2. Використовуючи кращий досвід вітчизняного мовознавства,

В.Виноградов здійснив вдалу спробу розв'язати проблему речення, зокрема: 1) виступив проти ототожнення речення із судженням; 2) зазначив, що в реченні міститься повідомлення про дійсність; 3) відмежував поняття речення від словосполучення; 4) відзначив, що в реченні виражається ставлення до дійсності того, хто висловлюється; 5) підкреслив національний характер граматичного оформлення речення, яке здійснюється за законами певної мови; 6) розмежував поняття мови і мовлення, оскільки речення вважається одиницею мовлення, тільки граматично організованого за законами певної частини мови. Звідси таке визначення: „Речення - це граматично оформлена за законами певної мови цілісна одиниця мовлення, що є головним засобом формування, вираження і повідомлення думки. У реченні виражається не тільки повідомлення про дійсність, а й ставлення до неї мовця".

Речення як одиниця синтаксичного рівня мови протиставляється висловлюванню - одиниці мовлення. „Висловлення - це будь-який лінійний відрізок мовлення, що в певній мовній обстановці виконує комунікативну функцію і в цій обстановці достатній для повідомлення про щось" (Русская грамматика - 80).

На думку О.С.Мельничука, речення взагалі слід вивчати в особливій мовознавчій науці, яка тільки створюється. У синтаксисі речення вивчається тільки як синтаксична конструкція: „Безпосереднім об'єктом синтаксису є лише синтаксична сторона загальної структури речення, тобто синтаксична його конструкція, взята в цілому, і різні синтаксичні прийоми" (СУЛМ за ред. Білодіда І.К., 1972).

Принципи синтаксичної організації речення: 1) слова в реченні пов'язуються послідовно; 2) складовою структури речення є словосполучення - одиниця мови, що передає відношення між двома поняттями; 3) вихідною ланкою й мінімумом структури речення є предикативне сполучення слів, яке виражає буттєвість предмета думки; у його межах проявляються всі граматичні категорії (аспекти речення); 4) комбінація словосполучень за межами вихідної ланки має вільний характер, тобто структура формується відповідно до смислового наповнення висловлювання.

3. Однією з проблем синтаксичної теорії є проблема дефініцій синтаксичних категорій. Ще й дотепер дослідники наповнюють термін синтаксична категорія неоднаковим змістом. У загальному плані синтаксична категорія - це певна ознака, яку покладено в основу розподілу великої сукупності однорідних синтаксичних одиниць на обмежену кількість категорійних класів, яким притаманне те саме значення вирізненої ознаки. У вузькому розумінні синтаксичною категорією можна вважати систему протиставлених один одному рядів синтаксичних одиниць із синтаксичними значеннями, що об'єднуються в єдине, загальне значення. Речення як багатоаспектну синтаксичну одиницю можна кваліфікувати з формально- синтаксичного, семантико-синтаксичного і комунікативного боку, що дає підстави виокремлювати синтаксичні реченнєві категорії формально- синтаксичного, семантико-синтаксичного і комунікативного плану.

Дослідження синтаксичних категорій речення засвідчує потребу їхнього термінологічного впорядкування. До таких категорій належать предикативність, предикація, предикатність.

Предикативність здебільшого кваліфікують як комплексну синтаксичну категорію, що виражає стосунок повідомлюваного до дійсності і формує речення як комунікативну одиницю. Комплексність предикативності полягає в тому, що це єдність двох (або трьох) синтаксичних категорій: категорії часу, актуалізаційної за своєю природою; категорії модальності, що вказує на інтерпретований мовцем стосунок змісту речення до дійсності; до цього комплексу, як правило, додають категорію особи.

Термін предикативність поширюють на функціонування присудка як центрального члена простого двоскладного речення, а також на предикативний зв'язок і предикативні відношення.

Отже, предикативність - формально-синтаксична категорія, що вказує на взаємозв'язок (взаємозалежність) підмета і присудка в простому двоскладному реченні.

На думку І.Р.Вихованця, закріплену в сучасному українському мовознавстві, комунікативну категорію предикативності як комплексну категорію, що складається з категорії часу, модальності й особи, потрібно замінити терміном надкатегорія реченнєвої актуалізації, доповнивши складником - категорією актуального членування речення. Запропонований новий термін повною мірою окреслює сутність комунікативної організації речення. У комунікативній реченнєвій категорії (комплексній категорії) актуалізації відбито складну взаємодію між чотирма чинниками комунікації: мовцем, адресатом мовлення, змістом речення і позаплановою дійсністю. Комунікативні категорії, які входять до складу надкатегорії актуалізації, орієнтовані на вияв характеру комунікативного акту. За характером мовленнєвого стимулу І.Р.Вихованець виділяє в комплексній категорії комунікативної актуалізації чотири категорії: 1) категорію синтаксичної модальності; 2) категорію синтаксичного часу; 3) категорію особи; 4) категорію актуального членування речення.

У категорійних компонентах надкатегорії актуалізації найбільшою складністю вирізняється категорія синтаксичної модальності, різновидами якої виступають розповідна, питальна, спонукальна, бажальна, умовна, гіпотетична, переповідна, повиннісна, стверджувальна, заперечна модальність. Ці різновиди синтаксичної модальності формують типи речень за метою висловлювання, тобто за характером мовленнєвого стимулу.

Другий складник надкатегорії актуалізації - категорія синтаксичного часу - виражає стосунок змісту речення до моменту мовлення.

Третій складник - категорія персональності (синтаксичної особи) - вказує на стосунок повідомлюваного до особи: мовця (значення 1 особи), адресата мовлення, співрозмовника (значення 2 особи), не мовця і не адресата мовлення (значення 3 особи).

Четвертий складник - категорія актуального членування речення - стосується змістового членування, пов'язаного з відповідним контекстом або ситуацією.

Чотири комунікативні категорії речення, які об'єднуються в реченнєву надкатегорію актуалізації, перетворюють абстрактну схему речення на речення-висловлення.

Термін предикація, або предикування використовують для позначення позамодального, позачасового, а також позаособового (не пов'язаного з розрізненням учасників і неучасників комунікації) поєднання субстанції з ознакою, суб'єкта з предикатом. Сконструйовані в такий спосіб речення вказують на абстрактно модельовані ситуації, без комунікативних мовленнєвих характеристик, актуалізованих у категоріях синтаксичної модальності, синтаксичного часу, синтаксичної особи й актуального членування речення.

Категорія предикації відбиває акт творення семантично елементарного простого речення, що є знаком однієї ситуації. Категорія предикації формує як власне суб'єктно-предикатні відношення (за наявності одновалентного предиката), так і суб'єктно-предикатні відношення з додатковою правобічною (об'єктною, адресатною, інструментальною або локативною в їхніх різних комбінаціях) валентністю.

Категорія предикації - це семантико-синтаксична категорія речення, що стосується суб'єктно-предикатних відношень в їхньому абстрагованому від комунікативних категорій модальності, часу, особи й актуального членування речення вияві.

Реальне речення-висловлення в тексті звичайно являє собою триядерну структуру, семантико-синтаксичне ядро якої оформлене категорією предикації, формально-синтаксичне ядро - категорією предикативності (у формально-синтаксичному витлумаченні) і комунікативне ядро - надкатегорією актуалізації.

Категорія предикатності вказує на значення ознаки в широкому розумінні, охоплюючи такі її різновиди, як дія, процес, стан, якість, кількість, темпоральність, причиновість тощо, і формує семантико-синтаксичну структуру речення. Отже, предикатність - семантико-синтаксична категорія речення, властивість предикатного елемента (слова, слова-морфеми та ін.) передавати сукупність значень власне ознаки (на противагу значенню власне предметності) і в типових виявах функціонувати в ролі центрального компонента семантико-синтаксичної структури речення.

У синтаксичній системі мови предикатні знаки можуть зазнавати різних морфологічних трансформацій, зберігаючи семантичну (предикатну) їхню якість. Наприклад, на власне ознаку „зелений колір" вказують прикметники зелений, зелененький, зеленкуватий, дієслова зеленіти, позеленіти, прислівник зелено, іменник зелень, прозелень. У наведених прикладах вихідна (предикатна) семантика якості предмета не зазнала нейтралізації. Проте з переходом до іменникового морфологічного класу предикатні слова можуть поступово набувати семантики предметності, нейтралізувати вихідну предикатність, пор. предикатне іменникове слово сидіння (процес) і власне іменникове слово сидіння (предмет) із втраченою предикативністю.

Як бачимо, розглянуті синтаксичні категорії речення неоднорідні за своєю природою і стосуються різних аспектів синтаксису або внутрішньоаспектних відмінностей.

4. Граматичне значення речення - це його предикативність, тобто співвіднесеність повідомлення з референтом у певній модальності (способі), часі й особі. Засоби вираження предикативності створюють парадигму речення. Речення може будуватися за певними найтиповішими граматичними та семантичними зразками, які найбільше є підстав називати не структурними схемами, а моделями. На рівні реальних речень моделі остаточно оформляються за допомогою різних комунікативних засобів поширенням необов'язковими членами, скороченням членів граматичних чи семантичних основ, ускладненням сурядними рядами, відокремленими членами, засобами суб'єктивної модальності, зміною порядку словоформ, особливою інтонацією, перестановкою фразового наголосу, створенням експресивних варіантів, тобто речення повністю стає комунікативною одиницею. Граматичні, семантичні, комунікативні видозміни речення, або його парадигми, становлять форму речення.

Незважаючи на певну дискусійність положення Н.Ю.Шведової про структурну схему, воно було високо оцінене в мовознавчій літературі, оскільки відповідало як загальному прагненню до формалізації і моделювання лінгвістичних об'єктів, у якому відбиваються запити доби, так і багатьом практичним і прикладним застосуванням описового синтаксису.

Пошуки мінімального зразка речень призвели до встановлення понять про базисні речення, ядра речень, предикативні мінімуми, структурні схеми, моделі речень тощо. Найпростішими можна визнати лише такі моделі, у яких вираження членів предикативної основи симетричне семантичним компонентам, тобто підмет, присудок чи один член основи виражаються спеціальними граматичними формами, усталеними в сучасній мові. Асиметричність у вираженні членів речення завжди пов'язана з якимись перетвореннями - семантичними і комунікативними, тому асиметричні конструкції не можуть бути визнані первісними.

Дослідники виявили найбільш типове в синтаксичних одиницях і закріпили це у формулах. Після проведення повної інвентаризації було складено список моделей речень, що є „цеглинами" синтаксичної системи. Виявлення абстрактних моделей зумовило питання про конкретне мовленнєве наповнення виділених типових структур. Учені дійшли висновку, що абстрактні конструкції, які лежать в основі мовленнєвих одиниць, можуть мати декілька реалізацій. Такі реалізації, по суті, є закономірними мовленнєвими варіантами організованих мовних відношень.

Під синтаксичною парадигмою нині розуміють сукупність форм речення, що є модифікацією однієї моделі. Парадигматичні відношення встановлюються між висловлюваннями, об'єднаними спільністю синтаксичної структури і формально відмінним взаєморозташуванням компонентів цієї структури або інтонаційним ладом.

Сукупність форм речення різного обсягу утворює кількісну парадигму, члени якої є варіантами, а інваріантом необхідно вважати синтаксичну одиницю, що за кількістю і якістю складових відповідає структурно-семантичній основі речення. Обсяг речення пов'язаний не лише з умовами його функціонування, але й із внутрішніми законами формування речення, зокрема з валентністю дієслова.

Загальним принципом побудови парадигми є принцип опозиції. Так, наприклад, кількісна парадигма утворюється на основі опозицій за ознакою обсягу синтаксичної структури; позиційна (топологічна) парадигма являє собою сукупність позиційних варіантів речення. Формоутворюючою ознакою цієї парадигми є порядок розташування (послідовність) синтаксичних компонентів у межах одного обсягу. Комунікативну парадигму утворюють такі модифікації певної кількісно-позиційної структури, які різняться лише своїм актуальним членуванням. У парадигматичному ряду кожна форма речення є рівноцінною іншим, що утворюють разом з нею сукупність парадигми. Проте рівноцінність парадигматична не означає рівноцінності синтаксичної. Обсяг речення, його актуальне членування перебувають у нерозривному зв'язку з сусідніми мовленнєвими одиницями, з комунікативними настановами автора.

За базисну структуру приймається абстрактна одиниця - структурно-семантичний інваріант, що має повний набір обов'язкових членів, не поширений вільними членами, з прямим нейтральним порядком слів. Мовленнєві одиниці часто не відповідають обсягу закладених у їх основі моделей, що зумовлено впливом сусідніх у тексті мовленнєвих одиниць.

Парадигматика синтаксису містить два етапи свого розвитку. Перший - асоціативний - пов'язаний зі спостереженням над еквівалентними співвідношеннями синтаксичних конструкцій. Другий етап - дериваційний - пов'язаний зі співвідношенням структури мовлення і синтаксичної одиниці, що служить дериваційною основою парадигм творення речень різного функціонального призначення й різного ступеня складності. Ця одиниця - „ядерне речення", яке в структурному плані, співпадає з елементарним реченням, але переосмислюється теорією парадигматичного синтаксису як вихідний базовий конструктивний компонент синтаксичної парадигми.

Аналіз парадигматичних властивостей речення дозволив виділити в ньому два різновиди функцій: конструктивні, пов'язані з розгортанням речень у значущу синтагматичну послідовність, і предикативні, пов'язані з встановленням відношення відображеної в реченні предметної ситуації до дійсності. Семантичність синтаксису полягає в тому, що речення постає для носія мови в якості словесного об'єднання, яке передає інформацію про певне ситуативне відношення дійсності і яке оформлене як цілісний комунікативно-установочний компонент мовленнєвого повідомлення відповідно до синтаксичних закономірностей мови.

На сучасному етапі розвитку граматики системний опис моделей речення не може не враховувати, по-перше, тривимірної цілісності (єдності форми, значення і функції) речення, по-друге, парадигматичних можливостей моделі речення, по-третє, ступеня текстової зумовленості моделі. Усвідомлення тривимірної цілісності як підґрунтя ідентифікації конкретної мовної одиниці призвело до перегляду пріоритетів і відмови від пріоритету форми над значенням, а значить, і до перегляду пріоритету класифікаційно- описового принципу представлення речення у вигляді списку структурних схем, позбавлених не лише функції, а й семантики.

5. Основний принцип функціональної лінгвістики - розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження (цільове призначення мови), який уперше був проголошений у „Тезах Празького лінгвістичного осередку" в 1929 р. Функціональний підхід передбачає аналіз функціональної природи мовних одиниць та й мови в цілому, за якого акцент робиться на призначенні мовної одиниці.

У понятті функції в синтаксичних теоріях (та й взагалі в граматиці) виявляється вузьке або широке її розуміння: функція а) протиставляється семантиці синтаксичної одиниці; б) охоплює її. За протиставлення функції семантиці кваліфікація функції набуває асемантичного спрямування. Така кваліфікація досить чітко простежується в Л.Блумфілда, який уважав функціональним лише граматичне, протиставлюване семантичному, зокрема, службові слова вчений називав словами функціональними, оскільки вони позбавлені семантичного змісту і виконують лише структурно-формальну, організуючу роль. Згідно з другим поглядом, функціональне не протиставляється семантичному, оскільки й семантика синтаксичних одиниць кваліфікується як одна з їх функцій.

Таке розуміння функцій представлено в працях Празької лінгвістичної школи, де функція інтерпретується як будь-яке призначення мовного елемента. Функція може бути як семантичною, якщо мовний знак використовується для позначення предметів, явищ, відношень і зв'язків об'єктивної дійсності, так і асемантичною, специфіка якої полягає у формально-структурних виявах.

Відома фраза Л.В.Щерби Глокая куздра штеко будланула бокра и кудрячит бокренка є змістовною саме на рівні категоріально-семантичному, який забезпечує однозначний склад її компонентів, не допускаючи тлумачення глокой куздрьі як горькой обидьі чи глупой записки або іншого поняття за межами підкласу живих істот (Золотова Г.А.).

За А.В.Бондарком, мінімальною єдністю, у межах якої здійснюється функціонування мовних одиниць у мовленні, є висловлювання. У висловлюванні функції і засоби нижчих рівнів інтегруються на ґрунті їх взаємодії. Функцією (метою) усього висловлювання є передача його смислу. Стосовно цієї мети функції окремих одиниць виявляються частковими елементами (засобами), підпорядкованими тому змістовному цілому, у складі якого вони виступають.

У функціональних граматиках об'єктом дослідження є функції морфологічних і синтаксичних одиниць. Перетворення лексеми в синтаксему (форма слова визнана об'єктом синтаксису, проте не синтаксичною, а вищою морфологічною одиницею, за Золотовою Г.А.) передбачає два етапи: 1) відмежування категоріально-семантичного значення від індивідуально- лексичного, точніше підняття індивідуального значення на рівень категоріального; 2) фіксацію однієї з морфологічних форм, притаманних слову як представнику тієї чи іншої частини мови.

Функціональні дослідження можуть проводитися у двох напрямках - від функцій до засобів їх реалізації і від засобів до функцій. Перший підхід є основним, оскільки людина під час комунікації відшукує, як саме виразити певну думку. Двосторонній підхід у функціональній лінгвістиці оправданий тим, що певна функція може реалізуватися різними мовними засобами, а один і той самий засіб може виконувати різні функції.