1. Значення творчої спадщини Бориса Грінченка в розвитку укр. Нац. Культури. Борис Дмитрович Грінченко — в українській літературі постать, безперечно, помітна і важлива. Він був відомий як поет, письменник, публіцист, фольклорист, етнограф, мовознавець, критик, історик, педагог, перекладач, просвітницький і громадський діяч. Його поетична спадщина нараховує кілька збірок: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Підхмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903). На Уже рання творчість Грінченка переконливо свідчить про те, що провідною темою лірики, а потім і прози письменника стало патріотичне чуття, переплетене з гострим болем за поневолення України. Мабуть, із цього емоційного поєднання й народився шедевр патріотичної лірики «Смутні картини» (1883), де за допомогою вражень зору поет створив грандіозний просторовий образ України з її сумними селами й нивами, з «убогим», «обшарпаним» людом. Продовження й конкретизація мотиву «Смутних картин» здійснюється в ліричній мініатюрі «Україна» (1883), де знаходимо вже увиразне-но-предметний образ обездолено! вітчизни, уквітчаної терновим вінком, закованої в кайдани й ув'язненої. Душевний стан ліричного героя визначає такий слуховий образ: він (герой) «чує» пісню горя й муки, що долинає з темниці. Ця пісня примушує читача «прокинутись» Одним із шедеврів нашої громадянської лірики другої половини XIX ет. став знаменитий вірш Б. Грінченка «Хлібороб» (1884), в якому поет сформулював погляди людини з яскраво вираженою національною ментальністю, людини, яка не бачить сенсу життя без праці й турботи про нащадесів. Глибинно пов'язаний із символікою українського поетичного мислення (образи ниви, хліборобської праці, щедрого ужинку), вірш Грінченка виростає з традицій лірики Т. Шевченка, С. Ру-данського, Ю. Федьковича, М. Старицького, П. Грабовського і водночас є новим, свіжим словом української поезії.

У ліричній, як і в епічній поезії Ірінченка, вияв ставлення до зради та зрадників займає одне з центральних місць. Поява цієї теми в найбільш особистіших творах поета засвідчує органічність патріотичних і громадських почувань митця, що з'являлися в його душі не вряди-годи, а жили в ній постійно .

2. Борис Грінченко на Луганщині.У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексїївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області), куди їх було запрошено вчителювати.

Спочатку селяни з підозрою і недовір'ям приглядались до нового вчителя, несхожого до тих, які вже були в їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель і вчителька, які приїхали до них, розмовляють «по-мужицькому». Але повільно учні та їх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так, як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог-новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів.

Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексіївці, має всеукраїнське значення. Можна із впевненістю сказати, що саме тут Б. Грінченко сформувався як письменник. Прозові та поетичні твори, публіцистичні есе — надбання шестирічного перебування в Олексіївці.

3.Твори Бориса Грінченка про школу і дитинство Разом з тим, Борис Грінченко тривалий час працював учителем, «народним педагогом». Уважно спостерігав за шкільним життям своїх учнів, тому в нього накопичилося багато вражень, що дало змогу пізніше втілити спостереження в художні твори (їх створено близько п'ятдесяти). Тематичний діапазон їх досить широкий: це оповідання про дітей «Олеся» (1890), «Грицько» (1890), «Кавуни» (1891), «Украла» (1891), «Дзвоник» (1897); про тяжке сирітство, поневіряння й самотність, через які в підлітка з'являється навіть думка про смерть, самогубство («Сама, зовсім сама» (1885), «Ксеня» (1885), «Сестриця Галя» (1885). Уже значно пізніше відірвану від народних джерел, зокрема від рідної мови, систему освіти Б.Грінченко викрив в оповіданні "Дзвоник" (1897). За темою і характером розгортання конфлікту цьому творові немає аналогів в українській літературі. В оповіданні йдеться про семирічну Наталю, яку після смерті матері віддали до міського притулку. Невдовзі, внаслідок зарегламентованості та постійного пригнічування особистості дівчинка втрачає живу душу і перетворюється, по суті, на автомат - настільки було вибито з неї волю та здатність мислити. Характерно, що все це сталося без видимих окриків та знущань, - так безвідмовно спрацьовує методична, здійснювана з дня у день система нівеляції природних, здорових начал у дитини. Вся увага зосереджена на зображенні моральних, душевних страждань дівчинки. Дитина опинилася в незвичних для неї умовах, серед людей, які не хочуть і не можуть зрозуміти її душі. Здавалося б, тепер Наталі стало краще: вона нагодована й одягнена, спить у теплому ліжку, «начальниця» її не б'є і не лає. Та все ж дитині неймовірно тяжко: щоденне глузування з "селючки", обзивання нестерпним прізвиськом, відокремлення від інших, відчуженість тяжким гнітом придавили її. Символом повсякчасного нагадування про непотрібність усіх поетичних рис, дарованих людині від народження, став в оповіданні… дзвоник. По шістнадцять разів дзвенить він протягом дня згідно із запровадженим у цьому закладі режимом, і Наталі вже здавалося, що "вона й не живе. Вона слухається дзвоника", котрий нараз почав уявлятися їй якоюсь живою істотою, що забирає в неї волю. Цілковитого підкорення режиму було досягнуто. Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, напрочуд зримо підсилює і довершує відчуття нестерпності казарменного режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку. Все це вражає дівчинку настільки, що в неї з'являється думка про самогубство. Коли Наталя, яка повсякчас перебувала в якомусь сонному стані, спитала в "начальниці" , чи можна їй утопитися, відмову останньої сприйняла вона цілком слухняно: її ж бо тільки й навчено було - автоматично все виконувати, не протестувати. Цей епізод психологічно гострий, важливий. Читача проймають сльози, співчуття до бідної дівчинки і водночас ненависть до «вчителів», до тогочасного режиму жорстокості . Цим оповіданням автор ще раз підкреслює та осуджує антипедагогічну діяльність "спеціалістів", яка, базуючись на певному жорстокому регламенті, пригніченні, калічить людину, вбиває в ній волю та здатність мислити. Особливо вдавалися Грiнченку твори з життя дiтей: "Олеся" (1890), "Украла" (1891), "Кавуни" (1891). Вони вiдзначаються авторським гуманiзмом, глибиною проникнення у свiт дитячоi психологii. Хрестоматiйним стало оповiдання "Олеся", юна героiня якого не побоялася завести татарський загiн у драговину i потiм заявити: "Я не поведу вас далi, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей лiс, i ви не вийдете вiдцiль". Героiчний вчинок Олесi пiдносить патрiотичну iдею вiдданостi своєму народовi, наголошує, що «кожен повинен боронити свiй рідний край, не жаліючи життя. 4. Весняні сонети Бориса Грінченка

Весна іде! В повітрі молодому Далекий крик мандрівних журавлів Вже розітнувсь: ключем вони додому У рідний край летять з чужих країв. Весна іде! Веснянки задзвеніли Лунає спів по луках і гаях — Мов устають нові могутні сили В людських серцях, придавлених серцях. І в грудях знов солодкії бажання, І в грудях знов устали поривання, І встала знов надія молода. О, весно, йди! всі ждуть тебе, кохана: І небо жде, і жде весна приспана, І ліс, і степ, і скована вода. * * * Весна прийшла! Гаї зазеленіли, І перший квіт, квіт весняний процвів, І одинцем самотнім на могилі Цар степовий, орел могутній, сів. І скрізь живе повіяло дихання, І скрізь життя устало молоде,— Се час квіток, і співів, і кохання, Як бог ясний, сіяючи іде. Його навкруг усяке серце чує, І кожен квіт квіт другий поцілує, .* * * І кожен лист до листу прихиливсь Іди у гай! Життя такої сили Не стрінеш ти ніде: іди у гай! Співці-пташки туди вже прилетіли — Навчись у їх, навчися і кохай! Іди у гай! Там не самі вже квіти, І не самі пташки тепер снують, І не самі веселі й вільні діти З квіток рясні вінки собі плетуть — Ні, там тепер зливаються з устами Уста палкі і, сплівшися руками, Там пари йдуть серед рясних кущів. І я іду у нетрю у густую І звідусіль гучноголосий чую Природи спів, новий веселий спів. * * * Вона співа, що згинули морози, Що сонце вже засяло в небесах, Щоб висушить усі блискучі сльози, Що ще тремтять на травах і квітках. Воно зійшло і сльози розтопило, І в мене теж немає сліз гірких, Бо сонце й їх ласкаво обсушило, І перед їм у серці біль затих. І про одно я сонце ще благаю: Ой, обсуши ти сльози всі до краю Усім смутним на всій землі смутній: Щоб піднялись затоптанії сили І щоб весні всі душу відчинили, Життям новим щоб жить могли у їй! * * * Вже в далині високій сяють зорі, Густий туман над озером повис, І спить земля, і води сплять прозорі, І тихо спить густий зелений ліс. Десь на селі далеко пісня ллється, То голосніш, то затиха вона... Із стін душних на волю серце рветься Туди, де ніч панує запашна. О, я піду, бо не піти несила, Бо і мені ніч зорі засвітила, Бо і мені сприя весна моя. Скоріш туди! Як вільно дишуть груди, Який простір обняв мене зусюди, Як пахне скрізь і місяць як сія! * * * Рясний садок і затишний я знаю І знаю там ще вишню я одну — Було не раз, турботний, дожидаю Я в той садок її, мою весну. Але ж тепер чому її немає? Чом вишня та стоїть в самотині І так, як перш, до мене не схиляє Гілки свої квітущі й запашні? Я жду її,— і в тиші одинокій Хвилини йдуть, неначе довгі роки, Ще треба ждать, а серце ж то не ждеї Хвилина... дві... і — ось уже я чую Крізь тишу ту безгучную, німую Мов шелест там, немовби хтось іде. * * * Вона! вона! я бачу — між кущами Рукав уже з сорочки забілів; Ще мить одна — тремтячими руками Я стан її дівочий обхопив. Ще мить одна — злилися ми устами... Вона прийшла, прийшла уже вона, Найкращий квіт між пишними квітками. Що нам дає багатая весна. Гей, нахили свої ти, вишне, віти! Нехай тепер ніхто, ніхто на світі Не бачить, як я щастя повну п'ю! Нехай ніхто — ні зорі, ані люди — Не відає, як пригорнув на груди До себе я коханую мою! * * * Я ніч не спав,— заснуть не мав я сили, І бачив я, як зорі весняні В досвітній час і мерхли, і біліли, І потім всі погасли в далині. І як туман хвилястими клубками І воду скрізь, і землю повивав, І світ увесь з землею й з небесами, Здавалося, в тумані потопав. Тумані туман! на сході не ясніло... Невже й тебе, одвічнеє світило, Він погасив, і смерть все обняла? Але ще мить — і промінь рве завісу, Дощ золотий линув на все з-за лісу: То сонце йде, бог світу і тепла!

5. Борис Грінченко - фольклорист

Молодий учитель шукав оригінальні зразки усної народної творчості, переглядав і систематизував записане. Збираючи фольклор, він невтомно вчиться живої мови, завжди дивується багатобарвності рідного слова. Під час записування пісень Грінченко звертає увагу на те, що в різних селах існують різні варіанти однієї пісні, відзначає особливості того чи іншого варіанта, розмірковує над причинами виникнення цього цікавого явища.

Працюючи як фольклорист, Борис Грінченко дедалі більше впевнюється в тому, що частина людей живе в рідному краю, як чужі, бо не знає ні мови, ні культури, ні почувань власного народу. Причину такого відчуження він вбачав, найперше, у тому, що суспільство недооцінює значення рідної мови для освіти; в тому, що українці не можуть прочитати українську книжку. Борис Грінченко став складати збірки творів старих і нових авторів, записував тексти друкованими літерами. Та найголовніше, що робив учитель, — це його домашні завдання учням. Він просив їх записувати народну творчість своєї місцевості. Не дивно, що багато його учнів стали активними збирачами усної словесності. Грінченко лише учив їх, що «кожну п'єсу (опріче приказок та іншої дрібноти) треба писати на окремій картці (чверті аркуша) чи хоч і на кількох картках, але так, щоб кожна річ була нарізно». Письменник радив, щоб збирачі додержувались автентичності народних висловів при записуванні прози. «А то іноді помітно у Вас літературню ходу в мові, мов виправки пороблено. Як кажуть, так і записуйте», — повчав фольклорист початківців.

Усе, що зібрав сам, що записали і доправили йому інші, Борис Грінченко упорядкував і видав. Але матеріалу зібралося стільки, що письменник поспішав робити все, що від нього залежало, аби встигнути скористатися сприятливими обставинами і якнайскоріше видати нові томи фольклору. Фундаментальне чотиритомне зібрання Грінченка вражає обсягом зібраного матеріалу, науковою класифікацією і систематизацією. «Етнографічні матеріали...» об'єднували різноманітні жанри фольклорної прози — міфологічні оповіді, легенди, перекази, казки, анекдоти, прикмети, повір'я, замовляння, приказки та загадки. Поява книг викликала захоплені відгуки багатьох любителів українства.

Борис Грінченко ніколи не забував про своє перше захоплення — про фольклор. Він видав декілька збірок народної прози і лірики, в передмовах до яких висловив багато цінних думок про неперервність усної народної творчості, заперечивши песимістичну теорію про її поступову загибель. Грінченко доводив, що фольклор може змінюватися, як змінюється життя, може набувати нових форм, але він ніколи не загине, доки житиме народ і його мова.

6. Педагогічні ідеї Бориса Грінченка та проблеми нац. виховання

Усе своє педагогічне життя Б.Грінченко присвятив проблемі створення нової української школи, яка б ґрунтувалася на гуманістичних засадах і привела б український народ до національного відродження. Наприклад, у своїй праці "Якої нам треба школи" педагог робить висновок про необхідність навчання дітей рідною мовою, бо "діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту, й душею вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою. З чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною, важкою на думку". Педагог наполягав на тому, що нова школа повинна надати освіті розвивальний, виховуючий характер. Він не вважав, що головним завданням школи є наповнення учнівських голів певною сумою знань. Уся суть народної школи полягає, на думку педагога, у тому, щоб виховати розум дитини, розвинути, зміцнити його, зробити дитину придатною для подальшої діяльності. Борис Грінченко стояв на тій позиції, що всі знання, які учень набуває у школі, повинні бути засобом для розвитку розумової сили учнів, і всі предмети навчального курсу повинні строго відповідати цій меті.

Б.Д. Грінченко у праці "Народні вчителі і вкраїнська школа" показує роль русифікації в денаціоналізації українського населення, в його психологічному виродженні: "Коли мову будь-якого народу, як от українського, виганяють зі школи, з церкви, з адміністративних інституцій, з суду, забороняють її навіть у літературі, то тоді тая мова перестає бути мовою освіти, культури, мовою освічених класів і зостається тільки мовою темної неосвіченої маси". Негативно ставився педагог до тих діячів освіти і культури, які виявляли нігілізм у ставленні до мови навчання, не бачили шкоди, якої завдає російськомовна школа українським дітям . Його принциповість з цього питання виявилася у ставленні до Х.Д. Алчевської, яка опікала Олексіївську школу, де працював учителем Грінченко. Він демонстративно відмовився від участі у святкуванні тридцятирічного ювілею освітньої діяльності X. Алчевської, мотивуючи це глибокими розбіжностями: "Це та розбіжність, що заважає мені прилучитися до Ваших урочистостей. Я вважаю, що українці повинні служити Україні й українській, а не московській освіті. Поважаючи діячів московської освіти на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитись до московської освіти на землі українській. Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівни є омоскалення мого народу, — тобто те, проти чого спрямована моя діяльність. Зрозуміло, що мені неможливо й ні за що вітати Христину Данилівну 14 травня. Зробивши це, я виявився б людиною, яка робить одне, а говорить інше"¹. З гіркотою описує педагог принизливе становище української мови на українській землі: "Нашій українській мові тепер нема ходу: вигнано її зі школи, з суду, з усіх державних і крайових урядів, з церкви — скрізь. Де не піде наш чоловік, всюди до його по-московському озиваються, а як заговорить він по-своєму, то ще з його глузують, знущаються, а як солдатів, то й б'ють за їх рідну мову. По школах школярів теж одучають, щоб по своєму не говорити, і розказують їм, що українська мова, то хохлацька, мужицька, погана мова, що нею тільки дурні хахли, а путящий, розумний, освічений чоловік повинен говорити московською мовою". Таке ставлення до мови спонукало педагога до глибоких наукових досліджень ролі рідної мови у процесі навчання й виховання. «Необхідність навчання дітей рідною мовою педагог утверджує з позицій принципу природовідповідності. Школа має вчити природній мові, розвивати її, щоб остання стала досконалим засобом духовного життя, формування та розвитку думки. 7.Літературно-педагогічна діяльність Марії Загірньої Твори письменниці містять найважливіші ознаки народницького напрямку. В аспекті його творчість Марії Загірньої є реалістичним відбитком особливостей її доби. Поглиблене дослідження творчої спадщини письменниці передбачає осягнення діалектики її світогляду, впливу ідейно-естетичних і громадсько-культурних поглядів на художньо-мистецькі пошуки. Марія Загірня є автором самобутніх художніх творів. Разом з Б.Грінченком, письменниця приїхала в Олексіївку на Катеринославщину (тепер Луганщина). Спілкування з мешканцями цього краю стало поштовхом до написання деяких творів. Вагомим здобутком у художній творчості Марії Загірньої періоду перебування на Луганщині (1887-1893рр.) став літературний твір “Під землею” (Чернігів, 1897) з підзаголовком “Оповідання про шахти”, що за жанровими ознаками більше тяжіє до повісті. Це дозволяють стверджувати особливості твору, а саме: композиційна організація, обсяг, проблематика, розгалуження сюжетної лінії (кохання, взаємовідносини у сім’ї - з одного боку, стосунки між шахтарями - з іншого). Заслуга письменниці полягає в тому, що вона однією з перших в українській літературі звернулася до тематики шахтарського життя, реалістично зобразивши соціальні протиріччя, побутові негаразди в шахтарських поселеннях. Повість “Під землею” має не лише історико-літературне, а також краєзнавче значення. З мовно-стилістичного боку характеризується широким вживанням народного мовлення, зокрема діалектної лексики півдня Луганщини, відображенням явищ інтерференції української та розмовної російської мов.