Фонетика

Особливостями вживання й сполучуваності вокалізму та консонантизму українські східнослобожанські говірки споріднюються із середньонаддніпрянськими та степовими. Релевантними для досліджуваного мовного континууму є ряд системних рис, які для сучасної української літературної мови стали нормативними. Проте при загальній єдності й значній уніфікованості говірок для фонетичного зрізу характерна певна суперечливість. Остання полягає в поєднанні ряду уніфікованих первинних ознак із строкатістю, неврегульованістю „вторинних” рис. Отже, відступи від системи, постійні чи спорадичні, засвідчують появу нових тенденцій у живому мовленні, вібрацію мовних елементів, динаміку уснорозмовних явищ. Найчастіше східнослобожанські говірки диференціюють несистемні риси, які нерідко виявляються поряд із системними.

Так, у східнослобожанських говірках нерідко паралельно функціонують фонетичні варіанти слів і їх форм у мовленні односельців чи одного діалектоносія. Це одна з важливих діалектних особливостей новостворених говірок, гетерогенних за походженням.

У межах одного населеного пункту можливі такі зміни звукової оболонки слів: субституція – ^|ран’ше – ^|ран’ч’е, дл’а – бл’а, хво^|мил’ійа – хва^|мил’ійа; метатеза – соч’о^|виц’а – ч’осо^|виц’а; протеза – ^|ухо – ^|вухо, Аĭ^|дар’ – Гаĭ^|дар’ – Ге^ин^|дар’; приставні голосні – гл’од – ог^|л’од, епентеза – ў^|рем˙а – ў^|ремн’а, утрата етимологічних чи нових усталених звуків – о^|да – во^|да; редукція голосних чи приголосних у середині слова – заго^|рода – за^|горда, ^|т’іки – ^|т’ілки – ^|т’іл’ки. Варіантність діалектних явищ в одній окремо взятій говірці свідчить про різнодіалектні джерела формування її, постійні контакти жителів н. п. з носіями інших систем. У цьому посібнику розглядаємо лише одне із визначальних явищ української мови та його вияви в східнослбожанських говірках – протезу.

Протеза в українських східнослобожанських говірках

У славістичній літературі протезою звичайно називають ті приголосні початку слова, для яких немає відповідників в інших індоєвропейських мовах [Журавлев 1965, 32]. Для української мови поява протетичних приголосних звуків – типові зміни, що відчутно трансформують вихідну структуру слова [Гриценко 1990, 83]. Говори Правобережжя в цілому виявляють набагато більшу схильність до протетичних приголосних, ніж говори Лівобережжя [Дзендзелівський 1965, 91]. Непослідовність у використанні протези у слов’янських мовах і діалектах трактують як пізнє діалектне явище, на відміну від випадків регулярної відповідності, що визначається як праслов’янське явище. В українських східнослобожанських говірках протезою охоплені як апелятивні, так і власні назви.

Топонімія Східної Слобожанщини, розвиваючись у загальному річищі українських власних назв, увібрала й деякі риси топонімічних систем інших національностей, з якими контактувало місцеве населення в різні історичні періоди. Саме тому оніми приховують розмаїті свідчення, пов’язані з історією заселення кожного окремого району досліджуваного континууму (іноді – й одного села чи селища), а також із оточуючою природою, культурою, мовою [Шевцова 2000, 3]. Як елементи лексики конкретних говірок оніми нерідко фіксують у стійкому вигляді найдавніші елементи мови, зокрема фонетичні, морфологічні та лексичні особливості говірок регіону.

Офіційна система найменувань населених пунктів Східної Слобожанщини, іноді й водоймищ, виникла на основі народно-розмовних варіантів, які за кількістю компонентів та структурою комбінацій кількох складових частин, фонетичним оформленням рельєфніше, повніше відображають ті соціально-історичні умови, у яких вони виникли, зберігають риси, що засвідчують їх староукраїнський характер, нерідко утрачений в офіційних варіантах [Бучко 1989, 24].

Сучасний стан вітчизняних досліджень народнорозмовних варіантів онімів свідчить, що ця проблема довгий час залишалася поза увагою вчених [Бучко 1989, 23; Демешко 1996, 26]. Постійно змінюючись, оновлюючись, офіційні оніми нерідко під впливом соціально-політичних, правових і культурних факторів втрачали національні ознаки, тоді як народнорозмовні варіанти власних назв продовжували їх зберігати. Вивчення системи онімів, якими користуються в побуті, укладання їх словника, який би фіксував живомовні варіанти з найдавніших часів, поповнить джерельну базу діалектологічних досліджень, дасть багатий фактичний матеріал для історичного вивчення народного мовлення регіону.

Чимало ойконімів Східної Слобожанщини пов’язані з найменуванням рік, що пояснюється значенням гідрооб’єктів для колонізації краю [Высоцкий 1999, 3]. Так, на берегах річки Айдар розташувалось селище Новоайдар (НовА), села Айдар-Миколаївка (АйдМ), Заайдарівка (Заайд), Старий Айдар (СтА), назви яких нерідко мають такі народнорозмовні варіанти: Аǐ^׀дар’, Гаǐ^׀дар’, Ген^׀дар’, Воǐ^׀дар’ (НовА), Загаǐ^׀дар’іўка (Заайд) та ін. Серед них передусім звертають на себе увагу ті, що пов’язані з поширенням в українській мові протези, яка виникла як засіб усунення міжслівного збігу голосних і була відома вже праслов’янській мові. На українському ґрунті протеза [в] розвинулась перед [у] та [і], [г] – перед [о], [а] [УМ, 499; ІГУМ, 169].

Особливістю фонетичних змін староукраїнської мови є підвищення функціонального навантаження протетичних приголосних [в], [г], [j] перед голосними на початку слова. Це явище відоме всім сучасним українським діалектам; форми з протетичними приголосними ввійшли в українську літературну мову як нормативні. Проте вибір лексем, у структурі яких наявні протетичні приголосні, змінюється від говірки до говірки, створюючи строкату картину діалектної диференціації [Гриценко 1990, 129].

Уже перші згадки гідронімів та ойконімів Подінців’я в старокнижній літературі (географічних покажчиках, статистичних довідниках, описах економічного стану поселень регіону) засвідчують значне поширення протетичних приголосних в уснорозмовних варіантах власних назв, які функціонували в давнину: Войдар (1666), Heidar (1586), Гайдар (1704), Яйдар (1660), Лойдар (1823) [СГУ, 26]. Вони наочно демонструють нам, що, по-перше, початкові приголосні в назві Айдар – явище-інновація, приставні приголосні додавалися до найменування тюркського походження, для якого природним був початковий голосний. По-друге, різний характер протези вказує на те, що єдиної закономірності в появі приставних приголосних в говірках досліджуваного регіону не було. Навпаки, переселенці з різних територій України по-своєму озвучували назву найбільшої притоки Сіверського Дінця. Та й у сучасних говірках у вживанні протетичних приголосних дія різних факторів настільки протилежна, що не завжди можна визначити єдину закономірність.

Немає сумніву в тому, що в згаданих пам’ятках, документах відображена схильність вихідців з різних територій України до вживання приставних приголосних. Скажімо, протеза [г] перед [а], [о], задокументована в номені Гаǐ^׀дар’, була властива для переселенців з Правобережної та Центральної України. Про це свідчить протеза в апелятивних назвах, уживана в сучасних говірках південно-західного наріччя, частково – правобережних середньонаддніпрянських: ^׀гоко, го^׀рати, гу^׀вечка, ги^ен^׀дик, го^׀б·ідати, го^׀рел, Го^׀мел’ко [Бевзенко 1980, 83], гамба^р `комора` [ГГ, 43], ге^нде, гента^мкі, густавки^ `вставка на плечах чоловічої сорочки` [Никончук 1998, 60]. Протеза [j] перед [а], виявлена в найменуванні Яйдар, наявна в говірках поліського наріччя й до нашого часу: ^׀jулица, ^׀jіволга, jіск^׀ра [ІГУМ, 170], їска^ `частина бджолиної сім’ї, яка шукає місця для поселення всього рою` [Євтушок 1997, 68]. Поодинокі залишки цього явища знаходимо в аналізованих українських східнослобожанських говірках, дозаселених 1732 року сотнями Острозького полку [Шарпило 1959, 41]: Jіл’^׀ко (Шульг), jін^׀дик (Чмир), ^׀jісти^ек (Білол). Приставний [л] перед [а], [о], наявний у варіанті Лойдар, і сьогодні є однією з диференційних ознак надсянських говірок. П.Гриценко кваліфікує л-протезу як секундарний протетичний, що виник на ґрунті іншого фонетичного явища – типових субститутивних змін. На вторинний характер, на думку вченого, вказують такі явища: поодинока фіксація змін, відсутність чітко окреслених ареалів її побутування, часте співіснування утворень з протетичними приголосними [в], [г], [й] та [л] не лише в мікроареалі, а й у тій же говірці [Гриценко 1990, 84]. Можливо, у минулому [л] був більш поширений в говірках південно-західного наріччя: ло^׀тава (отава), Л’іл’ко (Ілько) [Бевзенко 1980, 84].

Неважко пов’язати протезу [в], репрезентовану в народно-розмовному варіанті гідроніма Войдар, з поширенням в багатьох апелятивних назвах частини говірок південно-західного та поліського наріч приставного приголосного [в]: ^׀воч·і, вук^׀р’іп, во^׀рати, ^׀вустаўки [Бевзенко 1980, 84], водно^ ‘завжди’, ву^гол ‘куток у хаті’ [ГГ, 42], во^׀н’уча ‘онуча’ [Никончук 1998, 105], ^׀вустаўка ‘вставка на плечах чоловічої сорочки’ [Никончук 1998, 60].

Відомо, що в східнослобожанських говірках особливості поліського та південно-західного наріч у більшості випадків “перемололися”, розчинилися, зникли, бо перемогли риси південно-східного наріччя, які носили інноваційний характер, були підтримані кращими зразками фольклору, літературних творів. Імовірно, через це сьогодні найменування річки Айдар з приставними [j] та [л] не побутують. Однак протеза [в] та [г] в народнорозмовних варіантах гідронімів та ойконімів наявна. Перша підтримується значним поширенням [в] перед [у], [і], рідше – [е], [а] в багатьох апелятивних назвах досліджуваних говірок. Протетичний приголосний [в] уживається тут значно частіше, ніж в літературній мові: ве^ин^׀бар’ `амбар` (із 104 обстежених н. п. варіант з приставним [в] побутує в 40), в·іў^׀со ‘овес’, в·і^׀вес ‘вівсюг’, в·іў^׀шани^ек ‘приміщення для зимівлі вуликів’, ^׀вумниǐ ‘розумний’, ^׀вумни^ек ‘розумник’, ву^׀так ‘качур’, ^׀вутка ‘качка’, ^׀вутром ‘вранці’, звут^׀ра ‘зранку’, вуго^׀лине^иц’ ‘проміжок між верхніми й нижніми нитками основи при прядінні’. Така ж закономірність виявлена в середньонаддніпрянських говірках – ву^׀т’ужити ‘прасувати’ [Мартинова 2000, к. №37], буковинських – ^׀вузли^ек, ^׀вухо [Герман 1995, к. №177- 178].

Ще в середині ХХ століття І.Варченко на підставі заміток О.Вєтухова про говірку с. Олексіївка (Олекс) [Ветухов 1894] стверджує, що за характером протези східнослобожанські говірки збігаються з південнополтавськими, оскільки тут зафіксоване послідовне виникнення [в] перед голосними: в·іў^׀са, вог^׀н’у [Варченко 1955,490]. Проте Б.Шарпило називає це твердження неточним. Він доводить, що в н. п., які прилягають до середньої течії Айдару (у цих говірках наявний значний відсоток переселенців з Полісся, Правобережної України), функціональна активність протетичного [в] велика, він з’являється навіть перед [о]: во^׀гон’. Однак у більшості говірок краю явища протези поширені значно менше: тільки о^׀гон’ , часто ^׀ули^ец’а, ул’ік і под. [Шарпило 1959, 10-11]. Карти ІІІ тому АУМ дають можливість уточнити це твердження: на Східній Слобожанщині переважають варіанти вуж, ^׀вухо, вули^ец’а, у Приазов’ї та суміжних землях – уж, ^׀ухо, ^׀ули^ец’а; із 375 обстежених н. п. Східної України у 104 обидва варіанти використовуються паралельно [АУМ, к. № 22].

Таким чином, у середині ХХ століття діяла тенденція до збереження протетичного [в] в багатьох питомих словах, вона сприяла появі протези навіть у словах, утворених за моделями, уживаними в російській мові – ^׀вутром, ^׀вутка. Однак таке часте використання приставного [в] у більшості говірок регіону суперечить явищам, властивим для південноросійських говірок, з якими контактують українські. Тому в контактних українських говірках поширюються номени без приставного [в]: ^׀ули^ец’а, ^׀угол, у^׀г·іл’:а, ок^׀но, о^׀на, он; лексеми, у яких наявні гіперичні явища - о^׀да `вода` (Шульг). Особливо часто протеза [в] зазнала змін перед [о], що призвело до витіснення з номінативного ряду варіанта Войдарь, відхід його до пасивного словникового запасу. Перехідні явища, засвідчені в усному мовленні, нерідко фіксуються офіційними назвами населених пунктів: Уткине (Ут, Утк), Окнине (Окн), Огульчанське (Ог), Наугольне (Науг), тоді як уснорозмовні варіанти нерідко вживаються з протетичним [в] – Вуткіно, Вугольчанське, Навугольне; і, навпаки, [в] у народнорозмовних варіантах назв окремих населених пунктів зникає – Ольховка (ВерхнВ, НижнВ), Овчарове (Вівч), Ольшани (Вільш).

Протеза [г] в гідронімі й народнорозмовному варіанті назви населеного пункту Гайдарь підтримується поширенням в українських говірках регіону лексем гаǐ^׀дар’, гаǐ^׀дари^ек, перша з яких має кілька значень: `пастух овець` (НовА), `людина, що пішла на заробітки пастухом` (у багатьох говірках), `молодий хлопець, козак` (Міст) [СУСГ, 49]. Важко встановити прямий зв’язок власної та загальної назв, поширених у регіоні. Протеза [г] в найменуваннях Гаǐ^׀дар’, гаǐ^׀дар’ скоріше носить лексикалізований характер, оскільки в багатьох апелятивах у досліджуваних говірках приставний [г] зникає. Це спонукає мовців у ряді слів замінювати [г] іншими приголосними, найчастіше [х]: худу^׀тут, хо^׀дуд `одуд` (Розпас), ^׀хикалка ‘гикавка’ (у багатьох говірках). У поодиноких випадках, якщо слово починається на [г], то з’являється початковий [о]: огл’од ‘глід’ (Дяк). Неетимологічна вимова о^׀рох ‘горох’ (Міст, Полт, Преобр, Свист), що виникла внаслідок прагнення не вимовляти протетичний [г], поширений у говірках південно-західного наріччя української мови [Шарпило 1959, 44], кваліфікується науковцями як гіперизм. Й.Дзендзелівський фіксує подібні явища в закарпатських, гуцульських, бойківських говірках, зауважуючи, що опускання [в], [г] спостерігається головним чином там, де межують говірки, де протетичні приголосні малопоширені [Дзендзелівський 1965, 95-96]. Прагненням уникати початкового [г] у власних і загальних найменуваннях пояснюємо звукове оформлення офіційних назв ряду населених пунктів: Оріхове (Ор, Орх, Оріхове), Оріхівка (Оріхів), Оріхово-Донецьке (ОріхД).

Приставний [г] продовжує вживатися в апелятивах, обмежених у використанні: го^׀бис’т’а `подвір’я` (Вар; лексему можна виявити лише в мові діалектоносіїв старшого покоління, у мовленні молоді функціонують номени у^׀сад’ба, дв·ір, д^׀вори^ешче) [СУСГ, 54], го^׀р’ашки ‘гриби’ (Олекс; у спогадах старожилів про голод). Не зазнає змін початковий [г] у словах: гаў^׀рах ‘ховрах’ (Шульг), гоўдир’а ‘потовщене місце на нитці’ (Вар), г^׀лове^иц’, г^׀лове^ин’ `верхній брус рами дверей` (у багатьох говірках).

Онім Гайдарь репрезентує ще одну особливість східнослобожанських говірок – м’якість [р] в кінці слова, у кінці та середині складу: ^׀л’ікар’, гр’а^׀ниц’а, ^׀Хар’к·іў. Це явище, як повсюдне, об’єднує досліджувані говірки з усіма слобожанськими й більшістю степових.

Процес ствердіння [р] у кінці слова й складу перед колишнім ь, викликаний занепадом редукованого, розпочався ще в діалектах давньоруської мови [ІГУМ, 163]. Певним чином відображають це й засвідчені в старокнижних джерелах згадки онімів Східної Слобожанщини: Айдара, «от Айдары” (1552), новый Айдар, Старый Айдар (1705) [СГУ, 26]. Проте поряд зустрічаються такі написання: Айдарьская сторожа (1571), «на р. Войдаре» (1666). Отже, можна говорити про співіснування обох варіантів вимови кінцевого [р] в минулому. Але пізніше дрижачий у цій позиції став вимовлятися завжди м’яко. Етимологічно невиправдана м’якість [р] в середині складу та пом’якшення в кінці слова (частково кінці складу) – наслідок прагнення не припускати вимову диспалаталізованого [р] за північноукраїнським зразком [Шарпило 1959, 44]. Ця загальна закономірність виявляється в таких народно-розмовних варіантах онімів: Плуга^׀тар’ (Пл), Ба^׀тир’ (Бат), Вар’^׀вароўка (Вар), ^׀Дер’кул’с’ке (Дер), ^׀Бондар’ове (Бонд), Оўч’а^׀р’ове, В·іўч’а^׀р’ове (Вівч).

Варіант Ге^ин^׀дар’ містить зміни, викликані, на нашу думку, впливом особливостей вимови [а] переселенцями з Полісся. Відомо, що в лівобережнополіських та правобережнополіських говірках у ненаголошеній позиції [а], що сягає етимологічного ę, змінюється на [е], який звичайно не пом’якшує попередній приголосний – ^׀десет [Бевзенко 1980, 56]. Такий же звук виникає й у північній частині лівобережнополіських та правобережнополіських говірок відповідно до етимологічного [а] в ненаголошеній позиції після [j] на початку слова: jеч^׀м·іен’, jе^׀зик, jеǐ^׀це [Бевзенко 1980, 56]. У низці східнослобожанських говірок зустрічається вимова jе^і׀рок, ^׀jермарок, яку Б.Шарпило розглядає як лексикалізований релікт поліських говірок [Шарпило 1959, 41]. Репрезентант jе^і׀рок, припускає вчений, підтримується впливом російського jе^׀р’ік, що функціонує в південноросійських говірках. Консервація північноукраїнської рефлексації в слові ^׀jермарок зумовлена етимологічною непрозорістю слова й аналогічним впливом слова jе^і׀рок. Останнє найменування є складовою частиною гідронімів: Піщаний Єрок (басейн р. Красної), Солоний Єрок. Можна припустити, що [а] спочатку змінився на [е] у варіанті Яйдар, поширеному в минулому, – Jе^ін^׀дар, потім, коли варіант з протезою [j] почав виходити з ужитку, за аналогією [е] став вимовлятися й у варіанті Ге^ин^׀дар’. Тоді ж відбулася дисиміляція приголосних, згідно з якою другий [j] номена змінився на [н], що фіксують пам’ятки – Андар (1769).

Таким чином, аналізовані народнорозмовні варіанти онімів Східної Слобожанщини з ХІV ст. підтверджують значне функціональне навантаження протетичних приголосних [в], [г], [j] перед [а], [о]. Частина цих найменувань зберігається до нашого часу. Зіставний аналіз апелятивів та онімів, які мають приставні приголосні, засвідчує, що в загальних назвах виявляється тенденція до збереження протези [в]: вона наявна у словах, які стали нормою української літературної мови (^׀вухо, вуж), у лексемах, що в літературному вжитку усталились без приставного [в] – ^׀вустаўки, може поширюватися на діалектні слова, побудовані за моделлю російської мови – ^׀вутром. Однак в народнорозмовних варіантах назв р. Айдар і селища Новоайдар протеза [в] виступає рідко, більш уживаними є варіанти Гаǐ^׀дар’, Ге^ин^׀дар’. Протеза [г] в онімі має лексикалізований характер, підтримується вживанням апелятива гаǐ^׀дар’. Незважаючи на тенденцію уникати початкового приголосного [г] у загальновживаних словах (він може редукуватися – о^׀рох, замінюватися іншим звуком – ^׀ходут), онім Гаǐ^׀дар’ функціонує паралельно з Аǐ^׀дар’.

Палаталізована вимова [р] у кінці аналізованого оніма повністю відповідає загальній тенденції до м’якості кінцевого [р] у багатьох апелятивних назвах. Це ще раз свідчить про те, що народно-розмовні варіанти нерідко підлягають фонетичним закономірностям, які виробилися в континуумі. Звук [е] в онімі Ге^ин^׀дар’ розглядаємо як лексикалізований релікт говірок поліського наріччя, що свідчить про неоднорідність населення регіону, різнодіалектний характер мови континууму.

Народнорозмовні варіанти онінімів, особливо гідроніми, зберігаючись упродовж тривалого часу, можуть відображати фонетичні особливості говірок різного періоду навіть тоді, коли ці риси суперечать тенденціям, які переважають у сучасних говірках. Гіднімія та ойконімія як субсистеми лексики в її внутрішній формі, а звідси й предметній співвіднесеності до етимона та в зовнішній формі, тобто на фонологічному, морфологічному й словотворчому рівнях, підпорядковані законам мови й розвивається за ними. У фонемному складі чи в наборі звуків в їхніх комбінаторних можливостях вони є адекватним відтворенням всіх тих змін, які зазнала мова протягом своєї багатовікової еволюції і які зазнає й зараз у процесі свідомої літературної уніфікації й кодифікації, у процесі, що супроводжує її постійне оновлення, збагачування й удосконалення [ГУ. 224].

Список населених пунктів Луганської області та їх умовних скорочень

АйдМ – Айдар-Миколаївка, Новоайдарський р-н; Бат – Батир, Краснодонський р-н; Білол – Білолуцьк, Новопсковський район; Бонд – Бондареве, Старобільський р-н; Вар – Варварівка, Кремінський р-н; ВерхВ – Верхня Вільхова, Станично-Луганський р-н; Вівч – Вівчарове, Троїцький р-н; Вільш – Вільшани, Троїцький р-н; Дер – Деркульське, Станично-Луганський р-н; Дяк – Дякове, Антрацитівський р-н; Заайд – Заайдарівка, Новопсковський р-н; Міст – Містки, Сватівський р-н; Науг – Наугольнівка, Сватівський р-н; НижВ – Нижня Вільхова, Станично-Луганський р-н; НовА – Новоайдар, Ог – Огульчанське, Краснодонський р-н; Олекс – Олексіївка, Старобільський р-н; Ор – Оріхове, Антрацитівський р-н; Оріх – Оріхове, Попаснянський р-н; Оріхів – Оріхівка, Лутугинський р-н; Оріхове – Оріхове, Старобільський р-н; ОріхД – Оріхово-Донецьке, Слов’яносербський р-н; Пл – Плугатар, Біловодській р-н; Полт – Полтава, Сватівський р-н; Преобр – Преображенне, Сватівський р-н; Розпас – Розпасіївка, Троїцький р-н; Свист – Свистунівка, Сватівський р-н; СтА – Старий Айдар, Станично-Луганський р-н; Ут – Уткине, Перевальський р-н; Утк – Уткине, Свердловський р-н; Чмир – Чмирівка, Старобільський р-н; Шульг – Шульгинка, Старобільський р-н.

Література

АУМ – Атлас української мови: В 3 т. – Т. І. Полісся, Наддніпрянщина і суміжні землі. – К., 1984; Т. ІІ. Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі. – К., 1988; Т. ІІІ. Слобожанщина, Нижня Наддніпрянщина, Причорномор’я і суміжні землі. – К., 2001.

Бевзенко 1980 – Бевзенко С.П. Українська діалектологія. –К., 1980.

Бучко 1989 – Бучко Д.Г. Взаємодія офіційних і народно-розмовних варіантів назв у топонімії Прикарпаття // Науково-технічна революція і сучасні проблеми розвитку лексики народно-розмовної мови: Тези доп. – Ужгород, 1989. – С. 23-24.

Варченко 1955 – Варченко О.І. Фонетичні особливості говорів західної Полтавщини в порівняльно-історичному аспекті: Дис. ... канд. філол. наук. – К., 1955.

Ветухов 1894 – Ветухов А.В. Говор слободы Алексеевки Старобельского уезда Харьковской губернии // РФВ. – Т.34. – 1894. – С. 306-315.

Высоцкий 1990 – Высоцкий В.И. Исторические аспекты топонимов Луганщины. – Луганск, 1999.

ГГ - Гуцульські говірки. Короткий словник / Відп. ред. Я.Закревська. – Л., 1997.

Герман 1995 – Герман К.Ф. Атлас українських говірок Північної Буковини. Фонетика, фонологія. – Чернівці, 1995.

Гриценко 1990 – Гриценко П.Ю. Ареальне варіювання лексики. – К.: Наук. думка, 1990.

Гриценко 1999 – Гриценко П. Мова // Українці: Людність. Склад і населення. – К., 1999. – С. 120-131.

ГУ – Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв’язках / І.М.Железняк, А.П.Корепанова, Л.Т.Масенко та ін. – К.: Наук. думка, 1981. – 264 с.

Демешко 1996 – Демешко І.Д. Ойконімія як джерело вивчення морфонології // Ономастика східних слов’ян: Тези доп. – К., 1996. – С. 26-27

Дзендзелівський 1965 – Дзендзелівський Й.О. Конспект лекцій з курсу української діалектології. Фонетика. – Ужгород, 1965.

Євтушок 1997 – Євтушок О.М. Вивчення лексики говірок Рівненщини. – Рівне, 1997.

Журавлев 1965 – Журавлев В.К. Генезис протезов в славянских языках // Вопр. языкознания. – 1965. – №4. – С.32-43.

Закревська 1961 – Закревська Я. Явища протези в західних говорах української мови // Дослідження і матеріали з української мови. – К.: Вид-во АН УРСР. – Т.4. – С. 66-73.

ІГУМ – Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А., Cамійленко С.П., Тараненко І.Й. Історична граматика української мови. – К., 1957.

Мартинова 2000 – Мартинова Г. І. Лінгвістична географія правобережної Черкащини. – Черкаси, 2000.

Никончук 1998 – Никончук М., Никончук О., Доброльожа І., Гримашевич Г. Назви одягу та взуття правобережного Полісся. – Житомир, 1998.

СГУ – Словник гідронімів України / Укладачі: Желєзняк І.М., Корепанова А.П., Масенко Л.Т., Непокупний А.П., Німчук В.В., Отін Є.С., Стрижак О.С., Цілуйко К.К. – К., 1979.

СУСГ – Словник українських східнослобожанських говірок / К.Глуховцева, В.Лєснова, І.Ніколаєнко, Т.Терновська, В.Ужченко. – Луганськ, 2002.

УМ – Українська мова”: Енциклопедія. Редкол.: В.М.Русанівський, О.О.Тараненко, М.П.Зяблюк та ін. – К., 2000.

Шарпило 1959 – Шарпило Б.А. Українські говірки Луганщини в їх відношенні до діалектної системи південно-східного наріччя української мови. – Луганськ, 1959.

Шевцова 2000 – Шевцова В.О. Топонімія Луганщини. – Луганськ, 2000.