7_Grabovsky
.docxПавло Грабовський (1864 — 1902)
Павло Арсенович Грабовський народився 11 вересня 1864 року в с. Пушкарному на Харківщині (тепер с. Грабовське Краснопільського району Сумської області) в сім'ї паламаря. Навчався в Охтирській бурсі (1874—1879) та Харківській духовній семінарії (1879—1882). Загальна атмосфера 70—80-х років, культивування образу героя — страдника не оминула й стін духовного закладу. "...Мені хотілося вже піти на муки не за Христа, а за "народ", — згадував пізніше в автобіографії Грабовський, — і те бажання цілком опанувало мною. Се була якась невідхильна потреба серця, котру, як Ви знаєте, відчувала вся російська молодіж того часу" [1, 308]. На формування світоглядних переконань молодого Грабовського великий вплив справили ідеї М. Чернишевського, глибоку любов і повагу до образу якого він зберіг на все життя.
Ще під час навчання в семінарії Грабовський бере безпосередню участь у діяльності харківської групи "Чорного переділу" — народницької організації дещо поміркованішого, ніж народовольці, характеру. В грудні 1882 р. у Грабовського виявлено "бумаги против управительственного содержания", він був заарештований і виключений з семінарії. Перебуваючи під гласним наглядом поліції, Грабовський до квітня 1885 р. прожив у Пушкарному. Починаючи з семінарії, Грабовський активно займається самоосвітою, пробує сили в літературній творчості. У червні 1885 р. в цензурі розглядалася поема Грабовського "Учительша", написана російською мовою (за винятком кількох рядків, текст її на сьогодні невідомий). Героїнею поеми є вільнодумна особа, яка стає жертвою переслідувань місцевої влади. Поему не було допущено до друку.
У листопаді 1885 р. Грабовського беруть на військову службу. Місце дислокації піхотного полку (м. Валки поблизу Харкова) давало йому змогу не втрачати зв'язків із підпільною організацією. Невдовзі як покарання за виступ проти армійського начальства Грабовського чекало переведення до Туркестанського військового округу. Саме на той час жандармерії вдалося розкрити його участь у розповсюдженні відозв народників; в Оренбурзі рядового Грабовського заарештовують, повертають до Харкова й ув'язнюють.
У в'язниці Грабовський написав ряд поетичних творів, окремі з яких у зміненому й переробленому вигляді увійшли пізніше до першої збірки. Тут також створено поему "Текінка", в основу сюжету якої лягла романтична розповідь, почута поетом під час нетривалого перебування в армії. На початку 1888 р. Грабовський був адміністративним порядком висланий на проживання в Іркутську губернію. Сучасники у своїх спогадах відзначали безстрашність, розважливість і витримку Грабовського на допитах, у в'язниці та на довгому етапному шляху до місця заслання. В цей час молодий поет пише російською мовою вірші "Друзьям" (поширювався у списках серед політичних засланців), "Молитва", "Многим", віршову хроніку "Из путевых заметок", поему "По Сибири. Из живых впечатлений" (1888), у яких висловлює віру в майбутню перемогу революційної справи. У творі "По Сибири" автор послідовно описує пригоди на тяжкому шляху кайданників упродовж одного дня, відтворює їхній побут, стосунки, нужденні розваги. За жанром — це ліро-епічна поема, в якій значне місце посідають авторські роздуми та прямі звернення до читача, що мають на меті пробудити політичну самосвідомість "рабов поруганной отчизны".
У дорозі до місця заслання Грабовський знайомиться і здружується з членом народовольської організації політкаторжанкою Надією Сигидою. Особистість цієї жінки справила велике враження на поета, проте бути разом їм довелося недовго: Сигиду відправили до жіночої в'язниці на Кару, Грабовського — на поселення в Балаганський округ Іркутської губернії. Восени 1889 р. сталася так звана "карійська трагедія": Сигида була закатована тюремною адміністрацією, її товаришки на знак протесту покінчили з собою; подробиці цієї події викладено в одному з нарисів самим Грабовським, а дорогий серцю образ товаришки — страдниці відтворено згодом у цілому ряді віршів.
Надія Костянтинівна Сигида — одна з найкращих знайомих Павла Грабовського, вчитель, член революційних народницьких гуртків.
Надія Костянтинівна (Малоксіяно) Сигида — грекиня за походженням. Вона народилася в Таганрозі у 1863 році. Після закінчення гімназії працювала вчителькою в школі. Вийшла заміж за службовця таганрозького окружного суду Якима Сигиду. Обоє були членами революційних народницьких гуртків. У 1885 році у їхньому домі було виявлено підпільну друкарню і їх обох заарештовано. Якима Сигиду було засуджено до смертної кари, згодом замінено на довічну каторгу на Сахаліні, де він скоро помер, а Надію було засуджено на 8 років каторги на Карі.
Етапний шлях від московських Бутирок до Іркутська Надія Сигида і Павло Грабовський пройшли разом. Цих чотирьох місяців спілкування вистачило для того, щоб Надія стала світлим чаруючим образом для Грабовського на все життя. Смерть Надії Сигиди була великим ударом для Грабовського. Він разом з іншими політичними в'язнями складає, підписує і віддруковує протест «Русскому правительству», який був спрямований проти нелюдського ставлення до революціонерів і страшних умов, у яких вони перебували в різних місцях Росії. За це Грабовського було знову кинуто до в'язниці на три з половиною роки. Грабовський називав її своєю «зорею ясною», своєю музою, сестрою. Помираючи, він заповідав покласти в труну пасмо волосся Надії Сигиди, яке вона подарувала йому, розлучаючись.
Грабовський ніколи не розставався з думкою про Надію Сигиду. Він часто згадував її в листах до Івана Франка, Бориса Грінченка. Крім того, поет присвятив понад 30 віршів Сигиді.
Надія Сигида прибула в Кару на Забайкаллі в розпал боротьби політв'язнів з начальником тюрми, що допустив зневажання політичної каторжниці. Сигида попросилася на прийом до начальника тюрми і дала йому ляпаса. ЇЇ негайно було замкнено в окремій камері. Генерал-губернатор наказав покарати її 100 різками. Після цього Надія Сигида не витримала і померла. Тому в знак протесту проти жорстокості і сваволі три політичні каторжниці і два каторжники прийняли отруту і померли. Ця подія ввійшла в історію як Карійська трагедія.
На засланні 1889 р. Грабовський укладає збірку оригінальних і перекладних творів (названу ним "Перші струни"). Збірку не допустила до друку київська цензура; окремі вірші з неї в переробленому вигляді були включені пізніше до збірки "Пролісок". Тоді ж у зв'язку з репресіями самодержавства проти політичних засланців Грабовський і його товариші пишуть відомий протест "Русскому правительству". Ця акція стала причиною ще одного — третього — арешту. З серпня 1889 р. розпочалося слідство, що завершилося судом і переглядом судового рішення в сенаті в березні 1892 р. Протягом усього цього часу, а після винесення вироку аж до кінця листопада 1892 р. Грабовський перебував в іркутській губернській в'язниці.
Ув'язнення стало переломним моментом для літературної творчості Грабовського. Діставши від знайомих деякі відомості про літературне життя в Галичині, він надсилає вірші в галицькі часописи (перші його твори з'явилися друком у "Зорі" наприкінці 1890 р.), зав'язує листування з І. Франком, трохи далі — з Василем Лукичем, М. Павликом, К. Паньківським. Водночас поет розпочинає велику перекладацьку роботу (переклад першої глави "Євгенія Онєгіна" О. Пушкіна, фрагментів "Фауста" Й. В. Гете, віршів Г. Гейне, народовольця П. Якубовича та ін.), виступає автором кількох нарисів і статей. На цей час припадає й написання на матеріалі місцевих переказів поеми "Бурятка" (1891).
Разом із товаришами Грабовський був засуджений на поселення в найглухіших місцях Східного Сибіру. З початку 1893 до кінця 1896р. поетові довелося проживати у Вілюйську та населених пунктах Вілюйського округу. Звідти Грабовський надсилав у Галичину оригінальні й перекладні віршові твори, статті й нариси. Це дало можливість підготувати й видати у Львові збірку "Пролісок" (1894), "Твори Івана Сурика" (1894; переклади з російської), "З чужого поля" (1895; переклади світової поезії), "З півночі" (1896; оригінальні поезії та переклади).
Наприкінці 1896 р. Грабовський дістав змогу виїхати в Якутськ, губернське місто, де життя політичних засланців було значно активнішим. Там він уклав збірку перекладів "Доля" (видана у Львові р.) та збірку "Кобза" (оригінальні твори, переспіви, твори за запозиченими мотивами; видрукувана Б. Грінченком у Чернігові 1898 p.). З Якутська Б. Грінченкові надіслано й рукопис перекладних творів українських поетів російською мовою "Песни Украйны" (того часу не виданий).
У середині 1896 р. закінчився строк перебування Грабовського на поселенні; 1899 р. він здійснює переїзд із Якутська до Тобольська. Цьому місту судилося бути останнім у його житті. "Термін мого підневільного пробування в Сибіру, — писав у ту пору поет, — кінчається 8 липня 1906 року, якщо не притовчуть" [1, 285]. Повернутися в Україну, про що він безнастанно мріяв, йому так і не пощастило. За два роки до смерті Грабовський одружився, 1901 р. в сім'ї народився син Борис (став відомим ученим — радіофізиком). Майже весь вільний час поета поглинала низько оплачувана й виснажлива робота (коректор у редакції, писар у ветеринарному управлінні, приватні уроки тощо). Роки заслання вкрай підірвали його здоров'я, в Тобольську він дуже хворів. Проте й за таких умов Грабовський не полишає літературної роботи, готується видати зібрання творів, пише нові вірші. На "тобольський" період припадає переважна частина інтенсивного, цінного з історико-літературного погляду листування (що розпочалося ще наприкінці 1895 р.) Грабовського з Б. Грінченком, у якому письменники висловлюють свої позиції стосовно багатьох суспільно-політичних та літературно-естетичних проблем.
Листи, як і ряд поетичних творів Грабовського останнього періоду, засвідчують значну еволюцію його світогляду, зокрема остаточне звільнення від народницьких ілюзій. У дослідженнях радянського часу від середини 30-х років майже одностайними були твердження про засвоєння Грабовським в останні роки його життя ряду положень марксизму [2, 244]. Тим часом неупереджений аналіз листів та інших свідчень діяльності Грабовського переконує: поет — засланець справді мав ґрунтовне уявлення про цю нову на той час течію політичної думки, проте, розчарувавшись у російському народництві, залишався з погляду ідейних переконань байдужим до марксизму: ні в тій, ні в тій доктрині він не знаходив відповіді на болісні для себе питання — про майбутнє української нації, свободу особистості та про пов'язаний з її реальними проблемами зміст художньої творчості.
Помер Павло Арсенович Грабовський 12 грудня 1902 року в Тобольську, похований за заповітом поруч із декабристами (могили О. Муравйова, Ф. Вольфа й Ф. Башмакова).
Наполеглива кількарічна робота над удосконаленням написаних творів, їх вимогливий добір зумовили той факт, що вже перша збірка — "Пролісок" — засвідчила появу в українській літературі оригінального й значного поета. Найвагомішим набутком збірки є виведення в ній глибокозмістовного образу ліричного героя — особистості широкого суспільно-громадського діапазону.
Виразно автобіографічна емпірично-життєва основа, притаманна багатьом ліричним сюжетам збірки, що виявляє себе в опосередкуванні досить розкутих літературно-естетичних уявлень поета, збагачена сталими елементами його художнього мислення (зокрема, ряд ключових образів), напластуванням громадсько-політичних і філософських роздумів про сучасність. Безперечна "ідеологічна" характерність героя творів є примітно своєрідною й змістовною; втім, будучи визначальною для перших двох оригінально-авторських збірок ("Пролісок" і "З півночі"), вона поступається своїм домінантним значенням у творчості пізнішого часу.
Можна виокремити три ідейні комплекси, якими сформовано "ідеологічний" (хоч, як зазначено, ним не вичерпується художня повнота збірки) світ "Проліска".
Це, по-перше, загальноєвропейська гуманістична концепція суспільного прогресу, яка в XIX ст. стає духовною основою таких, зокрема, явищ, як російський (починаючи від декабризму) визвольний рух та українське національно-культурне відродження.
По-друге, це власне народницька доктрина, вплив якої на світогляд і навіть творчість Грабовського, безпосереднього учасника народницьких акцій, неможливо заперечити.
По-третє, це українська національна справа, що на той час набуває нових радикальних ознак і до якої поет завжди відчував себе причетним. Досить сказати, що, починаючи свою нелегальну діяльність, Грабовський ідентифікував її мету з обстоюванням інтересів українського народу, а велика частина творів першої збірки промовисто засвідчує, що герой їх духовно живе в Україні, зв'язаний з нею і спогадами, й помислами про майбутнє.
Можна виокремити три ідейні комплекси, якими сформовано "ідеологічний" (хоч, як зазначено, ним не вичерпується художня повнота збірки) світ "Проліска". Це, по-перше, загальноєвропейська гуманістична концепція суспільного прогресу, яка в XIX ст. стає духовною основою таких, зокрема, явищ, як російський (починаючи від декабризму) визвольний рух та українське національно-культурне відродження. По-друге, це власне народницька доктрина, вплив якої на світогляд і навіть творчість Грабовського, безпосереднього учасника народницьких акцій, неможливо заперечити. По-третє, це українська національна справа, що на той час набуває нових радикальних ознак і до якої поет завжди відчував себе причетним. Досить сказати, що, починаючи свою нелегальну діяльність, Грабовський ідентифікував її мету з обстоюванням інтересів українського народу, а велика частина творів першої збірки промовисто засвідчує, що герой їх духовно живе в Україні, зв'язаний з нею і спогадами, й помислами про майбутнє.
При створенні збірки "Пролісок" автор безперечно мав на увазі широке контекстне поле світової, російської та української поезії. Про ґрунтовну обізнаність Грабовського з літературними явищами цього ряду промовляють загальні засади поетики, окремі сліди прямих впливів у власній творчості й велика перекладацька робота поета. Об'єктом його орієнтацій є художньо повновагі твори різноманітної тематики й проблематики: від висловлення плинних відчуттів, образів споглядання природи, камерних переживань — до картин суспільного життя. Природно, перевагу тут надано поезії громадянської теми. На характеристиках героя й дійсності, розгорнутих у збірці "Пролісок", позначився вплив російської так званої "вольної", "демократичної" поезії (М. Михайлов, П. Лавров, П. Якубович, С. Синєгуб, О. Боровиковський, О. Ольхін, І. Пальмін та ін.), яка в 70 — 90-х роках ідейно пов'язана переважно з народницьким рухом (твори цих та багатьох інших поетів як у друкованому, так і рукописному, як у підцензурному, так і нелегальному вигляді мали широке ходження у звичному для Грабовського середовищі "борців" на волі та засланців).
Різними гранями поетична творчість Грабовського звернена до творчості найбільшого для нього авторитета й вчителя — Т. Шевченка (насамперед деякі риси типологічної близькості з Шевченковою психологічною лірикою часів заслання, а також розроблення окремих, започаткованих Т. Шевченком, мотивів та модифікація поодиноких його стильових рішень). Крім цього, поетичний доробок Грабовського входить у перегук (у тематиці, проблематиці, напрямах образного новаторства) з поезією О. Кониського, В. Мови-Лиманського, М. Старицького, І. Франка, Б. Грінченка, В. Самійленка.
Ідеали, які в збірці "Пролісок" виповідає поет, закорінене в політичному мисленні всього Нового часу, ідеях Просвітництва та європейських революцій XVII—XIX століть. Ними надихалися молоді покоління, які вірили у можливість удосконалення суспільного ладу, морального й духовного поступу. Життєствердний соціальний оптимізм визначає провідні тони "Проліска", де виповідається пристрасна позакритична віра в світле майбуття народу й людства:
Прийде день великої відради:
Чоловіцтво, змучене украй,
Ворожду закине братства ради,
На землі побачать люди рай
Час настане для взаємин спільних,
Зоря згоди заблищить у тьмі;
Рівний всім, в сім'ї народів вільних
Раб — народ забуде об ярмі...
Уже з цих рядків починається мимовільне протистояння проблематики творчості Грабовського-поета й народницької доктрини, якій він служив як рядовий діяч.
Збірку пронизує те, чого не мало й не могло мати на думці російське народництво, — турбота про долю України, її народу, державності й культури, роздум над її історичним прямуванням ("До сіячів", "До Русі — України", "До українців", "До України", "До галичан", "Народові українському" та ін.).
"Народ, покинутий на злидні, Народ, плазуючий у млі, Повинен стратить риси рідні, Безслідно стертися з землі", — ця строфа з вірша "Поетам — українцям", винесена в епіграф збірки, звучить як пристрасна пересторога проти зденаціоналізування й духовного занепаду українського народу.
Отже, живе почуття особистості у збірці "Пролісок" усіляко виривається з-під норм народницького кодексу, подекуди заходить у суперечність із ним і в цих моментах ставить під сумнів доконечність самого зіставлення книги Грабовського з типовою поезією російського народництва; водночас у певній своїй частині збірка поета мимохіть сприяє наданню жорсткій ідеологічній схемі людяно привабливих рис.
Найзадушевніші поетичні рядки книги пов'язані саме з цим жіночим образом. Безкомпромісність, беззастережність переконань цієї жінки — борця романтично опромінюють весь її образ, підносять його над буденністю. Любов героя до неї визначається особливою чистотою, духовним максималізмом. Незагойний біль, викликаний смертю товаришки, який не зникає з плином часу, сконденсовано у вірші "Отрута", можливо, одному з найкращих творів поета — за щільністю поєднання роздуму й емоції, енергійністю композиційного розвитку, інтенсивністю образного мислення.
У віршах цієї тематичної групи виявлено характерне для всієї збірки багатство способів ліричного викладу. Це й інтимне послання — сповідь, форми якого набуває "Посвята" збірки, й розлога алегорія, що лежить в основі вірша "Квітка (До Н. К. С.)", й медитативні узагальнення, які у вірші "Тяжкий завіт" ведуть до певного емоційного рішення ("Але простить мучителів твоїх Я не відчую в собі сили!"). Значну частину становлять твори, в основі яких — динамічний опис стану почуттів поета; центром, провідною зорею тут виступає образ коханої жінки ("До...", "Мара", "До сестри", "Спогадання", "До мучениці", "До сестроньки", "Мов ангела, тебе я стрінув...").
Усі ці твори розвивають мотив духовної й душевної зрідненості з жінкою — однодумцем. Образ жінки — борця відіграє важливу смислову роль у структурі всієї збірки: він надає винятково щирих, інтимних рис розумінню героєм революційної боротьби — справи, за яку страждала кохана жінка. Через почуття до неї особистість героя розкривається в максимальній повноті й багатогранності. Ще один семантичний шар цього образу — його надихаюча роль, завдяки якій образ жінки певним чином ототожнено із самою поезією: "Моєю зорею ясною, Моєю музою була!" [3, 89]. Вірші цього плану розширювали образно-концептуальну сферу інтимної лірики в українській поезії наприкінці XIX ст.
Героїня віршів Грабовського неодноразово йменується "сестрою", "ангелом", зближаючись у цій функції заступниці з образом святої, можливо, навіть Діви Марії. Збірний образ жінки постає уособленням не тільки душевного затишку, а й духовної опори та життєвого захисту взагалі. Це засвідчує й вірш "До матері", що ним, мовби своєрідною молитвою, підсумовано збірку. В ньому образ матері набуває широкого символічно-міфологічного змісту, засадничого значення для індивідуального буття. Цим віршем завершено пізніше й збірку "Кобза".
Типи людей з народу виведено поетом у кількох пластичних віршових малюнках, зокрема "Робітникові", "Швачка", "Сироти" ("Сердешні діти... батька взято..."), "Допусти". Ідею конкретної, діяльної участі в порятуванні народу від "тьми" образно розкрито у вірші "Трудівниця" (про передчасну смерть сільської вчительки), де образ героїні вибудовано не тільки деталізованим означенням її вчинків і дій, а й ще більшою мірою через емоційний коментар автора, зображення того, як переживають утрату діти — школярі, їхні батьки, односельці. Саме такий тип сумлінного, невибагливого до життєвих вигод діяча, "чий вік минув за працею, як днина, сліпим братам торуючи межу", служить поетові для узагальнення у вірші "Справжні герої", де проголошується "хвала трудівникам незнаним, що двигли мисль по селах, хуторах". Це самовіддане, багаторічне подвижництво відбувається в атмосфері морального ригоризму, взаємних ідейних вимог товариства однодумців, що, намагаючись відповідати ідеалу "передових людей" часу, стають, по суті, добровільними жертвами громадянського обов'язку.
Із великою любов'ю пишучи про українського "мужика", тужачи на засланні за Україною, гостро відчуваючи першочергові потреби й інтереси власної нації, Грабовський бачив долю своєї батьківщини на шляхах боротьби за рівність і братерство усіх народів, як заповітне, висловлював бажання, "щоб Русь порізнена устала З-під віковічного ярма І квітом повним розцвітала У згоді з ближніми всіма!" [3, 78]. Братерське почуття до представників інших народів відбито у віршах "До Б. С-го", "Народові єврейському", "До великоруського поета Рамшева", "До М. Ова" та ін. Опосередкованим свідченням цього почуття є велика зацікавленість Грабовським інонаціональними культурами, виражена в художніх творах (поеми "Текінка", "Бурятка"), перекладній збірці "Твори Івана Сурика", інших перекладах.
З ідейно-естетичного погляду збірка "Пролісок" не є одноплановою. Утопічні сподівання на те, що ціною страждань героїв буде куплено прекрасне майбутнє світу, перемежовуються тут із реальним, тверезим баченням труднощів історичного поступу, незмінна позиція послідовного революціонера — із сумнівами в результатах, навіть доцільності своєї справи. Нема в героя й остаточної визначеності в способах боротьби. З нетерпінням запитуючи в одному вірші: "Коли ж постане месник гожий. На ті злочинства світові?" [З, 71|, Грабовський в інших творах заперечує шлях насильства: "Пройшла кров не дасть нам ради, Знов прокляттям обіллє; Поклик помсти та розради Щирий замір попсує" [3, 125]. Йдучи за почуттям обурення й гніву, яке не дозволяє "простить мучителів твоїх", поет невдовзі схиляється до умоглядної думки, нібито мученицьке життя борця "Розтопить лід В серцях катів, Любов натхне їм до братів" [3, 941 та покладає надію на ідею християнського всепрощення.
Новий етап творчого розвитку Грабовського позначено збіркою "З півночі" (Львів, 1896), що прикметна подальшою розбудовою в певних напрямах концепції особистості та інтерпретаційно-стильовим увиразненням окремих провідних мотивів творчості. Центральним у збірці є розділ "Сумні співи" (із зазначенням: "Присвятив Ользі"); крім нього, вміщено розділи "Переклади" (дві поеми Байрона та низка віршів російських поетів XIX ст.) і "Дріб'язочки".
Тематично вужча за "Пролісок" збірка "З півночі" своїм змістом продовжує та в окремих напрямах розбудовує проблематику попередньої, додаючи деякі нові ознаки. Глибше осмислено природу суспільного ідеалу й руху до нього, втрачає в своєму значенні ідея справдження "Божого" заповіту як мети поступу, якою зумовлювався пафос окремих віршів попередньої збірки, натомість наголошено на перетворювальному діянні людської особистості ("Інший лад, інший мир заповітний Виробляє із себе душа"). Низка творів унаочнює розширені можливості авторової поетики ("Оце читав я про світи", "Душею я вчора віджив...", "Він ходив сумний, як нічка...", "Мало нас, та се — дарма", "Співець", "Наперед!" та ін.). Підсиле-но риси, притаманні поезії Грабовського загалом: ліризація й мета-форизація (відповідними художньо-контекстуальними засобами) філософських, суспільно-політичних, взагалі абстрактного плану понять. Спробу виходу поета на нові образи й тони особливо виразно виявлено в циклі "Веснянки". Сама назва циклу, що ним відкривається збірка, знаменує певну полемічність назви збірки.
Головне у збірні — історія ліричного героя, за якою стоїть по суті концептуальне дослідження особистості, намагання поглибити її виміри, з'ясувати ряд етичних та естетичних проблем. Ця "історія" є домінантною: вона дещо звужує, суб'єктивно конденсує дискурс збірки, відвертаючи увагу поета від інших можливих тем і суджень (як, наприклад, широке коло програмових "послань" у "Проліску").
Саме у збірці "З півночі" найочевидніше виявлено складність створеного Грабовським авторського образу, тонкі грані відмінності між трьома його іпостасями: Грабовським — засланцем, Грабовським — поетом і героєм його поетичної творчості.
З погляду творчої манери до віршів збірки "Кобза" прилягають останні вірші Грабовського, за життя поета не друковані. їх герой не відмовляється від натхненних ідеалів боротьби, але воліє про це не говорити й, тим менше — переконувати в своїй правоті читача. "Ні почуттям, ні марінням високим Вже не злетіть ніколи догори",— із сумом констатує автор, а в іншому вірші зазначає: "Дітські мрії — ото й всього щастя було, А тепер і тих мрій вже немає...". Та "щаслива пора", про яку він мріяв, — "вона іде; її побачать люди, Що, може, ще і на світ не зросли". Сам же поет, а з ним і його герой, підбиває підсумки (ще не здогадуючись, що вони останні) за прикрих обставин, визнаючи, що сферою боротьби, де людина утверджує свою особистість, є також і повсякденне життя. Драматизм його ситуації в тому, що, борючись протягом довгих років за високі ідеї, жертвуючи собою, підставляючи своє плече для різних підбурювальних політичних акцій (за якими зрештою виявилося не так уже багато смислу), свідомо нехтуючи найближчими, звичайними людськими прагненнями, він опиняється тепер у невпорядкованому, розбитому, незатишному особистому світі, в духовно чужому середовищі, примушений "до піклувань щоденних про шматок".
Не смерть страшна, не довгий час неволі, —
Не важко буть героєм проти них;
А страшно жить, запрягшись мимо волі
В ярмо дурниць та клопотів дрібних.
Усім годить, на примхи потурати,
А ті святі та щирі почуття,
Що вік не вмруть, подальше вглиб ховати, —
Хіба ж сього бажав я від життя?
Грабовським — поетом синтезовано в творчості й цей гіркий досвід Грабовського — людини, політичного діяча, засланця. Вірші останньої пори, як і попередні, ще раз потверджують сутнісне, онтологічне значення художнього слова в його житті, внутрішньому світі. Поезія стала для Грабовського не тільки засобом виповідання своїх почуттів, піднесених, а частіше — прикрих станів, сумнівів, невдач і скрух, які переслідували поета, а й сферою духовного опору останнім, спробою бодай мистецьким способом піднятися над своєю долею.
Хворий, душевно стомлений, але збагачений духовним досвідом, поет схиляється переважно до світлої, тихої споглядальності, що виливається в чудових зразках, переважно невеликого обсягу, ліричних віршів. Уява поета фіксує плинні зміни природи, перебіг своїх відчуттів і спогадів ("Божий світ, оповитий красою...", "Темна ніч; вітрець тихесенький...", "Плаче небо, вкрите хмарами...", "Чорна ніч темніш стає...", "Знов повіяло вдушу весною..." та ін.). У цих творах ускладнюється метафорична образність, зокрема персоніфікуються часово-просторові поняття ("гук, що вмер луною, пронизавши млу", "хтось незримо сльози ллє в Божому просторі", "бо журби тієї криниця ще не мала в світі дна"). В останньому зі внесених у рукопис віршів (твори, що готувалися Грабовським до видання) у новий для лірики поета спосіб пов'язані враження від картин природи й незгасне бажання діяльності.