23. Фома Активинский - центральна фігура схоластичної філософії в Західній Європі

Галузі науки і віри у Аквінського абсолютно ясно визначені. Завдання науки зводяться до пояснення закономірностей світу. Аквінський визнає також можливість досягнення об'єктивного, вірного знання і відкидає такі уявлення, згідно з яким дійсним вважається лише діяльність людського розуму. Пізнання повинно бути направлене перш за все на об'єкт, але ні в якому разі не всередину, на суб'єктивні форми мислення.

Буття бога може бути доведено, згідно Аквінату, розумом. Він відкидає онтологічний доказ бога, який дав Ансельм. Вираз «бог існує» не є для розуму очевидним вродженим. Воно повинно бути доведено. «Сума теології» містить п'ять доказів, які взаємно пов'язані один з одним.

Ф. Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути "першодвигун" або "першопоштовх" руху - Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність - Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості - Бог.

5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати "остання" і головна ціль - Бог.

Проте, деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обгрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні, ірраціональні, а тому саме, що вони "надрозумові", їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії:

Хоча Ф. Аквінський і підпорядковує науку релігії, але розмежувавши сфери їх застосування, він відкрив певні можливості і для розвитку наукового знання.

До найбільш вивчених питань творчості Хоми Аквінського відносяться проблеми людської душі. У багатьох своїх трактатах він розмірковує про почуття, пам'яті, окремих щиросердечних здібностей, про їх взаємні зв'язки, про пізнання. При цьому він виходить з аристотелівського розуміння пасивної матерії і активної форми. Душа є формуючим принципом, чинним у всіх життєвих проявах. Людська душа безтілесна, вона є чиста форма без матерії, духовна, незалежна від матерії субстанція. Цим зумовлюються її незнищенність і безсмертя. Так як душа є субстанцією, незалежною від тіла, то вона не може бути знищена, і, як чиста форма, не може бути зруйнована сама по собі. Таким чином, людську спрагу безсмертя Аквінат вважає доказом безсмертя душевної субстанції, що суперечить аверроизму, який визнає безсмертя атрибутом лише надындивидуального духу.

24. Соціокультурна ситуація відродження. Сутність термінів «гуманізм» і «відродження».Головні риси філософії доби відродження.

Ренесанс — перехідна й тому надзвичайно протирічна епоха, коли відбувається ряд радикальних соціокультурних змін.

По-перше, змінюється модель світобудови. Середньовічна картина кінцевого Всесвіту змінюється умоглядною моделлю нескінченного Космосу. Виникає й утверджується ідея саморуху космічної матерії.По-другевідбувається зміна моделей культури. Після відсунення Бога з центру світопорядку на звільнене місце людина ставить саму себе, присвоюючи собі функції хазяїна й художника у величезній вселенській майстерні.По-третє, з'являється новий соціокультурний тип особистості. На зміну середньовічній людині приходить ренесансний тип особистості з явно вираженими трансгресивними нахилами. Це людина, яка прагне незвіданого й заборонного, відважний честолюбець й аваїп юрист, що розраховує тільки на себе й на фортуну.По-четверте, відкривається новий соціальний простір свободи. У практичній сфері соціального життя йде розпад феодальних структур

Новаторський дух цієї епохи проявився і в сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилась реформація—релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут.

Гуманізм епохи Відродження– це сукупність навчань, що представляють людини мислячої, що вміє не тільки плисти за течією, але і здатного пручатися і діяти самостійно. Основним його напрямом є інтерес до кожного індивідууму, віра в його духовні і фізичні можливості. Саме гуманізм епохи Відродження проголосив інші принципи формування особистості. Людина в цьому вченні представляється як творець, він індивідуальний і не пасивний у своїх думках і вчинках. Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть

Відро́дження, або Ренеса́нс— культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Для світогляду Відродження були характерні:

- індивідуалізм;- культ світського життя з підкресленою чуттєвістю;- світський дух релігії з тенденцією до язичества;- звільнення від влади авторитетів, що панували над духовним життям;- увага до історії;- філософський натуралізм;-смак до мистецтв.

Таким чином, Відродження відновлює своєрідність людини. Ан­тична цивілізація, яку хотіли «викликати» до життя гуманісти Відрод­ження, повинна була стати інструментом відновлення. Ренесанс являв собою грандіозне явище духовного «відновлення», для якого повернення до античності означало пожвавлення джерел. Отже, Гуманізм і Ренесанс є двома сторонами єдиного явища.