Робітникові

Роби на других дні та ночі,

На хвилю праці не засни;

А візьме сум, заплачуть очі —

У чарці горенько топи…

Поки останнього хабітку1

Не розметають глитаї,

Поки на вічнім заробітку

Не стратиш силоньки свої;

Та не задубнеш без прочинку

Посеред улиці, поки

У карбувальному будинку2

Не розлетишся на шматки.

1Хабіток — майно.

2Карбувальний будинок — анатомічний театр.

Швачка

Рученьки терпнуть, злипаються віченьки….

Боже, чи довго тягти?

З раннього ранку до пізньої ніченьки

Голкою денно верти.

Кров висисає оте остогиджене,

Прокляте нишком шиття,

Що паненя вередливе, зманіжене,

Вишвирне геть на сміття.

Де воно знатиме, що то за доленька —

Відшук черствого шматка,

Як за роботою вільна неволенька

Груди ураз дотика.

1894.

Трудiвниця

Хмуро дивилася школа,

В бовдурі глухо гуло,

Вітер вривався зокола,

Сумно в хатині було.

Мертва трудівниця-пані

Біла, як віск, на столі

Там почивала, заранні

Збувшися скорбів землі.

Рук і на час не складала,

Щиро кохала діток,

Листу якогось-то ждала,-

Тільки і знав наш куток.

За день одсунула книжку,

За день не стала робить,

Як опинилась на ліжку, -

Нічим було пособить.

В непогідь, стужу злиденну

(Певно, сама сирота!)

Зайде в хатину нужденну,

Словом усіх повіта.

Дасть, коли треба, поради,

Викладе все до пуття...

Боже! З якої б то ради

Їй відбирати життя?

Журно посходились дітки

Обік німої труни:

Втратили неньку сирітки,

Втратили промінь вони.

Вдарив і дзвін похоронний...

Нічого, мабути, ждать:

Треба людині сторонній

Шану останню віддать.

Дим закурився з кадила,

Серце зворушував спів...

Що дітвора голосила, -

Просто не чути попів!

А як на цвинтарі стали,

Кинули грудку землі, -

Гірко батьки заридали,

Аж надривались малі.

Мовчки вернули на помин,

Що громадяни знесли.

Якось не складувавсь гомін,

Навіть дяки не пили.

Та й розійшлися по хатах, -

Школа осталась пуста...

Хуга свистить по загатах,

Жалібно труп заміта.

З ЖИТТЯ

Сумно молодиця

Хату шпарувала,

На дочку свариться,

Щоб не пустувала

А дитина хирна,

Либонь чи мовляча,

Задалась хоч смирна, -

Шкода – нетерпляча:

Тулиться крй призьби, -

Все її цікаве, -

Не заважає грізьби,

Знищечку лукаве:

Глиняник торкає

Оддере шпарунку

Вальок колупає,

Топчеться по клунку.

Кублиться та всюди

Тицяє ручиці,

Закаляла груди,

Порошить очиці.

«Не оскляєш* змалку!» -

Желіпає** мати;

Ухопила палку,

Ну лиш прасувати.

Сиротинка ж бідна

Тільки сльози роне;

(Не жаліє рідна, -

Хто вже забороне?)

Плаче та не знає

(Де пак знать дитині?),

Що давно немає

Борошна в хатині.

*вмерти

**кричати

До матері

Мамо-голубко! Прийди, подивися.

Сина від мук захисти!

Болі зі споду душі піднялися,

Що вже несила нести.

Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,

Стогнеш сама у журбі;

Хай я в неволі конаю та плачу, —

Важче незмірно тобі.

Бачити більше тебе я не буду;

Не дорікай, а прости;

Та від людського неправого суду

Сина свого захисти!

СПРАВЖНІ ГЕРОЇ

Не вам мій спів, уквітчані герої

Кривавих справ, не вам мій голос, - ні!

З-під барв рожевих вигадки пустої

На чорнім тлі ви бачитесь мені.

Хай досі сниться іншому піїті

Шалений брязкіт кинутих шабель

Не кращ було б за пособлять освіті

Підняти люд хоть на один Щабель?

Моя хвала трудівникам незнаним,

Що двигли мисль по селам,хуторам,

Цуравшись власної мрій золотканих,

Чий невідомо почиває прах;

Чий вік минув за працею, як днина,

Сліпим братам торуючи межу…

Перед тими я стану на коліна,

Героям тим подяку я зложу!

Моя хвала живим як і помершим

І тим борцям за будуче Русі,

Тим страдникам за друзяків найпершим,

Що сяють нам у чарівній красі.

Взяли вони в житті шляхи колючі

Серед пригод та всякої нужди…

Окриють їх колись вінки немручі, -

Затихне навік галас ворожди!

УПЕРЕД

Уперед за край рідний та волю,

За окутий, пригноблений люд,

Хоч нічого не знайдеш, крім болю,

Хоч нас жде невіддячений труд!

Уперед проти зла однодумно!

Розрослася ворожа юрба.

Не гадаймо прожити безсумно,

Бо життя — неминуча борба.

Уперед, хто не хоче конати,

Статись трупом гнилим живучи!

Сміле слово — то наші гармати,

Світлі вчинки — то наші мечі.

Уперед до завзятого бою

За громадські та власні права,

Коли бути бажаєм собою,

Коли серце позор відчува!

Уперед до звершення замірів,

Що поклав дев'ятнадцятий вік;

Скиньмо владу катів-бузувірів,

Щоб людиною став чоловік!

Уперед! Годі скніти рабами,

Час кормигу гидливу знести!

Наші кубла нам стануть гробами,

Швидко знівечать ясність мети.

Уперед! Не жде поступ всесвітній:

На шляху пристаючих лиша,

Інший лад, інший мир заповітний

Виробляє із себе душа.

Уперед проти хижих порядків!

Гине войник чи здобич бере,

Він стежки протира для нащадків, —

Його діло ніколи не мре!

НАДІЯ

Не зітхай так безнадійно,

Скорбних уст не замикай,

Рук не складуй ще подвійно,

З лану битви не тікай,

Глянь на луг — не вся травиця

Ще потоптана упрах;

Глянь на люди — чесні лиця

Ще не всі обвіяв страх.

Ще великі перепони

Злу поставлено кругом,

Не безкарно рвуться стони

Під ворожим батогом.

Встануть мученики-браття,

Встануть сестри, як живі...

За годиною прокляття,

Мук, кайданів та крові,

Зрадно купленої слави,—

Панство волі йде услід,

І на чолі миросправи

Власно з'явиться нарід!