1. Основи організації місцевих фінансів суб'єктів Російської федерації

Починаючи з 2000 р. фінансова допомога суб'єктам Російської федерації відповідно до урядової Концепції розподіляється через три фонди:

- Фонд фінансової підтримки (поточна допомога);

- Фонд регіонального розвитку (інвестиції й вирівнювання забезпеченості об'єктами інфраструктури);

- Фонд розвитку регіональних фінансів (підтримка бюджетних реформ на місцях).

В 1995 році в Російській федерації на місцевому рівні відбулися серйозні зміни, які обумовлені прийняттям Федерального закону «Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації» від 28.08.1995 року № 154-ФЗ. Закон визначає роль місцевого самоврядування в здійсненні народовладдя: його правові, економічні й фінансові основи. Зазначений акт увів у російське законодавство поняття «муніципальне утворення». Кожне муніципальне утворення має власний бюджет і право на одержання в процесі здійснення бюджетного регулювання коштів з федерального бюджету й коштів з бюджету суб'єкта Російської Федерації.

По-перше, в зарубіжних країнах, включаючи і Російську Федерацію, на відміну від України до 1996 р., майно комунальної (муніципальної) власності не зараховується до складу державної власності і є самостійною формою власності — власністю територіальних колективів.

По-друге, в зарубіжних країнах суб'єктом права комунальної (муніципальної) власності є не адміністративно-територіальна одиниця, а територіальний колектив як носій місцевого самоврядування і, відповідно, там немає різновидів комунальної власності. На відміну від України, де було запроваджено обласну, районну, міську, районну в містах, сільську та селищну різновиди комунальної власності, в зарубіжних країнах право комунальної (муніципальної) власності реалізується лише на рівні первинної (низової) адміністративно-територіальної одиниці, що утворюється на базі територіального колективу як суб'єкта місцевого самоврядування.

2. Досвід взаємодії держави й територіальних утворень на прикладі Франції.

Розглядаючи досвід взаємодії держави й територіальний утворень Франції слід зазначити, що Франція має велику кількість служб на місцях, які, головним чином, перебувають у регіонах і департаментах. Однієї з найбільш важливих серед них є префектура.

Ці державні служби перебувають у відомстві міністерства й підкоряються префектові (регіону або департаменту).

Однак є виключення із цього положення. Так, децентралізовані служби Міністерства юстиції підпорядковується Генеральному прокуророві; фінансові служби перебувають у віданні Головного скарбника департаменту; служби й установи утворення - Управлінню навчального округу (Ректорату); і, нарешті, армія.

Ці служби, знаходяться в розпорядження адміністративно-територіальних утворень, допомагають місцевій владі виконувати функції в рамках своєї компетенції.

Деякі державні служби, такі як жандармерія й Департаментські управління міністерства інфраструктури, мають значну територіальну присутність (у середньому на кожний департамент доводиться тринадцять офісів, що належать цим управлінням). Це дозволяє забезпечити постійний контакт навіть із маленькими комунами.

У компетенцію департаментів входять два основних питання - будівництво й управління департаментськими дорогами. Однак закон про децентралізацію додав ще й повноваження по здійсненню соціальних заходів, розрахованих на населення з мінімальним рівнем доходу, а також з дозволу житлових проблем найбільш нужденних верств населення.

Володіючи, крім іншого, повноваженнями в питаннях благоустрою сільських районів, департаменти розвивають політикові надання субсидій при реалізації інфраструктури сільських комун. До того ж у ведення департаментів входить організація поза межами міського периметра між городнього транспорту (за винятком регіону Іль-де-Франс). Вони займаються будівництвом і питаннями технічного обслуговування будинків коледжів. Нарешті, у компетенцію департаментів входить захист і благоустрій природних зон, що вимагають особливих охоронних заходів.

Поява великої кількості служб, що перебувають у веденні місцевих органів влади, стало результатом політики децентралізації. Таке збільшення числа децентралізованих служб, зокрема, пов'язане з повною або частковою передачею деяких з них місцевим органам влади.

Договори про передачу або розподіл повноважень і відповідальності були укладені між префектами й главами Департаментських або Регіональних рад. Такі департаментські й регіональні служби розташовані в основному в головному місті департаменту або регіону.

Для проведення своєї політики й управління державними службами держава й місцеві органи влади можуть створювати деякі юридичні структури.

Серед всіх адміністративно-територіальних одиниць найбільшою популярністю у французів користується саме комуна, що володіє більшою кількістю повноважень і обов'язків.

Комуни управляються Муніципальною радою, що вибирається кожні шість років загальним голосуванням, і мером, що, у свою чергу, обирається радою. У ряді випадків мер, як посадова особа, виконує деякі функції від імені держави. Наприклад, це стосується таких випадків, як одруження, ведення справ служби актів громадянського стану, видачі деяких дозволів і т.д.

Розподіл повноважень між іншими адміністративно-територіальними утвореннями (департаментом, регіоном і державою) встановлюється відповідно до принципу спеціалізації:

• комунальні дороги відповідають потребам місцевого населення;

• дороги, що перебувають у веденні департаментів, а також національні дороги відіграють роль шляхів сполучення державних масштабів;

• комуна будує й стежить за технічним станом будинків дитячих садків (для дітей від 3 до 6 років) і початкових шкіл (від 6 до 10 років), департамент - коледжів (від 10 до 14 років), регіон - ліцеїв (від 14 до 18 років) і спеціалізованих установ;

• держава - за будинками вищих навчальних закладів і т.д.

Ряд інших повноважень здійснюють спільно: наприклад, інформування населення про небезпеку виникнення природних і технологічних катастроф входить у компетенцію як комуни, так і держави.

На відміну від комун і департаментів, які були створені в епоху Революції, регіони являють собою досить сучасні адміністративно-територіальні утворення. Засновані в 1972 році тільки після прийняття в 1982 році закону про децентралізацію вони перетворилися в дійсні адміністративно-територіальні одиниці.

У веденні регіонів перебувають такі сфери, як благоустрій території, міждепартаментський транспорт, економічні питання, а також питання професійної підготовки кадрів. За винятком проблем, зв'язаних з будівництвом і забезпеченням технічного стану будинків ліцеїв і спеціалізованих освітніх установ, регіони прямо не беруть участь у питаннях міського господарства.

З ініціативи інших територіальних утворень вони можуть фінансувати проведення заходів в області організації необхідних умов життя й діяльності, створення соціального житла, у питаннях економічного, культурного розвитку, у проведенні наукових досліджень.

Основну частину своїх фінансових ресурсів регіони, департаменти й комуни одержують за рахунок загальних місцевих податків. Кожна адміністративно-територіальна одиниця приймає свою дисконтну ставку, однак основні принципи й механізми стягнення податку залишаються в компетенції держави.

Держава надає комунам і їхнім об'єднанням деяка кількість дотацій. Вони надається як комунам з обмеженими фінансовими коштами, але зі значним парком соціального житла, так і для сільських комун з невеликими ресурсами, наприклад, для "центральних селищ".

Процес передачі повноважень місцевим органам влади відповідає двом основним завданням - ефективності в питаннях управління й забезпеченню демократичної законності. От чому в основу цього процесу лягло бажання наблизити громадян до центрів прийняття рішень і здійснення контролю.

Дотепер у Франції система розподілу й здійснення повноважень між адміністративно-територіальними утвореннями різних рівнів є предметом постійних і серйозних дебатів: зокрема, з питань можливого перерозподілу повноважень і ресурсів між різними адміністративно-територіальними утвореннями, при цьому ґрунтуючись на таких принципах, як відсутність підпорядкування одного з них іншому, існування трьох рівнів таких утворень, а також на необхідності розвитку нових рівнів ухвалення рішення й подання політичної влади.