Диференційований підхід до виховання хлопчиків та дівчаток як важливий чинник становлення ґендерної ідентичності особистості

(виступ на засіданні педагогічної ради)

Сучасний розвиток педагогічної науки в Україні характеризується пошуком нових фундаментальних підходів щодо організації і здійснення навчально-виховного процесу в усіх ланках системи освіти – від дошкільного закладу до закладів післядипломної освіти. Модернізація шкільного навчання, перехід до особистісно - орієнтованої моделі взаємодії вчителя та учня орієнтують педагогів на врахування освітніх потреб особистості школярів. Оскільки особистість є статевою категорією, то пріоритети в освіті відкривають перспективи успішнішого навчання і виховання дітей різної статі. Дослідження в галузі ґендерної педагогіки сприяють розв’язанню задач, які стоять перед освітою, розширяють самосвідомість, самопізнання і рефлексію своїх особливостей і можливостей в педагогічному процесі.

Проблема формування ґендерної ідентичності сучасних дітей та підлітків є однією з найбільш актуальних та отримала досить широке висвітлення у науковій літературі. Методологічні проблеми ґендерної педагогіки вивчали В. Кравець, Л. Штильова; шкільної освіти з врахуванням ґендерної складової – Т. Говорун, О. Кікінежді, К. Корсак, Н. Лавриченко, особливості соціалізації дітей дошкільного віку і молодших школярів різної статі – В. Абраменкова, А. Палій, О. Прозументик, Н. Радіна, підлітків – В. Москаленко, В. Романова; взаємодію педагогів з хлопцями і дівчатами підліткового віку – О. Антипова; виховання культури міжстатевих відносин – В. Коршунов, І. Мезеря; впровадження ґендерного підходу до виховання студентської молоді та її професійної підготовки – Т. Голованова, І. Мунтян, О. Цокур, питання підготовки вчителя до ґендерного виховання та перепідготовки психолого-педагогічних кадрів – С. Макаренко, С. Матюшкова, Н. Смірнова, Л. Шолохова, М. Полив’яна. Проте, результати теоретичних досліджень та виховної практики свідчать про недостатню увагу до використання диференційованого підходу до виховання хлопчиків та дівчаток і переконують у необхідності практичного застосування ґендерного підходу щодо організації навчально-виховного процесу.

Наявність суперечностей між консервативністю ґендерних стереотипів і новим змістом сучасних ґендерних ролей, виховним процесом і процесом статево-рольової соціалізації, невідповідністю теоретичного вивчення проблеми та його практичного застосування у школі зумовило актуальність дослідження окресленої проблеми.

Початкове формулювання проблеми ґендеру в освіті полягає в тому, що викладачі освітніх закладів України в переважній більшості не визнають існування проблем відсутності диференційованого виховання хлопців і дівчат, не сприяють подоланню стереотипних поглядів на роль і призначення статей. Вітчизняна педагогіка залишила поза увагою один із важливих аспектів виховання особистості дитини – ґендерний аспект, який припускає, що відмінності в поведінці і сприйнятті чоловіків і жінок визначаються не стільки їх фізіологічними особливостями, скільки вихованням і поширеними в кожній культурі уявленнями про сутність чоловічого і жіночого начал. Стать людини є природною основою її індивідуальності.

Виховні зусилля педагогів мають бути націлені на те, щоб допомогти учням усвідомити свою ідентичність, визначити свій статус у шкільному колективі, вибрати ідеали та життєві цілі, які надалі створять умови для подальшого розвитку нової особистості з високим рівнем адаптивності до різних культур та демократичних поглядів. Проте на сьогодні, сучасна школа не враховує у навчально-виховному процесі ґендерні особливості учнів і рівень володіння ними необхідними для цього знаннями. Досвід свідчить про те, що найбільші труднощі у педагогів виникають у роботі, пов’язаній зі здійсненням диференційованого підходу до виховання хлопчиків і дівчаток.

Концепція виховання дітей і молоді в Україні передбачає виховання ґендерної культури як одної з базових компонентів культури особистості. Ґендерна культура припускає формування у дитини уявлень про життєве призначення чоловіка і жінки, властивих їм позитивних якостей і рис вдачі; розкриття фізіологічних, психологічних і етичних особливостей хлопчиків-хлопців, дівчаток-дівчат; формування уявлень про чоловічу і жіночу гідність. Критеріями сформованості ґендерної культури виступають: встановлення правильних взаємостосунків хлопчика і дівчинки, хлопців і дівчат; прагнення до взаєморозуміння; наявність якостей характерних для хлопчика (хлопці, чоловіки): сміливість, майстерність в справі, рицарство, благородство, працьовитість, уміння долати труднощі; наявність якостей характерних для дівчинки (дівчата, жінки): доброта, жіночність, чуйність, м’якість, терпимість, турбота, любов до дітей; наявність чесності, щирості, вірності; взаємодопомога .Таким чином, формування в індивіда ґендерної ідентичності відбувається з моменту попадання його в соціум, де відбуваються перші спроби усвідомлення себе особистістю відповідної статі.

Проте, попри всі спроби модернізувати навчально-виховний процес, питання впровадження ґендерно-орієнтованого підходу до роботи з учнями ще й досі є питанням більш теоретичного характеру, аніж практичного. На сьогодні сучасна школа ставить однакові вимоги до дітей різної статі, створюючи таким чином передумови для формування конформізму, а у тих, хто супротивиться цим вимогам – обережності, замкнутості, потреби використовувати неправду заради захисту особистості. Це пояснюється тим, що радянська школа була максимально ідеологізована і регламентована, що призвело до поступового зникнення педагогічної творчості. На початок 50-х років минулого століття школа перетворилася у безстатеве, поза національне, усереднене конвеєрне виробництво робочих, чим ефективно відповідала соціальному замовленню, а саме забезпеченню даного на той час типу соціальних відносин, їх стійкість.

Природно, що до умов вищезгаданого типу школи простіше було адаптуватися педагогам-жінкам, тому що за своїми біологічними і психофізіологічними якостями жінка є більш конформною, швидше і простіше піддається впливу, ніж чоловік .Більш схильні до самоаналізу і рефлексії педагоги швидко зникли із школи, маючи сумнів щодо прогресивності тих чи інших вищезгаданих ідей та теорій, в умовах могутнього соціального контролю у школах. Тож на кінець ХХ століття відбулася майже повна кадрова фемінізація освіти. Поступове зникнення чоловіків з педагогічного корпусу несло за собою подальші зміни у школі. Це вплинуло на зміну типу статевої соціалізації у процесі формування психологічної статі, який можна визначити як інверсійний, тобто маскулінний для дівчаток і фемінний для хлопчиків.

Перебуваючи у суто жіночому середовищі з його змістом та цінностями, будучи генетично менш зрілими ніж ровесники дівчата, хлопчики мимоволі починають переймати жіночі пристрасті, ігри, символи і т.д. Це відбувається тому, що дівчатка стають для них духовно-емоційним прикладом поведінки і зразком для наслідування, характерними рисами якого є слухняність, посидючість, прагнення прислужитися, сподобатися. В результаті цього з навчальних закладів, де проходить більша частина життя дітей, зникла статево-особистісна самоідентифікація молодих людей. Присутні лише хлопчикам природні задатки – пристрасть до ризику, прагнення бути сміливим і мужнім – почали нейтралізуватися.

Дівчатка, в свою чергу, втрачають жіночі особистісні риси, а чоловічий особистісний профіль підсилюється. Пізніше це може призвести до скорочення народжуваності, збільшення розлучень за ініціативи жінок, відмирання материнських почуттів, безкомпромісної поведінки жінки у сім’ї і професійній діяльності, збільшення кількості жіночих правопорушень. З іншого боку, постійне спільне навчання дівчаток з хлопчиками може призвести до заниження самооцінки дівчатками власних достоїнств, недостатньої самоповаги, гострого переживання їх нерозуміння, тобто певного комплексу неповноцінності через приналежність до жіночої статі.

Інверсійний тип статевої соціалізації призводить до формування унісексуальної (чи бісексуальної) моделі психологічної статі. Статева соціалізація за інверсійним типом по суті є прямим насиллям над природою дитини і приховує в собі певну загрозу для суспільства в цілому.

В сучасному українському суспільстві жінки мають рівні права з чоловіками, вони можуть орієнтуватися на різноманітні ролі, ставати професіоналами, робити кар’єру, однак організація виховання дітей, турбота про чоловіка, підтримка сім’ї не є обов’язковою частиною їхнього способу життя. Чоловіки також частіше спрямовані на кар’єру, владу, а одруження не завжди знаходить місце серед їх важливих життєвих пріоритетів.

В зв’язку з цим у дітях необхідно виховувати орієнтацію на сім’ю та її цінності. У хлопчиків потрібно розвивати типово чоловічі якості характеру: самостійність, стійкість, активність, незалежність. У дівчаток необхідно формувати типово жіночі якості: м’якість, турботливість, хазяйновитість. Для жіночої освіти пріоритетним повинно бути виховання високоморальних якостей особистості (цнотливість, сором, чуйність), розвиток тонкого емоційно-морального сприйняття життя (естетичного смаку, здатності розрізняти прекрасне та потворне у оточуючому світі), а також розвиток розумових здібностей, волі, мислення. Пріоритетом чоловічої освіти повинно стати виховання мужності, надійності, відповідальності за себе та свою сім’ю.

У дівчаток необхідно виховувати повагу до хлопчиків, а у хлопчиків – лицарське, дбайливе, чуйне ставлення до дівчаток. При цьому наголос необхідно ставити не на братських, товариських, а на романтичних взаємовідносинах. Товариське співіснування у класах із спільним навчанням виховує братські відносини, статі нейтралізуються, так як сила фізіологічного притягання обернено пропорційна почуттю дружби, а поява товариських відносин є прямим наслідком зникнення романтичного потягу і містичної ідеологізації протилежної статі. У протилежної статі повинна бути таємниця, що манить, інтригує, притягує, змушує поважати. Тоді хлопчики починають виявляти галантність і турботу про дівчаток, а дівчатка не намагаються домінувати, хочуть справити враження своїми хорошими манерами, умінням красиво накрити на стіл чи приготувати щось смачне.

Крім того, необхідно звернути увагу ще на такі особливості ґендерного виховання: психіатрам нерідко доводиться стикатися з наслідками так званої дидактогенії .Це педагогічні помилки, що викликають у дитини стрес, який надалі може перерости у психічний розлад. Однією з найбільш поширених дидактогеній у нашій школі – це установка на слухняність дитини, малопомітність, взірцевість, дисциплінованість учнів. А хлопчики, як правило, зовсім інші. Вони зазвичай більш шумні, рухливі, активні, аніж ”ідеальний учень“. Хлопчик у школі знаходиться в обстановці постійного педагогічного тиску та критики, тому що йому необхідно сорок п’ять хвилин просидіти в одноманітній позі, не крутитися, не говорити, не лінуватися, на перерві – ходити “по струнці”, щоб не заважати іншим. У даній ситуації вони піддаються стресу. Слухняні, непомітні діти – це діти невпевнені в собі, з певними комплексами. А здоровий хлопчисько, зазвичай, – життєрадісний, веселий, пустотливий. Постійні заборони та острах записів у щоденник і викликів батьків до школи руйнують у хлопчиків передумови порольової самоідентифікації.

Дівчатка ж, навчаючись разом з хлопчиками, починають їх наслідувати, переймають їх манери. Але у них повинен бути інший модус поведінки. Їх поведінка повинна бути більш розумною, статечною, скромною. Тож можна припустити, що роздільне навчання може сприяти суттєвому покращенню шкільної дисципліни.

Вирішення проблем ґендерного виховання ускладнюється і тим, що практично всі, з ким близько контактує дитина (вихователі дошкільного закладу, лікарі, вчителі), – жінки. Поширення традиційних уявлень про ґендерні ролі призводить до того, що в порівнянні з дівчатами хлопчики відчувають сильніший тиск з боку соціуму в напрямку формування статево-специфічної поведінки. У поєднанні з браком рольових моделей такий тиск веде до того, що хлопчик вимушений будувати свою ґендерну ідентичність переважно на негативі: не бути подібним до дівчат, не брати участі в жіночих видах діяльності тощо. При цьому у нашій країні дитина має відносно мало можливостей для власне маскулінних проявів (наприклад, агресивності, самостійності, рухливості тощо), оскільки дорослі ставляться до них, як до джерела неспокою. Тому стимулювання з боку дорослих теж є переважно негативним: не заохочення “чоловічих” проявів, а несхвалення “нечоловічих” (“Не плач, ти ж хлопчик”). А це призводить до наростання у хлопців тривожності, яка часто проявляється у надмірних зусиллях бути маскулінним і в панічному страсі робити щось жіноче .

Виховання дитини як представника певної статі розпочинається з першого року її життя. На статеву диференціацію дитини впливають не лише її анатомо-фізіологічні особливості, що визначаються статтю, а й соціально-психологічні фактори. Останні діють передусім через ті специфічні відтінки, а іноді і суттєві відмінності, що їх вносять дорослі у процес виховання дитини, враховуючи її статеву належність, а саме завдяки використанню ґендерно-диференційованого підходу до виховання.

Ґендерно-диференційований підхід у педагогіці й освіті – це індивідуальний підхід до прояву дитиною своєї ідентичності. Цей підхід дає людині більшу свободу вибору і самореалізації, допомагає бути достатньо гнучким і вміти використовувати різні можливості поведінки. Ґендерно-чутливе виховання буде ефективним лише за таких педагогічних умов, коли у вітчизняних навчальних закладах буде мати місце реалізація ґендерного підходу в організації особистісно зорієнтованого виховання, а в освітній практиці будуть використовуватися результати ґендерного аналізу змісту навчально-методичної літератури з метою пом’якшення впливу ґендерних стереотипів на суб’єктів навчально-виховного процесу.