Змістовий модуль №4. Актуальні проблеми морфології в синтаксису як розділів граматики.

Тема 3. Проблемні проблеми тексту як лінгвістичної категорії.

1. Текст як лінгвістична категорія.

2. Закономірності внутрішньотекстової організації:

а) міжреченнєві внутрішньотекстові синтаксичні зв'язки;

б) міжреченнєві смислові відношення.

3. Структурні компоненти тексту. Членування текстових величин.

4. Поняття комунікативної гетерогенності цілого завершеного тексту.

5. Співвідношення надфразної єдності й абзацу.

6. Зв'язок між компонентами тексту. Мовні засоби надфразного зв'язку.

1. Всебічне наукове вивчення процесу комунікації висуває на перший план визначення головної одиниці мовлення. Але такий підхід не забезпечує ні повного теоретичного, ні практичного вивчення процесу мовного спілкування. Останнім часом все більшої ваги набуває дослідження цілісного мовлення як окремої синтаксичної одиниці (наприклад, спроби лінгвістів увести до системи синтаксичних одиниць пряму мову, текст, абзац тощо). Рівень тексту у зв'язку з цим визначається найвищим ярусом синтаксису і всієї мовної системи. Виникла нова галузь мовознавства – лінгвістика тексту, яка набуває все більшого розвитку і розгалуження.

До визначення тексту можна підходити з різних позицій. Одні лінгвісти вважають, що текстом може бути тільки писемне мовлення, інші вчені до уваги беруть передусім не форму мовлення, а структурно-семантичні ознаки. Існує кілька типологічно відмінних визначень тексту, зіставлення яких дає підстави для встановлення диференційних ознак тексту і визначення викінченої дефініції тексту. Текст – певна з функціонально-смислового погляду упорядкована група речень або їх аналогів, які являють собою завдяки семантичним і функціональним взаємовідношенням елементів завершену смислову єдність (Одинцов 1980).

Ознаки, суттєві для розуміння лінгвістичної природи тексту: 1) цілісність; 2) зв'язність; 3) структурна організованість; 4) завершеність.

У сучасній лінгвістичній літературі складники тексту визначаються по-різному: то як складне синтаксичне ціле, то як надфразна єдність, то як прозова строфа. Незважаючи на різницю термінології, більшість дослідників при тлумаченні синтаксичної одиниці, рангом вищої від речення, наводять однакові ознаки: два або більше речень об'єднуються в більшу одиницю для вираження певного логіко-семантичного цілого. Це відрізок мовленнєвого ланцюга, що характеризується смисловою, комунікативною і структурною завершеністю. У ньому вводиться, розвивається і завершується конкретний відрізок інформації.

У зв'язку з цим у надфразній єдності розрізняють речення, які вводять тему, розвивають її і подають висновок. Таку побудову надфразної єдності слід визнати основною, проте в мовленнєвому потоці вона може зазнавати різноманітних варіацій і видозмін, унаслідок чого зустрічаються надфразні єдності зі зворотним розташуванням частин (спочатку йде висновок, а потім здійснюється детальне знайомство з причинами, що його зумовили, пор. композицію новели В.Стефаника „Новина"). Крім цього, зустрічаються надфразні єдності, які об'єднують у своїй структурі тільки дві частини - вступну, завершальну, інколи – вступну і розвивальну.

Структура надфразної єдності значною мірою зумовлена вимогами актуалізації думки, реалізованої в ній. Компонування надфразної єдності з двох частин зустрічається в тих випадках, коли інформація, закладена в ній, вміщує зачин і висновок, що констатують перебіг певних подій:

Щороку у цей день до старого заїздив із привітаннями хтось із колишніх його вихованців. Останній раз було небагато, щось із чотири чоловіка, бурхливе життя розкидало людей по всіх усюдах, а будівництво навантажило роботою, що за нею не завжди пригадаєш про ювілей старого вчителя, що спізнився вмерти...

Думка, що він спізнився вмерти, припадає до смаку старому. Він усміхається з неї в бороду свою і каже вголос:

— Спізнився!

Та спізнився він не набагато. Тільки десять років, як кинув він педагогічну працю, і заходами своїх колишніх вихованців дістав пенсію у збільшеному розмірі... Таки не забули його, старого, хлоп'ята, що він і не мріяв ніколи бачити їх членами уряду, видатними політичними діячами (О.Слісаренко).

У наведеному уривку синсемантичними компонентами виступають слова останній раз (4 р.), він, їх, які разом з лексичним повтором що спізнився вмерти (2 р.), спізнився (2 р.) забезпечують цілісність тексту. Текстова організація на лексичному рівні специфічна, що особливо є помітним у функціональному статусі синсемантичної лексики. Займаючи в загальному словниковому фонді до одного відсотка слів, синсемантична лексика покриває майже половину всіх слововживань тексту. До таких частотних лексем належать займенники, прийменники, сполучники, частки тощо.

Так, широким діапазоном текстоутворення характеризуються синсемантичні сполучники. Найчастотнішим з-поміж усіх сполучних засобів виступає сполучник сурядності і, актуалізація якого в художньому тексті досягається завдяки повтору. Полісиндентон (повтор сполучного засобу) створює враження збільшення кількості подій, ущільнення їх перебігу: Всі жіночі кривди витягали наверх: і як він вдовами опікувався, і як дівчат з ума зводив, і як кари замочення конопель накладав, що де й коли зробив, – все тепер пригадували собі (Б.Лепкий).

У створенні додаткового змісту тексту активну участь беруть окремі прийменники, прислівники. При їх концентрації виникає враження динамізму перебігу подій. Напрям, спосіб, темп переміщення відтворюються не через назву відповідного об'єкта або певної дії, а через зосередження і нагромадження названих синсемантичних слів:

Пісні ...пісні... Без краю... Без кінця...

Пісні без слів... без звуків. Але туга,

Як хмара, лине по чолу співця;

Навколо мла, навколо мла, наруга,

І день, як ніч, без місяця і зір... (В.Чумак)

Прийменник без і прислівник навколо створюють динаміку зімни якостей, перебігу подій і виступають текстотвірними одиницями.

Цілісність тексту пізнається через дві його взаємопов'язані категорії – категорії членованості і категорію зв'язності. Кожен компонент тексту характеризується відносною смисловою завершеністю. Саме в цьому виявляється окремішність кожної частини, оскільки в кожній з них реалізується той чи інший компонент загальної ідеї. І водночас кожен такий компонент посідає своє місце в розкритті загальної ідеї тексту, розвиваючи її складники. Категорія зв'язності виявляється і на формальному, і на смисловому рівнях. Так, наприклад, 10-ий розділ „Двоє в пітьмі" роману О. Слісаренка „Чорний ангел" закінчується: Людину охоплює містичний жах, і вона виходить з укриття. Звуки її обережних кроків тихнуть у темряві..., 11-ий розділ „Чого хочуть велетні" розпочинається зі з'ясування значущості обережних кроків у темряві.

В україністиці про текст, його категорії завжди говорилося дотично, хоча сама стилістика внутрішньотекстових засобів не була обділена увагою (Є.Тимченко, І.Чередниченко, С.Дорошенко, С.Ярмоленко). У вузівських та шкільних підручниках відповідні розділи почали з'являтися на зламі 70-80-х рр. Один з найавторитетніших підручників із синтаксису І. Р.Вихованця не містить такого розділу.

Для чіткого окреслення статусу тексту в синтаксичному ладі мови і місця в ієрархії синтаксичних одиниць необхідно охарактеризувати і простежити його функціональні ознаки, що наближають і / або віддаляють його від інших синтаксичних одиниць.

З-поміж синтаксичних одиниць текст найбільшою мірою наближений до речення.

Основна ознака речення як синтаксичної одиниці – предикативність.	1. Основна ознака тексту – смислова і структурна цілісність.
Основні граматичні категорії речення: предикативність, модальність, темпоральність.	2. Загальнотекстові категорії: предикативність, континуумність (нерозчленованість і безперервність у просторово-часовому вимірі), проспекція, ретроспекція, інформативність.
3. Мінімальний вияв для речення певний контекст або текст.	3. Текст постає самодостатнім для власного розуміння.
4. За семантикою речення може бути зрозумілим або незрозумілим (якщо в реченнєвій структурі наявні синтаксичні елементи, зміст яких розкривається завдяки іншим реченням.	4. Текст є завжди семантично завершеним і вичерпно зрозумілим, в іншому разі він втрачає свою комунікативну достатність і цінність.

Текст постає цілісним утворенням, підтвердженням чого є широка гама синтаксичних зв'язків та відповідних засобів їх реалізації. Внутрішньореченнєві синтаксичні зв'язки в тексті виявляються тільки через його компоненти і на специфіку міжреченнєвих зв'язків суттєво не впливають.

Текст є системним, і ця системність постає в 2-х виявах: 1) текст є результатом інтеграції всіх мовних засобів, унаслідок чого витворюється нова значущість, яка характеризується вже власними структурувальними, семантичними ознаками; 2) текст виступає елементом мовної системи і є одним з її компонентів.

2. Текст витворюється завдяки посиленій активізації смислових відношень між реченням і формуванню системи спеціалізованих засобів їх об'єднання. У сучасному синтаксисі наявні яскраво помітні тенденції корелятивності / некорелятивності синтаксичних внутрішньотекстових міжреченнєвих зв'язків і смислових відношень між останніми.

За твердженням М.С.Поспєлова, „основним засобом встановлення внутрішнього зв'язку між самостійними реченнями є вираження того чи іншого часового співвідношення між присудками об'єднуваних речень. Як зовнішній, додатковий засіб вираження синтаксичного зв'язку між самостійними реченнями вживаються анафоричні елементи".

Чітка диференціація засобів зовнішнього і внутрішнього міжреченнєвого внутрішньотекстового зв'язку спрямована на окреслення закономірностей витворення єдиного часово-просторового текстового тла, видова ж семантика актуалізує просторові компоненти, що є складником загальнотекстової категорії континууму. Співвідношення видо-часових форм дієслів-присудків реченнєвих утворень є ґрунтом, на якому формується смислове ціле тексту.

2а. До найелементарніших міжреченнєвих внутрішньотекстових синтаксичних зв'язків належить ланцюговий, суть якого полягає у лінійній послідовності поєднуваних компонентів, унаслідок чого створюється комулютивна семантика єдності (зміст одного речення входить складником до смислового тла іншого: 1-е речення до 2-го і т. д.).

До спеціалізованих засобів реалізації цього зв'язку належить:

1. використання вказівно-замінювальних (компенсувальних) слів субстанційної, ад'єктивної, адвербіальної семантики типу він, цей, такий; 2) повтор елементів попереднього речення; 3) уживання родо-видових понять; 4) використання синонімів.

У межах тексту засоби реалізації ланцюгового зв'язку не постають відокремленими й ізольованими один від одного, вони утворюють цілісну струнку систему, завдяки чому не впадає в око одноманітність вияву ланцюгового зв'язку. Наприклад: У місті завершено закладення на зимове зберігання сільськогосподарської продукції врожаю нинішнього року. Про це повідомив редакцію „Хрещатика" генеральний директор акціонерного товариства „Київський оптовий ринок". У сховище районних плодобаз закладено 7333 тонни картоплі, 5582 тонни капусти, понад 4 тисячі тонн

коренеплодів. Уся городина добірна, її заготовлено переважно з приватних садиб [...] Овочі (а їх заготовлено більше) і фрукти надходитимуть протягом зими до магазинів міста.

• Родо-видові зв'язки: сільськогосподарська продукція (1) картопля, капуста, коренеплоди (2) городина (3) овочі і фрукти (4);

• уживання вказівно-замінювальних слів: городина її;

• інформація першого речення про це (2);

• синонімія: городина (3) овочі (4).

Як бачимо, ланцюговий зв'язок базується на закономірностях поєднання речень, розташованих одне за одним, тобто витворюється своєрідна спадкоємність смислового тла. Остання виявляється в тому, що кожне наступне речення ускладнюється смисловою ємністю попереднього. Однак ланцюговий зв'язок може утворювати цілісні промені або їх пучки, які пронизують ряд речень (не обов'язково таких, що перебувають у контакті і знаходяться в лінійній послідовності), при цьому такі речення пов'язані між собою безпосередньо (синонімія, родо-видові зв'язки тощо). Наприклад: 28 серпня розпочався форум україністів у Харкові. На конгресі планується прослухати близько 900 доповідей, провести ряд круглих столів. Метою зібрання є опрацювання подальших напрямків роботи, встановлення відповідних пріоритетів.

1 речення 3 речення

2 речення

Паралельний зв'язок полягає в однаковому формальному вираженні функціонально співвідносних членів речення. Розмежовують сильний і слабкий паралельні міжреченнєві зв'язки. До сильного паралельного зв'язку належить такий, при якому взаємодія функціонально співвіднесених членів поєднуваних речень посилюється повтором акцентованих компонентів і вони здебільшого виносяться або в абсолютний початок, або в абсолютний кінець речень: Великим, може, на міру Олександра і Цезаря полководцем був Святослав Завойовник, але, не менш певно, надто слабим був політиком зі своїм наївно-лицарським „Іду на ви Великої душі і орлиного ока був гетьман Дорошенко ,, Сонцем Руїни" названий, але палке українське серце згубило і його, і батьківщину, бо зрада жінки те серг^е зламала в час вирішального бою. Великим політиком був Мазепа, певно таким великим, що розум політика заморозив в нім серце войовника... (Є.Маланюк).

Посилення паралелізму функціонально співвіднесених членів речення зумовлює також наявність у структурі речень носіїв семантики переліку, наприклад, з одного боку, з іншого боку; по-перше, по-друге.

Загалом паралельний зв'язок ґрунтується на співвідношенні видо-часових форм дієслів-присудків, що уможливлює розгляд останніх як внутрішніх чинників міжреченнєвої взаємодії, нічим іншим не підкріпленої; за такої умови реалізується слабка форма паралельного зв'язку. Подібна взаємодія здебільшого посилюється смисловим співвідношенням поєднуваних речень: Різнобарвним і гострим кавказьким коктейлем по-різному причащалося не одне покоління російських літераторів. Кавказька тема породила в російській словесності не одну, а кілька окремих традицій, одні з яких з часом вичерпувалися, а інші — розросталися. В історичній перспективі найпродуктивнішою виявилася традиція „позачасової „ очищеної" від політичних нашарувань рецепцій Кавказу, традиція лірико- філософських рефлексій співвідносність форм дієслів-присудків + смислова єдність трьох поєднаних у ССЦ речень.

Наступним різновидом зв'язку, за О. П. Загнітком, є інтегративно-комулятивний. Об'єднання речень у текст може поставати наслідком їх комулятивної інтегрованості (комулятивність означає виникнення структурної цілісності одиниць, яка забезпечується їх поєднанням за допомогою певних синтаксичних засобів; інтегрованість означає, що постпозитивні/е речення включені / е в зміст попереднього, результатом чого є смислова єдність). Такий зв'язок реалізується: 1) сполучниками та аналітичними сполученнями, що функціонально можуть бути прирівняні до сполучників (а все ж таки, та вже аж ніяк); 2) спеціальними реченнями: питальними, філософсько-сентенційними та ін. Наприклад: 1) З перспективи геть пізнішого часу вся авантюра виглядає поганим водевілем. Але в радянських тодішніх обставинах таких водевілів було багато. Але мільйони дійових осіб, мобілізовані й наймані... усі в машкарах з поміняними прізвищами, усі під щоденною загрозою, все облуда...; 2) Престиж Інституту мовознавства і його органу сьогодні стоїть на нулі або нижче нуля. Чи можна поліпшити становище? Певно, що так.

Речення, пов'язані коаліційно-імпліцитним зв'язком, об'єднується в ССЦ завдяки розвитку певної теми. При цьому самі формальні засоби зв'язку імпліковані, хоча їх легко в разі необхідності відновити. Коаліційність означає об'єднання речень на основі розкриття певної теми, що постає тим об'єднавчим началом, навколо якого розгортається сама розповідь (на цих засадах побудована більшість анекдотів, у яких те чи інше вульгарне слово не називається (не експлікується), хоча для співрозмовників його семантика чітко окреслена). При коаліційно-імпліцитному зв'язку саме слово-тема (слово-образ, слово-стимул, слово-мотив), імплікуючись, вивільняє місце, яке має бути заповнене ним самим. У силу цього воно випромінює свій потенціал поза самого себе.

Міжреченнєві синтаксичні зв'язки постають засобами організації ССЦ як одного з елементів текстової структури (за Солгаником, ССЦ становить другий ярус після речення (перший ярус) ієрархічної будови тексту, третій рівень становлять особливості розгортання теми: одне або декілька ССЦ, об'єднаних розвитком теми, четвертий ярус – розділи твору (він не завжди реалізується за відсутністю останніх), п'ятий ярус – частини і шостий ярус – завершений твір, який являє собою функціонально, семантично і структурно завершений текст.

Застосування абзацу в тексті характеризується стилістично- композиційним навантаженням. За допомогою абзацу виділяються найважливіші моменти в композиції. Абзаци можуть інколи збігатися з надфразною єдністю. Такі абзаци є стилістично нейтральними. Об'єднання кількох надфразних єдностей в одному абзаці виконує певну стилістичну функцію, зокрема посилює смислову поєднаність надфразних єдностей і спрямоване на відтворення цілісної картини в її випуклості й просторово- часовій співвіднесеності.

26. У тексті між реченнями постають смислові відношення, засобом організації яких виступають синтаксичні зв'язки. Поширеними виступають інформаційні смислові відношення, суть яких полягає в розширенні ємності слів опорного речення. Такий тип відношень корелює з ланцюговим.

Пояснювально-мотивувальні між реченнєві відношення характеризуються супровідним смисловим відтінком постопорних речень. Здебільшого такі відношення корелюють з інтегративно-комулятивним, коаліційно-імпліцитним зв'язком.

При аргументаційних та коментувальних смислових відношеннях постопорне речення є аргументом попереднього або ж коментує наведені в ньому факти тощо. Аргументаційні відношення співвідносяться з інтегративно-комулятивним зв'язком, що має місце при вживанні тих чи інших засобів актуалізації протиставлення. Коментувальним відношенням притаманний широкий діапазон смислових відтінків, зокрема розширення ємно-інформаційного тла препозитивної реченнєвої структури (у постпозитивному реченні часто вживані займенники це, те).

Суть концептуально-парадигматичних відношень полягає в тому, що одне з речень, постаючи опорним, утримує на собі весь спектр доцентрових внутрішньотекстових зв'язків: таке речення може виступати заголовком або міститися в будь-якій частині тексту. Воно, власне, і становить концепт усього тексту, що уточнюється, поглиблюється, розвивається в подальшому (Наприклад, „Быть или не быть ").

Асоціативно-образні відношення передбачають розгортання текстового тла на основі асоціацій, уявлень. В основі таких відношень можуть бути асоціативно-цільові слова, слова-образи, слова-символи, слова-теми тощо (пор. структурування народної пісні на основі слова-образу калини). Асоціативно-образні смислові міжреченнєві відношення корелюють з коаліційно-імпліцитним зв'язком, хоча тільки ним не обмежуються.

3. Членування тексту співвідноситься з функцією загального композиційного плану тексту, характер цього членування залежить від багатьох чинників, з-поміж яких не останню роль відіграє розмір частин і змістовно-фактуальна інформація, а також прагматична установка автора тексту.

Ємно-прагматичне членування, наприклад роман (ціле) частина

розділ відбивка (пропуск кількох рядків) абзац надфразна єдність

Контекстно-варіантне членування, при дотриманні якого виділяються такі форми мовленнєвого акту:

1) мова автора: а) повідомлення; б) описи; в) роздуми автора; 2) чужа мова: а) діалог; б) цитація; в) невласне пряма мова.

Обидва різновиди членування взаємозумовлені й імпліцитно розкривають змістовно-концептуальну інформацію.

4. Цілий завершений текст значного об'єму ніколи не являє собою монолітного утворення, він є комунікативно гетерогенним феноменом.

Існує кілька різновидів комунікативної гетерогенності. Вони виявляються в тому, що різні компоненти можуть включатися в повідомлення різними відправниками (не лише самим автором тексту). Компоненти тексту можуть бути або комунікативно первинними, або вторинними (якщо передають інше повідомлення, яке існувало раніше). Складові частини тексту можуть функціонувати з різними прагматичними цілями (передача інформації або оптимізація цього процесу).

Структурно-цільова гетерогенність виявляється в неоднакових прагматичних настановах, що їх виконують різні частини тексту в загальному комунікативному завданні. Одна з частин обов'язково орієнтована на передачу повідомлення як такого. Інша може бути спрямована на забезпечення оптимальних умов для найефективнішого передавання і сприйняття цього повідомлення. За наявності такої комунікативної гетерогенності відповідне повідомлення розшаровується на два нерівноправні складники: основний текст і допоміжні текстові компоненти, такі як передмова, післямова, зміст, анотація, резюме, таблиця, схема, примітки, епіграф, присвята, бібліографічні посилання та бібліографічний список, додаток. Конгломерати цих текстових утворень розглядаємо як допоміжний текст. Сукупність основного та допоміжного текстів є утворенням вищого порядку – мегатекстом.

У допоміжному тексті кожне з дискретних вербальних утворень смисловими й формальними зв'язками набагато тісніше пов'язане з основним текстом, ніж одне з одним. Таким чином, у межах мегатексту як єдиного цілого спостерігається перевага вертикальних зв'язків (між основними та допоміжними компонентами) над горизонтальними (між окремими компонентами допоміжного тексту).

Допоміжні текстові утворення можуть перебувати щодо основного тексту в препозиції (передмова, анотація, присвята, епіграф, зміст), інтерпозиції (внутрішні текстові відсилання та бібліографічні посилання), постпозиції (післямова, виноски, зміст, резюме, додаток, бібліографічний список) або ж у паралельній позиції (посторінкові виноски).

Анотація, резюме, передмова, післямова будуються згідно з правилами цілого завершеного повідомлення і в окремих випадках можуть комунікативно існувати досить самостійно щодо основного тексту. Дещо по-іншому, але також самостійно можуть сприйматися читачем зміст та бібліографічний список, що супроводжують той чи інший текст. За наявності тематичних заголовків зміст - це гранична концентрація найважливіших семантичних вузлів основного повідомлення. Крім того, зміст є допоміжним довідковим повідомленням, що полегшує перше знайомство з текстом та подальшу орієнтацію в його композиційно-архітектонічній будові. Бібліографічний список дає можливість читачеві ознайомитися з культурно-професійним базисом, на якому ґрунтується основне повідомлення. Такий список є відбиттям частини авторського тезауруса.

Комунікативна негомогенність повідомлення може виявлятися через адресантну належність складових частин мегатексту. Ці частини протиставляються одна одній за ознакою авторськи адресантної і не-авторськи адресантної належності.

Авторськи адресантне повідомлення – це та частина мегатексту, що була включена в комунікативну одиницю основним автором. Таке повідомлення може бути написане ним самим або запозичене в іншого автора у вигляді епіграфа чи цитати. Головним у дефініції авторськи адресантного тексту є наявність комунікативної волі виключно основного автора, що існувало до появи вказаного повідомлення в мегатексті. Авторськи адресантним може бути як основне, так і допоміжне повідомлення.

Не-авторськи адресантний текст – це допоміжне повідомлення, що було додане до основного тексту поза комунікативним наміром автора останнього. Такі текстові утворення мають вигляд коментарів, передмов чи післямов, анотації, додатків типу глосаріїв. їх автором звичайно буває редактор, перекладач, фахівець у тій сфері знань, якій присвячений основний текст. Коментар націлений на закриття „білих плям" у кругозорі читача. Тому тезаурус адресата, яким його вважає автор, виявляється ширшим порівняно з тезаурусом адресата, до якого звернений коментар, а також мегатекст у цілому.

Ще один різновид комунікативної гетерогенності стосується комунікативної первинності чи вторинності повідомлення. Кожне повідомлення є відображенням певного набору референтів, що підлягають: а) осмисленню крізь сітку денотатів; б) вербальному кодуванню згідно з певним мовно-комунікативним нормативом.

Комунікативно первинним є повідомлення, чий референтний простір не має референтів текстового характеру, які підлягають вторинному перекодуванню. Повідомлення, що вже первісно функціонувало як комунікативний феномен, залучається до нового повідомлення, надаючи цьому останньому статусу комунікативної вторинності. Найяскравішим прикладом комунікативної вторинності є цитування або самоцитування, а також відображення усного чи писемного мовлення персонажів художнього твору.

Зростання комунікативної глибини повідомлення (за рахунок комунікативної вторинності) може бути не тільки одноступеневим, а дво- і навіть триступеневим. Наприклад, у літературному творі цитується лист (перший ступінь комунікативного поглиблення), який у свою чергу включає чиюсь цитату (другий ступінь поглиблення) і т. ін.

Існують комунікативно гомогенні тексти: суто первинні (без будь-якого текстового утворення серед їх референтів) або суто вторинні (реферати, референтний простір яких однаковий з певним вихідним текстом). Проте значна більшість текстів є комунікативно гетерогенними щодо первинності / вторинності їх складових частин (тексти з цитатами, епіграфом, мовою персонажів тощо).

Отже, комунікативна гетерогенність цілого завершеного тексту може мати різний характер і виявлятися в різних текстових компонентах-носіях тієї чи іншої гетерогенності. Висунута ідея комунікативної гетерогенності поглиблює пізнання вербальної комунікації.

5. Текст або надфразна єдність (мікротекст) у сучасній лінгвістиці тексту розуміється як синтаксична одиниця вищого порядку. Така одиниця інтерпретується як структурно організований закритий ланцюжок речень, що являє собою смислову й комунікативну єдність, яка формує цілісний мовленнєвий витвір (макротекст).

Надфразну єдність визначають як послідовність двох і більше тісно зв'язаних за смислом речень, об'єднаних єдиною комунікативною інтенцією в смисловий блок.

Надфразні єдності можна вивчати з позицій „вихідного" синтаксису (від речення до фрагментів тексту) і „спадного" (від цілого тексту до його фрагментів). Такі два підходи доповнюють один одного. Наприклад, для формального опису відношень між реченням і надфразною єдністю більш прийнятною видається концепція висхідного синтаксису. Для визначення актуального членування речення важливими є обидві концепції.

Речення в межах надфразної єдності – не рівноцінні ланки єдиного ланцюжка. Речення, що відзначаються відносною самостійністю і несуть у собі найважливішу інформацію монотематичної групи, називаються автосемантичними, інші допомагають уточнити, поглибити, конкретизувати його зміст. Як правило, монотематичне речення знаходиться на початку. Між сусідніми реченнями спостерігаються ті ж смислові відношення, що й між частинами складних речень, наприклад: Дратували прямі кути⁽¹⁾. Така собі ідіотська прямолінійність, коли відчуваєш себе прямокутним тупаком, який лежить на прямокутному ліжку, серед прямокутних меблів, у прямокутній кімнаті прямокутного будинку, що стоїть на прямій вулиці, яка пролягає між прямокутними будинками, в яких розташовані прямокутні кімнати з прямокутними меблями⁽²⁾... Серед цієї прямокутності лежиш і відчуваєш, що в голові в тебе всього три звивини, та й ті паралельні⁽³⁾ (Ю.Олійник). Друге речення доповнює зміст першого, обґрунтовує висловлену в ньому думку, третє – вказує на причину названого стану.

Складне синтаксичне ціле не має формальних показників, які б вказували на його межі в тексті. Тому виникає проблема розмежування абзацу й надфразної єдності.

Повний збіг абзаців і надфразних єдностей характеризує тексти неемоційних, суто інформативних стилів.

На прикладах, у яких надфразній єдності відповідає абзац, доцільно роз'яснювати структуру тексту, зокрема учням у школі.

Абзац – це пунктуаційний знак, притаманний лише писемному мовленню і при цьому не є еквівалентом усної надфразної єдності. Абзац характеризується суб'єктивною прагматикою, зумовленою волею й експресивною інтенцією того, хто пише, і не завжди являє собою логічну єдність, не обов'язково сигналізує про новий суттєвий стан чи поворот у розвитку дії (хоча нерідко це буває саме так).

Абзац - це насамперед установка на увагу читача, один із прийомів акцентного виділення. Поділ на абзаци може залежати також від темпераменту й творчої індивідуальності автора тексту. Наприклад:

Єдине, що ми знаємо безсумнівно, це те, що ми таки існуємо.

Існуємо на Землі.

І Земля кругла і крутиться.

І ми з неї не падаємо.

І над головами у нас велика розпечена зірка – Сонце; коли воно світить – то день, а коли ні – то ніч.

І що довкола Землі – космос, планети та астероїди, себто – Всесвіт.

І що Всесвіт – розширюється (а СG-3031 – віддаляється).

І все – відносно.

І бога – нема.

І Ейнштейн носив вуса.

І – двічі по два... Хоча в цьому вже сумніваються (Ю.Олійник).

В абзаці реалізуються дві протидіючі сили: з одного боку, відбивати розвиток дії, з іншого – виражати ставлення автора до особливо важливого змісту, тобто нерідко прагматичні установки тексту й установки автора не співпадають, відповідно не співпадають межі надфразної єдності й абзацу.

6. Текст – певна з функціонально-смислового погляду упорядкована група речень або їх аналогів, які завдяки семантичним і функціональним взаємовідношенням елементів являють собою завершальну смислову єдність. З комунікативної точки зору текст слід розуміти як послідовність мовленнєвих дій, організація якої підпорядкована загальним закономірностям людської діяльності. Не лише послідовність у цілому, але й кожна окрема мовленнєва дія передбачає наявність мотивуючого фактора. З огляду на сказане, найважливішою структурною ознакою тексту є мотиваційні відношення між його фрагментами. При вивченні ролі мотиваційних відношень в організації як семантико-структурних одиниць тексту, так і його макроструктури важливого значення набуває проблема їх формально-мовного маркування.

Основною категорією, що підтримує всю конструкцію тексту, є категорія семантики.

Зв'язок між реченнями, надфразними єдностями, главами та іншими частинами тексту, який організовує його змістову і структурну єдність, називають міжфразним. Він може полягати як у виявленні логічних відношень між елементами тексту, так і в послідовному розгортанні змісту, у збереженні предметно-понятійної основи висловлення. Міжфразні зв'язки бувають контактні й дистантні.

Порівнюючи зв'язки між реченнями в надфразних єдностях і між надфразними єдностями, можна помітити, що в межах надфразної єдності зв'язок тісніший, ніж між сусідніми реченнями, які належать до різних надфразних єдностей. Саме послаблення зв'язків і допомагає встановити, де закінчується одна монотематична група і починається друга. Наприклад: Хата не втече. Стріха не завалиться, одвірки в гості не подадуться, ґанок не вчамріє од спеки, а комин димом не захлинеться, бо в печі не палять. І, звісно, ніхто не вкраде дверей.

Стій, хато, а ви, вікна, добре придивляйтесь, хто проходитиме мимо та хто на подвір'я заглядатиме (Є.Гуцало).

Текстові зв'язки, особливо дистантні, характеризуються і своєю спрямованістю, зорієнтованістю на попередні й наступні частини висловлювання. У великих за розміром і складних за будовою текстах такі орієнтири – необхідні передумови сприйняття адресатом повного обсягу зосередженої в тексті інформації. За сферою застосування мовні засоби міжфразного зв'язку поділяються на дві групи: 1) засоби зв'язку, що застосовуються і для з'єднання частин складного речення, і для міжфразного зв'язку; до них належать сполучники, частки, займенники та інші засоби еквівалентної заміни слів, співвідносність видо-часових форм дієслова, деякі вставні слова, неповні речення, порядок розташування компонентів; 2) власне міжфразні засоби зв'язку; до них належать лексичний повтор, члени речення й частини складного речення, що стосуються і наступних синтаксичних одиниць, та окремі типи простого речення, зокрема неповні, питальні речення.

За функцією в тексті засоби міжфразного зв'язку також поділяються на два різновиди: 1) ті, що забезпечують семантичну єдність тексту (лексичний повтор, різноманітні засоби повторної номінації, відповідність дієслівних форм, риторичні питальні речення, називні речення, сукупність слів певної семантичної групи, члени речення і предикативні частини, зміст яких поширюється і на наступне речення, сукупність певного виду обставин); 2) ті, що передають лише логічні відношення між частинами тексту (сполучники, частки, вставні слова).