3. Економічні звязки Росії з південнослов’янськими народами.

Однією з форм контактів між Росією та південнослов’янськими землями у XVIII ст. були торговельні зв'язки. Постійний товарообмін між Російською державою та балканськими країнами налагодився ще у XVII ст.(100). Значне місце у зовнішній торгівлі Росії з цим регіоном посідала Україна.

Соціально-економічні зміни, що відбувалися в Російській державі у XVIII ст., позначилися на збільшенні продуктивності сільського господарства, зокрема тваринництва, продукція якого реалізувалася на всеросійському ринку. Зросло значення міст як центрів ремесла й торгівлі.

Дедалі помітнішою ставала тенденція до економічної спеціалізації окремих районів, що, в свою чергу, вплинуло на розширення товарообміну.

По території України пролягали найважливіші торговельні шляхи того часу, які зв’язували Російську державу з країнами Балканського півострова. Головним, як уже відзначалося, був шлях на Київ, що проходив по Правобережжю, через Васильків, де розташовувалася митниця. Потім через Київ він ішов на Ніжин та інші міста Лівобережної і Слобідської України, а через них - на Путивль і Москву (101). Розташований на важливих торговельних шляхах, Київ займав помітне місце у зовнішній торгівлі Російської держави. Тут знаходилися великі склади, що давало можливість вести оптову торгівлю.

Розширення торгівлі, зокрема, зовнішньої, сприяло піднесенню таких українських міст, як Глуxів, Полтава, Кролевець, Ніжин де у XVIII ст. відкривалися ярмарки(106). Особливо ж це стосується Ніжина. Розташований, як і Київ, на перехресті торговельних шляхів України, він був чи не найзначнішим центром торгівлі Росії з південними країнами (107). У Ніжин приїздило багато іноземного купецтва, особливо греків. Переважання останніх було, зокрема, пов'язане з тим, що російський уряд, здійснюючи політику підтримки окупованих Османською імперією країн Балканського півострова, частково звільняв приїжджих грецьких купців, а також греків, які перебралися на постійне проживання у Ніжин чи інші міста України й Росії, від податків, мита, міських повинностей (108). Представники цієї національності, що селилися в Ніжині, організували тут грецьке братство.Однак, згідно з дослідженнями М.М.Плохинського, греки, як правило, становили половину всіх членів братства (109). У документах Ніжинського грецького магістрату, які зберігалися в Чернігівському обласному архіві, натрапляємо на такі прізвища грецьких купців як Іван Станевич, Іван Христов, Микола Дмитрієв, Іван Іванович та ін. (110), що, очевидно, свідчить про їх південнослов'янське походження. Можна припускати, що назва "грек" у деяких випадках мала умовний характер і означала не національність, а, швидше, належність до греко-православної церкви.

У Ніжині знаходилася головна торговельна контора уродженця Герцеговини, серба С.В. Рагузинського. Сава Владиславович був одним з ініціаторів організації торгівлі Росії зі слов’янськими народами Адріатичного узбережжя Балканського півострова. У Трієсті і Риєці, які були оголошені вільними містами, в 1766 р. знаходилася 21 сербська торгівельна компанія, що об’єднувала 100 сербських торговців.

Однак торгівля з містами Адріатики, серед яких були населені слов’янами Котор, Будва, Пераст, ускладнювалася як значною відстанню, так і конкуренцією англійських, голландських, венеціанських торгівельних компаній, монополією Туреччини на право проходу через Босфор і Дарданелли.

У особливо важкому становищі було чорногорське купецтво. Після Пожаревацького миру 1718 р., за яким Венеція отримала частину земель Чорногорського Примор’я, її відносини з Чорногорією загострилися. Чорногорці не збиралися миритися з втратою, тому часто нападали на приморські володіння Венеції. У відповідь венеціанці почали перешкоджати чорногорцям у торгівлі з Примор’ям. Вони здирали з них плату за проїзд, обкладали товари високим митом, закривали доступ на міські ринки.

Чорногорія була позбавлена і власного флоту. Туреччина, яка до 1774 р. маже безроздільно панувала на Чорному та Середземному морях, дозволяла балканським та російським купцям перевозити свої товари тільки на турецьких і грецьких кораблях.* У чорногорців на це просто не було грошей. Тому чорногорські товари потрапляли на ринок переважно через венеціанських перекупників. У другій половині ХУІІІ ст., як зазначають дослідники, асортимент зовнішньої торгівлі Венеціанської Республіки значною мірою визначали товари, що поставлялися з областей Східної Адріатики, зокрема, Чорногорії. Це козячі шкури, ягняча, теляча, овеча шкіра, вовна, скот та ін. (116).

Не дивлячись на численні труднощі, товарообмін з підвладними Порті південнослов'янськими землями у другій половині XVIII ст. збільшився. Важливу роль у цьому відіграла організація на півдні України сербських поселень Слов’яно-Сербії та Нової Сербії, будівництво Єлизаветинської фортеці, де у 1754 р. відкрився ярмарок. На ньому серби та інші переселенці торгували чавуновим та залізним посудом, цвяхами, канатами, худобою, парусиною, мануфактурними товарами, привезеними з Росії. 3-за кордону на ярмарок везли вовну, бавовняний папір, ладан, бакалію, волоські, грецькі та кримські вина, зброю (117).

Розвивалася и морська торгівля. Кошовий Запорозької Січі Василь Григорович Сич у 1746 р. доповідав київському губернатору Леонтьеву, що з вином і бакалійними товарами з Царграда в Січ приходить іноді п'ять, іноді вісім або десять кораблів (119). Морська торгівля з Туреччиною та її європейськими володіннями була взаємною. В ній брали участь купці з Ніжина, Полтави та інших міст України. Дослідники визначають, що більшість купців з Порти становили представники південнослов’янських народів, зокрема серби, що прославилися як відважні мореплавці, люди з високим рівнем економічної активності (120).

Вагомим був і внесок півеннослов’янських пересленців в економіку Росії. Зокрема, більшість болгарських переселенців осідали на малонаселених південних землях і займалися землеробством та ремісництвом. Російська влада надавала їм всілякі пільги: виділяла субсидії, земельні наділи, звільняла від військової служби та сплати податків терміном до семи років, гарантувала свободу віросповідання, господарської діяльності, утворення різних об’єднань тощо. Така сприятлива політика в поєднанні з досить високою агрономічною культурою болгар, їхньою працьовитістю, відносною, хоча і підпорядкованою общинному устрою, самостійністю обумовила економічний розвиток господарства колоністів. Вони віддавали перевагу рослинництву (переважно виробництву зернових), городництву, садівництву, виноградарству, тютюнництву, а також тваринництву (особливо вівчарству).

Таким чином, соціально-економічні зміни, пов'язані з початком формування буржуазних відносин у Російській державі та на Балканах, призвели до посилення економічної активності південнослов’янських народів, розширення їх зв’язків з Росією та Україною. Розвиток торгівлі, в свою чергу, стимулював подальший прогрес економіки, зростання торговельного капіталу, зміцнення позицій національної буржуазії у підвладних Порті та Австрійській імперії слов’янських країнах. Все це зміцнювало тенденцію до національного відродження південнослов’янських народів.