Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

Історичний факультет

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

БОРИСОВА О.В.,

доктор історичних наук,

професор

СПЕЦКУРС НА ТЕМУ:

«Історія української діаспори»

(для студентів історичного факультету

спеціальності «Історія та правознавство»)

Луганськ

2011

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Дистанційний спецкурс засвоюється студентами самостійно шляхом вивчення рекомендованої літератури та підготовлених викладачем матеріалів, наданих студентам в електронному вигляді. Студенти накопичують матеріал, необхідний для освоєння спецкурсу, в електронному вигляді шляхом зібрання необхідного матеріалу у папки за окремими темами. Ці папки вносяться у загальну папку, яка повинна бути названа «Спецкурс Українська діаспора».

На призначені консультації студент має принести на флешці або диску накопичений уже матеріал, який перевіряється викладачем.

Контроль засвоєння матеріалів спецкурсу студентами здійснюється у вигляді ЗАЛІКУ. Залік являє собою остаточну перевірку викладачем електронних матеріалів зі спецкурсу, підготовлених студентом, та надання письмового реферату з обраної теми.

Мінімальна оцінка для складання заліку – 50 балів, максимальна – 100 балів, з яких 50% складає електронний матеріал, підготовлений студентом, і ще 50% – письмовий реферат.

К у р с л е к ц і й

Вступна лекція.

Поняття «діаспора» та «українська діаспора».

Щодо українців, які живуть за межами України, вживається термін «діаспора». Серед вчених і публіцистів це нерідко викликає дискусію. Суть її ось у чому. Діаспора (з грецьк. διασπορά – розсіяння) означає розселення значної частини населення (етнічної спільноти) за межами країни його походження.

Є й інше визначення: діаспора – це будь-яке представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність. Поняття походить лінгвістично з давньогрецької, але змістовно – з іудейської традиції.

Українською діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, хто проживає у сусідніх державах на споконвічній етнічній території. Тож, як зазначають одні автори, не можна цей термін вживати стосовно тих мільйонів українців, які живуть в сусідніх з Україною країнах (Росії, Бєларусі, Молдові) споконвіку і є автохтонним населенням їх певних територій. Інші автори, наприклад Петро Кравчук, вважають, що «діаспорниками» безпідставно також називати дітей і онуків українських емігрантів, які від народження є громадянами Канади, США тощо.

Ґрунтовний аналіз цих дискусій зробив професор університету ім. Лойоли в Чікаго (США) Василь Маркусь у розвідці «Чому «діаспора»? Спроба ідентифікації поняття». Розглянувши різні точки зору на проблему, він доходить висновку, що «стрижневим моментом у цьому понятті сьогодні є фіксація факту перебування певної частини етнічної спільноти за межами території її ядра. Діаспора може бути розселена компактно чи розсіяно, вона може бути автохтонною (коли частина населення того чи іншого походження в результаті поділу території опиняється у складі іншої держави) чи іммігрантського походження. Названі обставини по-різному впливають на збереження етнічності в інонаціональному середовищі. До того ж, на нашу думку, термін «українська діаспора», попри всі його умовності, – компактний і зручний для користування, у нашій уяві він викликає цілком конкретне явище – українці або ж особи українського походження, які мешкають за межами території України».

Із проголошенням незалежності української держави ставлення до терміна «українська діаспора» змінилося. Цей термін якщо й не зробився загальновживаним, то, принаймні, набув поширення.

Сьогодні важко сказати, хто й коли став уживати термін «українська діаспора» для означення всіх людей українського походження за межами України. Ще в 1920 – 1930-х рр. цим терміном користувався український етнолог В. Старосольський. Остаточно ж він утвердився на початку 1980-х рр., коли в дев’ятому томі Енциклопедії Українознавства з’явилася стаття під назвою «Українська діаспора».

В основі поняття «українська діаспора» лежить визнання сучасних кордонів України як історичної та політичної реальності, а також наявності проживання українців у багатьох інших країнах на території кількох континентів. У деяких суміжних з Україною державах українці живуть на землях, які населені ними здавна. Вони туди не емігрували, а є там корінним населенням. У точному розумінні слова вони не є «діаспорою». Але, крім цієї категорії, тут є й інші українці, які живуть розпорошено по всій території цих країн. Проблеми, ситуації та перспективи – правові, політичні, культурні, психологічні – тих і тих українців у межах однієї країни (наприклад, Російської Федерації) схожі між собою. При цьому вони становлять у даній країні одну спільноту інтересів та етнокультурного самовизначення. В межах політичних кордонів цих держав вони є меншістю і, незалежно від місця проживання, мають у ряді країн єдиний політико-правовий статус як національна меншина.

Склалася також певна спільність вартостей, внутрішньої солідарності та інтересів, зокрема спільність поглядів усіх зарубіжних українців на роль і долю України. Моральний зв'язок з Україною дає відчуття певної єдності та спільності всім українським громадам, що реалізується у встановленні й розвитку багатьох зв’язків між ними: культурних, релігійно-церковних, професійних, економічних тощо.

Враховуючи домінування духовних, психологічних чинників у єднанні всіх українців, можна констатувати, що світове українство ─ це соціально-психологічна спільнота.

Причини еміграції. Мотивами до переселення виступала низка чинників, які почасти перепліталися. Та найголовнішими були соціально-економічні причини, що спонукали великі маси людей залишати батьківщину та шукати кращої долі в далеких краях. Процес цей визначали суворі економічні закони – надлишок робочої сили в одному місці стимулював її «перекачування» до інших місць, де в ній була потреба. І українська еміграція в широкому контексті була частиною світового міграційного процесу, який особливо прискорився на рубежі ХІХ – ХХ ст.

Еміграція з українських земель до ХІХ ст. являла собою дещо інше явище, ніж еміграція ХІХ ст. – у часи Київської Руси вона була, так би мовити, політико-династична; у пізніші часи – домінуюче політична, вимушена. Але масового характеру вона не мала. А в ХІХ ст. з’явилася еміграція економічна, яка на кінець ХІХ ст. набула вже масового характеру. Виїздили з українських земель здебільшого трудящі люди, незаможні, або ж ті, що з тих чи інших причин позбулися своїх статків. На нових землях їм жилося досить важко. Бідність українців-поселенців першої і другої хвилі еміграції, як правило, супроводжувалася неписьменністю, що ускладнювало процес переїзду й адаптації до нових умов. І тільки третя хвиля української еміграції буде складатися з людей, культурний і освітній рівень яких буде значно вищим, що пояснювалося самим характером цього переселення біженців чи переміщених осіб. Четверта (пострадянська) хвиля виведе за межі України людей, більшість яких отримали в колишньому СРСР середню й вищу освіту. (Про «хвилі» української еміграції докладніше ми поговоримо в наступних лекціях).

Загальна характеристика української діаспори до початку масової політичної еміграції з України після першої світової війни (1914 – 1918 рр.).

До 1880 року.

Уже на початку ХVІІІ ст. жила нечисленна політична еміграція в Туреччині і на Заході після поразки під Полтавою (1709 р.). З другої половини ХVІІІ ст. постали українські хліборобські колонії в тодішній Угорщині (кілька тисяч закарпатських українців оселилося в Бачці та Сремі, які нині знаходяться в сучасній Сербії). Після зруйнування Запорізької Січі в 1775 р. частина козаків перейшла до Добруджі (в межах Османської імперії). Але значно більше селян переселилося на Надволжя й Урал, де вони створили великі українські острови серед російської більшості.

Згодом, невеликі українські колонії постали у європейських столицях: Відні, Будапешті, а також у Римі.

У 1880 р. українська діаспора налічувала близько 1, 2 млн. осіб:

0,7 млн. українців в європейській Росії;

0,2 млн. українців в Австро-Угорщині;

0,1 млн. українців в Азійській Росії;

0,1 млн. українців в Америці.

Це становило 4,6% всіх українців у світі. Себто, всіх українців у 1880 р. було біля 24 млн. чол., у т.ч. на українських етнічних землях проживало 22,8 млн. чол.

1880 – 1914 pp.

На останню чверть ХІХ ст. припадає початок масової еміграції українців:

з Австро-Угорщини до Америки; і

з Російської імперії – за Урал, до Азії.

Причиною еміграції було аграрне перенаселення. Законодавство не робило перешкод виїзду бажаючих.

Другорядне значення мала еміграція близько 10 000 українських селян з Галичини до Боснії (кінець ХІХ ст.), яку стимулювала австрійська влада по окупації Боснії.

Близько 15 000 українських селян з Галичини та Буковини переїхало до Росії під впливом російської агітації (майже всі вони повернулися).

До Америки емігрували також частково українські селяни з Російської імперії – з Холмщини й Підляшшя (та майже масово євреї з усіх українських земель).

Частина емігрантів поверталася на рідні землі (рееміграція); наприклад, з 393 000 українців, які емігрували до 1909 р. до США, повернулося 70 000; з 2 млн. емігрантів до Азії — близько 0,5 млн. чол. повернулося.

Початок еміграції за океан датується 1877 роком. Вона була скерована до США, переважно на заробітки в промисловості й на будовах.

З 1890-х pp. почалася еміграція українських селян до Канади, Бразилії (штат Парана) й Аргентини (провінція Місіонес).

Разом до Першої світової війни емігрувало до Америки близько 500 000 українців, розподіл був таким:

до США – близько 350 000 українців;

до Канади – близько 100 000 українців;

до Бразилії й Аргентини – близько 50 000 українців.

В 1914 р., українська діаспора за океаном приблизно становила 700 – 750 тисяч людей, розподіл був таким:

в США – 500 000 – 550 000 українців;

в Канаді – понад 100 000 українців;

в Бразилії – близько 50 000 українців;

в Аргентині – 15 000 – 20 000 українців.

Від самого початку емігранти намагалися гуртуватися при Українській греко-католицькій церкві (УГКЦ). Це створило греко-католицькі єпископати у США та Канаді. Вимоги самодопомоги серед заокеанської еміграції, як також приклад організованості чужомовного оточення диктували українцям створити цілу мережу власних релігійних, братсько-допомогових, освітніх, господарських і громадсько-політичних організацій та установ у США, Канаді, Бразилії й Аргентині. Так постали окремі національні спільноти української діаспори, які зберігали зв’язки з рідними землями та культурними центрами на батьківщині. Звідти приходили книги, преса, приїздили священики, культурній діячі для праці серед поселенців, а також поширювалися нові ідеї й рухи, що виникали на Україні. Емігранти за океаном під впливом рідних земель пройшли пришвидшений процес національного самоусвідомлення, а дечим навіть перевищили тих людей свого становища, що залишилися вдома. Треба згадати, що в українському суспільно-політичному житті назагал не брала участі більшість емігрантів з Закарпаття й Лемківщини, які творили свої організації і навіть мали окрему церковну (греко-католицьку) організацію.

Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Щодо цього українська діаспора в США й Канаді особливо активізувалася під час першої світової війни й українських визвольних змагань. Виняткову роль відіграла закарпатська еміграція в США, яка своїми заходами вирішально вплинула на приєднання в 1919 р. Закарпаття до Чехословацької республіки. Крім політичної і фінансової допомоги, репрезентативні організації українців Канади й США вислали своїх представників до Європи з метою сприяння українським позиціям на Мировій конференції.

Українська діаспора в Російській імперії (зокрема в Азії), що була майже винятково хліборобською, мала цілком інший характер, ніж в Америці. Після 1860 р., вона була далі скерована на Надволжя й Урал, але в останній чверті ХІХ ст., коли вільної для поселення землі в європейській частині Росії вже не було, скерувалася за Урал, спершу в Західний Сибір і сусідню частину Туркестану, згодом і на Далекий Схід, на так званий Зелений Клин. За переписом населення 1897 р., в Російській імперії проживало в діаспорі 1 560 000 українців, поділено так:

В європейській частині імперії – 1 232 000 українців:

на Надволжі і сусідньому Уралі: 392 000 українців;

на неукраїнській частині Курщини і Вороніжчини: 232 000 українців;

понад 150 000 українців були розпорошенні в Бессарабії.

В азійській частині імперії – 311 000 українців:

з них у Закавказзі – 117 000 українців;

У наступні роки українська еміграція до Азії постійно зростала (разом близько 1,5 млн. українців), так що число українців в Азії збільшилося станом на 1914 р. майже до 2 млн. (у всій Російській Імперії – до 3,4 млн. українців). Тоді вже поволі почалася асиміляція української діаспори з російським оточенням, на що впливала низька національна свідомість українців і де в чому спільність з росіянами, зокрема в релігії.

Будучи винятково еміграцією, українські поселенці на сході, хоч і численніші від українських поселенців з Австро-Угорщини за океаном, не створили організованого власного життя на новій території і не мали подібних зразків серед свого нового оточення. Зв’язки України з цими поселенцями були обмежені (висилка преси, книг, випадкові відвідини), власних організацій там не було. Тільки революція 1917 р. сприяла самоорганізації українського населення, ідейно пов’язаної з національно-політичним відродженням України.

Водночас слід мати на увазі таке важливе положення: діаспора – це посол нашої Батьківщини в країнах поселення українців. Зарубіжні українці є носіями знань про Україну. Вони внесли і до сьогодні вносять вагомий внесок у загальний розвиток культури, науки, мистецтва, літератури українського народу. В цьому сенсі слід говорити про феномен "світового українства".

До речі, критерієм визначення "українець" / "неукраїнець" щодо наших співвітчизників та їх нащадків за кордоном може бути не так мова (більшість у мовному плані швидко асимілюють у середовище країни проживання і втрачають знання української), як відома формула приналежності до народу Петра Струве: "той, хто бере участь у культурі". При широкому розумінні останньої українці (адепти "світового українства") – це ті, хто бере зацікавлену участь у культурному, економічному, політичному, науковому та інших процесах, що мають місце в розвитку української нації, українського народу.

У цілому ж слід зазначити, що історія української еміграції – це складова частина історії України. За різними оцінками, від одинадцяти до п`ятнадцяти мільйонів українців живуть поза межами сучасних кордонів України. Українці в діаспорі вносять вагомий внесок у розвиток народів країн, в яких вони живуть. Зарубіжні українці є можливим джерелом знань про Україну. Ось чому українська держава і її керівництво повинні не словом, а ділом допомагати діаспорі.

Основна проблема української діаспори полягає в тому, що новоприбулі ще не збагнули потреби та цінності етнічних організацій, не розуміють, наскільки корисною може бути для конкретної особи чи родини їхня підтримка. Це стосується захисту інтересів членів організації, можливості впливу в їхніх інтересах на уряд.

Лекція 2. Теоретичні та методологічні засади проблеми еміграції з українських земель.

План

1. Змістовне наповнення поняття «українська діаспора».

2. Можливі шляхи розвитку діаспори.

3. Характерні риси та особливості української діаспори.

4. Література з курсу «Історія української діаспори».

1. Змістовне наповнення поняття «українська діаспора».

З різних причин політичного та соціально-економічного характеру протягом багатьох років за кордонами України опинилися і нині живуть мільйони наших співвітчизників. Ця категорія людей дістала умовну назву «українська діаспора».

Українську діаспору прийнято умовно поділяти на представників далекого зарубіжжя (країни Західної Європи, Азії, Північної та Південної Америки, Австралія) та близького (новітні держави – республіки колишнього Радянського Союзу). Такий поділ зумовлений як історичними обставинами, так і виразними відмінностями умов проживання українців та відповідно різними завданнями щодо захисту їхніх прав, підтримки їх та співробітництва з ними.

Українці далекого зарубіжжя вже мають певні умови для свого культурно-національного розвитку через систему шкіл, товариств, музеїв, церков тощо. Їх віковий досвід життя й діяльності в інонаціональному оточенні, збереження й розвитку національної ідентичності за умов демократичного суспільства, вагомі духовні набутки загальнонаціонального та світового значення, передусім у галузі українознавства, – важливий чинник державотворення та духовного відродження в Україні, позитивного впливу на українців близького зарубіжжя в розбудові національно-культурного життя. Водночас в українців далекого зарубіжжя є чимало проблем у галузі освіти, культурно-інформаційного забезпечення, співпраці у сфері економіки тощо.

На відміну від українців далекого зарубіжжя українці близького перебувають в складніших умовах. Громадський рух українців розгортається в умовах браку національної, культурно-освітньої інфраструктури, інформаційного вакууму стосовно України та її політики. Особливо гострими залишаються проблеми повернення українців в Україну, набуття ними громадянства, пенсійного забезпечення, захисту майнових прав, безмитних переїздів і перевезень тощо.

Українська діаспора виникла як результат процесу еміграції українців з території батьківщини до інших країн світу.

Поняття «українська діаспора». Це поняття, якщо скористатися класифікацією, запропонованою В. Маркусем, охоплює різні категорії людей українського походження з різним ступенем зв’язків з історичною батьківщиною: українське населення на суміжних українських етнічних землях, які нині не входять до складу України; соціально-економічну еміграцію з України колонізаційного типу від початку XIX ст. до 1960 – 1970-х рр., спрямовану на Схід в межах території колишнього СРСР; соціально-економічну (заробітчанську) еміграцію з кінця XIX ст.; політичну еміграцію після 1917 – 1920 рр. та з кінця Другої світової війни; індивідуальних різного часу та з різних причин українських емігрантів, які в нових місцевостях свого перебування прагнуть зберегти етнічну ідентичність та підтримувати зв’язки з Україною.

Будь-які статистичні дані про чисельність українців та про їхнє розселення в сучасному світі є умовними. Річ у тім, що не в усіх країнах враховується етнічне походження населення. А там, де це робиться, національна належність часто фіксується за країною виходу іммігранта. Тому значна кількість українців, які залишили рідну землю тоді, коли України як окремої політичної одиниці не існувало, записана в документах росіянами, румунами тощо. Крім того, є статистика державна, а є громадсько-культурних організацій і церковна. Їхні дані щодо етнічного складу населення суттєво відрізняються.

Донедавна українці в країнах Східної Європи та в республіках колишнього СРСР не мали змоги вільно самоідентифікуватися. Негативне ставлення влади до проявів національної (етнічної) самосвідомості та до прагнення зберегти свою національну культуру, що виявлялася в бракові умов для національно-культурного розвитку, у прихованій або й відкритій їх дискримінації, спричинили ситуацію приховування українцями своєї національності. Сучасні наукові дослідження засвідчують, що усвідомлення людиною своєї належності до певного етносу формується ще в дитячі роки й у дорослому віці, навіть в іноетнічному оточенні, не змінюється. А тому «зникнення» за даними урядової статистики фактично упродовж життя одного покоління в колишньому СРСР, а також у ряді країн Східної Європи кількох мільйонів українців можна пояснити лише застосуванням щодо них дискримінаційних заходів (з етноцидом включно), що спричинило появу стійкого «етнічного жаху».

Небезпідставність припущень щодо упередженості і недостовірності офіційної статистики підтвердив колишній міністр Російської Федерації у справах національностей та федеративних відносин В.Михайлов, зазначивши під час проведення в Москві у травні 1996 р. конференції «Діаспорні народи. Держава і суспільство», що в Росії нараховується 6 млн. осіб українського походження (за даними перепису 1989 р. в Російській Федерації проживало 4,3 млн. українців). Проте в українській (часом і в російській) пресі називаються цифри від 10 до 20 млн. українців, які вираховуються авторами шляхом екстраполяції показників природного приросту та міграційного притоку українського населення до Росії. Результати урахування «прихованих» українців не тільки в пострадянських державах, а й в інших країнах світу приводять деяких фахівців до висновку про те, що загальна чисельність українського етносу має сягати 60 – 80 млн. осіб.

Такі припущення мають під собою певну реальну основу, але недостатнє вивчення цього питання не дозволяє оперувати такими показниками як науково достовірними. Тому, незважаючи на існування чималої кількості доказів щодо неточності відтворення чисельності українців у світі офіційною статистикою, доводиться дотримуватися саме її даних як найбільш вірогідних, а там, де не ведеться облік етнічної належності чи етнічного походження населення, брати статистику церковну та світських громадських організацій. Згідно ж з цими даними, нині на планеті нараховується від 47 до 50 млн. українців. У це число входять як ті, що усвідомлюють себе українцями, так і ті, які лише за своїм етнічним походженням частково чи цілковито є українцями. Останнє стосується насамперед тих українців, які проживають за межами нашої держави.

За переписом 1989 р. поза Україною, в інших радянських республіках, проживало понад 6,8 млн. українців. На сьогодні в рідному краї живе 37,4 мільйона етнічних українців, у країнах Східної Європи – понад 5 мільйонів, ще 7 мільйонів – у країнах СНД та Балтії. Але фахівці вважають, що ці дані не відображають справжнього стану справ. Адже з різних об'єктивних і суб'єктивних причин значна частина українців вимушена була «приписувати» себе до іншої національності. Багато вчених-дослідників вважає, наприклад, що чисельність наших земляків лише на території колишнього СРСР становить десь 10 – 12 мільйонів чоловік. Недаремно ж у пам'яті народній зберігається таке поняття, як «український екватор», що проходить у країнах СНД через Кубань, Казахську цілину, Алтай і Примор'я, або ж такі українські оазиси, як «Зелений Клин» у Росії, «Сіра Україна» у далекому Туркестані, Берестейщина в Бєларусі. Є етнічні українські землі й на захід від України, наприклад, у Польщі.

Специфіка діаспорних груп полягає в тому, що внутрішні інформаційні зв'язки в них значно слабші, ніж ті, які пов'язують їх із нацією країни поселення. Лише частина цих інформаційних зв'язків організується самою діаспорою, перебуває в межах її специфічної культури, здійснюється її мовою. Однак, переважна частина інформаційних зв'язків обслуговується мовою нації країни проживання через її систему національної освіти, її літературу та пресу, її спільні для всієї нації і не орієнтовані спеціально на дану діаспору радіо, телебачення тощо.

Діаспорні групи зазвичай укорінені в соціально-економічні, культурні та соціально-політичні параметри народів, серед яких вони проживають. Необхідною умовою такої інтеграції і подальшого існування діаспори як життєздатної спільноти є культурна адаптація та акультурація її членів – засвоєння мови, культури, норм і стереотипів поведінки відповідного середовища. Однак цей процес несе певну загрозу для існування етнічної групи як діаспори. Почасти частина її представників у другому – третьому поколіннях, тобто, діти або онуки першопоселенців, повністю розчиняється серед основного етносу держави, тобто асимілюється.

Дуже важливим, проте не єдиним і не вирішальним чинником, що об'єднує та консолідує зарубіжних українців, є мова. Про розвиток української мови в українській діаспорі ми докладно будемо говорити в наступних лекціях, проте загальні речі вважаємо за необхідне зазначити й тут.

Нинішня українська діаспора – це переважно друге, третє, четверте покоління колишніх українських емігрантів. Вона глибоко вкорінена в соціальне, культурне та економічне життя своїх країн, і цілком природно, що її представники спілкуються мовою, яка виконує функції державної (офіційної, загальновживаної) в країні їхнього проживання. Статистика свідчить, що чисельність тих, хто володіє українською мовою, у середовищі діаспори неухильно зменшується, «Нас, українців – російськомовних і всіх інших неукраїномовних, – набагато більше, ніж українців україномовних», – говорив у своєму виступі на Другому Всесвітньому форумі українців 21 серпня 1997 р. голова Української всесвітньої координаційної ради Іван Драч і з болем констатував, що «мовна шагренева шкіра українства зменшується». Словом, у східній діаспорі українці спочатку ставали так званим російськомовним населенням, а згодом переписувалися на росіян. «На жаль, ми змушені визнати, – підкреслював ще на Першому світовому конгресі українців у січні 1992 р. перший Президент України Л. М. Кравчук, – що українці, які живуть поза межами України, передусім на території держав колишнього Союзу, фактично були позбавлені своєї національної школи, театру, кіно, радіо, телебачення, можливості користуватися українськими бібліотеками. Практично для них не випускалися рідною мовою книги, газети, журнали».

Сутність української діаспори як історичного і соціально-політичного явища виявляється зі з'ясування того, чим вона не є. Діаспора не є еміграцією, хоча з неї починається. Завдання економічної еміграції – інтеграція. Економічні емігранти бажають якнайшвидше стати повноцінними громадянами нової країни поселення. Свої культуру, мову, звичаї вони зберігають лише тому, що їм легше жити зі «своїми» людьми, спілкуватися рідною мовою. Ці знання і цінності вони стихійно передають своїм дітям.

Від економічних суттєво відрізняються політичні емігранти. Їх не приваблює інтеграція в місцеве суспільство, вони живуть для країни, яку мусили залишити. Перебування в чужій країні вони вважають тимчасовою необхідністю і тому намагаються зберегти себе та своїх дітей у повному духовному зв'язку з батьківщиною. Довгі роки вони можуть «сидіти на валізах», чекаючи сприятливих умов для повернення на батьківщину і дуже повільно входячи в життя країни поселення. Проте, коли можливість повернутися так і не з’являється, скоріше чи пізніше життя емігрантів (як емігрантів) вичерпується. Вони постають перед необхідністю вибору одного з двох шляхів – асиміляції чи діаспори.