50. Розвиток вчення про субстанцію в концепціях р.Декарта, б.Спінози, г.Лейбніца.

Б. Спiноза (1632-1677 рр. ), iудей за походженням, народився в Амстердамi. Пiсля знайомства з фiлософiєю Декарта вiн розiрвав з iудеїзмом i був вiдлучений вiд єврейської общини. Основною його роботою вважаеться твiр ” Етика”. За його словами кiнцевим результатом фiлософiї повинно бути настановлення на життя. Треба вчити жити. Спiноза згiдний з Декартом в тому, що уявлення про свiт як закономiрну природну цiлiснiсть може спиратись лише на строго науковий (математичний) метод, так як математика не виводить, а виявляе iстину. Якщо математичне мiркування починається з певного самоочевидного ствердження, то i основою буття має бути самоочевидна “буттєва аксiома”, якою Спiноза проголошує субстанцiю, що в перекладi з латинi означає ” те, що лежить в основi”. Будучи свого роду “початком” буття,субстанцiя не може визначатися нiчим, крiм самої себе, отже, вона необхiдно є “причиною самої себе”. Але будучи “першою причиною”, субстанцiя є нiчим іншим, нiж богом, оскiльки бог за Спинозою  причина всiх речей i причина себе самого. Бог є творчим виявом самого буття. Природа, субстанцiя, матерiя i бог становлять нерозривну єднiсть реальностi. Субстанцiї, за Спинозою, притаманнi  2 унiверсальнi i невiд’ємнi характеристики (атрибути)- протяжнiстьi мислення. Весь свiт в одночассi-i мислення, i протяжнiсть (матерiальне i духовне).

Це повнiстю вiдображається в людському мисленнi. Порядок iдей тотожен порядку речей, i вони спiвпадають, коли ми мислимо правильно. Але люди тiлеснi, тому вони вiддаються в рабство тiлесним пристрастям. Людина вiдхиляеться вiд iстини тiльки за рахунок тiлесних пристрастей. Люди взаємодiють з свiтом за рахунок чуття.

Вiд чуття до мислення, до розуму треба пройти 2 рiвнi:

1) розсудок-впорядковує чуттєвi даннi, але себе, як мислячою,не усвiдомлює;

2) розум-коли мислить саме мислення.

Тобто, розумiючи недолiки нашого мислення ми повиннi шукати бiльш високого рiвня знання. I тодi ми переходимо вже в сферу iнтелектуальної iнтуiцiї. Тут iдеї спiвпадають з суттю самого буття, ми зливаємось зi свiтом i з нього споглядаємо на всi речi i за всiм.

В ” Логiко-богословському трактi” вiн дав наукове, обгрунтоване розумiння текстiв в Бiблii, розглянув рiзнi реальнi i сокральнi моменти буття людей.

Р. Декарт

Показуючи відмінність духу від тіла, Декарт займає позицію дуалізму. Дух («мисляча субстанція») і матерія («субстанція протяжності») незалежні одне від одного, існують немовби паралельно. Метафізика (філософія) вивчає першу духовну субстанцію, пов'язані з нею принципи пізнання і буття. Друга репрезентує філософію природи (вчення про виникнення світу, розвиток життя тощо).

• Виходячи зі свого раціоналізму, Декарт створює теорію вроджених ідей. За Декартом, ідеї або образ предмета знаходяться в над чим більше вони містять у собі реальності, тим досконалішою повинна бути їх причина. Найбільшою величиною є ідея безмежної субстанції — Бога; вона не може виходити від мене, оскільки я смертний. У безмежній субстанції є більше реальності, ніж в обмеженості, тому ідея Бога в мені є первиннішою від ідеї мене самого. Ідея Бога — найбільш істинна, бо не взята з почуттів, з інших ідей, адже величність Бога в них не вміщується, я не можу її вигадати, тому вона вроджена в мені, як вроджена ідея про мене самого. Сутність Бога ясна і чітка, тому його існування, єдине з його сутністю, таке ж ясне, чітке, як і його сутність. Те, що існує, люди пізнають завдяки чуттям, чуттєвому спогляданню; тільки сутність пізнається розумом У Бога немає такого розриву, він сам є буття і сприймається «оком розуму». Поняття Бога є доказом його буття.

• 3 проблематикою пізнання в філософії Декарта тісно пов'язується питання про метод досягнення найбільш істинного, достовірного знання. Цим методом є раціональна дедукція, цінність якої обґрунтовується такими правилами: достовірність, очевидність пізнання; аполітичність; висновки з думок; систематизація як пізнаного, так і того, що пізнається. В цілому дедукція - це визначення невідомого через раніше пізнане і відоме. Ці правила, які мали виняткове значення для розвитку філософії і науки Нового часу, стали також основними характеристиками наукового пізнання в нашу епоху.

Ядром філософської концепції Лейбніца є вчення про "монади" — монадологія. Монада розглядається як проста неподільна духовна субстанція буття. Спираючись на відомі з античної філософії докази, Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції, про яку вчив Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до нескінченної множини субстанцій — монад. Монада — самодостатня одиниця буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада — це проста субстанція. Складна субстанція завжди залежна від простих, а тому складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією. Тому монади не змінюються під впливом інших монад, кожна з них є самодостатньою, а отже

становить собою самодостатній світ, непорушну гармонію, яка є найсильнішою у світі. Як найдовершеніші гармонійні утворення, монади і між собою мають єдине відношення — "гармонію". У випадку, коли в світі існує дві однакових монади, слід визнати, що вони будуть тотожними.

Таким чином, монади різняться за своїми якостями. Монади мають три головні різновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма характеризується "перцепцією" (духовно пасивною здатністю сприйняття). Вищі монади здатні мати чуття та чіткі уявлення. Їх Лейбніц називає

"монадами-душами". Монади найвищого ступеня здатні до "аперцепції" (свідомості) і їх називають "монадами-духами". Монади не мають просторових (фізичних) властивостей, тому вони чуттєво не дані. Їх дано лише розумові. Чуттєво дані тіла є комбінаціями монад, які вирізняються

тим, з яких монад вони складаються. Людина уособлює собою таку сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні усвідомлювати. Об'єднання монад є невипадковим, воно визначене "завбаченою гармонією", яка виявляє себе у самозміні монад узгоджено з

іншими монадами. Причини зміни монад можуть бути зовнішніми та внутрішніми. Кожна з монад утримує в собі як минуле, так і майбутнє. Завбачена гармонія дає змогу стати наявними усім якостям, які маються в кожній з монад у невиявленій формі. Процес пізнання, таким чином,

Лейбніц розглядає як розвиток здатності до створення та усвідомлення ідей. Він заперечує існування вроджених ідей, людина з народження має лише деякі вроджені принципи (інстинкти). Чуттєве пізнання ним розглядається як нижча ступінь раціонального пізнання. Відомий вираз

"Немає нічого в розумі, що не пройшло раніше через чуття" Лейбніц доповнює положенням — "крім витворів самого розуму". Розум відкриває суттєве, необхідне, а чуття — випадкове, емпіричне. Тому і істини бувають різними: емпіричні — істини факту; розумові — істини теорії. До

істин розуму Лейбніц відносить головні положення математики та логіки. Математику і логіку Лейбніц розглядає як головні науки розуму, які повідомляють людині про світ, не даний чуттєво. Це науки про "усі можливі світи" (на відміну від філософії, яка визначається ним як наука

про цей дійсний світ).