учення про речення в другий період (з 1858 р до початку XX ст.) проходить під знаком гострої критики основних теоретичних положень концепції членів речення, сформованої в першій половині XIX ст.

Ф.І.Буслаєв, не відкидаючи семантичного критерію класифікації, пропонує визначати другорядні члени речення за „синтаксичним уживанням", тобто за типом зв'язку, за допомогою якого другорядний член приєднується до головного. Саме Ф.І.Буслаєву належить важливий теоретичний висновок методологічного характеру: одні й ті ж елементи синтаксичної структури речення, зокрема другорядні члени, можна класифікувати на різних підставах (за значенням / за типом зв'язку), наприклад: добра людина /людина похилого віку; увійти в місто / іти в місто. Учений підкреслював, що ці дві класифікації дають неідентичні результати.

О.О.Потебня скептично ставився до можливості абстрактного, логічно бездоганного, придатного для всіх часових періодів і різних мов визначення речення. У розвитку речення вчений вбачав два періоди: давній, коли речення було переважно іменним, та сучасний, за якого речення, як правило, дієслівне. Підхід до визначення речення О.О.Потебнею можна визначити, як формально-синтаксичний (специфіку речення як лінгвістичної одиниці не пов'язує з планом змісту), тому вчений був першим, хто різко виступив проти процедури запитань, що супроводжує семантичну класифікацію членів речення. О.О.Потебня вважав, що класифікація членів речення має йти від форм слів (частин мови), які виступають у ролі членів речення. Учення О.О.Потебні мало величезний вплив на розвиток лінгвістичної думки з аналізованої проблеми, хоч саме пізніше зазнало критики, оскільки в ньому синтаксис, за словами Л.В.Щерби, був зведений до морфології частин мови.

Поштовхом до змін концепції членів речення є зсув у розумінні мови як об'єкта мовознавчого дослідження. Якщо раніше в питанні вивчення речення мовознавство спиралося на понятійну базу логіки, то в другій половині XIX ст. мова сприймається як самостійний феномен, який змінюється й розвивається з плином часу і який не лише являє собою форму мислення, але й виконує функцію творця думки, до того ж має специфічну будову. Вивченням будови мови й має займатися лінгвістика, спираючись на власну понятійну базу й власні методи й засоби.

У цей період виникає вчення про сполучення (А.Будилович) або словосполучення (П.Ф.Фортунатов), що займають проміжне місце між членом речення як мінімальною синтаксичною одиницею в межах речення і

максимальною синтаксичною одиницею, якою є власне речення. Важливою була думка про те, що один із різновидів словосполучення, зокрема предикативне, являє собою речення. Учення про словосполучення (бінарні поєднання членів речення) збагатило концепцію синтаксичного членування речення.

Ідеї „вербоцентричності" речення властиві традиційному російському мовознавству XIX ст. Лише в Д.М.Овсянико-Куликовського на початку XX ст. з'являється думка, що присудок і підмет (коли він представлений у реченні) рівноправні й паралельні. Термін „предикативний зв'язок" належить О.О.Потебні, під яким учений розумів сутнісну властивість особових форм дієслів.

Поглиблено питання про типи зв'язку між членами речення. Поряд з узгодженням і керуванням Ф.І.Буслаєвим було виділено ще один тип формального зв'язку (не узгодження і не керування), який Д.М.Овсянико-Куликовський назвав „приляганням". Були висловлені думки, що з часом узгодження може перетворюватися на керування (Ф.І.Буслаєв, А.Будилович), а керування - на прилягання (О.О.Потебня).

Крім членів речення, залежних від інших членів, є такі, що стосуються всього речення в цілому (А.Будилович).

Незважаючи на те, що в другій половині XIX ст. висунуто низку сміливих ідей, які збагатили вчення про синтаксичний лад речення, проте узагальнюючої синтаксичної концепції членів речення створено не було.

Наступний етап (до 60 рр. XX ст.) характеризується тим, що синтаксичний аналіз речення і в теоретичній літературі, і в педагогічній практиці здійснюється в термінах членів речення (Л.Щерба, В.Виноградов).

В „Грамматике русского современного литературного языка" (1970) за редакцією Н.Ю.Шведової спостерігається відхід від усталеної традиції: концепцію членів речення замінено концепцією структурних схем речення. Терміни другорядних членів речення не використовуються, а термінами головних членів послуговуються для позначення словоформ, що утворюють двоскладні структурні схеми речення. В „Русской грамматике" (1980) за редакцією Н.Ю.Шведової запроваджено термін „поширюючий член речення". Як підкреслює Н.Ю.Шведова, поширюючі члени речення співвідносяться з відомими в традиційній граматиці другорядними членами, різниця лише в зміні критеріїв класифікації (що не раз відбувалося в процесі становлення й розвитку концепції членів речення).

У деяких сучасних синтаксичних концепціях речення прийнято відносити до ряду ключових понять теорії, що не можуть мати повного висвітлення й вичерпного розуміння.