26. Проголошення унр на початок громадянської війни (кінець 1917 – початок 1918 р.)

Її причини та особливості.

31. Боротьба за політичну владу наприкінці 1917 р. причини громадянської війни в У.

У листопаді-грудні 1917 р. різко загострилася боротьба за владу ні У. 4 груден 1517 р. у Києві відчини_ I Всеукр. ий з"їзд Рад селянських, робітників і солдатських депутатів, скликаний під тиском більшовиків У. Однако серед прибулих по призові Центральної Ради делегатів із села переважна більшість складів з"їзду підтримало лідерів УНР. Опинившись у меншості, біля 60 більшовиків і частина їхніх членів лівих партій, що підтримували, покинули з"їзд, коли його не вдалося перетворити у всеукр.ий мітинг. У кількості 124 чоловік вони поїхали в Харків. 24-25 грудня 1917 р. у Харкові працював I Всеукр. ий з"їзд Рад робочої, солдатських і частини селянських депутатів (від села не було жодного представника). Він проголосив на території У радянську владу. На ньому був обраний ЦИК Рад У, головою якого став член УСДРП Ю. Медведєв. 17-го грудня був затверджений радянський уряд У на чолі з Н. А. Скрыпником, що звернулося до Совнаркому Радянського Росії з проханням про збройну поміч. Почалася збройна боротьба між ЦР і більшовицької радянської Росією. 26-го січня 1918-го ряди колишнього підполковника М. А. Муравьева після обстрілу Києва з важких знарядь і бронепоїздів, вступили в місто. Протягом трьох доби вони знищили не менше 3-5 тисяч киевлян, проводячи політику «червоного терору». Проголошення в Харкові Сов. влади на У викликало: а) активізацію діяльності місцевих Рад і організацій більшовиків; формування рядів Червоної гвардії; б) із Росии прибули послані Леніним червоногвардійські ряди Москви, Петрограда, матроси Балтійського флоту й ін. (понад 30 тис. чел.). Командуючим військами призначений В. Антонов-Овсеенко. У грудні 1917-січні 1918 р. об"єднані сили Росії за підтримкою підпільних організацій установили Радянську владу на більшій частині Левобережной У. ЦР, бачачи безнадійність положення: 1) посилає в бій необстрелянных добровольців, студентів і гімназистів; 2) намагаючись залучити населення, прискорено приймає закони (IV Універсал проголосив гос. незалежність У на чолі з ЦР,націоналізував значні землеволодіння, уводив годинников-8-годинної робочийдень і т.п.). 26 січня 1918 р. після повстання робітників заводу «Арсенал»і дій радянських військ був узятий Київ. 30 січня Радянський уряд ізХаркова переїхало в Київ. ЦР улаштувалася в Житомирі. У., як колишнячастина Росії, знаходилася в стані воїни з Німеччиною й Австро-Угорщиною.На переговорах у Брест-Литовске її інтереси подавала ЦР, що намагаласязахистити від більшовиків У, тому - підписала договір: 1) про введення на територію УНР німецьких і австро-угорських військ (450 тис.) для захистувід нападу з півночі. ; 2) про постачання продовольством і сировиноюнімецької армії. У результаті: у лютому-березні німецькі й австро-угорськічастини вторглись в УНР і дійшли до Харкова і Ростова, відтиснувши силиЧервоної Армії. УНР виявилася під утиском окупантів. Причини цивільноївійни на У: відсутність підтримки народом ЦР (населення - проти німецькихздирств, поміщики - проти націоналізації землі, фабриканты- протигодинников-8-годинного робочого дня і т.д.).

27. Політичний режим гетьмана П.Скоропадського. Його внутрішня та зовнішня політика. Згідно з берестейськими домовленостями наприкінці лютого 1918 р. кайзерівсько-цісарська армія вступила на територію України, а вже 1 березня більшовицькі війська відступили з Києва, куди 7 березня повернулася ЦР. Прихід «союзників» в Україну дуже швидко обернувся жорстоким окупаційним режимом. Це й спричинило падіння авторитету ЦР, чимала частина населення прагнула утвердження сильної виконавчої владі. Головним виразником цих ідей стала Українська народна громада (УНГ), яку очолив Скоропадський. Разом з партією українських хліборобів-демократів (Міхновський, Липинський) виступали за сильну диктаторську владу гетьманат. Зі своїми планами вони ознайомили німецьке командування, які пообіцяли допомогти. 28 квітня німецьке командування паралізувало засідання ЦР. 29 квітня 1918 р., після падіння ЦР на хліборобському конгресі в Києві гетьманом України обрали П.Скоропадського.30 квітня виходить «Грамота до всього українського народу», згідно з якою розпускались Центральна і Мала ради, Міністерства і земельні комітети.Утворення гетьманського уряду. В руках гетьмана зосереджувалась вся влада (формування уряду. військового командування, зовнішня політика). Голова нового кабінету міністрів - Лизогуб, Міністерство внутрішніх справ очолив Дм. Дорошенко. Міністр освіти та мистецтва - Василенко. Міністерство юстиції очолив Чубинський. Військовий міністр - Рогоза. Новий уряд одразу ж включився в активну державотворчу діяльність. Внутрішня політика. В Українській державі поряд з авторитарними формами правління співіснували немало республіканських елементів управління. Розглядалось створити в перспективі законодавчий орган - сейм. Найвищою державною інстанцією став Державний сенат. Київ, Одесу, Миколаїв відділено в окремі адміністративні одиниці - градоначальства на чолі з отаманами. Міліцію перетворено в державну варту. Спроби Скоропадського відновити поміщицькі маєтності спричинили масові селянські повстання (16-тисячний загін Шинкаря - Київщина, Катеринославщина - повстання на чолі з Нестором Махно). Тому гетьман розпочав господарські реформи. Було вдосконалено грошову систему (запроваджено гривню), засновано низку українських банків, ремонт залізничного полотна та мостів, зміцнено державний флот. Успіхи в галузі культури та освіти (відкрито багато українських гімназій. університети; засновано Державний український архів, Національну галерею мистецтв, музеї, театри, бібліотеки, відкрито Українську академію наук, утворено Українську автокефальну православну церкву). Розпочато формування регулярної армії (60 тис.). Отже, гетьман зробив немало, щоб «Україні швидше позбутись анархії і стати на ноги». Зовнішня політика. Встановлення дипломатичних стосунків, крім Німеччини та Австрії, з Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, Російською федерацією. Скоропадський намагався повернути територіальні втрати (повернено Гомельський, Путилівський, Рильський повіти, повіти Курщини, Валуйський, Річицький, Пінський повіти, а також Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини). Розв'язався територіальний спір з Донським урядом - до України відійшов Маріуполь з околицями. Автономія Криму у складі України. Отже, за часів гетьмана Україна стала не тільки об'єктом, але й повноцінним суб'єктом міжнародного права. Крах державно-політичних партнерів гетьмана, що підірвало основу стабільності гетьманської влади. Цим скористались більшовики, щоб підняти антигетьманське повстання. 14 листопада 1918 р. в умовах кризи гетьманства було призначено новий уряд.

28. Прихід до влади Директорії. Основні напрямки її діяльності та причини падіння. Діяльність Директорії у 1919-1920 рр. Створена 14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Укр. Національно-визвольної Спілки в Києві, як межпартийный орган соцпартій У (політичний керівник - В. Винниченко, військовий - С. Петлюра. Директорія домоглася нейтралітету німців і за допомогою корпуса стрільців під командуванням Е. Коновальца розгромила 18 листопада 1918 р. війська гетьмана Скоропадското в 30 км південніше Києва (причина слабості гетьмана). У середині грудня Скоропадський, зрозумівши безнадійність ситуації, відрікається від влади на користь Директорії і біжить у Німеччину. Внутрішня політика директорії носила закономірно суперечливий характер: а) издала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не могла його реалізувати, забороняючи самовільний поділ землі; б) уникаючи беззакония, лишила в недоторканності польські маєтки на У; в) у січні 1919 р. провела вибори в парламент («Трудовий конгрес»), але реальної законодавчої влади створити не могла; г) оголосила про об'єднання ЗУНР з УНР («Злука »), але через гостру класову боротьбу в обох державах об'єднання У залишилося на папері; д) прихильники Винниченко закликали до першочергового рішення соціальних проблем, а прихильники Петлюри - до зміцнення незалежності (через посилення армії й адміністративних органів). Зовнішня політика Директорії: 1) відношення із Рад. Росією: а) ворожість друг до друга; б) підтримка супротивників один одного (Росія - Радянську У, Директорія - ринулася до спілки з білогвардійцями, Антантою); в) відкрита війна один з одним (січень-лютий 1919 р.). 2) Відношення з Антантою: а) після поразки Німеччини - прагнення ввійти під заступництво Антанти (посилка представників у США, Англію, Францію, Італію й ін.; участь у Парижской мирної конференції і т.д.); б) ставка Антанти (особливо Франції) на Польщу; 3) Відношення з білогвардійцями: а) від військових дій (монархіст Денікін не визнавав незалежної У) до збройного нейтралітету перед настанням Червоної Армії в середині 1919 р. і до підтримки Врангеля в 1920 р., що стремились з'єднатися з Петлюрою і белополяками для спільної боротьби з радянською владою. 4) Відношення з Польщею: а) постійна боротьба з польськими домаганнями на західно-укр. землі (В. Галичина й ін.); б) проте в 1920 р. Петлюра йде на спілку з Пилсудским проти Рад. Росії. Причини падіння : влада Директорії була хитливої, через суперечливий характер внутрішньої і зовнішньої політики, чим і скористалася Сов. Росія в січні 1919 р., захопивши територію УНР; офіційно Директорія була ліквідована 20 листопада 1920 р. указом Петлюри, що привласнив собі усе її повноваження.

29. Встановлення Радянської влади в Україні у 1919 р Політика «воєнного комунізму». Взимку 1919р. радянська влада була відновлена на переважній частині території України, яка 14 січня, згідно з декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України, дістала назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка». Велику роль у будівництві радянсткої влади в 1919р. на Україні відіграли ІІІ з'їзд КП(б)У й ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад, які відбулися в березні. Делегати з'їзду прийняли першу радянську Конституцію України, обрали новий Центральний Виконавчий Комітет Рад України. 14 березня на першій сесії ЦВК Рад України головою ЦВК був обраний Г.Петровський, створена президія ЦВК і сформований уряд УСРР – Рада Народних Комісарів. Основу політики, здійснюваної тоді радянським урядом УСРР, становили воєнно-комуністичні заходи, запозичені з практики Радянської Росії. Найхарактернішими рисами воєнного комунізму були прискорені темпи націоналізації промисловості, згортання товарно-грошових відносин, заміна товарного ринку як універсального регулятора економіки усілякими розкладками, насамперед продовольчою, а в сільському господарстві – прагнення перейти від одноосібного до усуспільненого виробництва через радгоспи, комуни, артілі Ще з січня 1919 р. на Україні починають розгортатися насильницькі експе-рименти в економіці, які вже давно тривали в Росіі: видано декрет про націоналізацію підприємств, запроваджено продовольчу розверстку з селянських господорств, ліквідовано товарообмін. Для кожної губернії, повіту було визначено к1лькісгь зерна, яку необхідно було здати державі. Радянські чиновники визначали від кого, чому і скільки передати для споживання і що виробляти. Ці заходи дістали назву політики "воєнного комунізму". Селянство опиралося насильному вилученню продовольчих запасів, створенню радгоспів і комун, у тому числі й збройним шляхом. Цей рух біпьшовики назвали «куркульським бандитизмом».

30. НЕП в Україні. Його причини та наслідки. НЕП - форма, перехідного періоду від капіталізму до соціалізму базирующаяся на "ринковій економіці. Була прийнята на Х з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.) і проводилася в країні до зими 1927-1928 р. Сутність НЭПа - встановлення економічної основи політичної спілки робітничого класу і селянства. Причини, прийняття НЗПа - криза Радянської влади (кінець 19 - початок 1921 р.), що показав на практику неможливість просування політики «військового комунізму» після закінчення цивільної війни. 1) Криза економічний: а) майже повна розруха і параліч економіки; б) із/х - У. заготовила 40% від потреб продовольства; голод у значних містах, у Поволжя, Сибір, Уралі; У. під натискуванням Москви відправила 40 ешелонів продовольства в РСФСР; в) в області фінансів - повна інфляція грошей. 2) Криза внутрішньополітичний: а) порушена спілка робітничого класу і селянства (возмущенно продовженням пророзкладки), через що селяни зі зброєю в руках повстали проти Радянської влади; б) у 10 разів скоротився і до того вузький прошарок пролетаріату - соціальної бази й опори Сов. влади: найбільше віддана його частина полягла на фронтах цивільної війни, частина декласувалася, не выдержав голоду (пішла в село). 3) Криза внутріпартійний: а) у РКП(б) не було єдиної думки про шляхи виходу з кризи: одні виступали за посилення адміністративних, репресивних мір (Троцкий, Сокольников), інші - за повернення до демократичних порядків (Медведєв, Коллонтай); б) у партії виникнуло 10 платформ, що по-різному пропонували шляху виходу з кризи. Положення збільшувалося складною міжнародною обстановкою, що при внутрішній нестабільності могла породити нову агресію і загибель Сов. влади. У результаті: усе 3 кризи, викликані 6-летней війною 1914-1920 р. і невиправданим продовженням політики «військового комунізму» після цивільної війни, зробили неминучим прийняття на Х з'їзді партії курсу на НЕП. Основні зміни при НЭПе. 1) У сільському господарстві: а) заміна пророзкладки продналогом; б) вводимый податок був заздалегідь відомий селянину до посевной, через що він був зацікавлений зробити більше і продати надлишки на ринку; в) ліквідувалася кругова порука і кожний селянин розплачувався самостійно; г) розмір податку в порівнянні з пророзкладкою був знижений приблизно в 2 разу; д) уст розвиток виробництва, з іншого боку - строго дотримував класової ознаки. 2) У промисловості: а) продаж у приватні руки дрібної і частини середньої промисловості, що дало державі засобу і підняло продуктивність праці на цих підприємствах; б) об'єднання значних підприємств у трести і переклад їх на госпрозрахунок; в) створення єдиного центру планування - Держплана, що дозволяє регулювати витрати, прибутки і ресурси держави; г) переход від зрівнялівки до відрядної зарплати робітників (за результатами праці); д) отмена загальної повинності і перехід до добровільного притягнення робочої сили; е) привлечение іноземного капіталу у формі концесій (решти в оренду підприємств, землі і т.п.), змішаних акціонерних товариств і ін. форм . 3) У області торгівлі: а) переход до вільній купівлі-продажу на ринку; б) кроме місцевих базарів, були організовані значні ярмарки (Київська, Сорочинская й ін.); в) в значних містах відчинилися торгові біржі (оптові угоди й операції з цінними паперами). 4) В області фінансів - випуск червінця (рівнявся 10-ти царським золотим рублям і був в обертанні поряд із старими знеціненими рад. знаками). Конвертованість червінця забезпечувалася завдяки: а) постоянному росту продуктивних сил при НЭПе; б) эмиссии лише старих совзнаков, у той час як кількість червінців відповідало золотому і валютному запасам і кількості легкореалізованих товарів; в) системе постійного поповнення держбюджету (уведення 86 видів податків: платні комунальні, поштові, транспортні й ін. послуги; регулярні госзаймы й ін.). Результати і значення НЭПа: 1) при НЭПе були досягнуті найвищі темпи розвитку країни за всі 70 років Сов. влади; 2) в найкоротші терміни відновлене господарство країни; 3) вырос життєвий рівень населення; 4) для нашої держави сьогодні НЕП дає деякий досвід ринкових відносин і уміння в найкоротші терміни виводити країну з кризи. Причини згортання НЭПа: 1) НЕП не міг бути довговічним, тому що базувався на 2-х несумісних основах: а) в економіці - ринкові відносини; б) в політику - КАС. Т. до. ринкові структури не мали своїх політичних партій - переможцем могла вийти лише КАС; 2) Керівництво країни ніколи не приховувало, що «із Росії НЭПовской буде Росія соціалістична»; 3) НЕП мішав планам лідерів РКП(б) по встановленню однопартійної диктатури. У результаті: на початку 1928 р. НЕП був згорнутий і замінений сталінським тоталітарним режимом (перші кроки: примусове вилучення хліба в селян, закриття ринків і арешти за приватну торгівлю, уведення карткової системи і т.п.).

31. Україна в умовах сталінського „великого перелому”. Індустріалізація і колективізація та їх наслідки. На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913 р.) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Новий етап розвитку радянського суспільства – етап соціалістичної реконструкції народного господарства – визначив ХІV з’їзд ВКП(б) (1925 р.), проголосивши курс на індустріалізацію країни. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР, зміцнення обороноздатності країни, створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства, стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. Індустріалізацію планувалось проводити плановими методами, високими темпами. Кожний із планів був розрахований на 5 років і називався „п’ятирічкою”. На перше місце ставився розвиток важкої промисловості: металургії, енергетики, важкого машинобудування. ХV з’їзд ВКП(б) (1927 р.) прийняв директиви для розробки першого п’ятирічного плану (1928/29 – 1932/33 господарські роки). Перший п’ятирічний план був схвалений ХVI конференцію ВКП(б) (квітень 1929 р.) в оптимальному варіанті. У 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив п’ятирічний план розвитку народного господарства УСРР, щорічний приріст промислової продукції мав становити 22%, згодом цю цифру було збільшено до 37,7%. Україна, де були кваліфіковані кадри і необхідна інфраструктура, отримала 20% капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР в роки першої п’ятирічки, 400 припадало на Україну. У другій і третій п’ятирічках ця частка була зменшена. В роки другої п’ятирічки – лише 1000 заводів із 4500, у третій – 600 із 3000. Проголошений курс на індустріалізацію одразу наштовхнувся на низку об’єктивних труднощів: хронічний недостаток коштів, кваліфікованих кадрів, дефіцит обладнання. Розпочинався другий після політики „воєнного комунізму” штурм, який дістав офіційну назву „наступ соціалізму по всьому фронту”. Почалось згортання непу. Економіка з інтенсивного шляху була переведена на екстенсивний і приріст промислового виробництва досягався за рахунок будівництва нових підприємств. Для здійснення таких авантюристичних намірів, партія з 1929 р. як і в роки громадянської війни, переходять до примусової продрозкладки, забороняється торгівля, запроваджується карткова система постачання у містах, збільшується емісія грошей. Джерелами сталінської індустріалізації стають – нееквівалентний обмін між селом та містом, експропріація майна непманів та куркулів, примусові займи у населення, необмежений продаж горілчаних напоїв, продаж предметів мистецтва з музеїв та палаців за кордон. Намагаючись компенсувати відсутність економічних стимулів зростання продуктивності праці моральними, більшовицька партія, профспілки та комсомол розгортали в колективах змагання за підвищення продуктивності, економію ресурсів, раціоналізацію виробничих процесів, залучаючи до нього тисячі робітників. Незважаючи на труднощі, за роки першої п’ятирічки був побудований фундамент соціалізму. Відбулася докорінна реорганізація економіки України. Практично заново було створено важку індустрію, включаючи машинобудування, оборонну промисловість, хімічне виробництво. Так, у травні 1932 р. дала струм Дніпрогес, побудовані заводи „Запоріжсталь”, „Азовсталь”, „Криворіжсталь”. Введені в експлуатацію тракторний завод в Харкові (1931 р.), завод Дніпроспецсталь в Запоріжжі. Значних успіхів було досягнуто в електрифікації республіки. Проте грандіозні плани першої п’ятирічки повністю не були виконані. Середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%. Вчасно не було здано до експлуатації значної кількості підприємств та електростанцій. Господарський механізм, дедалі більше відриваючись від ринку, перетворювався на жорстко централізовану систему управління. Одночасно різко знизився рівень життя – черги, продовольчі картки, дефіцит самого необхідного, проживання в бараках. З 1933 р. політика стрибкоподібного директивного нарощування темпів розвитку промисловості припиняється. На другу п’ятирічку (1933-1937 рр.) було запропоновано помірковані середньорічні темпи зростання промислового виробництва – 13-14%. Відбулися зрушення щодо ставлення до матеріального стимулювання праці. Інтенсивніше почала впроваджуватися нова техніка, більше уваги приділялося організації виробництва й підготовці кадрів. На шахтах, заводах і фабриках України з’явилися сотні тисяч новаторів виробництва. Початок цьому рухові поклав вибійник кадіївської шахти „Центральна-Ірміно” О. Стаханов. Стаханівський рух поширився на всю Україну. 1934-1936 рр. були найвдалішими. Були побудовані Харківський турбінний, Новокраматорський завод важкого машинобудування, Азотний завод у Горлівці та ін. Але завдання другої п’ятирічки теж не були виконані у повному обсязі. Третя п’ятирічка також не була завершена через те, що її перервала в 1941 р. війна. Хоч жодна з перших п’ятирічок не була виконана у повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства За рівнем розвитку галузей важкої промисловості Україна випередила ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля. Було ліквідовано безробіття, але понизився життєвий рівень населення. Індустріальні потужності України були зорієнтовані на переробку сировини і виготовлення продукції важкого машинобудування, а не задоволення щоденних потреб людей. ХV з’їзд ВКП(б) (1927 р.), визначив курс на колективізацію сільського господарства. У сталінських планах передбачалося, що колективізація – це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а й промисловості – сировиною і робочою силою. Цей процес мав здійснюватися поступово, на основі добровільного об’єднання одноосібних селянських господарств в колективи (комуни, артілі). До кінця п’ятирічки згідно з директивами п’ятирічного плану в Україні намічалось кооперувати до 24% селянських посівів. Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування. Це стримувало темпи індустріалізації. При наявності мільйонів власників-одноосібників держава не спроможна була забезпечити прискорені темпи її здійснення. Загострення соціально-політичної обстановки у 1928-1929 рр. через проблеми хлібозаготівель, переходу до продрозкладки, введення карткової системи на продукти харчування в містах ще більш загострило ситуацію, диктувало швидкі темпи та жорсткі методи колективізації. 1929 рік був проголошений роком великого перелому Україну було віднесено до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р. А керівник ЦК КП(б)У С. Косіор в лютому 1930 р. підписав інструктивний лист місцевим парторганізаціям з гаслом: „Степ треба цілком колективізувати за час весняної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р.” Почали масово усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю. Селян насильницьки заганяли до колгоспів. Це викликало протидію з боку заможного селянства, що отримало назву „куркулів”. Закономірно, що колективізація супроводжувалася „політикою ліквідації куркульства як класу”. Селянство чинило опір сталінській політиці і на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. Куркульські родини висилали за межі України. Протягом 1930 р. з України було депортовано не менше 75 тис. родин, а до червня 1931 р. – ще 23,5 тис. Усього за роки суцільної колективізації було розкуркулено близько 200 тис. селянських господарств. Колективізація в Україні завершилася у 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об’єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ. Форсовані темпи і переважно адміністративні методи здійснення колективізації призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років, його невпинного вповзання у кризу. Значно скоротився річний валовий збір зернових культур, занепало тваринництво. Все це разом із загальною деградацією виробництва зумовило голод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель. Урожай 1932 р. був значно менший ніж попередніх років. До того ж селянство не бажало безоплатно віддавати державі плоди своєї праці. Під загрозою зриву опинився надзвичайно напружений план хлібозаготівель для України. В Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим. Хлібозаготівлі на селі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р. Після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод. Проти колгоспників, які, щоб вціліти, приховували справжні розміри врожаю, почалися репресії. 7 серпня 1932 р. з ініціативи Сталіна було прийнято постанову, згідно з якою селян засуджували за кілька підібраних на колгоспному полі колосків до розстрілу або на 10 років ув’язнення. Вилучивши у селян хліб, за вказівкою Молотова, забирали все: сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, тобто будь-який провіант. Майже 90 районів, які були занесені на так звану „чорну дошку”, оточувалися військами і починалися обшуки і грабунок населення власної країни. Фактично це була дія свідомо спрямована на повільне фізичне знищення селянського населення, покрита завісою мовчання. Люди вимирали сім’ями, селами. Були зафіксовані страшні випадки людоїдства і трупоїдства. За офіційними даними, голодомор 1932-1933 рр. в Україні забрав життя понад 5 млн. чоловік. Насильницька колективізація і голодомор призвели до руйнації виробничих сил на селі, що обумовило глибоку кризу в сільському господарстві і змусило в значній мірі змінити політику уряду: відмовитись від примусу і репресій, анулювати продрозкладки, встановити тверді плани хлібозаготівель, частково відновити ринкові відносини, спрямувати зусилля на організаційне і матеріально-технічне зміцнення колгоспів, матеріальне заохочення колгоспників. Запроваджувалася індивідуальна і дрібногрупова (ланкова) прогресивно-відрядна оплата праці. Більшість господарств почала обзаводитися підсобними виробництвами – тваринництвом, птахівництвом, садівництвом, бджільництвом. Напередодні війни сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, що існував до початку суцільної колективізації.

32. Становище західноукраїнських земель у міжвоєнний період (1920 – 1939 рр.). Приєднання Західної України до складу СРСР. За підсумками Паризької мирної конференції 1919 р. Східна Галичина була тимчасово окупована Польщею, за умовами Ризького миру (березень 1921 р.) до Польщі відійшли Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, а за рішенням Ради послів великих держав у 1923 р. Східна Галичина закріплюється за Польщею. Територія краю поділилась на 3 воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське. На території Західної Волині та Західного Полісся були утворені Волинське і Поліське воєводства. Холмщина і Підляшшя увійшли до складу Люблінського воєводства. Румунія у 1918 р. окупувала Північну Буковину, Хотинський, Ізмаїльський та Аккерманський повіти Бессарабії. 11 вересня 1919 р. за Сен-Жерменським договором Буковину було передано Румунії, а Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини. У ті роки в складі Польщі західноукраїнські землі залишались аграрними та економічно відсталими. Територія Польщі була поділена на 2 частини “А” та “Б”. До другої віднесли українські території. Їм відводилась роль сировинної бази та ринку збуту. В ці території майже не вкладались ніякі інвестиції. У складному становищі знаходилося сільське господарство. Селянські господарства були дрібними, і в умовах боротьби з поміщицьким господарством були приречені на розорення. Негативні процеси в промисловості та сільському господарстві призвели до стрімкого зростання безробіття. Надлишковою робочою силою активно користувалися роботодавці, збільшуючи робочий день подекуди до 14 годин, не турбуючись про забезпечення умов праці. Широко використовувалася жіноча і дитяча праця, почастішали випадки каліцтва на виробництві. Грошова оплата праці майже не практикувалася, частіше розраховувалися натуральними продуктами. Природний приріст населення напередодні Другої Світової війни становив лише 8 на 1 тис. чоловік. З 1919 по 1939 рр. з території Східної Галичини виїхало 190 тис. чоловік. Натомість край активно заселявся іноземцями. Їхня кількість лише у Львові становила більше 80 %. За даними польських дослідників, у 30-х роках інтелігенція становила близько 1 % (15 тис. чоловік) усього західноукраїнського населення, що працювало (серед поляків аналогічний показник дорівнював 5 %). Головною причиною відносно невеликого числа освічених українців була політика уряду, спрямована на те. щоб ускладнити для осіб непольської національності доступ в університети. Так, у Львівському університеті частка українців ледве сягала 10 %.У 1924 р. вийшов закон про визнання державною мовою польської. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи: якщо у 1911 – 1912 рр. в Східній Галичині існувало 2418 укр. шкіл, то в 1926 – 1927 – лише 845 Не витримуючи національного та соціального гноблення, робітники організовували страйки на підприємствах, селяни захоплювали поміщицькі землі. Опір населення призводив до репресій з боку уряду. Восени 1930 р. на території українських земель була проведена пацифікація (утихомирення). Поліція та війська придушували селянські повстання. У 1934 р. У Березі-Картузькій був організований концентраційний табір для політичних в’язнів. Важливим чинником суспільного життя на західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка у 1939 р. об’єднувала 4440 церков з 4,37 млн. віруючих. У захисті прав греко-католицького населення від утисків поляків важливу роль відігравав митрополит А. Шептицький, який виступав проти пацифікації і підтримував політику нормалізації. Українські території, які увійшли до складу Румунії, відзначалися злиденністю у порівнянні з власне румунськими землями. Це при тому, що рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Безробіття охопило 50 % працездатного українського населення. У 1938 р., з приходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітарного правління. Жорстока політика влади у перший період викликала опір населення. Зокрема, 16 вересня 1924 р. у Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання, в якому брало участь 6 тис. чоловік. Для придушення повстання уряд залучив війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Над учасниками антирумунського виступу відбувся процес, відомий під назвою „процес 500”. Через активне втручання міжнародної спільноти, вироки виявилися відносно м’якими. Було засуджено лише 85 чоловік. Щодо Чехословаччини, то їй належало Закарпаття. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців. Уряд Чехословаччини вів найбільш сприятливу політику до Закарпаття порівняно з іншими урядами. Збільшувались чисельність українських шкіл, але у 1925 р. українську мову визнали чужою, що призвело до звуження викладання української мови й розширення чеської. Робились часткові інвестиції в промисловість, але вони були дуже малі. За станом на 1926 р. в краї діяли 92 підприємства з чисельністю робітників – 6718. Була проведена аграрна реформа: великі землевласники позбавлялися частини земель, які були роздані селянам. Почалося будівництво доріг, мостів, проводилася електрифікація. Слід зауважити, що уряд вкладав у економіку краю більше коштів, ніж отримував від нього прибутків. Отже, західноукраїнські землі на початку 20-х рр. ХХ ст. опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехословаччини. Соціально-економічне становище цих територій було складним. Західноукраїнські землі розглядалися як джерело сировини і дешевої робочої сили. Особливо складним було становище українських земель у складі Румунії, де злиденне становище краю поєднувалося з жорстким ставленням уряду.

33. Основні етапи бойових дій на території України у період Великої Вітчизняної вгини (1941-1944 рр.).

Початок Великої Вітчизняної війни і окупація України гітлерівськими загарбниками та їх сателітами

У 1940–1941 рр. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і, згідно з „планом Барбаросса”, розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР. У першій половині 1941 р. була призначена і дата нападу. Достовірна і незаперечна інформація про плани Гітлера через розвідників і дипломатів поступала до Сталіна. Але, замість відповідних заходів по приведенню збройних сил у бойову готовність, радянське керівництво засуджувало „чутки” про напад Німеччини як безпідставні, запевняло в міцності та непорушності радянсько-німецького договору. Початок війни виявився несподіваним для командування Червоної армії, населення країни, що призвело до трагічних наслідків.

21 червня 1941 р. на повідомлення радянського військового аташе у Франції генерала Суслопарова про те, що війна розпочнеться 22 червня, Сталін написав: „Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайте його”.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина.

Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР друга світова війна стала для нього вітчизняною, визвольною, справедливою.

План „Барбаросса” передбачав „бліц-кріг” – блискавичну війну: протягом 2–2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ –Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: західному – на Ленінград, центральному – на Москву, південному – на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.

Ще перед війною Гітлер говорив: „Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але, й разв’яжемо усі проблеми, які стоять перед Німеччиною”.

За планом „Ост” німці мали намір виселити з України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами. Частину українських земель передбачалося передати союзникам.

Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій „Південь” на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Чередніченком.

З 23 по 29 червня в районі Луцьк – Рівне – Броди тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці окупували Львів. Вже на кінець третього тижня війни вони просунулись углиб України на 300-350 км.

За перші три тижні війни Червона армія втратила 850 тис. осіб (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків. Напередодні нападу Німеччини Радянський Союз володів об’єктивними передумовами для належної відсічі агресору. СРСР мав потужний воєнно-економічний потенціал і планував вести можливу війну на ворожій території і „малою кров’ю”.

Проте початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу.

Причини тяжких поразок у 1941 р. криються не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, властивих тогочасному режиму. Серед них варто зазначити такі:

– прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні строків нападу Німеччини на Радянський Союз;

– неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20 % командного складу Червоної армії). Нові командири були погано підготовлені, некомпетентні. На початку 1941 р. лише 7 % командного складу мали вищу освіту. Гітлер, обізнаний зі станом Червоної армії, глузливо називав її „глиняним колосом без голови”;

– незавершеність заходів по зміцненню західних кордонів, які змінились на початку війни;

– немобілізованість частин Червоної армії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини);

– воєнний досвід Німеччини, яка завоювала більшу частину Європи і за воєнно-економічним потенціалом значно перевершувала Радянський Союз. На початку війни вона мала перевагу в живій силі і техніці. Так, армія Німеччини і її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5 млн. солдат і офіцерів, у той час як радянські війська – 2,9 млн.

Головною воєнно-політичною подією літньої кампанії була оборона Києва, яка тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р. і відволікала значні сили ворога. Проте, німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва: в полон потрапило понад 665 тис. солдат і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту.

Причиною трагедії стали прорахунки вищого військового командування, зокрема те, що Сталін не давав згоди на відведення військ з-під Києва.

До найкрупніших оборонних боїв на території України належать також оборона Одеси (5 серпня – 16 жовтня 1941 р.) та оборона Севастополя, яка тривала 250 днів! (30 жовтня 1941 р. – 4 липня 1942 р.). Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армій „Південь” окупували майже всю Україну. Однак, ціною величезних жертв, героїчного опору народу план „блискавичної війни” був зірваний. Сталінська адміністративно-командна система, яка поставила країну перед загибеллю, мусила тепер рятувати її. Спішно вживалися заходи органів радянської влади по мобілізації сил на відсіч агресору:

– 22 червня створено Ставку головного командування під керівництвом маршала С. Тимошенка (згодом перейменовано на Ставку верховного головнокомандування на чолі зі Сталіним);

– 29 червня прийнято Директиву партійним і радянським організаціям прифронтових областей, яка містила план оборони і евакуації;

– 30 червня створено Державний комітет оборони на чолі зі Сталіним, що об’єднав у своїх руках усю державну, господарську і воєнну владу в країні. Розпочато формування дивізій народного ополчення, винищувальних батальйонів, мобілізацію населення на будівництво оборонних споруд;

– почалося переведення економіки на воєнний лад.

З України було евакуйовано на схід: понад 550 підприємств, майно радгоспів, колгоспів (зокрема понад 5 млн. голів худоби), Академію наук України, культурно-освітні заклади, понад 3,5 млн. робітників, селян і службовців.

Все, що не можна було вивезти, підлягало знищенню.

Гасло „Все для фронту, все для перемоги!”, що з’явилося в перші дні війни, визначало віднині весь сенс життя і діяльності радянського суспільства.

В умовах воєнно-політичної кризи сталінський режим здійснював керівництво країною своїми репресивними, тоталітарними методами. Про це свідчать надзвичайно жорстокі накази Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. і № 227 від 28 липня 1942 р. „Ні кроку назад”, які нерідко прирікали на загибель цілі з’єднання.

22 липня 1942 р. після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР.

Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них настане покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена ОУН(б) у Львові 30 червня 1941 р. Українська держава була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України – С. Бандеру і Я. Стецька – було запроторено до концентраційного табору Заксенгаузен.

По всій Україні встановлювався окупаційний режим

Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини:

1. Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та Миколаївської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву „Трансністрія”.

2. Східна Галичина разом з польськими територіями ввійшла до складу окремого генерал-губернаторства з центром у Кракові.

3. Більшість українських земель увійшла до складу Рейхскомісаріату – „Україна” на чолі з фанатичним нацистом, катом українського народу Е. Кохом. Це адміністративне утворення включало 63,6 % всіє території України, його центр був у Рівному.

4. Прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас і територія Криму) підпорядковувалися військовому командуванню.

Відповідно до „теорії расової винятковості німецької нації” українці підлягали масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу.

Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гето. Практично в кожному українському місті був свій „Бабин Яр”: за роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис., в Дробицькому Яру в Харкові – понад 60 тис., в Янівському концтаборі у Львові – понад 160 тис. людей. А всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. мирного населення і 1,3 млн. військовополонених.

Гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. Один із найвищих керівників гітлерівського рейху Геринг цинічно заявляв: „Ми зайняли най родючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки – наше, німецьке!”. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік.

І хоч окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю, але він виявився неефективним, бо не забезпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський “новий порядок” викликав масовий рух Опору в Україні.

Битва за визволення України, рух Опору  Визволення України почалося під час Столінградської битви (листопад 1942 – лютий 1943), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР (перший український населений пункт – с. Півнівка Міловського району Ворошиловградської обл. було звільнено 18 грудня 1942 р.). Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня – 23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків. Розвиваючи успіх, радянські війська у вересні 1943 р. звільнили Донбас і вийшли до Дніпра. У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, на якому німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони (”Східний вал”). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав будь-якою ціною звільнити Київ до „Великого Жовтня”. Ціною величезних людських втрат радянські війська звільнили місто 6 листопада 1943 р. За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2430 воїнам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (п’ята частина від усіх, хто одержав це звання за період війни). Переможне форсування Дніпра завершувало корінний перелом у війні. Проте ще значна частина українських земель перебувала під фашистською окупацією. У 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України: – Житомирсько-Бердичівська операція (грудень 1943 – січень 1944 рр.); – Корсунь-Шевченківська операція (січень – лютий 1944 рр.), де гітлерівці втратили 55 тис. солдат; – Ровенсько-Луцька операція (січень – лютий 1944 рр.); – Криворізька операція (січень – лютий 1944 рр.); – Наступ на півдні: визволення Одеси, Миколаєва (березень – квітень 1944 рр.) і визволення Криму (квітень – травень 1944 рр.); – Львівсько-Сандомирська операція (липень – серпень 1944рр.), в ході якої під Бродами було розгромлено дивізію СС „Галичина”. 27 липня 1944 р. звільнено Львів; – Східно-Карпатська операція (вересень-жовтень 1 944 рр.) – остання з великих визвольних операцій Червоної Армії, яка винесла на собі основний тягар по очищенню території України від нацистів. Допомогу Червоній армії надавав і рух Опору, який діяв у німецькому тилу. В українському антифашистському русі Опору існувало в основному дві течії: радянський рух опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний рух на чолі з ОУН., який крім боротьби проти німців, вів активну антирадянську і анти польську діяльність, домагаючись основної мети – розбудови соборної України. Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережжі, то збройні формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія (виникла в жовтні 1942 р.), діяли на теренах Західної України. Однак із-за протиборства між ними антифашистський рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою. На початковому етапі війни виступи в тилу ворога були нечисленними і неорганізованими. Слабкість радянського підпілля і партизанського руху була зумовлена багатьма причинами (вважалося, що війна буде вестись на „чужій території”, тому нічого серйозно готовитись до ведення партизанської війни; підпільні організації створювались поспіхом, не вистачало кваліфікованих кадрів, озброєння і боєприпасів, відсутність досвіду конспіративної роботи і т. п. Із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були сформовані до війни для діяльності на окупованій території, дієвими залишались на початок 1941 р. лише кілька десятків. Лише в другій половині 1942 р., коли було створено координаційний центр – Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т. Строкачем, радянський рух опору значно розширився і активізувався. Відновилась діяльність багатьох підпільних обкомів КП(б)У, Наприкінці 1942 р. в Україні діяло вже 800 партизанських загонів і груп. Виникли великі партизанські загони і з’єднання під командуванням С. Ковпака, О, Федорова, О. Сабурова, М. Попудренка, М. Наумова, П. Вернигори та ін. Партизани здійснювали диверсії на комунікаціях ворога, особливо залізницях, псували лінії зв’язку, підривали мости, поліцейські дільниці і військові комендатури, добували розвіддані для діючої армії, здійснювали рейди у ворожий тил (найвідоміший Карпатський рейд С. Ковпака). Особливу активність партизанський і підпільний рух проявив у 1943 році, коли ним в окупаційній зоні було підірвано близько 3700 ешелонів і майже півтори тисячі залізничних мостів. „Рейкова війна” стала однією з основних форм партизанської боротьби, яка завдавала відчутного удару ворогу, зриваючи постачання фронту. Недарма фашисти називали радянський партизанський рух „регулярним другим фронтом”. Особливо активну боротьбу з ворогом у ворожому тилу вела молодь. В нацистському документі – „Наслідки німецького воєнного управління в зоні групи армій „Південь” відзначалось: „З молоді складалася більшість активістів боротьби за справу Рад. Банди (партизани, підпільники – авт.), утворювалися переважно з молоді”. Широко відомі героїчні подвиги підпільної організації „Молода гвардія” у Красно доні Луганської області, яка нараховувала близько 100 юнаків і дівчат (Олег Кошовий, Віктор Третякович, Іван Земнухов, Уляна Громова, Сергій Тюленін, Іван Туркевич, Люба Шевцова та ін.); „Партизанська іскра” (с.Кримки Миколаївської області), очолювала директором школи В. Моргуненком; Потіївка (на Житомирщині) підпільна молодіжна організація, якою керував колишній секретар тернопільського обкому комсомолу Іван Бугайченко (посмертно нагороджений Золотою зіркою Героя) та багато інших. Складовою частиною руху опору у фашистському тилу, особливо з 1942 р., стали дії певної частини ОУН. Та Української повстанської армії (УПА). Ефективність діяльності ОУН. Знижувалась її розколом у 1941 р. на дві частини – помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН.(м)) і радикальне, кероване С. Бандерою (ОУН.(б)). Ці дві частини почали між собою ворогувати, хоч розходження їх мали лише тактичний характер (ідеологія, курс на підтримку Німеччини, як і головна мета – незалежність України – були спільними). Стратегічний задум оунівських керівників полягав у тому, щоб, згідно з тезою теоретика українського націоналізму Д. Донцова, Україна визволилася від більшовиків „в тіні німецького походу на схід”. В той же час нацсити, експлуатуючи їхнє прагнення до створення самостійної держави, активно використовували українських націоналістів у завоюванні „східного простору”. Після гітлерівського нападу на СРСР, боївки обох ОУН. Розгорнули диверсійно-підривні та розвідувальні дії в тилу радянських військ. Похідні групи оунівців створювали на окупованій території органі місцевого самоврядування, які діяли в контакті з підрозділами вермахту та відділеннями гестапо. І лише, коли оунівці наочно переконались у справжніх цілях гітлеризму, який передбачав не лише перетворення України в свою колонію, але й винищення більшості українського населення, коли на собі відчули репресивний „новий порядок”, тоді й активніше стали вести боротьбу і проти нацистів. Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. В жовтні 1942 р. ОУН.(б) створила перші значні військові формування. В лютому 1943 р. бандерівці перейшли до збройної боротьби з німецькими окупантами, а в березні керівник ОУН.(б) М. Лебедь дав наказ назвати ці збройні формування Українською повстанською армією. Загони отамана Бульби (Боровця), який ще влітку 1941 р. організував військове підпілля – „Поліську сич” для боротьби з радянськими партизанами, і ОН(м) поступово були приєднані до створюваної УПА. За зонами дії УПА поділялась на 4 групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття і Закерзоння); УПА – Південь (Поділля), а також УПА–Схід, діяльність якої не вдалося по-справжньому організувати. Повстанські загони протидіяли вивозу робочої сили і продовольства до Німеччини, нападали на невеликі німецькі військові гарнізони. Німецьке командування неодноразово вдавалося до воєнних каральних операцій із залученням танків і літаків проти повстанців, проте не зуміли ліквідувати УПА, яка нарощувала свої сили. Лише у жовтні-листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан. Із наближенням лінії фронту д підконтрольних УПА регіонів, вона спрямовує свій удар проти радянських партизан і підрозділів Червоної Армії. Але це не могло зупинити визвольного походу радянських військ, які невпинно гнали фашистів на захід. На початку жовтня 1944 р. територія УРСР була повністю очищена від окупантів, а наприкінці того ж місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. 28 жовтня щороку відзначається як День визволення України. 2 травня 1945 р. штурмом була взята столиця Німеччини Берлін, а 8 травня завершилась Велика Вітчизняна війна капітуляцією гітлерівської Німеччини. 9 травня було оголошено Днем Перемоги. 2 вересня 1945р. капітулювала Японія. Цим завершилася Друга світова війна. Отже, визволення України було важливим етапом Великої Вітчизняної війни, частиною загального процесу розгрому фашистської Німеччини. Основний тягар цієї війни винесли на собі бійці і командири Червоної армії. Проте перемога стала можливою завдяки зусиллям всіх радянських народів, мужності та відданості українського руху Опору, плідній співпраці фронту і тилу.

34. Загарбання фашистами України.

Нацистський окупаційний режим в Україні у 1941-1944 рр.

Напад Німеччини на СРСР та окупація У.

22 червня 1941 р. Німеччина починає агресію проти СРСР. Групи армій, що йшли на СРСР: Північ, Центр та Південь. На У. йшла група Південь. У 1941 р Червона армія відступала. Дуже швидко німці підійшли до Києва. Сталін не хотів віддавати Київ, але Жуков був іншої думки, тому Київ зі стратегічних планів залишили німцям. Після падіння Києва німці дуже швидко захопили всю У. У загарбницьких планах фашистської Німеччини У приділялося особливе місце. План «Ост»: гітлерівці мали намір протягом 30 років виселити з У мільйони чоловік, заселити її німецькими колоністами. У. повинна була назавжди стати аграрною колонією. Частина укр. земель намічалося передати союзникам Німеччини. План бліцкригу ставив перед групою армій «Південь» задачу нанесення блискавичного удару в напрямку Києва і створення сприятливих умов для настання всередину У. В полон потрапило 1,3 чоловік. Під час окупації було евакуйовано з території СРСР 1500 підприємств та 10млн. Чоловік. З території У. було евакуйована третя частина всіх евакуйованих підприємств та людей. ОУН. В 1938 році вбито Є. Коновальця. Виникають 2 фракції: ОУН-М (А. Мельник); ОУН-Б (С. Бандера). ОУН з радістю зустріли німців, бо вважали, що німці допоможуть створити незалежну У. Але це не входило в плани фашистів. Вони бачили ОУН як диверсійну організацію в тилу Рад. армії. Серед німців не було єдиної точки зору, як саме ставитися до ОУН. Партійний апарат на чолі з Борманом не хотів зв’язуватися з ОУН. 30 червня 1941 р. ОУН-Б проголосила про утворення укр. незалежної держави. Німці не знали про це, але реакція була швидкою: Бандеру кинули у в’язницю, де він просидів всю війну; заарештовано й розстріляно багато членів ОУН-Б. Таким чином ОУН була змушена піти у підпілля. Рейхскомісаріат У. очолював Е. Кох у м. Рівне. Почалися репресії проти воєнних та євреїв. 180 концтаборів, де було знищено 850 тис. євреїв. У. постачала 85 % продовольчих товарів для німців. Існували остарбайтери – це були українці та інші, яких вивозили до Німеччини та інших країн-союзниць Німеччини на примусові роботи. (з У. 2,3 млн. чоловік). Бойові дії Червоної Армії на У укладалися тяжко. Помилки і прорахунки. Озлоблені бої, на всій території республіки (оборона Одеси, Києва, Севастополя). Через чотирьох місяця після початку війни велика частина У була захоплена ворогом

35. Рух опору в Україні під час Великої Вітчизняної війни та його основні складові частини. Діяльність ОУН-УПА. Організацією партизанського руху і антифашистського підпілля з початку війни займалася група працівників ЦК партії і НКВС під керівництвом Бурмистенко. Наприкінці 1941 р. утворюються молоді відомі партизанські загони Федорова на Чернігівщині, Ковпака на Сумщині. На початку 1942 р. в Україні діяв 91 партизанський загін, з якими підтримувала зв'язок оперативна група Співака. Уже на першому найтяжчому етапі війни вони розгорнули боротьбу з німецькими окупантами. Особливо активно діяли партизанські загони у прифронтовій смузі. Поразка вермахту під Москвою і наступальні операції Червоної армії на півдні взимку 1942 р. створили сприятливі умові для розгорнення збройної боротьби в тилу німецьких військ. 3 цією метою 30 травня 1942 р. утворено Український штаб партизанського руху на чолі з полковником внутрішніх військ Строкачем. Наприкінці 1942 р. до Москви надійшли відомості про діяльність на теренах Західної України Повстанської армії. Сталін наказав передислокувати на захід радянські партизанські частини. Одним з головних завдань партизанських рейдів, якими керувала Москва, була боротьба з «націоналістичними формуваннями» УПА. Після ліквідації у зародку Української держави. арештів провідників націоналістичного руху, розчленування України і розгорнутого терору на окупованих землях були повністю підірвані основи добровільної співпраці ОУН з Німеччиною. Конфронтація з німецькими окупантами стала неминучою. Перші повстанські загони бандерівського крила ОУН утворилися на Волині і в Поліссі влітку 1942 р. у період найбільших успіхів вермахту, коли його армії штурмували Сталінград І досягли перевалів Кавказу - на першому етапі існування повстанські загони виконували функції оборони місцевого населення сваволі окупаційних властей, а також від нападів радянських і польських партизан. Ними була зірвана німецька акція вивезення української молоді з Волині і Полісся до Німеччини. Офіційною датою народження УПА став день 14 жовтня 1942 р., запроваджений пізніше Українською головною визвольною радою як свято українського війська. За вказівками Сталіна у січні 1943 р. було розроблено план передислокації українських партизанських загонів з Росії та Білорусії в Україну, перед якими було поставлено завдання у ході рейдів на захід розгромити частини УПА. За ініціативою командуючого УПА, полковника Киячківського влітку 1943 р. відбулися переговори представників 3-х українських військових формувань про об'єднання, але досягти зголи не вдалося. Значно посилили УПА підрозділи української поліції, що приєднувалися до повстанців. Виступ УПА проти німецьких окупантів був зумовлений загальною стратегією боротьби ОУН за незалежність України, Започаткований на Волині та Поліссі повстанський рух поширювався на інші регіони України. Влітку 1943 р. загони народної самооборони Галичини об'єдналися в бойову групу УПА-захід під командуванням полковника Сидора. До неї прилучилися буковинські та карпатські збройні формування полковника Гасина. Ця група вела майже безперервні вперті бої з німецькими військовими частинами у районі до осені 1944 р. Водночас із боротьбою проти німецьких окупантів і радянських партизан УПА довелось вирішувати складну проблему українсько-польських відносин, які мали історичне коріння і час від часу загострювались до збройної конфронтації.

36. Зміни в суспільно-політичному житті УРСР у період хрущовської «відлиги» (середина 50-х початок 60-х рр.). Критика культу особи Сталіна.

ХХ з'їзд КПРС увійшов в історію завдяки відвертій доповіді Хрущова «Про культ особи та його наслідки». Незважаючи на половинчатість доповіді, з'їзд поклав початок важливим змінам у суспільстві. Критика культу особи дозволялась лише в обмеженій формі (текст доповіді Хрущова не публікувався аж до 1989 р.). Почалася наступна хвиля реабілітації (1956-59 -250 тис.), але в наступні роки процес пішов на спад (1963-66 - 60тис.). Нерішучість проведення ідеї призвела до появи опору навіть у верхніх ешелонах влади. 1959 рік знаменував собою початок фактичного відходу партійної верхівки від подальшої демократизації суспільства. Оголошення ХХІІ з'їздом КПРС курсу на розгорнуте будівництво комунізму пояснюється тим, що партійне керівництво втратило відчуття реальності. За планом створення МТБ комунізму планувалося протягом 20 років. Планувався шестикратний зріст виробництва у промисловості та с/г, це було утопією. За повним статутом партії передбачалося скоротити склад ЦК не менш як на чверть, обирати керівників парторганів не більш як три строки підряд, а секретарів керівних парторганізацій - не більш, як на два. За три роки штати управлінського апарату скоротилися на 130 чоловік. Але реальної демократизації не відбувалося, користувалися пільгами ті люди, що й раніш. У 1957 р. були ліквідовані галузеві міністерства і замість них створені місцеві ради партійного господарства (червень 1957 р.). Після цього в УРСР було створено 11 економічних районів. Дещо розширені права республік у адміністративно-політичній сфері. До підпорядкування республіки передавалися питання обласного адміністративного устрою, районування. До компетенції України належало прийняття цивільного, кримінального і процесуального кодексів. Розширились права у формуванні бюджету, питаннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції. Але більшість з цього носило суто формальний характер. Незакінчені реформи призвели до труднощів в системі планування народного господарства, до падіння рівня життя. Все це призвело до того, що у жовтні 1964 р. рішенням пленуму ЦК КПРС М.Хрущова було увільнено з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. У 50-ті роки розгорнулася НТР, яка дала життя новим галузям промисловості: виробництву автоматичних і телемеханічних пристроїв, ЕОМ, матеріалів, розвитку атомної енергетики. Висувалися питання модернізації традиційних галузей України. У машинобудівництві основна увага зверталась на розробку та впровадження нової техніки. Центром машинобудівництва стає південь України. За 1959-65 рр. розпочато виробництво 5,2 тисяч нових зразків машин, приладів та обладнання. Зростає виробництво в традиційних галузях, таких, як металургія, збільшується видобування вугілля, газу. Збільшення виробництва електроенергії.

37. Дисидентський рух в Україні у 60-80-х рр. XX ст. та його форми. Українська гельсінська група. Развернув после XX съезда КПСС «десталинизацию» обществен­ной жизни, коммунистическая партия стремилась вести ее под своим контролем, поставив жесткие ограничения общественной инициативе. Критика Сталина была строго дозированной. Не позво­лялось ставить под сомнение коммунистическую теорию и советский строй. Обществу была навязана лжетеория о том, что «культ лично­сти Сталина не изменил глубоко народный, демократический ха­рактер советского строя». Эти ограничения и идеологические догмы вступали в противоречие с советской жизнью и настроениями народа, особенно интеллигенции, которая стремилась к широкой демократи­зации общественной жизни, экономическим реформам, духовному рас­крепощению. Результатом этого стало появление движения украин­ских инакомыслящих (диссидентов). Они выступали за соблюдение властями гражданских прав, прав человека и поэтому назывались еще и правозащитниками. Диссидентское движение в Украине неизбежно обретало наци­онально-демократическую окраску. Оно заявило о себе еще в сере­дине 50-х - в начале 60-х годов, раньше, чем в Москве, Ленинграде и других городах тогдашней России, и существовало до конца 80-х годов. Украинское диссидентство характеризовалось рядом черт. Во-первых, это была мирная, ненасильственная форма борьбы, борьба за умы и души людей. Во-вторых, это движение уже имело свои организационные фор­мы (кружки, союзы, объединения, комитеты). В-третьих, диссидентство было общеукраинским явлением и про­являлось во всех регионах Украины. В-четвертых, диссидентство, как общественное движение, охва­тывало различные социальные прослойки населения - интеллигенцию (писатели, журналисты, литературоведы, учителя, юристы, специали­сты различных отраслей народного хозяйства), студенчество, рабочих. Среди известных диссидентов данного периода были юрист Левко Лукьяненко, литературный критик Иван Светличный, художник Петр Заливаха, историк Валентин Мороз, генерал Петр Григоренко, пуб­лицист Иван Дзюба; Правозащитники стали объектом преследований репрессивных ор­ганов власти. Часть из них была заключена в тюрьмы, другие - ли­шены возможности заниматься творческой деятельностью. В борьбе с диссидентами советская власть взяла на вооружение невиданный ра­нее метод - карательную медицину. Вполне здоровых людей за их убеждения заключали в психиатрические лечебницы, где они неред­ко действительно превращались в психически больных. Но добиться ликвидации правозащитного движения власти не удалось. На место заключенных на борьбу с тоталитарным режимом становились новые правозащитники. Это положение подтверждает деятельность Украинского Хель­синкского Союза (УХС), который был создан 9 ноября 1976г. по инициативе поэта Николая Руденко и генерала Петра Григоренко. Ядро украинской правозащитной организации составилиу кроме вы­шеперечисленных, О. Тихий, М.Матусевич, Л.Лукьяненко, О.Мешко, О.Бердник и другие. Позднее ряды УХС пополнили В.Черновил, С.Хмара, О.Шевченко, братья М. и Б.Горыни, И.Светличный. Орга­низация действовала открыто и не скрывала свои цели: следить за выполнением Хельсинских соглашений в Украине, собирать и рас­пространять информацию о нарушениях прав человека, содейство­вать тому, чтобы Украина, как полноценная независимая держава, самостоятельно принимала участие в будущих совещаниях по вопро­сам Хельсинкских соглашений и международной жизни в целом. В УХС за время его существования состоял 41 человек, 38 из них были лишены свободы и отбыли в тюрьмах, лагерях, психиатричес­ких больницах и в ссылке более 550 лет. Генерал Григоренко был выслан на Запад. Деятельность украинских правозащитников, требовавших от со­ветского руководства соблюдения взятого на себя в Хельсинки обяза­тельства уважать права человека, является одной из ярчайших и наи­более трагических страниц национально-освободительного движения. Их жертвенность вдохновляла и других на сопротивление тог­дашнему режиму

38. Особливості політичного та економічного становища в Україні під час перебудови (1985 – 1990 рр.). Після періоду "застою", коли у березні 1985р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, почалася перебудова, яку можна розділити на такі періоди: І985-І988 рр. - період розробки концепції перебудови і здійснення перших економічних реформ, визрівання політичного курсу перебудови. І988-І99І рр. - період активних політичних перетворень під гаслом побудови демократичного, гуманного соціалізму. Економічні реформи проходили за наступними етапами. Програма прискорення соціально-економічного розвитку передбачала до 2000 року створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже створеному за 70 років радянської влади, вирішити традиційні проблеми - продовольчі, житлові, забезпечити населення товарами повсякден­ного вжитку. Але ця програма виявилася утопічною. Без гли­бокої перебудови всього господарського механізму не можна було здійснити прискорення. Реформа 1987 р. передбачала самостійність,самоокупністьІсамофінансування підприємств, поширення кооператив­ного руху. Це надавало можливість переводити підприємства на госпроз­рахунок, сприяння впровадженню науково-технічного прогресу тощо. Але і ця реформа була непослідовною, зазнала провалу. Почалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Національний доход Ук­раїни скоротився на 1,5%. Виникає інфляція. Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986р., яка призвела до небаченого за­бруднення біосфери, радіоактивного опромінювання тисяч людей. Ця ава­рія обумовила активізацію суспільного руху проти існуючого режиму, проти Компартії України, яка дала згоду на будівництво ЧАЕС, замовчу­вала страшні масштаби та наслідки катастрофи. Основний тягар роботи по ліквідації наслідків аварії взяла на себе Україна.

39.Внутрішня політика Української держави у 1991-2004 рр. Реформи у суспільно-політичному і економічному житті. Прийняття Конституції 1996 р. Після 1991 р У. стала незалежною державою, але вона мала стару рад. конституцію, яка була прийнята ще у 1986 р. у 1991-1993 рр. було розроблено декілька проектів конституції (К.). Вони обговорювалися в У., але прийняти К. Не вдавалося швидко. Були такі політики, які казали, що не треба приймати К. Існували різні труднощі, проблеми та різні точки зору. Проблеми, що існували: 1) Питання про приватну власність; 2) Питання про форми державного управління: а) У. як парламентська республіка; б) президентська; в) парламентсько-президентська. 3) Якою повинна бути виборча система; 4) Адміністративно-територіальний устрій: а) У.– унітарна держава; б) федеративно-земельний устрій. 5) процедура прийняття самої конституції: а) приймати на референдумі; б) на Верховній Раді; в) на соціальних конституційних зборах. У конституційному процесі можна виділити 2 періоди: 1) 1991-1993 рр.; 2) вересень 1994-28 червня 1996 р. У 1994 р збирається нова ВР. У цьому ж році обирається новий Президент (Л. Кучма). Була створена спеціальна комісія, яка готувала проект конституції. Навесні 1996 р ВР схвалила у першому читанні цей проект. Надалі процес дещо пригальмувався. Приймається Указ про референдум у вересні 1996 року. В ніч з 27 на 28 червня 1996 р У. здобула нову К. К. Має преамбулу, 15 розділів і 168 статей. В К. Записано, У. є незалежною, демократично соціальною та правовою державою. У. – це унітарна держава. У складі її – автономна респ. Крим. У. – республіка, тому єдиним джерелом влади є народ. В У. діє верховенство права, державна мова – українська. Суспільне життя в У. базується на засадах політичного, економічного плюралізму. В У. жодна ідеологія не може бути офіційною. Зараз в У. біля 100 укр. партій. Школа відокремлена від церкви, а церква – від держави.

Формування політичної системи незалежної У.. Вибори 1994р.

До літа 1991 р. У., як і весь Радянський Союз, переживала системну кризу, пов"язаний із найгострішим протистоянням між старими соціально- політичними структурами і вже товариством, що глибоко змінилося. До серпня 1991 р. протистояння сил реакції і демократії досягло критичної точки. 19- 21 серпня 1991 р. у СРСР була здійснена спроба державного перевороту. У результаті спроба перевороту провалилася. Відразу після провалу путчу і як реакція на нього виник потужний процес дезинтегрованності країни. Пішла серія актів і декларацій про незалежність. Це була свого роду захист республік у відповідь на переворот. 24 серпня 1991 р. Верховный рада УРСР проголосила У незалежною демократичною державою і прийняв «Акт проголошення незалежності У». Одночасно було прийняте рішення про проведення 1 грудня 1991 р. республіканського референдуму в підтвердження Акта проголошення незалежності У. У умовах гострої політичної боротьби, росту національної самосвідомості укр.ой нації, збільшення прихильників ідеї національного відродження і суверенітету У, що наростає економічної кризи, дезинтегрованності колишньої Спілки 1 грудня 1991 р. відбувся референдум і вибори Президента У. На референдумі 90% громадян У проголосували за «Акт проголошення незалежності У». (Незважаючи на те, що на референдумі СРСР 17 березня 1991 р. 70% населення У висловлювалося за зберігання єдності СРСР). На виборах Президента У в виборчий бюлетень були включені 6 кандидатів: В. Б. Гринев, Л. М. Кравчук, Л. М. Лукьяненко, Л. И. Табурянский, В. М. Чорновіл, Н. P. Юхновский. Більше половини голосів (19,6 млн. чел. або 61,59%) одержав Л. М. Кравчук - ставший у такий спосіб першим Президентом незалежної У Символика У. Государственный прапор У - синьо-жовтий. Герб У - тризубець. Причини розпаду СРСР: 1) Политические: а) невозможность перебороти унітарний характер старої федерації; б) монополизм партійно- бюрократичних структур; в) медлительность у підготуванні реформ політичної системи; г) утрата КПРС своєї функції «ядра політичної системи»; д) кризис ідеології «демократичного соціалізму». 2) Економічні: а) неудовлетворенность республік своїм економічним положенням у Спілці (суперечки про те «хто кого годує»); б) депресія, що прогрессирует в- економіці; в) разрыв нормальних економічних зв"язків між республіками; г) кризис фінансової системи (різке знецінювання рубля, що галопує інфляція рубля, уведення полуденег - купонів); г) борьба ВПК за зберігання свого монопольного положення в економіці. 3) Національні: а) рост національної самосвідомості народів; б) недовольство національною політикою Центру, сприйманої як політика русифікації; в) запаздывание в дозволі виникаючих національних конфліктів (Карабах, Південна Осетія, Придністров"я); г) надежда розв"язати в самостійних національних державах відразу всі проблеми. Утворення СНД. В другій половині грудня 1991 р. у Біловезьк^ Пущ зібралися керівники 3-х держав: Росії, У и Білорусії (Б. П. Єльцин, Л. М Кравчук, С. Шушкевич). На цій нараді було прийняте рішення про розпуск СРСР і створенні нового об"єднання - Співдружності Незалежних Держав (СНД). Перші результати й уроки незалежності. Самопроизвольный, неконтрольований розлад СРСР поставив перед незалежною державою багато серйозних проблем: 1) разрыв хоз. зв"язків дуже вдарив по У, тому що 80% її торгового обороту припадало на Росію; 2) обладание 600-тисячною армією; 3) процесс інфляції досяг що галопує отметки-3000% за рік, що знецінило укр.ий купоно- карбованец майже втроє стосовно російського рублю; 4) либерализация цін із січня 1992 р., проведена слідом за Росією , гостро виявила недосконалість системи соціальних гарантій низкооплачивает сім"ям; 5) информационный вакуум створює сприятливі можливості для політичного маніпулювання суспільною думкою. Події осені 1991 р. ясно показали, що потрібна заміна всієї старої системи, зміна економічних і політичних форм життя, реформування всієї багатонаціональної держави. У цих умовах виявилося неможливим зберегти стару Спілку ССР.

Конституція У. 1996 р. про основні напрямки державного будівництва.

Після 1991 р У. стала незалежною державою, але вона мала стару рад. конституцію, яка була прийнята ще у 1986 р. у 1991-1993 рр. було розроблено декілька проектів конституції (К.). Вони обговорювалися в У., але прийняти К. Не вдавалося швидко. Були такі політики, які казали, що не треба приймати К. Існували різні труднощі, проблеми та різні точки зору. Проблеми, що існували: 1) Питання про приватну власність; 2) Питання про форми державного управління: а) У. як парламентська республіка; б) президентська; в) парламентсько-президентська. 3) Якою повинна бути виборча система; 4) Адміністративно-територіальний устрій: а) У.– унітарна держава; б) федеративно-земельний устрій. 5) процедура прийняття самої конституції: а) приймати на референдумі; б) на Верховній Раді; в) на соціальних конституційних зборах. У конституційному процесі можна виділити 2 періоди: 1) 1991-1993 рр.; 2) вересень 1994-28 червня 1996 р. У 1994 р збирається нова ВР. У цьому ж році обирається новий Президент (Л. Кучма). Була створена спеціальна комісія, яка готувала проект конституції. Навесні 1996 р ВР схвалила у першому читанні цей проект. Надалі процес дещо пригальмувався. Приймається Указ про референдум у вересні 1996 року. В ніч з 27 на 28 червня 1996 р У. здобула нову К. К. Має преамбулу, 15 розділів і 168 статей. В К. Записано, У. є незалежною, демократично соціальною та правовою державою. У. – це унітарна держава. У складі її – автономна респ. Крим. У. – республіка, тому єдиним джерелом влади є народ. В У. діє верховенство права, державна мова – українська. Суспільне життя в У. базується на засадах політичного, економічного плюралізму. В У. жодна ідеологія не може бути офіційною. Зараз в У. біля 100 укр. партій. Школа відокремлена від церкви, а церква – від держави.

40. Основні напрямки зовнішньої політики України у 1991-2004 рр. Співпраця з міжнародними організаціями.

Пріоритетними напрямками діяльності У. на міжнародній арені є: визнання принципів і норм міжнародного права; визнання териториальноїцілосності держав і недоторканості їх кордонів; візнання міжнародних зобов”язень і угод колишнього СРСР, які відповідають загальнолюдським нормам і не заперечать корінним інтересам У. народу ; перетворення У. в без”ядерну і нейтральну державу. Незалежна У. визнана більш ніж 150 державами світового співтовариства. У. лютому 1993р У. підписала декларацію про створення парламентської асамблеї чорноморського єкономічного співтовариства. Важливим елементом зовнішньої політики У. є її активна участь у ядерному роззброенні. У. стала першою державою у світі, яка відмовилась від свого ядерного потенціалу. Приеднання У. 16 листопада 1994р до договору про нерозповсюдження ядерної зброї було безпрецендентним кроком. Цим самим У. переконливо пілтвердила миролюбивой характер своеї зовнішньої політики, свій статус без”ядерної держави. На початку грудня 1994р делегація У. взяла участь у зустрічі глав держав і урядів країн-учасниць наради з безпеки і співробітництва в Європі, яка проходила в Будапешті. Надзвичайно важливим для У. стьало підписання меморандуму про гарантії безпеки У. підписаного лідерами трьох великих ядерних держав-США, Британія та Росія. Три ядерні країни підтвердили свої забов”язання поважати незалежність, суверинітет та територіальну цілісність нашої держави. Ніяка їх зброя ніколи не буде використовуватися проти У., крім самооборони. Вони забов”язалися утримуватися від економічного тиску, домагатися негайних дій від ради безпеки ООН вразі, якщо У. стане жертвою акту агресії з використанням ядерної зброї. З вересня 1995 року У. є повноправним членом ради европи. Налагоджуються контакти з нато, відповідно до програми “ партнерство заради миру” . Незалежна У. держава стояла біля колиски створення СНД. Нелегко складаються відносини У. з Росією. Проблеми поділу Чорноморського флоту, боргів, подвійного громадянства, надумана проблема “статусу Севастополя” призвели до непомірного затягування переговорного процесу. На жаль досі не укладено повномаштабного договору з Румунією, яка теж має териториальні притензії до У. (Буковина, острів Зміїний). У. рушуче заявила про себе світовому співтовариству. Реформи які в ній здійснюються, мають надати нового імпульсу її незалежності, вона стає все більш вагомим і впливовим фактором міжнародних відносин.