5. Індустріалізація в Україні.

У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Сталін заявив, що "ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні подолати цю відстань за 10 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть". Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п'ятирічками).

Причини індустріалізації

Курс на індустріалізацію був об'єктивно необхідний, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.

Труднощі індустріалізації

Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування індустріалізації;

- не вистачало кваліфікованих кадрових робітників та інженерів, хоч Україна в цьому плані була в більш вигідному становищі;

-низький рівень економічної освіти радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалізації.

Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. - форсованими, надшвидкими. На 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр. - по 45%, на 1932 - 36%. Радянське керівництво хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати соціалізм за декілька років. Сталін назвав 1929 р. роком "великого перелому" і "стрибка в соціалізм".

Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом: не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб його стимулювати, використовувались різні методи, серед яких - організація з 1929 р. масового соціалістичного змагання, яке охопило майже всіх працюючих.

Наслідки індустріалізації

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків:

-Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства посилило тиск на селян: збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля (надлишки продукції селяни повинні були здавати за державними розцінками).

-Форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими продуктами харчування, а промисловості - дешевою сировиною.

-Випереджаючий розвиток важкої промисловості зумовив посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю. Величезні кошти витрачалися на розвиток важкої індустрії, яка сама по собі не була орієнтованою на задоволення потреб населення і успіх якої мало позначився на стані легкої і харчової промисловості.

6. Насильницька колективізація с/г в Україні.

Насильницька колективізація сільського господарства в Україні була складовою воєнно-комуністичного штурму. Вона мала на меті в першу чергу забезпечити індустріалізацію дешевими продуктами і сировиною, дешевою робочою силою, а також забезпечити експорт хлібу для закупок за кордоном промислового устаткування і технологій для новобудов п’ятирічок. Утворення колгоспів мало ліквідувати багатоукладність на селі, що згідно більшовицької доктрини було чи не найважливішим критерієм соціалістичності радянського суспільства. Колективізація, перетворивши селянина-власника в колгоспно-державного наймита, мала сформувати новий, союзний пролетаріату, клас «колгоспно-кооперативного селянства. Все це зміцнювало соціально-економічну базу тоталітаризму.

Сталінське керівництво планувало провести колективізацію в Україні щонайвищими темпами. Так, листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б), який і проголосив колективізацію, відмітив буцімто наявність в республіці розвинутої матеріально-технічної бази і гостроту соціальних протиріч на селі. Постановою ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5.01.1930 р. планувалось закінчити колективізацію восени 1931 або навесні 1932 р. У лютому 1931 р. український генсек С. Косіор скоротив цей термін більше як на рік, а місцеві керівники розпочали «соцзмагання за якнайскорішу колективізацію». Отже, шляхом прискореної колективізації, нагнітаючи соціальні пристрасті, керівництву хотілося якнайскоріше підкорити українське село, де, як йому здавалося, ще жевріли жаринки національно-визвольних змагань 1917—1920 років, селянських повстань проти політики радянської влади на початку 20-х років.

Офіційно проголосивши артіль (де дозволялося селянину зберегти присадибне господарство) основною формою колективізації, партія насаджувала комуни. Масовопочали усуспільнювати корів, дрібну худобу, птицю і всю землю.

Партія восени 1930 р, почала новий наступ — замість грубого насильства «одноосібників» заганяли в колгоспи податками. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств і понад 80 % посівних площ. Масова колективізація, в основному, була закінчена.

Сталінська політика «розкуркулювання селянства», як і негативного ставлення до заможного селянства взагалі, були складовою суцільної колективізації. Щоб змусити селянство вступити до колгоспу, потрібно було показати на конкретних прикладах долю непокірних. Партія обрала за повчальний приклад заможних. Це відповідало «класовому підходу» і дозволяло «натравити» одних селян на інших та зламати найбільш рішучих і авторитетних противників колгоспів. Конфісковане у них майно слугувало базою новостворених колгоспів.

Розкуркулювали не лише заможних, а всіх (навіть бідноту і наймитів, яких називали «підкуркульниками»), хто виступав проти колективізації. Тому не випадково в Україні було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств (1,2 млн. чол.), в т. ч. лише за 1930 — сер. 1931 рр. з України було депортовано близько 100 тис. сімей. Варто зазначити, що навіть за радянськими відомостями в Україні влітку 1929 р. куркулі складали менше 2 % селянських (близько 100 тис.) господарств.