Пізнє бароко
Точна грань між зрілим і пізнім бароко є предметом обговорення; вона лежить десь між 1680 і 1720. Складність її визначення пояснюється тим, що в різних країнах стилі змінювалися несинхронно; нововведення, вже прийняті за правило в одному місці, в іншому були свіжими знахідками. Італія, завдяки Арканджело Кореллі і його учням Франческо Джемініані та П'єтро Локателлі стає першою країною, в якій бароко переходить з зрілого в пізній період. Важливою віхою можна вважати практично абсолютне верховенство тональності, як структуротворчого принципу написання музики. Це особливо помітно в теоретичних роботах Жана Філіпа Рамо, який зайняв місце Люллі, як головного французького композитора. У той же час, з появою робіт Фукса, поліфонія ренесансу дала базис для вивчення контрапункту. Комбінація модального контрапункту з тональної логікою зумовила співіснування двох стилів - гомофонного і поліфонічного, з прийомами імітації і контрапунктом.
Форми, відкриті попереднім періодом, досягли зрілості і значної варіативності; концерт, сюїта, соната, concerto grosso, ораторія, опера та балет вже не мали різко виражених національних особливостей. Повсюдно устоялися загальноприйняті схеми творів: повторювана двочастинного форма (AABB), проста трьохчастинну форма (ABC) і рондо.
Серед найбільш
значимих композиторів пізнього бароко:
Антоніо Вівальді, зробив значний внесок у розвиток інструментального барокового концерту і барокових сонат тріо-сонат. В його творчості викрісталізувалася тричастинна форма кончерто гросо. Він є автором понад 500 інструментальних концертів, зокрема понад 200 скрипкових, серед яких - цикл "Пори року".
Доменіко Скарлатті,є автором близька 500 клавірних сонат, які ввааються зразком старосонатної форми. Його клавірний стиль справив вплив на багатьох майбутніх композиторів.
Георг Фрідріх Гендель, імовірно був найбільш знаменитим придворним композитором свого часу. Його стиль вважається перехідним від барокового до класичного. Гендель є розвинув жанр ораторії, надавши йому драматургічної цільності, а також започаткував інструментальні концерти на відкритому повітрі, які іноді вважають передтечею т.зв. "популярної музики".
Йоганн Себастьян Бах, найбільш майстерний поліфоніст свої епохи, узагальнив досягнення музичного мистецтва перехідного періоду від бароко до класицизму.
Вплив бароко на музику пізніших епох Перехід в еру класицизму (1740-1780)
Перехідна фаза між пізнім бароко і раннім класицизмом наповнена суперечливими ідеями і спробами об'єднати різні погляди на світ. Її називають «галантним стилем», «Рококо», «передкласичним періодом» або «ранньокласичним періодом». У ці кілька десятиліть композитори, продовжують працювати майстри епохи бароко (Г.Ф. Гендель, Д. Скарлатті) і виходять на арену композитори, яких традиційно зараховують до класицизму - К.В. Ґлюк, Й. Гайдн. Перехідне положення займає творчість синів Й.С. Баха, зокрема Карла Філіппа Емануеля - він чудово володів старим стилем, але багато працював над тим, щоб поновити його. Його клавірні сонати чудові свободою в будові, сміливою роботою над структурою твору.
У цей перехідний момент збільшилася різниця між духовною та світською музикою. Духовні твори залишалися переважно в рамках бароко, в той час як мирська музика тяжіла до нового стилю.
Особливо в католицьких країнах центральної Європи, бароковий стиль був присутній в духовно музиці до кінця вісімнадцятого століття, так само як свого часу stile anticoепохи відродження зберігався до першої половини сімнадцятого століття. Меси і ораторії Гайдна і Моцарта, класичні у своїй оркестровці та орнаментації, містили в собі безліч барокових прийомів контрапунктичної та гармонічної технік. Занепад бароко супроводжувався тривалим періодом спільного існування старої і нової техніки. У багатьох містах Німеччини барокова практика виконання збереглася до 1790-х років, наприклад, в Лейпцигу, де наприкінці свого життя працював І. С. Бах.
В Англії стійка популярність Генделя забезпечила успіх менш відомим композиторам, що складали у бароковому стилі: Чарльзу Авісону (), Вільяму Бойсу () і Томасу Августину Арну (Thomas Augustine Arne). У континентальній Європі цей стиль вже став вважатися старомодним; володіння нею було потрібно лише для твору духовної музики та закінчення з'являлися тоді в безлічі консерваторій.
На ці десятиліття припадає і період рання творчість українських композиторів - Дмитра Бортнянського та Максима Березовського. Зазвичай їх музична творчість розглядається в контексті українського бароко. Опанувавши композиторську техніку ”латинського" духовного концерту і, схрестивши її з національними традиціями, ці композитори створили українську барокову церковну музику без інструментального супроводу.