- •1.Світогляд, його структура
- •2.Історичні типи світогляду (міфологія, релігія, філософія).
- •3.Філософія і світогляд, співвідношення і сутність
- •5.Філософія і наука, порівняння
- •6. Історичні передумови виникнення філософії та її джерела
- •7.Структура філософського знання
- •8.Філософія: основні теми дослідження. «Вічні» філософські питання.
- •9.Особливості філософського пізнання та його методологія.
- •10.Філософській світогляд: його роль у житті особи та суспільства.
- •11.Східний і західний типи філософствування.
- •12.Роль та призначення філософії в історії та сучасному світі.
- •13.Філософія як раціоналізований та систематизований світогляд.
- •14.Філософія стародавньої Індії
- •15.Ортодоксальні школи Давньої Індії та їх філософські ідеї.
- •16. Неортодоксальні школи Давньої Індії та їх філософські ідеї.
- •17.Філософія Давнього Китаю: вихідні принципи.
- •18.Етико-політичне вчення Конфуція.
- •19. Онтологія та етика Даосизму.
- •20.Етико-політичні вчення моїзму та легізму: порівняльна характеристика.
- •21.Досократична філософія.Мілетська школа
- •22.Давньогрецький Атомізм
- •3.2. Платон
- •3.3. Епікурейство
- •3.4. Критика атомізму
- •24.Ідеальна держава Платона
- •25.Платон Міф про печеру
- •26 Аристотель.Про матерію і форму.4 причини вин речей
- •27.Етика Аристотеля
- •28 Етика.Стоїки та епікурейці.Порівняння
- •29.Античний скептицизм
- •30 Неоплатонізм
- •32.Основні етапи становлення сер філософії
- •34.Апологетика: примат віри Тертуліан
- •35.Патристика: віра для розуміння Аврелій Августин
- •36.Схоластика: проблема універсалій (номіналізм і реалізм) Фома Аквінський
- •37.Розуміння історії в сер хр філософії
- •39.Соціально-політичні погляди мислителів доби Відродження Мор Кампанелла
- •40.Політична філософія Макіавеллі
- •41.Натурфілософія доби Відродження.Дж. Бруно
- •42.Світоглядне значення природничо-наукових поглядів м.Коперника, г.Галілея.
- •43.Ідеї реформації та їх значення для Нового часу
- •45.Спільні та відмінні риси в методології емпіризму та раціоналізму Нового Часу.
- •48.Недоліки методології емпіризму, виявлені д.Юмом.
- •49.Принципи методології р.Декарта.
- •50. Розвиток вчення про субстанцію в концепціях р.Декарта, б.Спінози, г.Лейбніца.
- •51.Концепція «природного права» т.Гоббса.
- •52. Філософія епохи Просвітництва: людина і суспільство.
- •53.Вчення про суспільство та цивілізацію ж.-ж.Руссо.
- •54.Матеріалізм епохи Просвітництва (д.Дідро, ж.Ламетрі, п.Гольбах).
- •55.Агностицизм філософії і. Канта Антиномії
- •56.Етичні погляди і. Канта. “Категоричний імператив”.
- •57.Метод і система філософії Гегеля Абсолютна ідея
- •58.Філософія історії Гегеля
- •59.Антропологічна філософія л.Фейєрбаха.
- •60.Філософія марксизму( діалектичний матеріалізм)
- •61. Марксизм.Історичний матеріалізм
- •62.Філософія життя (Ніцше, Шопенгауер)
- •63.Позитивізм неопозитивізм
- •64.Прагматизм Пірс, Джеймс,Дьюі
- •65.Атеїстичний екзистенціалізм Сартр Камю
- •66.З Фрейд психоаналіз Юнг
- •67.Неотомізм Марітен Войтила Жільсон
- •68.Герменевтика.Проблема розуміння
- •71.Філософська думка Київської Русі.
- •72 Філософія в Києво-Могилянській академії.
- •73.Сковорода 3 світи і 2 натури
- •75.Філософські ідеї т.Шевченка.
- •76.«Філософія Серця» п.Юркевича.
- •77.Філософські погляди в.І.Вернадського.
- •78 Консерватизм соціально-філософських поглядів Липинського Донцов
- •125.Екологічні проблеми сучасності.
- •126. Екологія та екологічні проблеми в Україні.
- •127. Поняття соціального передбачення та прогнозування майбутнього.
- •128.Проблема сенсу та спрямованості історичного процесу.
- •129.Історичні закони. Єдність та різноманітність історичного процесу.
- •130. Предмет філософії історії, сутність історичного процесу.
- •131. Мета та сенс історичного розвитку за к.Ясперсом. Поняття «осьового часу».
- •132. Спрямованість історичного процесу. Критерії суспільного розвитку.
- •133. Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу.
- •134. Особливості філософського розуміння культури.
- •136.Співвідношення культури і цивілізації в концепціях о.Шпенглера та м.Бердяєва.
- •137. Цивілізаційна концепція с.Хантінгтона.
- •138. Проблема взаємовідносин культури і цивілізації. Перспективи їх розвитку у майбутньому.
- •139. Специфіка формаційного та цивілізаційного підходів до проблем духовності.
- •140.Концепція «Третьої хвилі» а.Тоффлера.
- •141.Економічна сфера суспільного життя та її характеристика.
- •142.Філософія економіки: предмет дослідження, методи та завдання.
- •144Філософсько-методологічні засади політекономії к.Маркса..
- •145.Філософія грошей г.Зіммеля
- •146.М.Вебер про взаємозалежність ментальності та господарського устрою.
- •147. Теорія зайнятості та грошей Дж.М.Кейнса.
- •149.Еволюція методології економічної науки.
- •150.Сутність сучасних дискусій про співвідношення економіки та етики.
78 Консерватизм соціально-філософських поглядів Липинського Донцов
Почавши з українофільства, заснованого на понятті вини та спокути, й окреслюючи себе як “українця польської культури”, Л. ще в молодості відмежувався від “хлопоманів”, котрі хотіли “найбільше уподобнитися до народу, замість народ уподобнити до себе”. У Женеві перебував під впливом авторів концепції еліт соціологів В. Парето і Г. Лебона, а також Ж. Сореля, чия думка про те, що лише нація і традиція можуть запобігти моральному занепадові, була прийнята Л. Розробляв ідею територіалізму, згідно з якою факт проживання на певній землі (території) веде до виникнення своєрідної лояльності й обов’язків щодо країни проживання та її народу, що не зобов’язує поривати зі своїм суспільним середовищем. Допустимим уважав прагнення зберегти в Україні польську культуру і польську національність, але “не те загальнопольське право власності, що спирається на визиск укр. народу”. В “Листах до братів-хліборобів” чітко оприявнена думка про необхідність формування укр. політ. нації, заснованої на територіальному принципі, протиставленому народницьким етнічним засадам, пов’язаним із приматом мовного критерію: “Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська…” Основу нації становить народ, але йому не властиве самоправство. Долю нації визначає “провідна верства” — аристократія, еліта: “Активна меншість, а не пасивна (“українська”) більшість держави і нації”. Така аристократія має бути створеною для українців, у цьому полягає завдання інтелігенції, як і в єднанні еліти з народом. Інтелігенція повинна раціонально усвідомлювати й артикулювати діючі в суспільстві підсвідомі, стихійні прямування. Без цього не може скластися нація, “культурно-національна цілість”, якої ще в українців немає.
Л. — християнський мислитель. Д. Чижевський характеризував його історіософську позицію як “релігійний волюнтаризм”. І сам Л. говорив про волюнтаризм, антитетичний пасивноспоглядальному фаталізмові. Суть цієї позиції полягає в тому, що любов до рідного краю, до своєї Землі, без якої немає нації як органічного людського зв’язку, становить живильне джерело для творчої душі аристократії, для творчої волі індивіда як діяча історії. Ця воля не безмежна, межі їй ставить воля Божа, Божий план іст. процесу. Реалізація цього плану є рухом людства до здійснення вищої правди.
В. Липинський (1882 – 1931), представник укр. аристократії, прихильник монархічного ладу. Л. брав активну участь в укр. революції, був організатором укр. демократично – хліборобської партії, а з 1918 р. – послом у Відні. Необхідною умовою успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що мала спиратися на активну аристократичну меншість нації, єдино здатну, на думку Л., повести за собою пасивну більшість нації. державницька ідея, вважав учений, не може успішно реалізуватися без месіанської ідеології, яка за його твердженням, найбільшою мірою сприяла зміцненню державних підвалин у Росії, Польщі та інших країнах. Месіанізм, котрий тлумачився Л. як свого роду віра в наперед визначене призначення укр. народу здійснити високу місію в історії людства, мав стати його романтичним світовідчуттям у змаганнях за незалежність батьківщини. Центральною фігурою в укр. державі мав бути, за Л., політичний українець, тобто громадянин країни, незалежно від його етнічної приналежності.
Соціально-політичні погляди Донцова
Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соц. ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політ. радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції й пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною, “рівночасно звеличуваною і засуджуваною” (В. Янів). політ. позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як “апостола укр. сепаратизму”, з 1913 р. залишалась незмінною та штивною. Обґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауер, Гартман, Ніцше, Сорель та ін.). Речник “агресивного націоналізму”, Д. обґрунтовував примат волі до влади (“функція влади — найвища функція нації”). Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, зауважуючи принципові обмеження просвітницького варіанту інтелектуалізму, Д. приймав “інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням”, вбачаючи в синтезі їх згоду Логосу й Еросу, що є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення нац. ідеї та нац. еросу забезпечить подолання “роздвоєння душі” та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота.
До опонентного кола Д. належали, в першу чергу, “драгомановщина”, яку він визначав як “раціоналізм у культурі, федералізм у державі й демократизм у громаді”, котрій протиставляв “органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді”, а також соціалізм Маркса — Леніна, “пересякнутий отрутою москвофільства”, противагою якого в Д. є ідея політ. нації, “нації, ідеалом і метою якої був політ. державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціальним — негація соціалізму”. В Україні сприятливий грунт для драгоманівського “демократизму” і марксівського “соціалізму” підготували народництво в політиці та “українофільство” в культурі. Самі ці явища, пов’язувані Д. із політ. і культурним провінціалізмом (“провансальством”), як і їх носії — “презренний малорос” і “рутенець”, не здатні до необхідного фанатизму та подвижництва й готові зостатися з нашою “красою”, залишивши чужинцям їхню “силу”, — були головними об’єктами його нещадної критики. Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти (“провідної меншості”) тощо. Ієрархічне бачення суспільства й окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов’язаний з ним ідеал надлюдини — ось визначальні моменти світогляду Д.