1. Виникнення Давньоруської держави у IX ст. Погляди вчених на утворення Київської Русі. Процесс создания государства у східних славян был длительным и сложным. Этот процесс завершился в середине 9 века. Летописи сохранили легенду о первых князьях-основателях Киева: Кие, Щеке, Хориве и их сестре Лыбеди. Город Киев был основан в середине 5 века. После них князьями были Аскольд и Дир (родные братья). По легенде они освободили полян от хазарской власти и начали здесь княжить. Во время их правления было осуществлено несколько удачных военных походов против Византии. Примерно тогда же усилилась борьба с східними соседями-хазарами. На півночі східнославянских земель образовалось мощное Новгородское княжество. Там правили князья, приглашенные из соседней Скандинавии. Один из них — князь Олег отправился походом на Киев. Он взял Киев обманом, убил Аскольда и стал княжить в Киеве. Вследствие этого земли Олега с Новгородом и Псковом были объединены с Киевским княжеством в одно государство. Столицей его остался Киев. Утвердившись в Киеве, Олег стал завоевывать соседние славянские племена: древлян, радимичей, северян. На присоединенных землях возводились новые города и военные крепости. Подвластные князю племена платили дань ежегодно, т.е. отдавали определенную часть (чаще всего десятину) хлеба, меда, воска, шкур, меха, изделий ремесленников и т.д. Осуществлял Олег походы на Византию и столицу Константинополь. Византия признала могущество Киева. С этого времени Киевское княжество стало называться великим княжеством Киевским, а его князь — Великим князем Киевским. Існують 2 точки зору на утворення К. Русі: норманська теорія і теорія природничоісторичного утворення Київської Русі. 1) Норманнская теорія - про несамостійний розвиток росіянкої державності (засновники - німецькі вчені Байер і Міллер, Шлецер, запрошені в 18 в. Катериною II для роботи у Російській Академії наук) - спирається; а) на «Повість тимчасового років» - (основне джерело того часу, написаний київським ченцем Нестором на поч. 12 , де перекладається легенда про запрошення слов'янськими племенами в якості князів 3-х братів на чолі з Рюриком (Синеус, Трувор) - варягів (вікінгів, норманів) по походженню; б) першими керівниками К. Русі були нормани-князі Рюрик, Олег; в) у творах римських істориків і ряді інших неславянских літописів затверджується про дикість і відсталість східно-слов'янських племен, що говорить нібито про їхню нездатність без: помочі ззовні заснувати таку могутню державу, як К. Русь. 2)Теорія єстествено історичного процесу утворення класів і держави у східних слов'ян: а) для цього існували всі необхідні економічні, передумови: достатньо високий розвиток ін. сил (археологами знайдені залізні знаряддя праці; доведене відділення ремесла від с/х та інше, що говорить про майнову диференціацію, від котрої один крок до утворення класів і держави); успішні військові походи слов'ян приносили видобуток і прискорювали процес класоутворення; захоплення старійшинами общинних земель говорить про початок складання феодальних відношень і т.і.; б) археологічні розкопки вказують, що кількість поховань воїнів-норманів мізерно мало в порівнянні зі знайденими похованнями російських воїнів; в) у літописах наступних сторін нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їх кількість була малою і вони швидко злилися з корінним населенням - ослов'янилися; г) порівняльний аналіз залишків озброєнь норманів і слов'ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитки продуктивних сил; д) у літописах прямо говориться; що ще до приходу варягів. у Києві правил 1-й князь - слов'янин Кий (кін. поч. ' 7 в.); Висновок: із норманами або без норманів, східні слов'яни були в силах зробити останній крок від розкладання первіснообщинного до феодального товариства.

2. Особливості суспільно-політичного ладу Київської Русі у ІХ-Х ст. На племінну систему східних слов'ян варяги наклали свої комерційно і військово зорієнтовані форми організації, встановивши серед місцевих племен такі порядок і єдність, які дозволяли їм ефективніше господарювати. Найбільшими «володарями» їхніх торговельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками. Характерно, що однією з основних турбот перших київських правителів було прагнення задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперника. З поширенням впливу варягів політична влада зосереджувалася у містах, що виникали на основних торгових шляхах. Найважливішим із цих міст був Київ. Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Ці князі безперервно ворогували між собою. Найважливішими з них були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невеликою — десь близько 2—3 тис. чоловік, а то й менше. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі. У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. До інших джерел княжих доходів належали: мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою. За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу,що виник із старших членів дружини. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки. Демократичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів. Віче скликалося князем або городянами. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд »), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать. Суспільна організація . В наслідок швидкої розбудови Києва до слов'янського середовища потрапляють варязькі воїни-купці, фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські торгівці. Нарешті, прийняття християнства спричинилося до появи нового класу — духовенства. Найвище місце в суспільній ієрархії, що народжувалася, посідали численні члени різних відгалужень династії Рюриковичів. Княжі воїни, старші й молодші дружинники і місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали мужами. На щабель нижче від бояр стояла міська знать, або, як її ще називали,— люди, що часто вважались «середнім класом» Києва - великі купці, що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв'язки з боярами й домінували у міській політиці. Нижче «молодші люди»- дрібні торгівці, крамарі, високомайстерні ремісники, зокрема зброярі, каменярі, гончарі, ювеліри, що гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи). Найнижча сходинка: «чернь» — ті, хто нічого не мали й наймалися на «чорну роботу». Величезну більшість населення становили селяни, або смерди. Загальновизнаним є факт, що більшість селян були відносно незалежними. Проте у XII—XIII ст. із початком лихоліття з'являються ознаки зростаючого закабалення селянства феодалами, що набувало різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам (якщо ж він мав тільки дочок, то князь претендував на землю). Основним обов'язком смердів була сплата данини та відбування військової повинності під час війни. Коли селянин чи представник іншої соціальної верстви потрапляв у кабалу (а це при лихварських процентах від 25 до 50 траплялося нерідко), або коли просто брав гроші у позичку, він міг укласти угоду з кредитором, за якою зобов'язувався за отримані гроші відпрацювати певний час. Ці закабалені або напіввільні робітники називалися закупами. На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи. Оскільки головним товаром в обміні між Києвом і Константинополем виступали раби. Окрему знач н у за розмірами соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони з сім'ями, ченці та черниці. Крім того, під захистом церкви перебували ізгої. Так спочатку називали князів, що втратили свою вотчину (часом їх також.називали князями-ізгоями), а пізніше: недавно звільнені раби, збанкрутілі купці, сини священиків, яких через неписьменність не допускали до сану.

3. Соціально-політичний устрій Київської Русі у другій половині X - XI ст. Основні групи на­селення. Ранєфеодальна монархія федерального типу, при якій існувала така піраміда влади: а) на чолі держави - великий київський князь; б) найближче оточення, за допомогою якого великий київський князь управляв державою: особиста дружина, що ділилася на старшу (бояре, мужи) і молодшу, (отроки, дитячі); питомі князі, що стояли своїми військами в значних містах (Чернігів, Переяславль, Псков і ін.) складав боярську думу при великому князі, що збирав її для прийняття важливих рішень (виступ у похід...) в) суд, збір данини і судових мит здійснювали спеціальні дружинники, що називалися мечниками, вирниками. г) керування невеличкими містами здійснювали намісники великого князя - тисяцькі і посадники. Феодальна експлуатація здійснювалася шляхом: а) економічного примуса - виплата княжої данини; заключ. селянами кабальних договорів із феодалами («купа», «ряд»); роздача феодалами землі селянам, за що останні сплачували земельну ренту (панщина, натуральний оброк, згодом грошовий оброк); б) позаекономічного адміністративного примуса - станова нерівноправність селян стосовно феодалів. До другої половини Х сторіччя на Русі не існувало індивідуальної власності на землю. Вона рахувалася спільною власністю князів, бояр, старших дружинників, а уособлював її київський великий князь. Власне ж боярська земельна власність укладається лише на початку XII сторіччя. Прийняття християнства та його значення в історії Київської Русі. В 998 г. при Владимире Великом было принято христианство. Владимир сам крестился в Корсуне и возвратился в Киев с греческими священниками, которые исполнили обряд крещения народа. Христианство вводилось насильным путем. Оно вступило в борьбу с язычеством. Новая вера способствовала объединению гос-ва, повышала авторитет князя. Причини прийняття християнства: а) необхідність зміцнення феодальних відношень у раннефеодальном державі, тому що язичество суперечило єднанню Русі; б) прийняття єдиної з Візантією релігії зміцнювало б південні межі Русі, тому що Русь одержала б на півдні авторитетного і могутнього союзника; в) прийняття християнства сприяло підняттю міжнародного авторитету Русі, т. к. до 988 р. Русь в очах Європи і Візантії була «дремучей, поганської»; г) прийняття християнства сприяло б зближенню з високорозвиненої Візантією - спадкоємицею культури Древньої Греції (технології, література, мистецтво, архітектура і т.п.). Оно дало значительный толчок развитию древнерусской культуры. Благодаря крещению Руси в ней распространилась письменность. Русские люди имели возможность познакомиться с достижениями мировой литературы и науки. При Владимире на Руси открываются школы, книгописные мастерские. Восточнославянское гос-во становится одним из наиболее культурных в Средней Европе.

4. Захоплення українських земель Польщею та Литвою у XIV ст. Унії Польщі і Литви та їх значення для України. Закріпачення селян у польсько-литовській державі. Загарбання Польщею та Литвою українських земель. У 13-15 вв. ослаблені золотоордынским ярмом, укр. землі стали об'єктом захоплення іноземними державами. Захоплення більшої частини укр. земель Великим Князівством Литовським (ВКЛ). Здійснення захоплення білоруських і укр. земель велося князями: Міндовгом, що захватив «Чорну Русь» (сучасну Гродненскую область Білорусії); Витеном і Гедимином, що захопили велику частину білоруських земель; Ольгердом, що захватив велику частину укр.з. частину російських земель (від сучасних Волыні до Білгородської області на сході, від Брянської області на півночі до Херсонської і Миколаївської на півдні; . Ольгердом був узятий Київ); Вітовтом, що захватив південно-укр. степ аж до Чорного моря в районі Одеси. Причини швидкого захоплення: а) Русь була ослаблена золотоордынским ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись спілкою з ній убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордена і монголотатарського ярма. Політика Литви на захоплених землях - укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави: а) державний мова - староруська, закони складені на основі «Російської правди» і ін.; б) В.К.Л було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої укр. і білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе - не змінюємо, нове - не впроваджуємо» - такий був принцип правління литовських князів. Захоплення Галичины Польщею був здійснений польським королем Казимиром ІІІ в 1349 р. У 1351- 1352 р. між В.К.Л и Польщею спалахнула війна за Галицко-волынские землі. У результаті: Галичина залишилася за Польщею, Волынь - за Литвою. Соціально-політичне становище українських земель під владою Литви. Польсько-литовські унії та їх наслідки для У. Кревская унія (1385): а) причини - прагнення об'єднанням підсилити свої держави перед особою Тевтонського ордена (території В. Пруссії, Латвії, Естонії з 1340 по 1410 р. більш 100 значних походів на слов'янські землі) і Московського князівства); б) утримання Унії: Ягайло женився на польській королеві Ядвізі і був проголошений польським королем, до Польщі приєдналися землі В.К.Л (включаючи укр. і білоруські), на яких уводилося католицтво як державна релігія; припинялися сутички між Польщею і В.К.Л, а їхні збройні сили об'єдналися для боротьби з Тевтонським орденом; скарбниця В.К.Л переходила на потреби Польщі; в) значення унії двойственно: з одного боку - позитивне (допомогла об'єднаним силам у 1410 р. у Грюнвальдской битві розбити Тевтонський орден) з іншого боку - негативне (роздача укр. земель польським феодалам, передача скарбниці В.К.Л на потреби Польщі, насильницьке поширення католицизму й ін.); г) наслідки унії: Витовт, ставши великим литовським князем, зумів на час (1392-1430) відновити незалежність B. K. Л., але через 10 років після його смерті великокнязівський престол у Литві знову зайняли нащадки Ягайло (явившиеся одночасно польськими королями, що продовжили політику свого предка). Окремі спроби відродити колишню владу Києва як центру успіху не мали.Проте, Кревская Унія була лише особистою Спілкою, заснованим на шлюбі царюючих персон 2-х держав, зберігши автономію Литви і Польщі (при васальній залежності Литви).

5. Люблінська унія та її наслідки для України. Закріпачення селян у Польсько-Литовській державі. Люблинская унія (1569 р.) - Утворення Промови Посполитой а) причини - повна поразка Литви від Росії на першому етапі Ливонской війнійи (1558 - 1583 г); б) утримання Унії - Польща і Литва об'єдналися в єдину державу Промова Посполитую; на об'єднаній території встановлювалися: єдиний державний устрій, загальна грошова система, єдиний сейм, суд, закони и т п. по польському зразку; загальний польський король (колишній одночасно великим князем Литовським) обирався і польськими і литовськими феодалами; польські феодали могли мати землі в Литві, литовські - у Польщі; католицтво, як пануюча релігія й ін.; в) Польща середини XVI ст. була островом цивільного світу і внутрішньої солідарності на фоні кривавих релігійних конфліктів у Франції, Англії, Німеччини, кривавої опричнини в Росії й інквізиції в Іспанії; г) значення унії - допомогла переможно завершити Ливонскую війну, але різко підсилила колонізацію укр., білоруських і литовських земель, класове і національно-колоніальне гноблення трудящого населення; д) наслідки унії: захоплення укр. земель місцевої, частково польською шляхтою, що поступово перетворювалася в значних землеробських магнатів (Вишневецкий, Острожский, Заславский, Калиновский і ін.), із посиленою енергією що експлуатували укр. селян; покріпачення селян - остаточно затверджено Литовським статутом 1588 , по якому встановлювався 20-літній термін піймання швидких селян, шляхтичам давалося право самим установлювати всі повинності селян, розпоряджатися селянським життям і селянським майном; полонізація укр.ой знаті, що приймала мову, традиції, вірування Польщі.

6.Причини утворення греко-католицької церкви. Брестська церковна унія та її значення. Релігійне життя в Україні в період після Люблінської унії характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти співпадає з занепадом православної церкви. Боротьба між православною та католицькою церквами сприймалася більшістю українців як аналог боротьби між українцями й поляками. У 1583 р. польський король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в усіх полоцьких православних церков і монастирів і передати її єзуїтам, які розгорнули активну діяльність в українських землях. Відкрили католицькі колегіуми у Львові, Кам’янці-Подільському, Луцьку, Вінниці, Острозі, Фастові, Новгороді-Сіверському тощо. Будучи найкращими навчальними закладами для свого часу, вони почали поповнюватись дітьми православної шляхти. Ще однією причиною послаблення позицій православної церкви стала втрата підтримки з боку потужної в минулому константинопольської патріархії, яка переживала тяжкі часи після завоювання Візантії турками-османами. Серед української громадськості були й впливові захисники православ'я ( Г.Ходкевич, К. -В. Острозький, члени православних братств у містах). Але їх зусилля щодо порятунку православ'я стикалися з тим, що більшість феодалів, прагнучи посад і багатства, переходили в католицтво. Православна церква культурно зубожіла, вона поступалася католицькій за рівнем освіти, її література обмежувалася богослужебними книжками. Ті хто прагнули здобути високу освіту, зверталися до латинських книжок і переходили до католицтва (назавжди чи тимчасово). Зважаючи на внутрішню кризу української православної церкви та несприятливу щодо неї суспільну ситуацію, український магнат К.Острозький висунув ідею унії православної та католицької церков зі збереженням грецького обряду й прав Київської митрополії. У 80-ті роки XVI ст. розпочалася запекла ідейна боротьба між і противниками унії. Вона знайшла відбиток у так званій полемічній літературі, яка залишила понад 1 50 творів представників обох таборів. Ще одним поштовхом до церковної унії стали дії константинопольського патріарха Єремії. Брестська унія (1596 р.): а) причини - прагнення Ватикана підпорядкувати католицтву східну православною церква, створивши перехідний період для повного переходу православних українців до католицизму; бажання ряду православних священиків зрівнятися в правах, прагнення захистити себе від впливу Московського патріарха, що підтримував укр. братерства, що намагалися обирати священиків, втручатися в церковні справи і т.д.; б) утримання унії - укр.ая церква визнавала основні догмати і не переходила, під владу Ватикана, визнавши своєю главою - тата Римського. Богослужіння залишалося на слов'янській мові; в) наслідки унії - перехід у лоно католицизму, фактична заборона православної церкви; переслідування священиків, що залишилися вірними православ'ю, роздів українців на 2 конфесії, поклавши початок відмінностям, що пізніше розвилися між західними і східними українцями. Проти Унії виступили народні маси (козацьке повстання 1594 - 1596 р., повстання городян Луцька в 1620 р., у м. Острозі в 1638 р. і т. д.). Це змусило Річ Посполиту в 1633 р. знову розв'язати легальне існування православної церкви, хоча пільги як і раніше поширювалися лише на уніатів. Перебуваючи в 1589 р. в ізоляції в Москві, він дав згоду на утворення патріаршества в Московській державі Унія викликала серйозні суперечки серед вищого українського духовенства. Проти неї виступили навіть деякі єпископи, що вже підписали декларацію. На противагу цьому, активним прибічником унії виявився польський король Сигізмунд ПІ, оголосивши 12 червня 1596 р. про скликання 8 жовтня в Брест-Литовську синоду, де мало відбутися урочисте проголошення унії. На синоді у Бресті між двома угрупованнями розгорілася гостра боротьба. Фактично відбулися паралельно два собори: уніатський на чолі з М.Рогозою та православний під проводом К.Острозького. Собор уніатів видав ратифікаційну грамоту католицької єдності Українсько-Білоруської Церкви з Церквою Римською, яка тепер зберігається у Ватиканському архіві. У свою чергу, собор православних прийняв дві постанови до всього українського народу, закликаючи й наступні покоління боротися проти унії. Обидва собори прокляли прибічників протилежної точки зору щодо унії, що стало початком шкідливої для України міжконфесійної боротьби. Найважливішим результатом Брестської унії стало виникнення української греко-католицької церкви, яка в наступні чотири століття відіграла величезну позитивну роль у боротьбі українського народу за свої інтереси.

7. Початок становлення правової системи в українських землях в складі Речі Посполитої. Ли­товські статути та Магдебурзьке право. Правове поле забезпечувалося цілим рядом документів: Привілей для литовської шляхти (1447 р.), «Судебник» (1468 р.), Литовськими статутами (три редакції 1529, 1566, 1588 рр.) - головні збірники права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище. У 1557 р. було проведено аграр­ну реформу, сейм видав документ «Устав на волоки». Право власності селян на землю ліквідувалось. Польщі в другій половині XVI ст.стала житницю Європи. Міста отримали місцеве самоврядування. Згідно з Магдебу­рзьким правом (1188). місто одержувало самоврядування з власними урядами та судами. Воно могло вільно розвиватись та вести повний господарський розвиток, сплачувало в державну казну назначену суму грошей. Частина натуральних повинностей ліквідувалася, встановлювались єдині податки з ремесел та торгівлі. Місто звільнялося від управління і суду королівських чи великокнязівських намісників. Ним керували війти і два, три бурмістра, які виконували функції королівських чи князівських намісників. Магістрат складався з двох колегій - лави, що відала судовими справами, і ради, яка займалася адміністративно-господарськими справами.. Магістрат дбав про стягнення податків. Судові функції виконувала лава, яка під головуванням війта, становила колегію з одинадцяти лавників, для вироку могло бути менше суддів-шість, чотири, навіть три. Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велось на польській та латинській мові Головна роль в магдебурзькому праві належала війту, який був на чолі міської управи, його призначав король, або місцеві старости. Бурмістрів, радців, лавників треба було вибирати з місцевого населення У 1569 р. було укладено Люблінську унію й відбулося об'єднання Литви та Польщі в єдину державу - Річ Посполиту. На чолі держави стояв король, який включно до XVII ст. мав титул «Король польський І великий князь литовсь­кий і руський». Нова держава мала форму федерації. Важливо підкреслити, що навіть в умовах полонізації українських земель після 1569 р. у міжнародних від­носинах зберігалася назва Руська земля, або Русь. Але процеси полонізації та ока­толичення набули більших масштабів.

8. Виникнення українського козацтва. Його соціальний склад та основні групи.

Виникнення козацтва припадає на кінець 15 ст. Слово козак у перекладі з тюркської мови означає “вільна людина”. Перша ймовірна згадка про українських козаків датується 1489 р., коли козаки згадувалися в польській хроніці М.Бельського. Хоча про козаків існують і більш ранні повідомлення .Чинники, які обумовили формування козацтва наступні: 1) посилення в Україні феодального та національного гноблення; 2) за пороги спрямовувалася хвиля сезонних здобичників - відхідників, деякі з яких оселялися в степу з метою його господарського освоєння. З іншого боку феодали селили за порогами своїх кріпаків, яких звільняли на 15-20 років від податків; 3) на процес формування козацтва мав вплив і зовнішній фактор. В 1449 р., після розпаду Золотої орди, на Кримському півострові утворилося Кримське татарське ханство (столиця Бахчисарай), яке згодом увійшло під протекторат Туреччини. Панувала там династія ханів Гіреїв. Протягом другої половини ХV- ХVІ ст. кримські татари здійснили в Україну не менш 110 набігів (особливо постраждало Поділля), захопивши за цей час в полон близько 570 тис. осіб. Для захисту від татар та турків в районі Великого Лугу та Дикого поля українці створювали військові залоги, які влаштовували засіки - січі. Отже, на Січ, головним чином, йшли українські селяни, а також міщани, православне духовенство. Лави козацтва поповнювала і шляхта, яка втратила свої маєтки. Серед козацтва можна виділити певні групи. Низові козаки, які контролювали значну частину Степової України, нараховували 40-50 тис. чоловік. Їх основні риси: 1) родинний принцип організації (земляцтво, побратимство, демократизм); 2) своєрідний морально етичний кодекс поведінки (високий соціальний статус свободи, мужньої поведінки і навпаки низький - спокійного способу життя, мирної праці), а також аскетизм, релігійність; 3) відсутність кріпацтва; 4) формальна рівність всіх членів козацької громади, можливість брати участь у виборах старшини; 5) колективне землеволодіння (козаки кожен рік розподіляли між собою земельні ділянки, кидаючи жереб, а гетьман (він розпоряджався земельним фондом) закріплював це своїм рішенням. Головний їх промисел - набіги на татар (мета - взяти здобич, визволити полонених, відтіснити подалі від своїх кордонів), хоча займалися вони й рибальством, охотою, випасом коней, худоби. Городове козацтво - його організаторами були старости прикордонних міст: черкаські – Полозович у 1520 р. та Дашкевич, хмельницький – Лянцкоронський; канівський – Д.Вишневецький, барський - Претвич. Міські козаки складали до 80% населення Каневу, Черкас, Бара. Вони платили старостам за торгівельні операції десяту частину прибутків. Реєстрове козацтво. Намагання поляків встановити контроль над козацтвом, розколоти його, використати як найманців у війську й викликало появу реєстру. В 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ вперше створив реєстр у кількості 300 чоловік. Король Стефан Баторій у 1578 р. визначив реєстр у 600 козаків. Потім чисельність реєстру зростала до 1, 3, 6 тис. козаків. Реєстр поділявся на полки по 500 чоловік (всього їх було 6). Реєстр мав самоврядування - за згодою з урядом козаки обирали гетьмана реєстру, полковників та сотників. Першим гетьманом був шляхтич Ян Бадовський, другим - Орішевський. Таким чином, узаконювалася ідея козацького імунітету. Реєстрові козаки також отримували від польського уряду платню, зброю, вони мали змогу володіти землею, позбавлялися кріпацтва. Реєстровці були достатньо заможні. Їх зазвичай набирали з городових козаків. У складі польського війська вони неодноразово брали участь у війнах із Швецією, Туреччиною, Росією. Так, у 1618 р. гетьман реєстровців П.Сагайдачний з 20 тис. козаків ходив з поляками на Москву. Він захопив Путівль, Єлецьк, розбив на річці Ока військо князя Волконського. В 1621 р. 40 тис. козаків гетьмана Сагайдачного вирішили на користь Польщі долю Хотинської битви з турками. Але поляки при першій нагоді, коли не існувало загрози війни, намагалися козацький реєстр скоротити. Це пояснювалося тим, що реєстровці неодноразово повставали проти польського уряду. В цьому плані можна згадати повстання 1591-1593 рр., яке очолив гетьман реєстрового козацтва К.Косинський. Як заявляв в той час один з польських політиків: козаки подібні до нігтів і як тільки вони занадто відростуть, треба їх зрізати. Інший сучасник констатував: «Беззаперечно, що козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом».

9. Запорізька Січ, її устрій та значення в історії України. Боротьба козаків з татаро-турецькою агресією. Внутрішня нестабільність Польщі, чвари між шляхтою дали можливість козакам побудувати власну політичну структуру. Військова-політична організація низового козацтва - Запорізька Січ (це також назва їх столиці, дерев’яної фортеці) вперше була створена у 1554 р. канівським старостою Д.Вишневецьким (Байдою) на острові Мала Хортиця. Вона займала сучасну територію Херсонської, Дніпропетровської та Запорозької областей. Всього відомо про існування в Україні 8 січей - Томаківської 1557-1593 рр., Базавлуцької 1593-1647, Микитинської 1647-1652, Чортомлицької 1652-1709, Кам’янської 1709-1711, Олешківської 1711- 1734, Нової (Підпилинської) 1734-1775 рр. Остання з них зруйнована за наказом Катерини ІІ у 1775 р. Січ мала демократичну організацію. Раз на рік козаки обирали власну старшину – кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула, обозного та інших чиновників. В адміністративному плані Січ поділялася на 8 паланок (округи) на чолі із полковниками. У військовому плані тут існував поділ на курені, яких було 38. Їх очолювали курінні отамани. Військо подїлялося на полки. Полком править полковник. Кожний полк має свою корогву, свого сурмача і довбиша. Він подїляється на сотні, сотні на десятки або інакше курінї. Курінями правлять атамани, сотнями сотники. Різні доручення гетьманські сповняють осавули. Арматою править обозний, її осідком вважається місто Терехтемирів з старим монастирем. Канцелярією військовою завідує писар. Листи писані від війська стверджуються військовою печатею. На чолі війська козацкого стоїть виборний старшина, котрого в звичайній мові звуть гетьманом. Хмельницький перший одержав офіціальний титул гетьмана, а перед тим належав сей титул тільки найвищим вождям польського й литовського війська. Правом вибирати собі старшого козаки дуже дорожили: се була основа козацької самоуправи. Всякі важнїйші справи йдуть під обміркованню всієї старшини або ради цілого війська. Запорожці вели власну зовнішню політику. Зокрема підтримували відносини з іншими країнами. Значення „ЗС” в історії українського народу полягало в наступному: 1) Січ продовжила традиції державотворення в українських землях; 2) вона була центром антифеодальної і національно-визвольної боротьби, звідси починалися всі повстання, сюди тікали кріпаки, йшли скарги на панів. Серед козацько-селянських виступів слід згадати: повстання 1594-1596 рр. під приводом С.Наливайко, повстання Жмайла 1625 р., повстання, яке очолив Тарас Трясило в 1630 р., взяття козаками Івана Сулими в 1635 р. польської фортеці Кодак, повстання під приводом Павлюка та Гуні в 1637р., повстання на чолі з Остряниним в 1638 р.; 3) Січ зіграла велику роль у боротьбі проти татаро-турецької агресії; 4) козаки виступали проти католицької експансії, на захист православ’я (в 1620 р. на чолі з Сагайдачним козацтво записалося у Київське братство), зберігали стійки ознаки українського етносу. Основні риси суспільного устрою «ЗС» : а) відсутність кріпосництва; б) формальна рівність між усіма козаками (право користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, де вирішувалися суспільні справи, обирати старшину і т.д.); в) «ЗС» була військовою організацією, кожний козак зобов'язаний був за свій рахунок нести військову службу; д) як політична організація ЗС була козацькою республікою на чолі з військовою радою, якої керував кошевой отаман. Роль козацтва в боротьбі проти агресії Туреччини і Кримського ханства : а) ЗС служила південно-східним прикордонним захисним форпостом укр. земель, до проникнення в котрі турецькі і татарські війська змушені були спочатку зіткнутися з запорізьким козацтвом; б) козаки і самі завдавали удари - спускаючись по Днепру на своїх швидкохідних великих човнах , неодноразово завдавали удари по татарських гарнізонах Криму, захоплювали в Чорному морі турецькі галери і т.п.

10. Українські землі напередодні Визвольної війни середини XVII ст. Причини, характер та ру­шійні сили війни. Наприкінці 16 в. загострилася класова боротьба на У, викликана посиленням польського кріпосницького, національного і релігійного утиску (1569 р. - Люблинская унія, по якій укр. землі потрапили рід влада Польщі; 1588 р. - уведення кріпосного права на У (20-літнього терміна розшуку беглых); 1596 р. - Брестська унія і насильницький переклад українців під владу католицтва й ін.). Однієї з передумов були селянські повстання. Найбільші з них: повстання 1591 - 1593 р. під керівництвом запорізького гетьмана Криштофа Косинского; повстання 1594-1596 р. під проводом Северіна Наливайка. Посилення народних прямувань у 20-30-х р. 17 сторіччя було викликано посиленням польського національного, феодального і релігійного утиску після закінчень Хотинской війни. Замість обіцянок, РП розправлялася із селами, що вводили козацькі порядки, заборонила козакам приймати втікачів, підтримувати зв'язку з іноземними державами, втручатися в релігійні справи, підтримувати православну церкву і т.п. 1630 р . - повстання під керівництвом гетьмана не реєстрового козацтва Івана Федоровича (Трясилы). 1635 - повстання під керівництвом гетьмана не реєстрового козацтва Івана Михайловича Сулимы. Причини поразки повстань : були погано підготовлені; селяни і городяни погано збройні (вилами, косами, дрюками); не завжди козаки виступали єдиною силою з іншим населенням; нерішучість козацької старшины, що боялася загубити свої привілеї; укр. повстання не підтримувалися польським і литовським населенням, через що уряд міг стягати сили з інших областей для придушення повстань і т.п. Значення повстань - стримували посилення польського національного, феодального і колоніального утиску; домоглися відновлення православної церкви на У; виростили козацькі привілеї (ріст реєстру, платні і др). Навесні 1648 р . на У. спалахнуло грандіозне народне повстання під керівництвом Богдана Хмельницького, що змінило політичні відношення в Східної Європі, а в історії укр. народу стало моментом переломного значення. Причини визвольної війни : посилення феодальної експлуатації з боку польських поміщиків, старостів і орендарів-євреїв; насильство польської адміністрації над міщанами і дрібнопомісної укр.ой шляхтою; невдоволення реєстрових козаків утиском старшины; утиск православ'я і поширення унії і католицтва на У. Движущие сили війни: козацтво, селянство, міщани. У січні 1648 р. Б. Хмельницький утікає на Січ, стає гетьманом, розбиває польський гарнізон, що був на Січі. Починається підготовка до повстання. Хмельницький вступає в спілку з кримським ханом у боротьбі проти поляків. Вони надсилають загін під керівництвом Тугай-Бея (4 тис. чол.). Характер та основні цілі війни 1648-1654рр. Ця війна мала національно-визвольний характер. Основні цілі війни. Б. Хмельницький, козацька старшина та укр.а знать хотіли вигнати магнатів та шляхту з території У. та зайняти їхні місця, здобути владу. Мова не йшла про вихід У. зі складу Польщі. Хмельницький та його прибічники тільки змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоби вона змогла задовольнити укр. козацтво. Селяни та козацтво мріяли здобути свободу, землю, звільнитися від шляхти, ліквідувати кріпацтво в У. Але були й спільні інтереси. Всі вони ріяли позбутися польського національного та релігійного гноблення. З самого початку цілі війни не були чітко визначені, в ході війни вони дещо змінювалися.

11. Військові дії під час Визвольної війни у 1648-1649 рр. Зборівський мир. Ця війна мала національно-визвольний характер. Основні цілі війни. Б. Хмельницький, козацька старшина та укр.а знать хотіли вигнати магнатів та шляхту з території У. та зайняти їхні місця, здобути владу. Мова не йшла про вихід У. зі складу Польщі. Хмельницький та його прибічники тільки змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоби вона змогла задовольнити укр. козацтво. Селяни та козацтво мріяли здобути свободу, землю, звільнитися від шляхти, ліквідувати кріпацтво в У. В січні 1648 р. Б. Хмельницький втікає на Січ, стає гетьманом, розбиває польський гарнізон, що був на Січі. Починається підготовка до повстання. Хмельницький вступає в союз з кримським ханом у боротьбі проти поляків. Вони надсилають загін під керівництвом Тугай-Бея (4 тис. чол.). Періоди війни : 1) 1648-1650 рр.: а)5-6 травня 1648 р. – битва на Жовтих Водах (Б. Хмельницький переміг поляків); б) 15-16 травня 1648 р. – битва під Корсунем (зустрілися основні головні сили, Хмельницький майже зовсім розбив поляків); в) 12-14 вересня 1648 р. – битва під Пилявцями (Хмельницький переміг, поляки розбиті); г) 18 серпня 1649 р. – підписано Зборівський мир. 2) 1651-1654 рр.: а) 29 червня 1651 р. – битва під Берестечком (поразка козаків); б) 28 вересня 1651 р. – Білоцерківський мир; г) 1 травня 1652 р. – битва під Батогом (перемога козаків). Перші перемоги. У середині квітня 1648 р. на Жовтих Водах, по дорозі на Січ, впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами. 6 травня після тривалого бою, під час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу полякам реєстрових козаків, польський авангард було розбито. Вражені звісткою про поразку й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних сил Марцін Каліновський та Міколай Потоцький почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тис., без врахування татарської кінноти) і знову зазнали поразки. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії. За шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав IV. Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію. Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Коли він заглиблювався в землі Волині та Галичини, селяни вітали його та приєднувалися до повстання. На початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу Львів і вже б от-от здобула його, та завдяки величезному викупу й небажанню Хмельницького руйнувати чудове місто Львів було врятовано. Через місяць, коли велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що королем обрано Яна Казимира — людину, яку волів бачитина троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир'я. Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні основні сили—25 тис. на чолі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під командуванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне військо. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив її. Але татарський хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення українців . Іслам Гірей відвів своє військо й поставив перед Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьманові не лишалося нічого іншого, як погодитися. 18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлювався в 40 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті. Хоча всім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися у кріпацтво. Зборівський мир висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які мав зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували у Зборові, не було випадковим недоглядом. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався на Україні. Іншою великою проблемою були взаєми н и з кримськими татарами. Розуміючи їхнє значення в нещодавно здобутих перемогах і у наступних битвах з поляками, Хмельницький прагнув будь-якою ціною зберегти союз із татарами. Проте для українського населення цей союз був ненависним. До того ж політика татар полягала в тому, щоб не допустити зміцнення жодної християнської країни. Відтак, допомагаючи Хмельницькому проти поляків, вони не хотіли, щоб той завдав остаточної поразки шляхті. Використовуючи Хмельницького для ослаблення Польщі, кримський хан планував таким самим чином використати українських козаків проти Москви. Та Хмельницький, покладаючи великі надії на підтримку московитів, не пішов на пропозицію татар здійснити спільний похід на Москву.

12. Події Визвольної війни 1651-1653 рр. їх наслідки. Формування державності в українських землях в середині XVII ст. Причини визвольної війни : посилення феодальної експлуатації з боку польських поміщиків, старостів і орендарів-євреїв; насильство польської адміністрації над міщанами і дрібнопомісної укр.ой шляхтою; невдоволення реєстрових козаків утиском старшины; утиск православ'я і поширення унії і католицтва на У. Движущие сили війни: козацтво, селянство, міщани. Январь 1649 - конец 51 гг. — поражение казаков под Зборовом, заключение Зборовского договора, создание укр. гос-ва, поражение под Берестечком, Белоцерковный договор. 1652 – март 54 гг. — битвы под Батогом, Жванцем, вхождение Украины в состав Российского гос-ва на правах автономии, Переяславская Рада, Мартовские статьи. У 1651 р. почався новий етап польсько-української війни. І знову першими в наступ пішли поляки на чолі з Яном Казимиром, і знову обидві армії зійшлися на Волині, цього разу під Берестечком. Як на ті часи, чисельність військ суперників була величезною, українці ж мобілізували 100 тис. війська, яких підтримувала татарська кіннота. Битва почалася 18 червня, тривала майже два тижні й закінчилася для Хмельницького страшною поразкою. Вирішальною її причиною були дії кримських татар, які у переламний момент кинули поле бою. Справа погіршувалася й тим, що татари викрали Хмельницького, який намагався умовити їх повернутися до бою, й відпустили його лише після битви. Ця грандіозна битва так дорого коштувала полякам, що вони почали переговори під Білою Церквою. Як і належало очікувати, підписаний 28 вересня 1651 р. Білоцерківський мир був для козаків зовсім не таким вигідним, як Зборівський. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис ., влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством, і йому заборонялося вступати у зовнішні зносини, особливо з татарами. Спираючись на збройну силу, польська шляхта почала повертатися на Україну. За винятком відносно невеликої кількості не включених до реєстру, більшість селян і козаків постали перед загрозою закріпачення. Щоб уникнути неминучої долі, тисячі втікали на порубіжну з Московією територію. Незважаючи на позорну згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливі умови, й у квітні 1652 р. в його резиденції в Чигирині зібралася таємна рада провідних козацьких ватажків, на якій вирішили зібрати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів війська Хмельницького напали на 30-тисячну польську армію, що розмістилася під Батогом, на кордоні Поділля з Молдавією, і 1 травня розгромили її. У помсту за поразку під Берестечком козаки вбили усіх полонених поляків. Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролювали до поразки під Берестечком. Ні поляки, ні українці вже не мали такого бойового запалу. Треба замітити, що в цей час БХ проводим зовнішню політику. Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка іззовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя й захисника України на міжнародній арені був турецький султан. Відтак, у 1651 р., після обміну посольствами Османська І. Формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке . Проте через поширену серед українців ненависть до «бусурманів» та внутрішні зміни в самій Осм. І. ця угода так і лишилася нездійсненою. Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був православний московський цар. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я спільної для них православої віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Проте у 1653 р., коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу османському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку». Приймаючи це рішення, московити також сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі, вик ористати Україну як буфер протии Османської імперії та взагалі розширити свої впливи.

13. Переяслівська рада та Україно-російській договір 1654 р. Його оцінка та значення. Українсько-російський договір 1654 р., історична та правова оцінка. Перед Хмельницьким постала проблема: або капітулювати перед Польщею, оскільки сил на тривалу боротьбу не вистача­ло, або шукати порятунку в союзі з Росією. Коли він звернув­ся 1653 р. з конкретними пропозиціями тісного союзу України з Москвою проти Польщі, за яким цар мав здійснювати над Україною протекторат, Земський собор у жовтні 1653 р. виніс остаточне рішення: просити царя, щоб він прийняв Україну «під свою високу руку задля православної віри». На Україну було вислано спеціальне посольство під проводом боярина Бутурліна, яке прибуло до Переяслава для зустрічі з гетьманом. 31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі. 18 січня 1654 р. відбулася публічна церемонія, під час якої гетьман і козацька старшина присяглися на тім» «щоб бути Їм із землями і городами під царською великою рукою невідступною. Ніякого письмового договору в Переяславі не було укладено. Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялася за вироблення умов угоди. Був написаний проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, привезений у Москву на­прикінці березня переяславським полковником П. Тетерею І військовим суддею Самійлом Зарудним. «Березневі статті», написані Хмельницьким і затверджені російським урядом, передбачали визнання за козацькою Украї­ною створеного в межах ЇЇ території політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, армії, соціально-еконо­мічних відносин, незалежності в проведенні внутрішньої по­літики. Єдиною сферою, де частково обмежувалися права України, були її зносини з іншими державами. Крім того, вона повинна була виплачувати російській скарбниці певну суму грошей від своїх прибутків.Українсько-російська угода 1654 – між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, умови якої містилися у “березневих статтях” Хмельницького та “Жалуваній грамоті” царя гетьманові та Війську Запорозькому від 6 квітня 1654. Передбачала збереження в Україні існуючої системи влади та управління, встановлення козацького реєстру в 60 тис. осіб, право України на зовнішні зносини, російську збройну допомогу козакам у боротьбі з Польщею. Тим самим угода оформлювала створення своєрідної конфедерації, спрямованої проти зовнішнього ворога. Розірвана у вересні 1658 козацькою Україною, розчарованою у своїх надіях досягти у конфедеративному союзі з Росією возз’єднання українських етнічних земель у межах національної держави.Підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала ці країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади.Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу в СРСР було оголошено (щоправда, не вченими, а Комуністичною партією Радянського Союзу), що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 р. За офіційною радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом». На думку відомого українського Історика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) зали­шався фактично єдиним і повноправним правителем Україн­ської козацької держави. усІ питання ЇЇ життєдіяльності (внут­рішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарб­ницю не надійшло жодної копійки.

14. Початок Руїни в українських землях (1657-1663 рр.), її причини. Гадяцький трактат. За доби Руїни доля трагічно відвернулася від новонародженої на Україні козацької держави. З могутньої войовничої сили при Хмельницькому через 20 років по його смерті вона перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. До причин невдач українців у той період належать:1. Внутрішні протиріччя між елітарними й егалітарними тенденціями розвитку козацького суспільства. 2.Інтенсивний зовнішній тиск на ще не сформоване козацьке суспільство збоку Московії, Польщі і Туреччини. 3.Відсутність у козаків виразно окреслених політичних цілей, а також відповідних інститутів ефективного управаління всіма верствами українського суспільства. Внаслідок цього Козацька Україна змогла зберегти лише частину завоювань 1648р. Перемоги над спільним ворогом були зведені нанівець нездатністю українців об'єднатися для досягнення спільної мети. В результаті було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення, створену повстанням Хмельницького. В 1657р. гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького – генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського. Він зміцнює зв'язки з Польщею. У той час як він сподівався розіграти проти царя польську карту, московити, вмить відчувши загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві, стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкині 1657р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський. Це стало прірвою перемогою для гетьмана. У 1658р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат. Ще навіть до його підписання Україну окупувало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із поляками ті кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. У жовтні 1659р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства і тікає до Польщі. Перевага перейшла на бік Москви. Старшина обирає гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького. У 1659р. Юрій підписав дуже невигідний Переяславський пакт. Він пішов на поступки, які ще 5 років тому його батько навіть не розглядав би. Для Москви ж цей пакт став великим кроком уперед в її постійних намаганнях міцніше ухопитися за Україну. У 1660р. між Москвою та Польщею знову вибухнула війна за владу над Україною. Коли царські війська потрапили в оточення до поляків під Чудновом на Волині, Юрій зі старшиною не поспішав допомагати їм. Натомість він вступив у переговори з поляками. Коли росіяни зазнали нової страшної поразки під Чудновом, Юрій погодився на повернення України до складу Речі Посполитої. В цей момент і без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. Окупована польськими та російськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами й чварами між політичними фракціями, Козацька Україна розділилася на дві окремі частини, кожна на чолі з власним гетьманом. Доба Руїни сягнула тепер свого апогею.

15. Політична боротьба на Правобережній Україні у 60-70 рр. XVII ст. П-Дорошенко. 60 – 70 роки ХVІІ ст. відзначаються дуже складною політичною стуацією. Україна була поділена на два гетьманства.. На Правобережжі внаслідок воєнних дій і громадянської війни знищено 65 - 70% населення. За таких надзвичайно складних обставин почалось і продовжувалось 11 років (1665 - 1676) Гетьманство Петра Дорошенка. Дорошенко здійснює низку заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища України. Він сприяв заселенню спустошених південних районів Правобережжя. Послідовно захищав інтереси козацького стану; щоб позбутися залежності від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Та головний сенс своєї діяльності Петро Дорошенко вбачав в обмеженні впливу Польщі, зміцненні своєї влади на Правобережжі та в поступовому об'єднанні всіх українських земель в межах однієї держави. У лютому 1666 року старшинська рада підтримала "першочергове завдання", висунуте Дорошенком. Було вирішено вигнати поляків з України до Польщі, укласти союз із кримським ханом, виступити на Лівобережжя, щоб об'єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана. Успіхи в боях з поляками вселяли надію на позитивний розв’язок одвічної мрії українців. Проте Польща, Росія та Туреччина через свої зони впливу намагалися не допустити такого об’єднання. Підписання Московією та Польщею Андрусівського договору (1667р.) боляче вразила й обурила правобережного гетьмана. Він вступив у конфлікт з Росією. Нова політична ситуація вимагала від Дорошенка рішучих дій. Втрата гетьманства на Лівобережжі й послаблення впливу на Правобережній Україні, боротьба за гетьманську булаву з Суховієм, а також загроза з боку Польщі та Криму спонукали його до більш тісного зв'язку з Туреччиною. Саме за допомогою Туреччини він сподівався позбутися рішень Андрусівської угоди й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім возз'єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну козацьку державу. Перемоги над поляками в Галичині змусили польський уряд 18 жовтня 1672 року укласти у Бучачі мирний договір, за яким Польща відмовлялася від Правобережної України. Цей договір був розцінений Московською державою як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я, захопити Правобережжя. Наприкінці 1673 року цар наказав Ромодоновському й Самойловичу розпочати військовий наступ проти Дорошенка, що призвело до відречення його від гетьманства і присягання на вірність цареві. З арени зійшов ще один активний політичний діяч і талановитий воєначальник Політична діяльність Петра Дорошенка дає підстави стверджувати, що він був одним з найвидатніших державних діячів України, великим патріотом, невтомним борцем за незалежність і територіальну цілісність національноі держави. Його трагедія як політика не була наслідком допущених ним грубих прорахунків, надмірного честолюбства чи інших особистих вад, а стала, власне, відображенням великої трагедії Українського народу половини 17 ст., коли він став жертвою агресивної політики Речі Посполитої, Московії та Туреччини, які намагалися не допустити створення єдиної могутньої і незалежної Української держави... На Лівобережжі період "руїни" завершився в роки гетьманування І. Самойловича (1672 - 1687), який успішно боровся проти турецько-татарської навали.

16.Суспільно-політичний розвиток Лівобережжя у 1663-1687 рр. Устрій Гетьманщини. В той час, як у правобережній Україні проходили такі сильні зміни, такі страшні катастрофи, коли вона переходила від рук польських до московських, з московських до турецьких, пустіла і наповнялася, умирала і оживала, стогнала під вічними екзекуціями й карами і знову поправлялася на свободі, невмируща як саме життя, життя лівобережної тихо й поволі котилося під гору своєї політичної і суспільної вільности. Від року 1668, від повстання Бруховецького протягом кількох десятилїть вона не переживала ніяких різких заворушень, сильних збурень. Келейним, конспіративним способом сховала старійшини немилого їм „мужичого сина" й посадили на його місце ґрішного і огидного Поповича,—так само пятнадцять літ пізніше келейним способом сховали Поповича і замінили його на Мазепу. Келейно обкарнали при тім, що дозволили московському керівництву обкарнати ще деякі останки українських полїтичних прав, і вірно сповняла всякі бажання московських політиків. Та всї цї вислуги і заслуги перед московськими правителями не врятували Самойловича від сумного кінця. Покладаючись на ласку московську, колись „добрий і до всїх людей схилбний і прихильний" попович став забуватися. Почав правити всїм самовластно, без ради старшини, поводився з нею згорда, за уряди брав хабарі, дуже запанїв, і як підозрівали—задумував по собі передати булаву синові та зробити гетьманство дїдичним (спадкоємним) у своїм роді. Тим всїм підняв на себе старшину і вона тільки чекала нагоди, щоб підвести під нього інтригу, як і під його попередника. І така нагода прийшла—зовсім несподївано. Незважаючи на заперечення Самойловича, московське керівництво таки приступило до союзу з Польщею проти Туреччини. В 1686 р вклало з Польщею вічну угоду (доплатило при тім за Київ ще раз 146 тис. рублів) і пообіцяло завоювати Кримську Орду в той час, як Польща з Австрією й Венецією мали воювати з Туреччиною. Самойлович досить непристойно відзивався про це, тим більше, що не вдало ся при цьому виторгувати від Польщі, аби вона зріклася від посягань на правий берег Днїпра, як хотїв Самойлович. Але кінець кінцем сталося, що змінити не можна було - треба було йти походом на Крим, разом з московським військом, з котрим ішов тодішній голова московської політики, боярин Вас. Голїцин, улюбленець царівни Софії, що правила іменем своїх малолїтнїх братів царевичів Івана і Петра. Похід не вдався і вину звалили на Самойловича. Самойловича арештовали і з старшим сином без суду вислали до Сибіру, а меньшого сина, полковника чернігівського, тому що він „бунтував" при арештї засуджено на. смерть і немилосердно страчено. Старий Самойлович два роки пізнїйше вмер на засланню в Тобольську. Тим часом на першу вість про арештованнє Самойловича в війську і по полках почали ся розрухи против старшини: в таборі під Кодаком прилуцькі козаки вкинули свого полковника і судю полкового в огоі.іь і засипали землею; в гадяцькім полку побили декого з старшини, в инших громили старшину, арендарів інших людей значних, приятелів гетьмана бувшого. Тому старійшина просила скоріше вибрати гетьмана. Ним став Іван Мазепа. : Посвята указу царського; аби Україну тіснйше звязати з Московшиною, ухвалено дбати про те, щоб більше було мішаних шлюбів українсько-московських і шоб люди з українських міст переходили до Московщини, але сього в статї не заведено. Потім Голіцин порадив старішині вибрати Мазепу і так старійшина зробила. Новий Гетьман, Іван Степанович Мазепа був з української шляхти з Білоцерківшини. Родився біля 1640 року і хлопцем висланий був на королївський двір; в 1659—1663 р. вже його посилають відти з різними порученнями на Україну. Потім він кинув королівський двір, осїв на Україні і вступив до війська козацького; був близьким чоловіком до Дорошенка, потім в 1675 р. його зловлено в посольстві до Криму й він опинився на лівобережній Україні, тут він знайшов ласку у гетьмана Самойловича і у Москви і в хвилї упадку Самойловича був генеральним осаулом.

17. Посилення наступу царизму на Україну в І половиш XVIII ст. Остаточна ліквідація Гетьма­нщини та козаччини урядом Катерини. II . После поражения Мазепы с новой силой начал действовать план дальнейшего подчинения Гетманщины московскому царю. Это был длительный процесс, который то ускорялся, то, в случае войны с Турцией, когда было опасно злить украинцев, замедлялся. Чтобы ослабить сопротивление украинцев, имперское правительство разжигало вражду между гетманом и старейшиной, между старейшиной и крестьянством, используя старое правило - разделяй и властвуй. Жалобы крестьян на старейшину российское имперское правительство использовало как повод для вмешательства во внутренние дела Гетманщины. В 1708 году при согласии царя был избран гетманом Иван Скоропадский. При нем (1708 -1722) контроль Москвы над Украиной усилился. Петр 1 назначил своего представителя при гетмане с правом контроля за действиями гетмана. Для помощи представителю царя были направлены на Украину два полка. Гетманская столица была перенесена из Батурина в Глухов (поближе к России). Петр 1 начал самолично назначать полковников, а его представитель при гетмане назначал младших офицеров, обычно из числа россиян и иностранцев. В 1721 году указом Петра 1 Киево - Печерской и Черниговской типографии было запрещено издавать все другие книги кроме церковных, и те нужно было приспособить к российским нормам. В 1719 году украинцам было запрещено прямо экспортировать пшеницу на Запад, а все должно отправляться через Ригу или Архангельск. Цены на нее устанавливало российское правительство, а российские купцы получили значительные льготы в торговле с Гетманщиной. Последним ударом по автономии Гетманщины было основание Петром 1 29 апреля 1722 года Малороссийской Коллегии, которая полностью подрывала власть гетмана. Скоропадский протестовал, но тщетно. В июле 1722 года он умер. В 1722 году гетманом стал черниговский полковник Павел Полуботок (1722 - 1724). Между ним и генералом Степаном Вельяминовым, главой Малороссийской Коллегии, началась борьба. Полуботок отказывался подчиняться Коллегии и создавал новые формы гетманской администрации. Он также старался сдерживать притеснение крестьян старшиной. Он требовал, и старейшина его поддержала в этом, упразднения Коллегии и возвращения всех давних прав Гетманщины. Но это только разозлило Петра 1 и он увеличил права Коллегии. Вскоре Полуботок и авторы петиции были вызваны в Петербург и посажены в тюрьму. Полуботок умер в тюрьме. Другие были помилованы после смерти Петра 1 в 1725 году. Опасность новой войны с Турцией принудили российское правительство пойти навстречу украинским требованиям. В 1727 году российский император под влиянием Меньшикова упразднил Малороссийскую Коллегию. Были проведены выборы гетмана. Им стал миргородский полковник Данило Апостол (1727 - 1734). Он направил все силы на возрождение гетманской власти. Он возобновил право назначать генеральную старшину и полковников, уменьшил число россиян и других иностранцев в администрации. подчинил своей власти Киев. ограничил число российских полков на Украине до шести. После смерти Данило Апостола императрица Анна Иоанновна запретила избирать нового гетмана и создала так называемое Правление Гетманского Правительства (1734 - 1750). Первый глава правления князь Алексей Шаховской получил тайные инструкции о постепенном сворачивании гетманской власти. Во время царствования российской императрицы Елизаветы 1 (1741 - 1762) ее фаворит Алексем Разумовский, обычный украинский казак, который стал графом, убедил ее распустить Правление и возобновить гетманскую власть, а во главе ее поставить его младшего брата Кирилла Разумовского. Новый гетман (1750 - 1764), проводил большую часть времени в Петербурге, где стал президентом Академии Наук, а управляла Гетманщиной в основном старейшина. Разумовский смог добиться некоторого расширения автономии: делами Гетманщины стал заниматься не Сенат, а Коллегия Иностранных Дел. Однако, в 1754 году была упразднена пошлина на ввоз и вывоз товаров -главный источник доходов гетмана. Разумовский помог Екатерине 2 (1762 - 1796) взойти на престол, а затем в октябре 1763 года он собрал старейшину на съезд в Глухов. На этом съезде была принята петиция к императрице с просьбой вернуть утерянные права Гетманщины, разрешить созыв украинского дворянского сейма - собрания, по примеру польского сейма. Разумовский просил закрепить за его родом гетманск Екатерина отблагодарила Разумовского, заставив в 1764 году отречься от гетманской власти. С 1764 года была возобновлена работа Малороссийской Коллегии. Украинская автономия уничтожалась постепенно, но неуклонно. После окончания российско-турецкой войны 1768 - 1774 годов, царские войска предательски напали на Запорожскую Сечь и разрушили ее. Часть казаков ушла за Дунай, где они организовали новую Сечь. Екатерина щедро' даровала украинские земли немецким, сербским, болгарским и прочим колонистам. В 1781 году было уничтожено полковое административное устройство (десять полков) и Гетманщина была реорганизована в три наместничества (губернии). В 1783 году казацкие войска были реорганизованы в десять кавалерийских полков российской армии. У украинской церкви были забраны в пользу российского государства имущество церкви и церковные крестьяне. Гетманщина и казацкое политическое и социальное устройство перестало существовать. На Правобережье после Северной войны эта территория обезлюдила. Чтобы привлечь крестьян польские магнаты предлагали украинским крестьянам селиться, обещая освобождения от панщины на 15 -20 лет. Верховной власти здесь не имел никто. Правили польские магнаты и шляхтичи, каждый в своем поместье. В 1734 и 1750 годах вспыхивали крестьянские восстания против польского владычества. Но самым большим и кровавым была так называемая колиивщина в 1768 году. Ее руководителями были запорожец Максим Железняк и сотник Иван Гонта. Были уничтожены многие шляхтичи, католические священники и евреи. Боясь, что колиивщина перейдет на территорию Российской империи, та помогла Польше подавить это выступление. В 1772, 1793 и 1795 году было проведено три раздела Речи Посполитой между Россией, Австрией и Пруссией. В результате этого Правобережная Украина перешла в состав России. Теперь она "контролировала 80 % всей территории Украины. Закарпатье, Галичину и Буковину захватила империя династии Габсбургов -Австрия.

18. Селянська реформа 1861 р. в Україні, її причини та значення. Визволення державних та удільних селян.

Причини скасування кріпосного права: 1) криза феодально-кріпосницькоголаду в 1859-1861 р. досяг вищої точки, що висловилася у величезному відставанні Росії від країн Заходу, у принизливій поразці в Кримськійвійні, у рості селянських повстань; 2) бажання скасування кріпосного права було в селянства і буржуазії, що зароджується, (якої був необхідний ринок вільної робочої сили), ліберальної і революційно-демократичноїинтеллигенции-(видевшей економічну безперспективність кріпосництва і його безнравственность), у перекласти своє господарство на буржуазні рейки); 3) необхідність зміцнення оборони країни після поразки в Кримської воїні, щобуло неосуществимо без капіталістичного перетворення країни; 4) кріпосне право в більшості країн Європи було вже скасовано, через що кріпосницькаРосія виглядала в очах Європи відсталої, забитої, патріархальної; 5)повернути колишню могутність після поразки в Кримської війни і на рівних конкурувати з Англією, Францією й ін. країнами Росія могла, лише вступившивслід, за ними на капіталістичний шлях розвитку. У результаті; у 1859-1861р. у Росії укладається революційна ситуація, і в умовах, коли була яснабезперспективність кріпосницької системи, Олександр II для запобіганняможливого революційного вибуху в Росії 19 лютого 1861 р. підписує«Маніфест» про скасування кріпосного права. Принципи скасування кріпосногоправа. Позитивні (буржуазне утримання): а) селяни одержували особистусвободу і цивільні права: можливість вільно розпоряджатися своїм майном,виступати в суді, укладати угоди й ін. від свого імені, а не від іменіпоміщика, як це було колись, тобто селяни стали юридичними особами; б)селяни звільнялися з землею (за викуп). Негативні(кріпосницькі риси): а)поміщики залишилися власниками більшості земель у державі; б) в особистекористування селянин одержував тільки землі, на яких знаходилася йогосадиба з господарськими будівництвами, а польовий наділвін зобов"язанийбув викупити в поміщика; в) протягом 20 років селянин рахувався«временнообязанным» і повинний був залишатися в поміщика і за користування землею відпрацьовувати панщину або сплачувати оброк, як і до 1861 р.; р ) зберігалася община, як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком (тому що з поміщиком розраховувався не кожний селянин окремо, а вся община в цілому); д) для дозволу споровши був створений інститут світових посередників, що призначалися винятково з дворян і тому не могли бути «безсторонніми примирителями» земельних суперечок селян і поміщиків. Здійснення реформи в поміщицьких селян: 1) помещик давав селянину землю в такій малій кількості, щоб економічно змусити селянина звернутися по допомогу і потрапити в нову економічну залежність від поміщика; 2) система відрізків, коли для кожного регіону установлювалася вища і нижча норма наділу; 3) вага відрізків полягала не тільки в розмірах, але й у методах здійснення, тому що: а) поміщик відрізав найбільше необхідні для селян землі, чим змушував селян орендувати ці ж землі на кабальних умовах; б) черезсмужжя, коли поміщик, що мав право відрізати будь-яку частину селянської земли-отрезал її смугами, розташованими найчастіше на значному видаленні друг від друга, у результаті чого один селянський наділ надавався в 5-6 місцях, для з"єднання яких селянин змушений був орендувати свою колишню землю в поміщика на його умовах. Значення реформи 61 року: 1) реформи поклали початок капіталістичному розвитку Росії й У, перетворивши феодально-кріпосницьку монархію в монархію - буржуазну; 2) реформа сприяла більш швидкому капіталістичному розвитку країни; 3) Відбулася деяка демократизація товариства, якщо порівнювати внутрішню і зовнішню політику Миколи I і Олександра II; 4) проте через той, що буржуазні реформи проводилися «поверх», тому в країні залишилися многие феодальні пережитки

1. Селянська реформа 1861 року. Зміни в правовому положенні селян.У першій половині XIX ст. сформувались соціально-політичні передумови

для буржуазних реформ у Росії. Кріпосне право стримувало розвиток ринку і

селянського підприємництва.

Кримська війна стимулювала швидкий розвиток промисловості, поразка у

війні показала неефективність соціальної і економічної системи в Росії. За

період з 1856 до 1860 р. в Росії виникає така кількість акціонерних

компаній, яка перевищує їх чисельність за попередні двадцять років.

Кризова ситуація проявилась у збільшенні кількості селянських

повстань і революційного руху.

У лютому 1855 р. на престол вступив Олександр її, який у березні 1856

р. виступив з промовою перед верхівкою дворянства в Москві. Говорячи про

звільнення селян, він сказав: "набагато краще, щоб це відбулося зверху, ніж

знизу". Після цього з'явилася велика кількість проектів і пропозицій про

відміну кріпосного права.

19 лютого 1861 р. імператор затвердив ряд законодавчих актів щодо

конкретних положень селянської реформи. Були прийняті центральне й місцеве

положення, у яких регламентувався порядок і умови звільнення селян і

передачі їм земельних наділів, їх головними ідеями були: селяни отримують

особисту свободу, до завершення викупної угоди з поміщиком земля переходила

в їх користування. Наділення землею здійснювалось за, добровільною

домовленістю поміщика і селянина: перший не міг давати земельний наділ

менше нижчої норми, встановленої місцевим положенням, другий не міг

вимагати наділу більше, максимальної норми, передбаченої в тому ж

положенні. Уся земля в 34 губерніях поділялась на три категорії:

нечорноземна; чорноземна і степова. Кожна група поділялась на декілька місцевостей із урахуванням якості грунту, чисельності населення, рівня торговельно-промислового і транспортного розвитку. Для кожної місцевості встановлювались свої норми (вища .і нижча) земельних наділів. Передбачалось безвикупне виділення "подарункових наділів" розміри яких могли бути менші мінімальних, встановлених у положенні. Подушний наділ складався з садиби і орної землі, пасовищ і пустирів. Землею наділялись тільки особи чоловічої статі. Власність на землю зберігалась за поміщиком аж до здійснення викупної угоди, селяни на цей період мали право тільки користуватися наділом, залишаючись "тимчасово зобов'язаними". Викупний договір між поміщиком і селянською общиною затверджувався мировим посередником. Садибу можна було викупити в будь-який час, польовий наділ зі згоди поміщика і всієїобщини. Після затвердження договору всі відносини сторін (поміщик - селянин) припинялись, і селяни ставали власниками.

Суб'єктом власності в більшості регіонів ставала община,, у деяких районах - селянський двір. В останньому випадку селяни одержували право спадкового розпорядження землею.

Селяни одержували право займатися торгівлею, засновувати підприємства, вступати в гільдії, звертатися в суд на рівних підставах з представниками інших станів, вступати на службу. Селяни платили викуп за садибну і польову землю. При цьому 25 % викупної суми вони платили готівкою при здійсненні викупної угоди, решту суми поміщики одержували із скарбниці (грошима і цінними паперами), її селяни повинні були разом з процентами виплачувати на протязі 49 років. Поліцейський і фіскальний апарат уряду повинен був забезпечити своєчасність цих виплат. Для кредитування реформи були створені Селянський і Дворянський банки. - У період "тимчасової зобов'язанбсті" селяни залишались відокремленими в правовому .відношенні станом. Селянська община зв'язувала своїх членів круговою порукою: вийти з общини можна було, тільки виплативши половину боргу, що залишався, і..при гарантії", що другу половину виплатить община.. Можна було піти з общини знайшовши собі заміну. Община могла прийняти, рішення про обов'язко-вий викуп землі. Збори общини вирішували сімейні розподіли землі.

19. 20Буржуазні реформи 60-70-х рр. Х I Х ст. у Наддніпрянській Україні та їх значення. Курс проведення реформ було проголошено царем Олександром У промові перед московським дворянством 30 березня 1856 р. У кожній губернії створюються комітети по розробці реформ, які потім мала опрацювати Головна комісія у Петербурзі, до складу якої ввійшли і ряд українських дворян, такі, як Григорій Галаган, Василь Тарановский. В результаті комісія запропонувала царю компромісний варіант аграрної реформи. 19 лютого 1861 р. царський маніфест проголосив скасування кріпосного права, що поклало початок проведення реформ у Російській імперії. в т. ч. і в Україні. Аграрна реформа в Україні проходила за місцевими положеннями. Так, територія України була поділена на ряд регіонів по специфіці проведення аграрної реформи: а) губернії Новоросійського краю — тут переважно общинне землеволодіння. Лівобережна Україна (Полтавська, Чернігівська, частково Харківська губ.) — тут переважно подвірне землекористування. За аграрною реформою скасовувалась особиста залежність селянина від поміщика, селяни чорноземних районів отримували 3-5 десятин землі на душу, нечорноземних районів — 4-7 десятин, земельні надлишки забирались на користь поміщика. Так. на півдні та сході селяни втратили до 30% своїх наділів. Виняток ставило правобережжя, де панувала польська шляхта, і уряд, щоб привернути на свою сторону населення, збільшив селянські земельні наділи на 20%. Всі селяни за отримані наділи повинні були сплатити викупні платежі протягом 49 років. До переходу на викуп селяни вважались тимчасово зобов'язаними і мали виконувати повинності. Лише на Правобережжі вони були переведені на обов'язковий викуп, а викупна плата зменшувалась на 20%. Вводилась загальноросійська система селянського управління: сільські громади, об'єднані у волості, та кругова порука за сплату податків. Поміщицьке господарство та земельна власність залишались недоторканими. За аграрною реформою було проведено ряд реформ, що стосувались питань державного устрою Російської імперії: земську, судову, освітянську, міського самоврядування, цензурну та військову. В 1864 р. було проведено земську реформу: створювалась система місцевого самоврядування під зверхністю дворянства. В Україні реформа поширювалась на південні та лівобережні губернії, де було утворено 6 губернських та 60 повітових земських управ. На Правобережній Україні зекіське самоврядування було введене лише аж у 1911 р. Земськими органами самоврядування були: губернські земські собори та їх виконавчі органи — губернські та повітові земські управи. До повітових зборів входили гласні, обрані на трирічний строк по куріям за майновим цензом. Гласні, обрані на повітових землях, утворювали губернське земське зібрання. Функціями земств було: упорядкування доріг, організація медичної допомоги, утримання народних шкіл, пошти, збір статичних даних, та ін. Створення земської системи самоврядування свідчить про оформлення виборної структури в бюрократичній системі управління. Хоча земства мали обмежену компетенцію, вони стали осередком формування ліберальної опозиції самодержавству. За судовою реформою вводився позастановий, відкритий, незалежний від чиновників суд. Тепер судочинство відбувалось за участю двох сторін: обвинування та захисту, провину підсудного визначали присяжні судді, обрані населенням. Судова реформа була найдемократичнішим заходом царату. У цей же час здійснювалась освітянська реформа, яка забезпечила введення єдиної системи початкової освіти, створення мережі жіночих , чоловічих та реальних гімназій. Право на освіту здобули всі стани, але спроможні оплатити навчання. 3 1686 р. було відновлено автономію університетів. Протягом 1864-83 рр. Проводилась військова реформа. Росію було розділено на 10 військових округів, в т.ч. на Україні 3: Київський, Харківський, Одеський. На чолі округу призначався командуючий округом, при ньому діяв штаб та військова рада. Було введено новий військовий статут, загальну військову повинність, строк служби 6 років (7 на флоті). Від служби в армії звільнялось дворянство, духовенство. Створювалась мережа військових освітніх закладів: військових гімназій, училищ. куди характерно вступали юнаки недворянського походження. У 1870 р. було проведено реформу міського самоврядування, в містах створювались міські думи, члени яких обирались всіма платниками податків міста за безстановим принципом Міська дума обирала виконавчий орган управління — міську управу, на чолі якої стояв голова Органи самоуправління міст підпорядковувались губернаторові та міністрові внутрішніх справ. Міські органи управління займалися питаннями благоустрою, торгівлі, промисловості, охорони здоров'я та ін. В 1897 р. було прийнято закон про скорочення тривалості робочого часу до 11 годин, обов'язковими були вихідні та святкові дні. Таким чином, реформи 60-70 х років створили основу для переходу від феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазно-представницького устрою.

21. Причини виникнення революційної кризи в Україні на початку 20 ст. та її прояви.Соц.-економічни причини: головне протиріччя між капіталістичними виробничими відносинами загострюється. Вони все глибше розвивалися в с/г та в політичному житті країни. Розвивається між пролетаріатом та буржуазією. Селянам не вистачало землі (1 сел. гос-во – 7 десятин землі, а 1 гос-во поміщика – 2300 дес. землі). 50 % селян – бідні селяни; 30 % – середняки. Таким чином аграрно-селянське питання було одним із головних питань революції. Поширюється боротьба селян за землю: 1895-1899 – 32 сел. повстання; 1900-1904 – 670 повстаннь. На стадії капіталізму погіршується становище робітників. Імперіалізм в Росії до краю загострив протиріччя між пролетаріатом і буржуазією. Пролетаріат не мав ніяких прав. Існувало соціальне гноблення, робітники не мали громадянських та інших прав. 1900-1904 – 925 страйків робітників (180000 чоловік). З’явилися якісні зміни. Наприкінці 19 століття робітники переважно висували економічні вимоги і тільки 8 % політичні вимоги. А вже на початку 20 століття 53 % страйків висували політичні вимоги (повалення самодержавства, встановлення республіки та ін.). загострюється і друга соціальна війна між пролетаріатом і буржуазією. 1901-1903 рр. – економічна криза, яка ще більше погіршила становище робітників. Поразка війни 1904-1905 рр. загострила становище. В Росії склалася революційна ситуація.

22. Події революції 1905-1907рр. в українських землях.

Значення та нслідки революції.

Така революційна ситуація мала 3 ознаки: 1) верхи не можуть, а низи не хочуть жити по-старому; 2) дуже сильно погіршується соц.-еконмічне становище народних мас; 3) активізується революційний рух народних мас. Революція 1905-1907 років мала буржуазно-демократичний характер. Цілі та завдання революції: 1) повалення самодержавства; 2) вирішення аграрно-селянського питання; 3) демократизація суспільного життя (встановлення прав та свобод); 4) вирішення національного питання. Форми та методи боротьби: страйк, політичний страйк, збройне повстання. Рушійні сили: пролетаріат, селяни, дрібна буржуазія. Особливості революції: 1) Це була пізня буржуазна революція; 2) це була народна революція; 3) це була революція буржуазна за характером, але народна за рушійними силами. Выcновок: вооруженная борьба против царизма потерпела поражение вследствие отсутствия единства действий среди революционных партий, разновременности выступлений, неорганизованности и слабой технической подготовки восставших, неопытности руководителей.

Український національно-визвольний рух у 1905-1907 рр.

В роки першої демократичної революції на передній край суспільно- політичної боротьби висунулося укр.ий національне питання. Громадськість У боролася проти національного гноблення, за право навчання на рідній мові в школах, користування їм у пресі, на сцені, у державних заснуваннях. Укр.ая преса виникнула в ході революції після Маніфесту 17 жовтня, що оголосив про свободу слова. Першим виданням був часопис «Хлібороб», що видавався братами Шеметами в Лубн. У 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі й ін. містах У, а також у Петербурзі і Москві виходило 18 укр. газет і часописів. «Просвіти» - укр. самодіяльні кулътурно-просветительные організації, керовані демократичними і ліберальними діячами із середовища національно-свідомої укр.ой інтелігенції. Активна участь у роботі «Просвіт» приймали: у Києві - Б Гринченко, Л. Косач (Леся Украинка), Н. Лысенко; Чернігові - М. Коцюбинський, Полтаві - Панас Мирный, Катеринославі - Д. Яворницкий; Миколаєві - Н. Аркас. «Просвіти» ринулися розвити національну самосвідомість, для чого влаштовували бібліотеки і читальні, налагоджували випуск на укр.ом мові науково-популярної літератури, організовували лекції і спектаклі на «мове», створювали школи з укр. мовою викладання. Царські влади всіляко протидіяли діяльності «Просвіт». Вища школа. У 1905 р. явочним порядком, за вимогою студентів і громадськості, починають викладати в університетах на укр.ом мові. У 1907 р. у Києві засновується Укр. ое наукове товариство на чолі з М. Грушевським. Національне прямування на західно-укр. землях. Звістка про початок революції в російській імперії сколихнула трудящих Галичини, Буковини, Закарпаття. Демонстрації, мітинги, страйки інтернаціональної солідарності проходили під гаслами «Геть царат», «І здраствує революція», «Землю - безземельним». Група сприяння РСДРП. У Східної Галичині і Буковині зібралися майже 2,5 тис. чоловік, що бігли сюди з Росії через переслідування поліції. В Львові вони утворили «Групу сприяння», що переправляла через австро-угорську межу революційну літературу, зброя, брала участь в організації демонстрацій, мітингів у підтримку боротьби в Росії. Під впливом революційних подій у Росії, на західно-укр. землях розгорнулося широке страйкове прямування. Селяни потребували передачі їм землі, уведення загального виборчого права, відмовлялися збирати врожай на поміщицьких землях. Повсюдно звучали вимоги про відкриття середніх швед з укр. мовою навчання, укр. університету, про возз"єднання усіх укр. земель у єдиній суверенній демократичній державі. Уряд Австро-Угорщини перейшов до репресій. Було заарештовано 12 тис. селян, на межі з Росією поставлено додатково 3 корпус. Укр. вимоги були проигнорированы. Висновок: збройна боротьба проти царату потерпіла поразку унаслідок відсутності єдності дій серед революційних партій, різночасності виступів, неорганізованості і слабкого технічного підготування повсталих, недосвідченості керівників

Політичне становище на У після поразки революції у 1905-1907 рр.

Після поразки революції 1905-1907 р. по всій країні установився режим, що одержав назву столипінський, по імені голови царської Ради міністрів Я. А. Столыпина. Він характеризувався: 1) Розпуском Державної думи, що виявилася неслухняної царюю, і виданням 3 червня 1907 р. нового виборчого закону, у котрому ще більше урезывались права робочих, селян, неросійських народів. Так був здійснений третьеиюньский державний переворот. По новому виборчому законі виборчі права мали тільки 15% населення країни. Вибори в III Державну думу, проведені влітку і восени 1907 р., дали царату очікуваний результат: III Дума стала царепослушной. Від У избрано 111 делегатів: 64 поміщика, 13 попів, 20 селян. 2) Лавіруванням уряду Столыпина між різноманітними класами, що одержало назву бонапартизму. Склад III Думи відбивав блок поміщиків із верхівкою торгово-промислової буржуазії. Відповідно в III Думі було 2 більшості: правооктябристское й• октябристско- кадетское. Уряд Столыпина балансував між цими 2 таборами. 3) Настання на революційні сили, на права робочих, селян і їхніх партій; царський уряд разгромило робітники організації, профспілки, закривали робітники газети і часописи. 4) Насадженням ідеології великодержавного шовінізму і посиленням нац. утиску. На У царат переслідував укр.ий мову і культуру, забороняв видання укр. газет, часописів, художньої літератури. Царські влади закривали укр. клуби і кружки. Було закрито культосвітнє товариство «Просвіта», циркуляр Столыпина 1910 р. забороняв «інородцям» створювати товариства, клуби, видавати газети на рідній мові. Національно-визвольне прямування характеризувалося різнорідним класовим і соціальним складом. У ньому брали участь робітники, селяни, представники буржуазії і поміщиків, інтелігенції. Одним із показників розмаху національно-визвольного прямування можна вважати Наказ екатеринославских робітників своєму депутату IV Державної Думи Г. Петровскому в 1913 р. У ньому були виражені 2 основних вимоги: повної свободи і національного самовизначення У; українізації шкіл і розвитки національної культури. У національно-визвольному прямуванні було два основних напрямки: а) національно-ліберальний напрямок - «Товариство укр. поступовцев» (Л Юркевич, Д. Донцов, С. Петлюра). Вони видавали часопис «Дзвін». Виражали ідеї класового світу на національній основі, домагалися поступової культурної автономії У, а потім і політичної. Націоналістичний напрямок (В. Липинский, В. Шемет, Н. Локоть) Свою головну задачу бачили в дозволі викладання на укр.ом мові в початковій школі, випуск історичної і художньої літератури, відновлення гідності нації.

23.Виникнення та діяльність у Наддніпрянщині на початку XX ст. українських політичних пар­тій. Українська думська громада.

У історії У, її народу цей період характеризується підйомом ліберального, національного і демократичного прямування. Утворення національних партій У: Революційна укр.ая партія (РУП) - утворена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. Фундатори партії -. Д. Антонович, М. Русов, Л. Матусевич, Д. Познавский і ін. У 1902 г , складалася з 6 організацій: у Києві, Харкові, Полтаві, Лубн, Прилук і Катеринославі - на чолі з центральним комітетом. Ціль партії - боротьба за національні права і соціальну революцію. Відстоювали соціальні інтереси селянства, що вважали основою укр.ой нації. Свої програмні вимоги викладали на сторінках нелегальних видань: газети «Селянин» і часопис «Гаснуло». Фракції: 1) Більшість членів РУПа на чолі з Н. Поршем, В. Винниченко і C. Петлюрою вважало, що ця організація повинна бути національною партією, у якій входять винятково українці і який об'єднує націоналізм і марксизм. Соціал-демократична орієнтація партії; 2) Група Н. Михновского виступала з націоналістичних позицій за «самостійну У» під гаслом «У. для українців». 3) Група М. Меленевского вважала, що РУП повинна відмовитися від національної орієнтації, стати автономною частиною Російської соціал-демократичної партії. У умовах що насувається революции- розкол був неизбежен. Народна укр.ая партія (НУП) - у 1902 р, група М Михневского вийшла з РУПа й організувала невеличку по чисельності НУП. « Спілка » - у 1904 р. із РУПа пішла. група під керівництвом М. Меленевского, що проголосила себе «укр. соціал-демократичною спілкою» (« Спілка ») і на початку 1905 р. влилася в меншовицьку фракцію РСДРП на правах її автономної частини. Чисельність «Спілки» у роки революції - до 6 тис. чел. , особливою підтримкою користувалася серед залізничників і з/х робітників. УСДРП - у 1905 р. частина, що залишилася, РУПа перейменувалася й Укр. соціал-демократичну робочу партію (3 тис. чоловік). Лідери: В. Винииченко, Н. Порш, Д. Антонович, С. Нетлюра. Вимоги партії: демократизація суспільного ладу, автономія У, конфіскація значної земельної власності. Укр.ая радикальна партія (УРП) виникнула в 1904 р. на чолі з письменниками А. Гринченко, С. Єфремовим, Д. Дорошенко й ін. Укр.ая демократична партія (УДП) - на чолі з А. Дотоцким і Е. Чикаленко виникнула в 1904 р. Обі партії, нечисленні по складі, стояли на ліберально-буржуазних позиціях, близьких до росіянкою кадетської партії. Вони виступали за конституційну монархію в Росії з наданням автономії У, земельну реформу. Загальноросійські партії на У. РСДРП - виникнула в 1898 р. Їхньої організації в основному діяли серед пролетаріату. Основні центри: м. Київ, Харків, Одеса, Катеринослав, Луганськ. Лідери партії на У: Н. Скрыпник, Г. Петровский, Артем (Сергєєв). Ідеологія: керівна роль пролетаріату в революції і диктатура пролетаріату. Не мали великого успіху на У. Партия соціалістів-революціонерів (ПСР) - утворилася на-рубежі 1899-1900 р. на основі з'єднання народницьких ідей із марксизмом. Керівники партії В. Чернов, на У - В. Дорошенко, В. Зензинов. Соціальна опора - селянство. Есери широко-практиковали терор: від міністрів до рядових поліцаїв. Конституционно-демократичесная партія (КДП) або Партія Народної Свободи - утворена в 1905 р. на основі об'єднання двох груп «Спілка Звільнення» і «Земцев-конституционалистов». Bo-главі партії вчені і суспільні діячі: П. Мілюков, П. Струве й ін. Цілі партії - конституційно-парламентська імперія з 2-палатним парламентом. Для всіх національностей - свобода культурного розвитку. «Спілка 17 жовтня» (октябристи) - виник наприкінці 1905 р.. Лідер партії - московський промисловець А. Гучков. У партію входили представники значної і середньої буржуазії, земські діячі. Програма партії: зберігання царської влади, єдиної і неподільної Росії, установлення конституційної монархії. «Спілка Російського Народу» - чорносотенна організація в главе-с А. Дубровиным, В. Вуришкевичем, М. Марковым. Виник у 1905 р. Программа: национал-шовинистическая, боротьба з євреями й іншими національними меншостями (поляками, українцями). Висновок : НА початку XX в. на У відбувається підйом ліберального, національного, демократичного прямування. У результаті виникнули укр. політичні партії, що виступають за автономію У и широкі соціальні реформи. Активно діяли на У и загальноросійські партії: РСДРП, ЕДП, ПСР, анархісти

24. Столипінська аграрна реформа в Україні та її наслідки. З 1906 по 1911 рр. в Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву «столипінської» за ім’ям її автора і втілювача в життя, голови Ради міністрів П.Столипіна. Основні положення реформи були викладені в указі 9 листопада 1906 р. Уряд під час революції 1905-1907 рр. домагався стабілізації становища в країні в напрямі перебудови земельно-аграрних відносин, створивши стан заможних селян, який став би новим соціальним підґрунтям влади. Водночас передбачалося відвернути селян від боротьби за поміщицьку землю та послабити земельний голод в країні, переселивши значну частину селян на вільні землі на сході імперії. Все це, на думку уряду, повинно було послабити соціальне протистояння на селі. У Російській імперії селянам належало 165, в Україні - 91 млн. десятин надільної і 5,4 млн. десятин приватної землі. Землевласники в Росії володіли 53, в Україні -10,9 млн. десятин. Тому уряд вирішив розв’язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого, на погляд П.Столипіна, не могла радикально змінити становище селян. Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів: 1) руйнування общини, яка відіграла значну роль у масових селянських виступах 1905-1907 рр., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частки в особисту приватну власність; 2) надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; 3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії. Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки - відрубу. Передбачалося переселення на хутори. У власність передавалися надлишки землі понад норму на одну душу, якщо селянин заплатить за них громаді за викупною ціною 1861 р., коли ціни були нижчими. Для виходу з общини потрібна була згода сільського сходу, проте, якщо він не давав її протягом 30 днів, селяни наділялися землею за розпорядженням земського начальника. У громадах, де не було переділу землі протягом 2 років, вона закріплювалася у власність обов’язково і незалежно від бажання селян, а за надлишки землі не треба було платати взагалі. За законом про землеустрій від 29 травня 1911 р., у селах, де були проведені землевпоряджувальні роботи, земля автоматично переходила у спадково-подвірне землеволодіння. Здійсненням земельної реформи займалися Міністерство внутрішніх справ та Головне управління землеустрою і землеробства, на місцях — губернські та повітові землевпоряджувальні комісії. Що ж принесла Столипінська аграрна реформа Україні? За час її здійснення землю в індивідуальну власність на Правобережжі закріпило 48,9 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %. У 1906-1912 рр. утворено 226 тис. хуторів, або 5,1 % усіх господарств. Позики для купівлі землі Селянський банк надавав у розмірі 95 % купівельної ціни, під хутори — 100 %. Проте через встановлені Селянським банком високі ціни на землю більшість селян не могли користуватися його допомогою. Протягом 1906-1916 рр. банк продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, піднявши ціни із 105 крб. у 1907 р. до 136 крб. у 1914 р. за десятину. За цей час банк скупив 579 поміщицьких маєтків із 572,2 тис. десятин землі. Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби переселення з українських земель до Сибіру та Далекого Сходу. Їхали українські селяни, головним чином, з Лівобережжя, а саме з Чернігівської та Полтавської губерній, де найгостріше відчувався земельний голод, поширена була відробіткова система. Протягом 1907-1912 рр. з України виїхало близько 1 млн. осіб. Однак багато селян (приблизно 25%) повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії. Отже, столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала проведення агрономічних заходів. У 1909-1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла у півтора рази. Земські агрономи організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Реформа сприяла промисловому піднесенню в країні, яке починається в 1909 р. Не зважаючи на зростання посівних площ, валового збору зернових, товарності сільськогосподарського виробництва, реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн., разом з цим бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними. Реформа також не створила, як передбачалося, нового соціального підґрунтя царизму в особі заможних селян. Останнє пояснювалося тим, що не тільки біднота а й заможні селяни, хуторяни, прагнули до перерозподілу поміщицької землі, чого реформа якраз не передбачала. Отже, останній чинник і був визначальним у тому, що реформа так і не досягла своєї політичної мети.