Захист прав громадян: рівність чи свобода вибору?

Дві групи країн по-різному вирішують дилему захисту прав своїх громадян та територіальних відмінностей з точки зору обсягу надання громадських послуг.

У країнах першої групи права громадян розуміють, перш за все, як права на захист від втручання держави у приватне та суспільне життя. Свобода місцевих громад обирати, які послуги і в якому обсязі вони бажають мати, вважається більш важливою, ніж бажання забезпечити всім громадянам однаковий набір соціальних вигод.

Яскравим прикладом реалізації таких прав є організація шкільної освіти у США. У цій країні окрім звичних для нас органів місцевого самоврядування загальної компетенції існують органи соціальної компетенції – шкільні ради. Шкільні округи, яких у США біля 15 тисяч, не залежать від графств та муніципалітетів. Шкільні радт розробляють основи освітньої політики у своєму окрузі, затверджують бюджет округу, розпоряджаються субсидіями від федерального уряду і уряду штату на освіту, наймають на роботу викладачів та визначають їхню. Оплату праці. У результат територіальні відмінності у системі шкільної освіти досить суттєві.

Інший приклад, ще яскравіший. Швеція на відміну від США відома як еталон соціальної держави. Логічно було б припустити, що у сфері соціальних послуг цієї країни повинна панувати уніфікація і комуни повинні надавати громадянам однаковий обсяг послуг. Однак це не так. Коли у рігсдагі обговорювався закон про соціальні виплати, комісія з соціальних проблем, щоб захистити право окремої людини „на прийнятний життєвий рівень”, запропонувала визначити розмір виплати, яку мають виплачувати органи місцевого самоврядування. Ця пропозиція була відхилена з посиланням на автономію комунального самоврядування. Не дивлячись на прихильність до ідей соціальної рівності, шведи вважають, що уніфікація надання соціальних благ – завдання держави загального благополуччя, а не місцевого самоврядування.

У країнах другої групи необхідність державного контролю базується, зокрема, на тому, що багато функцій, які здійснює місцеве самоврядування, носять по суті загальнодержавний характер. У зв’язку з цим слід дотримуватися хоча б якихось соціальних стандартів їх реалізації „контроль центральних влад на місцевим управлінням повинен вітатися у тому випадку, коли він сприяє забезпеченню ефективності місцевого управління, стандартизації послуг, які надають місцеві влади, захищає громадян від зловживань владою з боку місцевих органів, сприяє реалізації національного політичного курсу у сфері фінансів, економіки, загального планування”. Наприклад, у Німеччині завданням місцевого самоврядування є забезпечення кожної дитини місцем у дошкільній установі, у Франції комуни повинні 1 відсоток своїх інвестиційних витрат направляти на розміщення витворів мистецтва у муніципальних будівлях.

Фіскальна економія чи фінансове вирівнювання?

У країнах першої групи пріоритет віддано фіскальній автономії, причому у доходах місцевих бюджетів домінують місцеві податки. Самостійність шведських комун та ландстингів спирається перед усе на власну податкову базу. У 1998 році в Канаді доходи з власних джерел (на нерухомість, плата за надання послуг тощо) в муніципальних бюджетах у середньому складали 71 відсоток, у США – 67. У багатьох американських штатах ставки податків на утримання шкіл (перш за все податку на нерухомість) визначається на референдумі, тобто навіть не органами місцевого самоврядування, а населенням. У країнах другої групи більше уваги надається фінансовому вирівнюванню, про чому у доходах місцевих бюджетів значне місце належить державним дотаціям. Висока доля державних дотацій обмежує ефективність місцевого самоврядування. Як правило, дотації носіть цільовий характер, вимагають дольового фінансування і часто стимулюють органи місцевого самоврядування виділяти кошти на об’єкти, які пізніше можуть виявитися непотрібними або нерентабельними. Рішення про те, чого потребує громада: басейну, тенісного корту, приймається, виходячи з можливості отримати дотацію, а не тільки з інтересів городян.