64

Розділ 1. Основні тенденції виникнення і запровадження адміністративної юстиції в Україні

1.1. Загальнотеоретичні та історичні засади виникнення та закономірності розвитку адміністративної юстиції в Україні;

Формування адміністративної юстиції в Україні відбувалося у складних соціально-економічних, ідеологічних, національних, історичних, правових, політичних умовах. Тому не дивно, що вітчизняна адміністративна юстиція на сьогодні є одним із нових правових інститутів, щодо якого ведуться постійні наукові пошуки і тривають наукові дискусії з приводу його змісту і галузевої належності.

Спочатку цей правовий інститут виник та розвивався у межах науки адміністративного права. Однак останнім часом все частіше науковці доходять висновку про абсолютну самостійність такої галузі права як адміністративне процесуальне право, яке і є правовою основою адміністративної юстиції. Так, можливою, на думку В. Авер'янова, є спроба обґрунтувати самостійне існування як окремої галузі судочинства в адміністративних судах (тобто адміністративної юстиції).

Вчений підкреслює, що «...це процесуальне явище, за своєю природою, мусить бути не складовою частиною адміністративного права, а цілком самостійною галуззю права судово-процесуальної спрямованості-подібно до кримінального чи цивільного судочинства». [49, С. 197]

Процес становлення національної адміністративної юстиції умовно можна поділити на чотири основні періоди:

1) адміністративна юстиція на Українських землях доби Російської та Австро-Угорської імперій;

2) адміністративна юстиція часів формування Української державності

( 1917-1920 роки - період Центральної Ради, Гетьманату та Української Народної Республіки);

3) адміністративна юстиція України часів її перебування у складі СРСР

( 1920-1990) роки;

4) новітня адміністративна юстиція.

Зупинимося докладніше на аналізі адміністративної юстиції зазначених періодів.

1. Адміністративна юстиція на Українських землях доби Російської та Австро-Угорської імперій.

Аналізуючи деякі історико-правові документи, із впевненістю можна сказати, що навіть перебуваючи у складі інших державних утворень (Російської та Австро-Угорської імперій), незважаючи на постійне цілеспрямоване пригнічення усього української державності Російською та Австро-Угорською імперіями, на Українських землях намагалися створити власні державні інститути, у тому числі й судові установи, а й у сфері законодавства були навіть досягнення, які доводили здатність України існувати у статусі незалежної держави, успішно здійснюючи як внутрішню, так і зовнішню політику.

Так, Основний Закон, прийнятий вперше в Україні та підписаний Пилипом Орликом - Правовий уклад та Конституції відносно прав і вольностей Війська Запорозького [76, С. 222] 5 квітня 1710 року, що залишився досі першим в історії конституційним документом, містив у собі ознаки зародження адміністративної юстиції в Україні. За Правовим укладом та Конституцією щодо прав і вольностей Війська Запорозького 1710 року, передбачалося, що у разі допущення провини козацькою старшиною або іншими урядовцями така справа - кримінальна чи якась інша - мала передаватися на розгляд Генерального Суду.

2.Адміністративна юстиція часів формування Української державності ( 1917-1920 роки - період Центральної Ради, Гетьманату та Української Народної Республіки).

Порівняно з періодом перебування України у складі Російської імперії, адміністративна юстиція часів формування Української державності 1917-1920 років набула досить чітких форм.

Конституцією Української Народної Республіки 1918 року встановлювалось, що найвищим судом республіки є Генеральний Суд УНР, утворений із колегії, вибраної Всенародними Зборами терміном на п'ять років.

Генеральний Суд був наділений повноваженнями найвищої касаційної інстанції, і не міг бути судом першої і другої інстанцій та мати функції адміністративної влади.

Судова влада в рамках цивільного, кримінального і адміністративного законодавства здійснювалась виключно судовими установами.

Усі спори з приводу розмежування компетенції, які б виникали між органами державної влади, з одного боку, та органами державної влади і місцевого самоврядування, з іншого, розв'язувалися адміністративними судами. [81, С. 218]

За часів правління Павла Скоропадського адміністративна юстиція також не була залишена гетьманською владою поза увагою. Законом про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 року Генеральний Суд України визнавався вищим судом України з адміністративних справ.

Однак, найбільш змістовно діяльність судових органів щодо розгляду адміністративних справ визначав проект Основного Державного Закону УНР доби Директорії (1920р.). Незважаючи на те, що цей проект не було втілено у відповідний законодавчий акт, його положення свідчать про значну увагу тодішнього уряду України до питань діяльності органів адміністративної юстиції. Зокрема, передбачалося створення в судовій системі України Вищого адміністративного суду України, який мав розглядати і вирішувати, дотримуючись судового порядку, питання щодо законності розпоряджень адміністративних органів і органів самоврядування, а також спори між адміністративними органами і органами самоврядування. Про роль, яку було відведено Вищому адміністративному суду в системі судових органів Української держави того часу, свідчить той факт, що адміністративними судами нижчої інстанції мали виступати загальні суди, яким надавалося право вирішувати, чи відповідають розпорядження місцевих органів вимогам закону і чи не перевищила місцева влада своєї компетенції.[35,С. 167]

Отже, аналіз законодавства України 1918-1920 років свідчить, що, незважаючи на досить нетривалий період Української державності, система органів адміністративної юстиції отримала значний розвиток і, що найголовніше, орієнтувалась на формування самостійних адміністративних судів.

3.Адміністративна юстиція України часів її перебування у складі СРСР( 1920-1990 роки).

На початковому етапі існування радянської держави в умовах Громадянської війни питання формування нової системи адміністративної юстиції не вважалися першочерговими, нагальними. Пріоритет віддавався формуванню і удосконаленню репресивних органів.[56, С.546]

З огляду на ті зміни, що свого часу відбулися у законодавстві Української РСР, яким регулювався розгляд публічно-правових спорів, своєю чергою, цей період розвитку адміністративної юстиції доцільно поділити на два етапи:

1. адміністративна юстиція радянської України до 1960-х років;

2. адміністративна юстиція України з 1960-х по 1990-ті роки.

Проблеми адміністративної юстиції в УРСР 1920 -1960 років певним

чином перебували у полі зору, як науковців, так і представників влади. Хоча варто зазначити, що теорія адміністративного права 20-х років розвивалася, мов би за інерцією, вона не мала нічого спільного з практикою право- і державотворення. Що ж до 30-х років, то тут адміністративну юстицію ніхто навіть не згадував, адміністративного права як такого практично не було. У 40-5 0-х роках про адміністративну юстицію в літературі нічого не писали, розмови з цього приводу почалися у 60-х роках.

Значну роботу у напрямку створення нормативного документу, який би регулював адміністративно-процесуальну діяльність, спрямовану на забезпечення законності, правильне і узгоджене функціонування державних

установ і захист прав громадян, було здійснено представником російської науки адміністративного права А.Елістратовим. Вчений відстоював доцільність запровадження адміністративної юстиції в РРФСР і у 1922 році запропонував проект "Положення про верховний адміністративний суд та про обласні і губернські адміністративні суди Республіки"[25], який, на жаль, не був прийнятий законодавцями ні СРСР, ні республік.

В зазначений період (12 жовтня 1927 р.) в Україні вперше було прийнято Адміністративний кодекс. Аналіз цього законодавчого акта свідчить, що, незважаючи на відсутність у його змісті положень про адміністративну юстицію, він все ж таки містив деякі норми, що мали на меті забезпечити законність у галузі діяльності адміністративних органів. Подібні нормативні положення, безумовно, мали принципове значення для виникнення у майбутньому розмов про необхідність створення адміністра­тивної юстиції в СРСР.

Завданням Адміністративного кодексу УРСР було забезпечення законності в адміністративній галузі та систематизація правил, що регулюють діяльність адміністративних органів та інших органів влади у зазначеній галузі. Крім цього, Кодексом закріплювалися процесуальні особливості оскарження дій місцевих адміністративних органів: порядок та об'єкт оскарження, форма та зміст скарги. Проте, норми Адміністративного кодексу через їх недосконалість вичерпно не регулювали правовідносини між органами державної влади та приватними особами, тому не дивно, що деякі процедури вирішення публічно-правових спорів більш детально були закріплені в інших нормативно-правових актах.

До цієї групи належали:

1.Страхові ради, створені відповідно до постанови Ради Народних Комісарів УРСР від 10 грудня 1921 року "Про соціальне забезпечення робітників і службовців на випадок тимчасової і постійної втрати працездатності і членів їх сім'ї на випадок смерті годувальника" [28, С.744] Однак, розгляд скарг на дії підпорядкованих Страховим радам органів соціального забезпечення не був їх основним обов'язком. їх основна мета полягала у виконанні суто адміністративних функцій загального керівництва справою соціального страхування;

2.Житлові комісії, які діяли на підставі постанови Ради Народних Комісарів УРСР про особливі житлові комісії з нагляду за втіленням в життя житлового законодавства [29, С.679] від 12 листопада 1921 року, — поряд із розглядом скарг приватних осіб на дії житлових органів виконували функції адміністративного нагляду за дотриманням житлового законодавства;

До цих органів належали: примирювальні камери, третейські суди та судові земельні комісії, загальні судові установи та певною мірою арбітражні комісії. Характеризуючи в цілому згадані органи, варто зазначити, що саме вони були прототипами сучасного адміністративного суду, бо в діяльності саме цих органів знайшли втілення окремі інститути та принципи сучасного адміністративного правосуддя: підвідомчість, підсудність, сторони процесу, змагальність, процесуальна форма, оскарження рішень тощо. Деякі із цих органів, зокрема судові земельні комісії, визнавалися науковцями [80,С.304] нічим іншим, як адміністративними судами, діяльність інших (третейські суди), як вважалося, за своєю суттю наближалась до здійснення адміністративної юстиції.

1.Третейські суди вирішували конфлікти між органами влади(адміністрацією) з одного боку, та робітниками, службовцями, професійними організаціями, які діяли у їх інтересах, — з іншого. Склад Третейського суду та порядок розгляду справ визначався спеціальною постановою Ради Народних Комісарів УРСР. [31] Особливістю функціонування таких судів було те, що ініціатором процесу виступала не окрема фізична особа, а виключно професійна спілка як організація.

2.Судові земельні комісії розглядали усі спірні справи, як виникали під час землеустрою, а також спори про права на землекористування. Більше того, до компетенції судових земельних комісій належали питання не стільки оскарження неправомірних дій, пов'язаних із земельними правовідноси­нами, скільки розгляд усіх земельних спорів загалом.

На відміну від інших квазісудових установ, судові земельні комісії були організовані за принципом територіальності, тобто існувала їх чітка вертикальна система: 1) волосні судові земельні комісії; 2) повітові і губернські судові земельні комісії; 3) вища інстанція у земельних спорах. Особлива колегія вищою контролю у земельних спорах. У зазначених інстанціях під час виконання суддівських обов'язків усі члени судових комісій були наділені правами народних суддів. Для діяльності судових земельних комісій властивими були також інститути оскарження їх рішень в порядку касації.

3.Загальні судові установи в деяких випадках виступали органами адміністративної юстиції. Наприклад, відповідно до Положення ВЦВК "Про іноземців в УРСР та про порядок набуття і втрати Українського громадянства" [32] від 28 березня 1922 року відмова відділу Управління губернського виконавчого комітету визнати фізичну особу іноземним гро­мадянином могла бути оскаржена до Народного суду за місцем знаходження відділу Управління, який викликався судом як відповідач.

4. Арбітражні комісії згідно з Положенням від 21 листопада 1922 року [33,С.712] розглядали справи про майнові спори між: 1) державними підприємствами; 2) державними підприємствами та державними установами.

Незважаючи на публічно-правову природу спорів, віднесених до компетенції арбітражних комісій, порядок розгляду справ цими органами здійснювався подібно до цивільного процесу, тобто у порядку позовного провадження, учасники якого виступали сторонами процесу.

Подальший розвиток інституту адміністративної юстиції був пов'язаний із прийняттям Указу Президії Верховної Ради УРСР "Про дальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку", який чітко і однозначно визнав за громадянами право звертатися до суду за захистом своїх прав, порушених у процесі притягнення їх до адміністративної відповідальності. Зазначений нормативний акт знову поставив на порядок денний питання про можливість існування в УРСР адміністративної юстиції, до обговорення якого долучилася значна кількість вчених. Відтепер, на відміну від 20-х років, науковці почали висловлюватися за те, що навіть в умовах соціалізму можуть існувати спори між трудящими та органами держави, а тому їх має розглядати компетентна установа у чітко визначеному порядку. Озброївшись зазначеною тезою, вчені-правники розгорнули широку дискусію про майбутнє радянського інституту адміністративної юстиції [39,С.456], у процесі якої були висловлені такі основні думки та пропозиції: по-перше, переважна більшість вчених, незалежно від своїх поглядів на зміст та конкретні форми адміністративної юстиції, висловлювалася за необхідність подальшого розширення компетенції суду у сфері контролю за законністю дій та рішень органів управління;

по-друге, вчені закликали визначитися з приводу категорій справ, які могли стати предметом судового контролю. Розмова з цього приводу, зазвичай, розпочиналася з визнання того факту, що суди мають контролювати лише законність дій та рішень адміністрації, що ж до контролю за доцільністю тих або інших рішень, то вона із сфери контролю судів виводилися; по-третє, науковці намагалися визначитися із суб'єктом, на якого було б найдоцільнішепокластифункції,пов'язаніізрозглядомадміністративно-правових спорів. Так, Д. Чечот, О. Боннер висловлювалися за необхідність залишити розгляд цієї категорії справ за загальними судами.

Зазначена позиція була сформульована на противагу ідеї створення адміністративних судів, яку підтримував, зокрема, М. Шаргородський.

Перші із перерахованих вчених вважали, то утворення адміністративних судів було недоцільним з процесуальної (виникло б чимало правових спорів про підвідомчість справ, що призвело б до судової тяганини, збільшення строків їх розгляду), організаційної (потрібно було б створювати нові суди, розширювати штат державних службовців; суди віддалилися б від населення, оскільки їх не було

б так багато, як загальних судів), фінансової та інших точок зору.

Особливістю таких справ, так само як і справ окремого провадження, було те, що вони розглядалися за загальними правилами судочинства, крім певних винятків, встановлених Цивільним процесуальним кодексом УРСР.

До справ адміністративно-правового характеру, які розглядалися у порядку цивільного судочинство, належали справи:

1. по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі;

2. по скаргах на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень;

3. по скаргах на рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

Суди розглядали й інші справи, то виникали з адміністративно -правових відносин, віднесені законом до компетенції судів. [54, С. 675]

Тобто справи адміністративно-правового характеру, залежно від їх змісту та особливостей, належали до трьох основних груп:

1) адміністративні справи, пов'язані з реалізацією громадянами своїх виборчих прав;

2) адміністративні справи, пов'язані із рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

3) адміністративні справи, які виникали із фінансово-правових відносин.

Процесуальний порядок розгляду та вирішення справ, що виникали з

адміністративно-правових відносин, безпосередньо регулювався нормами,

які містилися у Розділі III, частині Б. "Провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин "Цивільного процесуального кодексу УРСР від 18 липня 1963 року. Так, у цій частині Кодексу визначалися:

• особи, які мали право звернутися до суду зі скаргою (фізичні особи);

• приводи (причини) оскарження; учасники справ, що виникають з адміністративно-правових відносин (порушення органом державної влади, органом місцевою самоврядування, посадовими і службовими особами прав, свобод чи законних інтересів громадян (військовослужбовців);

• предмет судового оскарження (колегіальні і одноособові рішення, дії або бездіяльність);

• категорії справ, які були підвідомчі судам;

• правила підсудності справ судам;

- порядок та строки подання скарги, її зміст; процедури та особливості розгляду скарги судом;

• деякі правила постановленим і виконання рішення по справі;

• питання розподілу витрат, пов'язаних з розглядом скарги.

Отже, прийняття Цивільного процесуального кодексу УРСР від 18 липня 1963 року хоча і започаткувало здійснення адміністративного судочинства, однак воно, незважаючи на властиві лише йому специфічні правовідносини, інші своєрідні ознаки, залишалося особливим видом провадження у цивільному процесі, аж поки прийняттям 18 березня 2004 року Цивільного процесуального кодексу України та 6 липня 2005 року КАС України ці види діяльності не було розділено у два самостійні види процесу.

Варто також зазначити, що тенденції щодо ототожнення провадження по справах, які виникають із адміністративно-правових відносин, із цивільним процесом спостерігалися і у науковій літературі.

Противники такої позиції констатували - визнавати розгляд адміністративних спорів у порядку цивільного судочинства адміністратив­ним процесом неприпустимо. Відкидалися навіть будь-які сумніви в тому, що розгляд справ, які виникають з адміністративно-правових відносин, може здійснюватися поза цивільно-процесуальною формою. [42, С.237]

Наступним кроком, зробленим у напрямку започаткування а УРСР адміністративної юстиції, стало прийняття Конституції Української РСР від 20 квітня 1978 року, де було чітко сформульовано право громадян УРСР на оскарження дій, службових осіб, державних і громадських органів.

Поряд з цим змін зазнала також і судова система, яка відтепер поділялася на дві гілки:

• суди загальні, до яких належали Верховини Суд України, обласні суди, Київський міський суд, міжрайонні (окружні) суди, районні (міські) народні суди;

• суди спеціалізовані — Вищий арбітражний суд України, арбітражні суди областей, міста Києва.

Наступним досягненням у справі становлення інституту адміністративної юстиції в Україні можна вважати прийняття 5 червня 1981 року Закону УРСР "Про судоустрій Української РСР" [14], який хоча і не містив - положення про адміністративні суди та адміністративну юстицію, однак з урахуванням положень Конституції УРСР 1978 року закріплював низку надзвичайно важливих для здійснення правосуддя та організації судових органів принципів і правових гарантій:

• принцип законності;

• принцип рівності громадян;

• право громадян на судовий захист;

• принцип колегіальності при розгляді справ;

• принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки законові;

• принцип національної мови судочинства;

• принцип гласності розгляду справ;

• забезпечення учасникам судового процесу права на захист.

• участь у судовому процесі прокурора та представників громадських організацій і трудових колективів.

Крім того, законом передбачався порядок утворення судових органів усіх ланок — від місцевих судів до Верховного Суду - визначався їх склад та повноваження, вирішувалися інші організаційно-правові питання функціонування судових органів.

Підбиваючи підсумок аналізу оцінок адміністративної юстиції в УРСР, наведемо насамперед слова В. Кобалевського, який у своїй праці [40, С.608] досить влучно характеризував стан її розвитку так: "Радянське адміністративне право не знає єдиної системи судів по адміністративних справах. Сучасний стан радянського права внутрішнього управління дозволяє говорити лише про зародки адміністративного суду у різноманітних галузях державного управління, до того ж спільності конструкції цих однорідних за своєю природою інститутів не помічається. Одні з них наближаються до того типу адміністративно-судових установ, які стоять значно ближче до активної адміністрації, ніж до суду, інші ж стоять на твердому грунті дійсного судоустрою та судочинства.

Створення системи органів влади, покликаних забезпечити законність у сфері державного управління захист прав, і свобод та інтересів громадян в Українській РСР здійснювалося з «чистого аркуша», ідея повноцінного функціонування адміністративної юстиції в радянській державі повністю відкидалася і не сприймалася через її, як вважалося, суто буржуазну, антиреволюційну природу.

Незважаючи на позитивні зрушення в галузі судового захисту прав людини, судовий порядок оскарження в УРСР різними законодавчими актами суттєво обмежувався, оскільки діяло загальне правило, згідно з яким не могли бути оскаржені до суду дії органів державного управління і по­садових осіб, щодо яких було встановлено інший порядок оскарження.

Це стало основною причиною того, що судовий механізм захисту використовувався рідко, оскільки найчастіше законодавство передбачало адміністративний порядок оскарження. Виключався судовий захист від незаконних дій державних органів і у сфері найбільш значущих соціально-економічних і громадянських прав, наприклад, у сфері соціального забезпечення, індивідуальної трудової діяльності тощо. Такі обмеження практично унеможливлювали здійснення права громадянина на судовий захист від незаконних дій органів управління.[90, С.212] Внаслідок цього частіше використовувався адміністративний порядок оскарження дій державних органів і посадових осіб, який не гарантував об'єктивного вирішення публічно-правового спору.

4. Новітня адміністративна юстиція України.

Цей період становлення адміністративної юстиції України характеризується активним розвитком, по-перше, національного законодавства про адміністративну юстицію, по-друге, наукових досліджень даного правового інституту, що пов'язано, передусім, з настанням нової епохи Українського державотворення та законодавства.

Незважаючи на досить сприятливі умови та плідні результати процесу становлення адміністративної юстиції в Україні, він, однак, тривав довгий час, супроводжуючись численними дискусіями та прийняттям низки нормативно-правових актів.

Становлення новітньої адміністративної юстиції України, на нашу думку, було ознаменоване, перш за все, проголошенням державного суверенітету України [3] та створенням незалежної Української держави -України, шляхом прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України та 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України. [22]

Активне запровадження адміністративної юстиції в Україні, щоправда, спочатку концептуальних її положень, розпочалося із схвалення Верховною Радою України 28 квітня 1992 року Концепції судово-правової реформи в Україні, яку слід визнати своєрідним стратегічним планом, що передбачав поетапне здійснення цілої низки правових та організаційних заходів, спрямованих на становлення і розвиток судової влади в Україні.

Головною метою судово-правової реформи і формування незалежної судової влади визнавалася перебудова судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення існуючих форм судочинства.

Для досягнення зазначеної мети уході реформи передбачалося виконання таких завдань:

• шляхом чіткого розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу органів законодавчої і виконавчої влади;

• реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою;

• створити систему законодавства про судоустрій, яке б забезпечило незалежність судової влади;

• поступово здійснити спеціалізацію судів;

• максимально наблизити суди до населення;

• чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи;

• гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом.

Отже, законодавець прагнув до належної організації не лише адміністративної юстиції, а й передбачав запровадження ефективної судової системи в цілому, здатної відтворити світові та європейські ідеї функціонування судової влади, стати дієвим засобом захисту приватних та публічних прав, свобод та інтересів.

Концепцією судово-правової реформи в Україні передбачалася поступова організація судової влади, заснованої не лише на принципі територіальності, як це було за часів СРСР, а й з урахуванням принципу спеціалізації судових органів. У цьому документі досить вичерпно регламентувалися засади організації адміністративних судів, визначалося їх місце у загальній системі судових органів та перспективи розвитку адміністративної юстиції в процесі реформування судової влади в Україні.

Подальший розвиток національної адміністративної юстиції був пов'язаний з прийняттям Основного Закону України. Справді, нормативно-правовим актом, яким безпосередньо було запроваджено основи адміністративної юстиції в Україні, зокрема, визначено її місце у системі судової влади та загальні принципи її здійснення, безумовно, є Конституція України 1996 року. [1]

Важливим кроком у формуванні адміністративної юстиції в Україні

слід вважати прийняття 7 лютого 2002 року Закону «Про судоустрій України», яким вперше в державі за всіх часів її існування було закріплено структуру та повноваження адміністративних судів, які власне і мали здійснювати правосуддя в публічно-правових справах, й таким чином втілено класичну модель адміністративної юстиції.

І, нарешті, своєрідним завершальним етапом формування інституту національної адміністративної юстиції стало прийняті 6 липня 2005 року Кодексу адміністративного Судочинства України [7] (далі — КАС України), який визначив повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства.

Варто мати також на увазі, що завершення розробки і прийняття правової бази діяльності адміністративних судів не означало початку їх реального функціонування. Хоча створення повноцінної системи адміністративних судів планувалося завершити протягом трьох років з моменту прийняття Закону України "Про судоустрій України" [12] від 7 лютого 2002 року, ці суди у визначений строк так і не розпочали роботу, тому їх функції було передано загальним судам.

Прийняття згаданих процесуальних нормативно-правових актів і втрата чинності Цивільного процесуального кодексу УРСР від 18 липня 1963 року обумовили певні особливості у правовому регулюванні здійснення загальними судами правосуддя у справах адміністративної юрисдикції, які полягали у такому:

а) як уже зазначалось, діяльність загальних місцевих та апеляційних судів щодо розгляду публічно-правових спорів включно до 1 січня 2005 року регулювалася Розділом III частиною Б. "Провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин" Цивільного процесуального кодексу УРСР від 18 липня 1963 року, поки не набрав чинності Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року.

Із набранням 1 вересня 2005 року чинності КАС України відповідно до п. 5 Розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" цього Кодексу розгляд та вирішення адміністративних справ за правилами зазначеного Кодексу продовжували здійснювати загальні місцеві та апеляційні суди.

Передбачалося, що здійснення загальними судами правосуддя у адміністративних справах триватиме до початку діяльності відповідних ад­міністративних судів.

Підсумовуючи аналіз новітньої доби адміністративної юстиції України, зазначимо, і що цей період умовно можна поділити на два етапи:

1) перший етап почався з 1990 року і тривав до 2002 року. Характерними ознаками адміністративної юстиції цього періоду є факт

розгляду та вирішення публічно-правових спорів загальними та господарськими судами у порядку, відповідно, цивільного та господарського процесів;

2) другий етап розпочався у 2002 році, з моменту створення адміністративних судів.

Відтоді розгляд та вирішення спорів публічно-правового характеру поступово починає здійснюватися цими спеціально створеними судовими органами. Однак, відповідно до Перехідних положень КАС України до початку діяльності окружних (місцевих) адміністративних судів підсудні йому справи вирішуються: а) місцевими загальними судами; б) відповідними господарськими судами.

Отже, можемо констатувати, що інститут адміністративної юстиції і в українському законодавстві, і у вітчизняній науці започатковано: визначено систему та статус адміністративних судів. Про те, яким чином розвивається адміністративна юстиція сьогодні, якими нормативно-правовими актами регулюється здійснення адміністративного процесу, йтиметься далі.