Хмельниччина (Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57) - всенародне національно-визвольне повстання в Україні під проводом гетьмана Б.Хмельницького в 1648-57 проти політичної влади Речі Посполитої, внаслідок якого була відновлена українська державність (див. Гетьманщина).

Поразка козацьких повстань у кін. 16 -першій пол. 17 ст. та затвердження сеймом Речі Посполитої “Ординації війська Запорозького реєстрового” призвели до обмеження козацького самоврядування, скорочення реєстру, посилення соціальної експлуатації, національного та релігійного гноблення українського народу. Одночасно представники української старшини шукали шляхів відновлення колишніх вольностей та привілеїв. Найбільш активним виразником цих ідей став чигиринський сотник Б.Хмельницький, який навесні 1646 у складі козацького посольства вів переговори з польським королем Владиславом IV Вазою про участь козаків у майбутній війні з Османською імперією.

Восени 1647 Б.Хмельницький спланував напад на резиденцію урядового козацького комісара Я.Шемберка у Трахтемирові, однак змову було викрито, а її ініціаторів ув'язнено. Зумівши втекти з в'язниці, Б.Хмельницький разом з однодумцями вирушив на Запорожжя, де на о.Томаківка почав гуртувати сили для військового походу. На поч. 1648 Б.Хмельницького було обрано гетьманом Війська Запорозького. Із Січі гетьман розсилав універсали, у яких закликав українське населення до всенародного повстання. За дорученням Б.Хмельницького формувалися нові військові підрозділи, закуповувалась зброя та військові припаси. Одночасно Б.Хмельницький проводив переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм III про спільну боротьбу проти Польщі. Намагаючись виграти час для підготовки до воєнних дій та з'єднання з татарською ордою, Б.Хмельницький листувався із коронним гетьманом М.Потоцьким. У листах він висував традиційні вимоги, які відображали інтереси насамперед козацької старшини: скасувати сеймову Ординацію 1638, відновити козацькі привілеї, вивести з українських земель коронне військо та дозволити морські походи козаків на Кримське ханство і Османську імперію. У відповідь М.Потоцький 5.2.1648 розпочав військовий похід з Бара на Корсунь, звідки на придушення виступу Б.Хмельницького вислав загін із 2500 реєстрових козаків і 1500 жовнірів під загальним командуванням регіментаря С. Потоцького. Наприкін. квітня 1648 козацьке військо об'єдналось із ордою Тугай-бея і вирушило назустріч загонам С.Потоцького. Поблизу р. Жовті Води (притока Інгульця) на бік повсталих перейшли реєстрові козаки, що й вирішило долю Жовтоводської битви 1648. Польське військо зазнало поразки, а С.Потоцький загинув від ран. З-під Жовтих Вод козацькі і татарські загони вирушили на північ з метою розбити основні польські сили під командуванням М.Потоцького та М.Калиновського. Дізнавшись про плани противника, Б.Хмельницький заздалегідь влаштував позиції у Горіховій Діброві поблизу Корсуня. Потрапивши у пастку, польське коронне військо було знищене, а обидва гетьмани потрапили у полон. Корсунська битва 1648 поставила Річ Посполиту на грань катастрофи. Шляхта покидала маєтки на українських землях, відбувалося масове покозачення населення. За свідченням літопису Самовидця, “усе, що живо, поднялося в козацтво...”. Повстання охопило всі українські землі, на Сіверщині діяли загони Петра Головацького, у Галичині - С.Височана, на Брацлавщині -Трифона з Бершаді, на Уманщині - І.Ганжі, у володіннях магнатів Вишневецьких - М.Кривоноса. Їхні загони приєдналися до армії Б.Хмельницького.

У травні 1648 помер король Владислав IV Ваза, і влада в Речі Посполитій тимчасово перейшла до гнезневського архієпископа Мацея Лубенського. З ініціативи канцлера Єжи Оссолінського та православного магната А.Киселя розпочалися переговори з Б.Хмельницьким. Вимоги гетьмана (збільшити козацький реєстр до 12 тис., припинити боротьбу за храми, поновити козацькі вольності) засвідчили, що на першому етапі національно-визвольної війни у нього не було чіткої державницької програми. Час переговорів обидві сторони використали для організації війська. Коронні збройні сили очолили В.-Д.Заславський, М.Остроріг і О.Конєцпольський, з сарказмом прозвані козаками “периною, латиною і дитиною”. Спонукуваний радикально настроєною частиною козацького командування, Б.Хмельницький рушив з військом через Паволоч, Хмільник до Пилявців над Іквою, де 12.(22).9.1648 розпочалася Пилявецька битва 1648, в якій козацьке військо здобуло блискучу перемогу. Розвиваючи успіх, Б.Хмельницький спрямував наступний удар на Львів. 5.10.1648 загони М.Кривоноса здобули Високий Замок, а після сплати мешканцями Львова контрибуції українська армія продовжила похід на захід і дійшла до Замостя.

Одночасно у Речі Посполитій відбувався елекційний сейм, на якому мали обрати нового короля. Козацький чинник відігравав велике значення у передвиборчій боротьбі. Плекаючи ілюзію, що королівська влада може вирішити “українське питання”, Б.Хмельницький підтримав кандидатуру Яна Казимира, якого й було обрано королем. Проте в середовищі польської шляхти перемогла магнатська партія, яка вимагала від королівської влади взяти реванш за поразки 1648. Наприкін. грудня 1648 Б.Хмельницький урочисто вступив у Київ, де його вітали єрусалимський патріарх Паїсій, митрополит С.Косов, посли Молдови, Туреччини, Семигороддя, Волощини, українські козаки, селяни та міщани. Саме у Києві гетьман вперше висловив польським послам свою державницьку програму: “Визволю я з лядської неволі народ руський увесь... по Львів, Холм і Галич”.

На поч. 1649 бойові дії між сторонами розпочалися на Волині і Поділлі, а влітку стало зрозумілим, що розв'язка конфлікту можлива лише у вирішальній битві. За цей час Б.Хмельницький провів військову реформу, організувавши 150-тисячну армію, якій Річ Посполита могла протиставити 15-тисячне коронне військо. Загроза для козацького війська полягала в тому, що польський наступ проходив у різних напрямах, у Галичині і Волині формувалося посполите рушення під командуванням Адама Фірелея, у Польщі збирав сили король Ян Казимир, а з Литви на Україну рушило військо литовського гетьмана Януша Радзивілла. Частина польських збройних сил знайшла захист у добре укріпленому Збаражі, обороною якого керував магнат Я.Вишневецький. У серед, серпня 1649 Б.Хмельницький підступив до Зборова і нав'язав бій польському війську. Проте канцлер Є.Оссолінський зумів налагодити зносини з Іслам-Гіреєм III, який взяв на себе повноваження посередника у переговорах між гетьманом і королем, чим врятував поляків від остаточного розгрому. За цих умов був підписаний Зборівський мирний договір 1649, який відобразив в основних пунктах вимоги козаків, проте повністю ігнорував інтереси селянства. Після укладення Зборівського договору стала помітною тенденція до відходу частини селянства від участі у бойових діях, наростання стихійних виступів проти польських панів та єврейських орендарів.

Після поразок влітку 1649 Річ Посполита продовжувала виношувати плани поновлення військових дій проти України. Повернувшись із татарського полону, М.Потоцький очолив ту частину польської шляхти, яка прагнула розв'язати “українське питання” силовими засобами. В оточенні Б.Хмельницького не було чіткої програми подальших дій. Одна частина старшини схилялася до компромісу із поляками, прагнучи автономії у складі Речі Посполитої, інша висловлювалася за продовження війни до повної перемоги. У різних місцевостях продовжувалися сутички між шляхтою і козацькими та селянськими загонами. Становище ускладнилося після спроби Речі Посполитої укласти військовий союз проти України з молдовським господарем В.Лупулом. Восени 1650 відбувся перший похід української армії у Молдову. Внаслідок походу встановився військово-політичний союз обох країн, який за тогочасною традицією мав скріпитися шлюбом між сином Б.Хмельницького Тимошем та донькою В.Лупула Розандою (див. Молдовські походи 16501 1652).

У цей складний час Б.Хмельницький проводить перші державні реформи, зміни територіально-адміністративного устрою, заснування органів старшинського уряду (військової ради, ради генеральної старшини, полкової, сотенної та міської адміністрації, козацького судочинства), організацію фінансової та податкової системи, які у сукупності творили нову модель національної держави.

Значну перешкоду в здійсненні майбутніх планів гетьмана становили бойові дії, які поновилися у 1651. Особливо жорстокі бої з поляками розпочалися на Поділлі, де діяли шляхетські загони під проводом гетьмана М.Калиновського. В ніч з 9 на 10.2. один із цих загонів напав на містечко Красне, під час оборони якого загинув полковник Д.Нечай. На поч. березня полковнику І.Богуну біля Вінниці вдалося стримати польський наступ і, завдавши кількох ударів, змусити польські війська втікати спочатку до Бара, а потім - до Кам'янця.

У серед, червня 1651 українська армія і польське військо зійшлися поблизу м. Берестечка на Волині (див. Берестецька битва 1651). Внаслідок зради Іслам-Гірея III та захоплення татарами в полон гетьмана Б.Хмельницького козацьке військо опинилося у тяжкому становищі. Керівництво армією взяв на себе полковник І.Богун, який наказав спорудити через непрохідні болота три переправи і організував відступ козацьких полків з поля бою.

У серпні 1651 українська армія, зазнавши під час боїв значних втрат, під тиском польського і литовського війська була змушена відійти в р-н Білої Церкви. У таких умовах гетьман погодився розпочати переговори з королівським урядом, які завершилися укладенням Білоцерківського мирного договору 1651. За умовами договору більш як удвічі скорочувався козацький реєстр, утричі - підвладна йому територія, суттєво обмежувалися зовнішньополітичні функції гетьмана. Незважаючи на це, польський сейм не затвердив Білоцерківського миру, і в 1652 бойові дії розгорнулися з новою силою. Вже у квітні Б.Хмельницький оголосив про початок нового походу. Цього разу загрозу з боку Литви прикривала армія під командуванням полковника С.Пободайла, головні сили зосередились у р-ні Чигирина. Звідси Б.Хмельницький спрямував частину війська на чолі з Т.Хмельницьким у Молдову, щоб змусити В.Лупула виконати союзницькі зобов'язання. Польський уряд вислав проти війська Т.Хмельницького 20-тисячний загін під командуванням польного гетьмана М.Калиновського. 22-23.5. біля г. Батіг поблизу м. Ладижина відбулася генеральна битва, в якій козацьке військо вщент розгромило польські хоругви (див. Батозька битва 1652). У цій битві загинули гетьман М.Калиновський та бл. 8 тис. жовнірів. Молдовський похід завершився шлюбом Т. Хмельницького з Р.Лупул. Однак у Молдові Т.Хмельницькому протистояла могутня антиукраїнська коаліція, у боротьбі з якою він і загинув (див. Сучавська оборона 1653). Козацьке військо було вимушене відступити з Молдови.

Протягом 1653 тривали бойові дії на Брацлавщині, де козаки під проводом І.Богуна розгромили під Монастирищем військо С.Чарнецького. Восени коронне військо потрапило в оточення під Жванцем над Дністром (див. Жванецька облога 1653). Але й цього разу польські війська від повного знищення врятували татари. Кримський хан Іслам-Гірей III, підкуплений польським королем Яном II Казимиром, уклав з Польщею сепаратну угоду.

За цих обставин Б.Хмельницький був змушений піти на переговори і погодитися на умови польського уряду, оскільки дізнався про рішення Земського собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке “під руку” царя Олексія Михайловича. 8.1.1654 у відбулася Переяславська рада, на якій Б.Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу на вірність московському цареві. Складання присяги відбувалося в умовах невдоволення іншої частини козацької старшини 1 міщанства. Запорозькі козаки, духовенство на чолі з митрополитом С.Косовим відмовлялися від складання присяги, небезпідставно остерігаючись поширення московських порядків на українські землі.

Вимоги української сторони були затверджені у Москві в березні 1654 (див. “Березневі статті”). Загалом документ підтверджував незалежне становище Гетьманщини, однак окремі статті обмежували зовнішньополітичну компетенцію гетьмана та по-різному трактувалися суб'єктами договору.

Згідно з домовленостями, навесні 1654 Московська держава розпочала війну проти Речі Посполитої. На допомогу союзникам Б.Хмельницький вислав 20-тисячний корпус козаків під командуванням І.Золотаренка. Спільно з московським військом козаки здобули Смоленськ, Мінськ та Вільно, що насамперед відповідало планам московського царя. Спроби І.Золотаренка запровадити на відвойованих землях козацький устрій наштовхнулися на опір московської адміністрації та воєначальників. Восени 1654 Річ Посполита, уклавши союз з Кримом, спрямувала збройні сили на Поділля і Брацлавщину. Населення краю й козацькі полки чинили героїчний опір противнику.

На поч. 1655 запекла битва відбулась під Охматовим (Київщина), яка не принесла перемоги жодній із сторін (див. Охматівська битва 1655). У серпні-вересні 1655 Б.Хмельницький здійснив похід у Галичину, який завершився розгромом польського війська у Городоцькій битві 29.10.1655, і в листопаді козаки удруге взяли в облогу Львів. Дізнавшись про наступ татар на Україну, Б.Хмельницький був змушений відійти під Озерну, а згодом у Подніпров'я.

У жовтні 1656 Московська держава та Річ Посполита заключили Віденське перемир'я 1656. Українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир'я. Незважаючи на це, Б.Хмельницький не квапився розривати союз з Москвою, прагнучи утворити антипольську коаліцію європейських держав. Успішна діяльність корпусу полковника А. Ждановича завершилася включенням до складу Гетьманщини Волині, Турово-Пінщини та Берестейщини. Влітку 1657 деякі непорозуміння між А. Ждановичем і союзником Б. Хмельницького семигородським князем Юрієм II Ракой під час походу у Польщу та демагогічна агітація  царського агента Желябуського призвели до відмови частини козацьких військ від продовження воєнних дій і повернення їх в Україну. Звістка про самовільний відступ корпусу А. Ждановича з Польщі тяжко вразила Б. Хмельницького і стала однією з причин його передчасної смерті 27.7.1657.

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького привела до відновлення української державності, справила вирішальний вплив на її наступний соціально-економічний і політичний розвиток, формування національно-державницької ідеї та її практичної реалізації.

Початок Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні сталися важливі зрушення, що торкнулися всіх верств. Та найчутливішим до змін виявилося козацтво. Не випадково саме тоді спалахували численні козацькі повстання. І хоча, починаючи з виступу Косинського, кожне подальше повстання козаків відзначалося вищим рівнем організованості, охоплювало дедалі більшу територію, засвідчувало вдосконалення військової вправності та вищий ступінь усвідомлення козаками мети боротьби, проте всі вони тієї мети не досягли. Тим часом колоніальний гніт Речі Посполитої щодо України посилювався. Щоб остаточно поневолити українські землі, польський уряд вдавався до ополячення українців, утискував православну церкву. Позбавлялися земель та майна православні церкви й монастирі. Православні зобов'язувалися сплачувати податки на утримання католицького духівництва; їм нерідко заборонялося провадити відправу, обіймати певні посади, створювати вищі навчальні заклади тощо. Подібні прояви національно-релігійного гноблення спричиняли невдоволення і протести всіх верств українського народу, зокрема й представників привілейованих станів — української православної шляхти, вищого православного духівництва, козацької старшини, міської верхівки.

Розуміючи, що найбільшу загрозу для польсько-шляхетського панування в українських землях становлять козаки, польський уряд застосував проти них найсуворіші каральні заходи. Так, наприклад, ухвалена сеймом 1638 р. «Ординація...» мала на меті знищити козацтво як стан: усі козаки, за винятком 6 тис. реєстрових — тоді складової польського війська, перетворювалися на кріпаків. З особливою жорстокістю придушувалися будь-які вияви покозачення. Реєстровці позбавлялися права обирати гетьмана й старшину — їх мав призначати польський уряд зі шляхти. На Запорожжі постійно перебували польські залоги, було цілком відбудовано й розширено фортецю Кодак. Козакам заборонялося без згоди уряду ходити в морські й суходільні походи проти Османської імперії та Кримського ханства. Їх зобов'язували виконувати всілякі роботи, сплачувати обтяжливі податки. Різноманітних утисків зазнавали українці в містах. Православні міщани могли селитися лише в спеціально відведених кварталах. Їх обмежували в заняттях ремеслом і торгівлею, усували від участі в місцевому самоврядуванні; обтяжували різними податками й повинностями. Із запровадженням фільварків надзвичайно погіршилося становище українських селян: набувало темпів закріпачення, зростала панщина, поширювалися різноманітні форми відробітків і податків на користь землевласників і держави; посилювався визиск селян орендарями панської землі.

Отож, заходи, якими польський уряд супроводжував своє володарювання на українських землях, мали на меті цілковите загарбання й підкорення, тобто були колоніальними.

Така політика уряду Речі Посполитої в середині XVII ст. загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародний виступ.

Богдан Хмельницький. Визвольну війну українського народу проти панування Речі Посполитої очолив Богдан Хмельницький. Він народився 27 грудня (за ст. ст.) 1595 р. в сім'ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького в родовому маєтку на хуторі Суботові на Чигиринщині. Навчався в школі при одному з монастирів Києва та в єзуїтському колегіумі у Львові, тож, з одного боку, дістав традиційну українську освіту, а з іншого — прилучився до європейських ідей. Таке поєднання озброїло Хмельницького ґрунтовним знанням мов — літературної української, польської, латини, а також сприяло формуванню світогляду майбутнього гетьмана.

Після повернення зі Львова Богдан Хмельницький записався до Чигиринської сотні реєстровців і вже 1620 р. в її складі вирушив у похід до Молдавії проти турків. Там, у битві на Цецорських полях, потрапив у полон. Два роки перебував у турецькому полоні, де вивчив турецьку й татарську мови. Звільнившись із полону, повернувся на службу до Чигиринського полку. Відзначився у Смоленській війні 1632—1634 pp. на боці Польщі, брав участь у морських походах проти Туреччини, у повстанні 1637—1638 pp. Виконував різноманітні дипломатичні доручення. Зокрема, в грудні 1638 р. у складі посольства, що мало домогтися пом'якшення умов «Ординації...», зустрічався з польським королем. У 1646 р. він разом з І. Золотаренком та, очевидно, І. Сірком на чолі чималого загону запорожців брав участь в облозі французьким військом принца Конде м. Дюнкерк, у якому укріпився іспанський гарнізон. Цікаво, що під керівництвом Конде воював під Дюнкерком і шевальє д'Артаньян, прототип героя роману Олександра Дюма-батька «Три мушкетери». Протягом 1646—1647 pp. Хмельницький знову зустрічався з польським королем Владиславом IV. Під час зустрічей обговорювалася справа участі козаків у воєнних діях Польщі проти Османської імперії. Як свідчать факти, Богдан Хмельницький уже тоді готував повстання проти Польщі. Саме з цією метою він намагався використати плани польського двору щодо війни проти Туреччини, зокрема морський похід козаків у складі польського війська. Про задуми Хмельницького дізналися польські можновладці, що підтверджується подіями особистого життя майбутнього гетьмана. Суперечки з чигиринським підстаростою Данієлем Чаплинським за маєток у Суботові, якого той хотів відібрати, привели Хмельницького влітку 1646 р. до Варшави. Відомо, що від короля Богдан отримав підтвердження своїх прав на Суботів. Проте це не спинило Чаплинського. На початку 1647 р. за його наказом було побито сина Хмельницького Юрія, а навесні того самого р. Чаплинський захопив Суботів і вигнав звідти родину Хмельницького. Отож, Богдан Хмельницький на власному досвіді переконався, що сваволя магнатів і панства в Речі Посполитій не має меж, і ніхто, крім козацтва, не захистить права скривдженого народу. Тому він разом із найближчими сподвижниками активно готував повстання. Наміри було виявлено, і восени 1647 р. Хмельницького заарештували. У середині грудня він утік із в'язниці та з невеликим загоном козаків і старшим сином Тимошем подався на Запорожжя.

Обрання Богдана Хмельницького гетьманом. Організація української повстанської армії. На Січі, що містилася тоді на Микитиному Розі (нині м. Нікополь на Дніпропетровщині), згідно з «Ординацією...», стояла вірна Речі Посполитій урядова залога — польський загін та реєстровий полк. Тому Хмельницький зайняв о. Бучки у гирлі р. Томаківки. Там за його наказом почали будувати укріплення, копати рови, насипати вали і ставити на них частокіл із загострених паль. Тим часом з усіх земель Війська Запорозького прибували запорожці. Зібравши чималий загін, Хмельницький розпочав активні дії. 20 січня 1648 р. він підійшов під саму Січ, 24 січня захопив усі човни й провіант, а вже наступного дня без особливих труднощів заволодів і фортецею. При цьому значна частина реєстровців перейшла на бік повстанців.

Невдовзі відбулася козацька рада, на якій Хмельницького було обрано гетьманом. Богдан Хмельницький розіслав універсали до українського народу із закликами вступати до лав козацького війська; налагодив виробництво пороху, організував купівлю зброї та боєприпасів, досяг домовленості про перехід реєстрових козаків із початком воєнних дій на бік повстанців.

Водночас новообраний гетьман вів переговори з Туреччиною та особливо — з Кримським ханством. Заручившись підтримкою Туреччини, у лютому-березні 1648 р. в Бахчисараї уклав угоду з кримським ханом Ісламом-Гіреєм III про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої. У такий спосіб гетьман прагнув розв'язати складну проблему — брак власної кінноти. Крім того, домовленість із ханом давала змогу уникнути несподіваного нападу татарських і ногайських орд, що було б особливо небажаним під час воєнних дій проти Польщі.

Такі приготування Хмельницького не були таємницею для польських воєначальників. Великий коронний гетьман Миколай Потоцький поклав за мету будь-що запобігти розгортанню повстання. З метою придушення козацького виступу він наказав канівському полковникові 13 лютого виступити на Дніпровий Низ. Через день і сам рушив на Черкащину, де мали збиратися урядові війська. Коли ж ці війська увійшли на землі Війська Запорозького, Хмельницький віддав наказ вирушати в похід.

Початок збройної боротьби проти Речі Посполитої. Зібране для боротьби проти повстанців військо Речі Посполитої, очолюване коронними гетьманами Миколаєм Потоцьким (великим) і Мартином Калиновським (польним), зібралося на Черкащині. Для придушення осередку повстання було вирішено вислати на Запорожжя два загони. Один загін поляків (ним командував син Миколая Потоцького — Стефан) отримав наказ іти суходолом, інший — плисти на човнах Дніпром. Головні ж сили з обома гетьманами на випадок виходу повстанців на «волость» лишалися в Черкасах.

За тиждень військо Стефана Потоцького вийшло на береги степової річки Жовті Води. Богдан Хмельницький зібрав на той час чималі сили: 8 тис. козаків і 20 тис. ординців (татар і ногайців) під командуванням перекопського мурзи Тугай-бея. З ними він вирушив назустріч загонам польських вояків та реєстровців, а 19 квітня перестрів ворога на Жовтих Водах. Поляки змушені були стати табором.

Хмельницький оточив польський табір і, регулярно атакуючи його, чекав на підхід підкріплень та звісток із берегів Дніпра. 30 квітня підійшли загони Єдичкульської орди. Через щільну блокаду Стефан Потоцький не мав змоги передати звістку своєму батькові. Тож головні польські сили перебували в очікуванні між Черкасами й Корсунем. Тим часом на бік Богдана Хмельницького перейшли всі полки реєстрових козаків. Вирішальний бій стався 16(6) травня. Він завершився нищівною поразкою поляків. Продовжуючи наступ, Богдан Хмельницький на чолі 15—17-тисячного війська козаків і 4 тис. татар вирушив до Корсуня.

Звістка про поразку польських військ на Жовтих Водах змусила коронного гетьмана вдатися до енергійних дій. Він наказав відступати до Корсуня, куди мав підійти 6-тисячний корпус Яреми Вишневецького. Та коли польські війська увійшли до Корсуня, виявилося, що повстанці також підходять до міста. Щоб Корсунь не дістався Хмельницькому, Потоцький наказав його пограбувати й спалити. Далі, у напрямку на Богуслав, поляки вирішили рухатися під прикриттям табору.

На світанку 26 травня громіздкий, але боєздатний польський табір вирушив богуславським шляхом із Корсуня. Повстанці супроводжували його на відстані пострілу. Перед полуднем польський табір дійшов до заболоченого урочища Горохова Діброва. Тут на нього чатувала засідка. Саме тут відбулася славнозвісна Корсунська битва. Повстанці спершу оточили і знищили передові польські загони, де перебував Потоцький. Коронного гетьмана було поранено і взято в полон. Така сама доля спіткала й Калиновського. Довше чинили опір тільки вояки з середини табору, але й вони близько 1-ї години пополудні склали зброю. Багато поляків загинуло, багато потрапило в полон разом із величезними трофеями. 20-тисячне коронне військо перестало існувати.

Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали сигналом для повстань по всій Україні, для визвольного походу української армії на захід.

Богдан Хмельницький збирав війська у Білій Церкві, формував нові, українські органи влади, а керувати визволенням Правобережної України від сил Речі Посполитої послав полковника Максима Кривоноса, який фактично став наказним гетьманом.

До кінця липня було визволено з-під польського ярма всю територію Лівобережжя, а до кінця серпня — Брацлавське, Київське, Подільське (крім м. Кам'янця) воєводства на Правобережжі, а також східні й південні райони Волинського воєводства.

Після безплідних мирних переговорів, у вересні 1648 р. відновилися воєнні дії. Неподалік містечка Пилявці поблизу Старокостянтинова (нині Пилява Хмельницької обл.) для нової битви зійшлися коронне військо й українська армія.

11 вересня (за ст. ст.) 1648 р. передові частини двох армій розпочали бій за греблю через Ікву. Кілька разів гребля переходила з рук у руки, поляки постійно надсилали підкріплення; врешті надвечір українці мусили відступити до свого табору. Полякам, які не мали власного табору, довелося стояти цілу ніч у бойовому порядку, очікуючи на атаку з боку повстанців.

Вирішальна битва під Пилявцями розпочалася 23 вересня. Вранці українські, кримсько-татарські та ногайські загони вишикувалися бойовим порядком. Потужним ударом вони відбили греблю, а незабаром почали переслідувати ворога. Польське командування не спромоглося забезпечити організованого відступу. Це спричинило у війську Речі Посполитої паніку та безлад. Покидавши зброю і залишивши боєприпаси, польське військо накивало п'ятами. Пилявецька битва завершилася для польської армії ганебною поразкою.

А от повстанців вона надихнула на нові битви. Головні сили українського війська під проводом Богдана Хмельницького рушили до Львова.

Переможним походом повстанська армія просувалася на захід. 26 вересня 1648 р. розпочалася облога Львова. 5 жовтня загони Максима Кривоноса захопили Високий Замок — фортецю на високому пагорбі. Львівська міська верхівка, зрозумівши безвихідь свого становища, почала переговори. Гетьман вимагав від польського командування та міської влади капітулювати і видати козакам їхніх запеклих ворогів — Ярему Вишневецького, Олександра Конецпольського та інших. Проте, дізнавшись, що ті таємно втекли до Замостя, наказав припинити облогу і, дочекавшися викупу для сплати ординцям, рушив на Замостя. Начальник гарнізону, дізнавшись про наближення військ повстанців, наказав спалити передмістя. Облога за таких обставин могла затягнутися. Підійшовши до Замостя, Хмельницький запропонував міській владі сплатити викуп і спробував переманити на свій бік німецьких найманців, які перебували в місті. Діставши відмову, гетьман наказав брати місто штурмом. Проте цей штурм, як і два подальші, виявився невдалим. Тоді Хмельницький наказав ущільнити облогу. Коли ж під Замостя прибули полковники Максим Кривоніс і Петро Головацький, а українська армія почала готуватися до нових штурмів, обложені стали поступливішими. Розпочалися переговори між повстанцями та міською владою. Хмельницький отримав викуп і зняв облогу Замостя.

Звістка про наміри повстанців іти на Краків та Варшаву налякала польський уряд. Занепокоєння в польському стані спричинялося й дипломатичними заходами Хмельницького, спрямованими на створення антипольської коаліції. На початку листопада, під час стояння під Замостям, Богдан Хмельницький розпочав переговори з польським урядом. До припинення воєнних дій гетьмана спонукало складне становище армії: боєздатного війська налічувалося не більше як 30 тис, гостро відчувалася нестача гармат, боєприпасів і харчів, давалася взнаки загальна втома, дошкуляла зима. До того ж спалахнула епідемія чуми. На рішення Хмельницького вплинули й повернення татар до Криму та загроза нападу на Київщину й Чернігівщину литовської армії. Крім того, ще аж ніяк не вичерпаними були військові сили Польщі. Зваживши на все, Богдан Хмельницький погодився з рішенням ради і настроями старшини та уклав перемир'я з новообраним польським королем Яном II Казимиром. 14 листопада 1648 р. Богдан Хмельницький зі своїми загонами повернув на схід. Переможний похід 1648 р. було завершено. Одначе, укладаючи мир під Замостям, гетьман не збирався припиняти збройної боротьби взагалі. Він планував навесні 1649 р. знову зібрати військо, покликати татар на допомогу й поновити воєнні дії.

Внаслідок перемоги під Пилявцями й походу української армії на Львів та Замостя на початку листопада 1648 р. майже всі етнічні українські землі було визволено від польського панування.

23 грудня 1648 р. Богдан Хмельницький урочисто в'їхав до Києва. Як і скрізь на шляху повернення гетьмана з-під Замостя, у Києві радо вітали переможця. Назустріч українським полкам вийшли єрусалимський патріарх Паїсій, який перебував тоді в Києві, і київський митрополит Сильвестр Косов.

Студенти Києво-Могилянської академії виголосили на честь героя свої вірші-панегірики. Київський митрополит Сильвестр Косов та єрусалимський патріарх Паїсій урочисто привітали гетьмана як «нового Мойсея» — визволителя свого народу від іноземних поневолювачів. Українське православне духівництво благословило Богдана Хмельницького на переможну війну проти загарбників і підтримало його намір зміцнювати відроджену Українську державу.

Програма розбудови Української гетьманської держави. На початку 1649 р. Богдан Хмельницький оприлюднив свої наміри щодо війни проти Речі Посполитої. Це сталося в лютому, під час переговорів у Переяславі з королівським посольством. У відповідь на умови перемир'я, запропоновані польськими послами, гетьман сформулював остаточну мету війни. Промова Хмельницького тлумачиться дослідниками як програма розбудови Української держави. У розмовах із польськими послами було чітко обумовлене право українського народу на створення власної держави в його етнічних межах. Гетьман висловив ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля. При цьому він наголосив, що Українська козацька держава є наступницею Київської Русі.

Промовляючи до польських послів у Переяславі в лютому 1649 p., Хмельницький заявив: «Правда те, що я мала й незначна людина, але Бог дав мені, що я є одновладцем і самодержцем руським. Виб'ю з лядської неволі ввесь руський народ, а що перше я воював за шкоду і кривду свою, тепер буду воювати за нашу православну віру. За кордон на війну не піду, на турків і татар шаблі не підніму, досить маю на Україні, на Поділлі й Волині, досить вигоди, достатку й пожитку в землі та князівстві своєму, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи! А будуть і за Віслою кричати, знайду я їх там напевно. Не залишиться мені нога жодного князя і шляхетки тут, на Україні; а схоче котрий з нами хліб їсти, хай буде послушний Запорозькому Війську».