1.3.Географічні умови.
Аска́нія-Но́ва» (Украї́нський науко́во-до́слідний інститу́т твари́нництва степови́х райо́нів «Аска́нія-Но́ва») — науково-дослідна установа в системі Академії аграрних наук України, державний заповідник заснований в 1874 році Фрідріхом Фальц-Фейном.Розташований в смт Асканія-Нова Чаплинського району Херсонської області (відкіля і колишня назва заповідника «Чаплі»).
Назву місцевості дав один з її попередніх власників — герцог Ангальт-Кетенський в 1841 році на честь маєтку Асканія в Німеччині. Надгробний камінь могили Фальц-ФейнаЗаповідник був заснований в 1898 році Фрідріхом Фальц-Фейном. Спочатку юний Фальц-Фейн ставив за мету збереження диких тварин — у 1874 р. 11-річному хлопцю зводять вольєри для утримання тварин. У 1887 році було створено ботанічний сад. У 1898 р. Фальц-Фейн оголошує про відкриття приватного заповідника.
Декретами Ради Народних Комісарів УРСР Асканія-Нова 1 квітня 1919 була оголошена народним заповідним парком, а 8 лютого 1921 — Державним степовим заповідником УРСР. На Асканію-Нову було покладено завдання зберігати і вивчати природу цілинного степу, а також акліматизовувати та вивчати можливо більше число видів тварин і рослин, які мають народногосподарське значення. При Асканії-Новій були створені науково-степова станція, зоотехнічна станція з племінним господарством, фітотехнічна станція та інші наукові заклади. Значно розширено зоопарк і ботанічний сад. Нині до складу заповідника входять ділянка заповідного степу, акліматизаційний зоопарк і дендропарк.
З 1932 року на базі державного заповідника Асканія Нова, до 1956 року — Всесоюзний науково-дослідницький інститут гібридизації та акліматизації тварин імені М. Іванова.
Має 12 відділів (у тому числі ботанічного парку та заповідного степу і зоологічного парку), 9 лабораторій, науковий музей; веде експериментальне господарство і 4 племінні заводи сільськогосподарських тварин.
Інститут є центром науково-дослідної роботи в галузі породоутворення, великою базою племінного тваринництва.У 1983 р. заповідник Асканія-Нова реорганізовано у біосферний заповідник.У 1984 р. заповідник включено до Міжнародної мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО.
У 1993 р. Україна підтверджує статус біосферного заповідника «Асканія-Нова» ім. Ф. Е. Фальц-Фейна НАН України.
Площа заповідника становить 33 307,6 га, з них 11 054 га — «абсолютно заповідна» степова зона. Асканійський степ вважається типчаково — ковиловим. У заповіднику є не менше 1155 видів членистоногих, 7 видів земноводних та плазунів, 18 видів ссавців, в різні пори року пролітає більше 270 видів птахів, з яких 107 видів залишаються на гніздування. Крім того, тут ростуть 478 вищих рослин. У «Червону книгу України» занесено 13 видів вищих рослин, 3 види грибів та 4 — лишайників.
Територіальний розподіл
Територія заповідника розділена на три великі частини, нерізко відокремлені одна від одної :
«Північну»
«Великий Чапельський під»
«Південну» ( яку поділено на «Стару» та «Успенівку» )
Успенівка ( Успенівський степ ) утримується з 1927 р. на абсолютно заповідному режимі.
«Північну» та «Південну» частини додатково розділяє автодорога Асканія — Чкалово.
В Асканії-Новій розташований один з найбільших на півдні України штучно вирощених лісів, старий ботанічний сад, аклиматизаційний зоологічний парк, орнітопарк.
«Великий Чапельський під»
Це територія з нижчим рівнем ґрунту десь на 9 метрів в порівнянні з іншими ділянками, звідси назва — під, низовина. Саме тут скупчуються талі води, що важливо для заповідника. «Великий Чапельський під» є водно-болотним угіддям заповідника міжнародного значення. Тут табуни диких копитних тварин, загалом до 1000 голів, більшу частину року перебувають на вільному випасі.
Серед рідкісних рослин гідрофітів поду — зіркоплідник частуховидний,(Damasonium alisma).
Під нього відведена територія у 170 гектарів. Його перші ділянки розплановані ще у 1887 р. На кінець 20 століття колекція рослин досягла 1.000 чагарників та дерев. Краєвиди саду підсилені ставком і павільйоном Грот, де колись знімали стару кінострічку «Діти капітана Гранта».
Заповідник утримує близько 800 різновидів диких копитних та гібридних форм свиней, оленів, коней Пржевальського, бізонів, антилоп, баранів, биків, верблюдів, лам, віслюків куланів, шотландських поні.
Орнітопарк. Відділом зоопарку є орнітопарк, що розмішений поблизу ставків з протоками та острівцями. В орнітопарку нараховують більш ніж 60 різновидів птахів — лебеді, фазани, качки, лелеки, гуси єгипетсбкі та індійські, страуси.
Страуси Асканії. В заповіднику чотири види страусів:
африканський
південноамериканський нанду
австралійський ему тощо.
Африканський страус належить до найбільших птахів планети, має вагу до 175 кг. Голова сягає на висоту 2 м 70 см. Птах довгий час може обходитися без води. але при нагоді охоче п'є та купається. За висновками науковців , страуси в давнину мешкали на півдні сучасної України, в Азії — до сучасної Монголії. В умовах неволі живе до 50 років.
Яйце африканського страуса важить 2 кг і трохи більше. Вони втратили здібність літати, пересуваються по суходолу пішки або бігом, мають неприємний характер.
В інституті виведено асканійську породу овець, українську степову білу і українську степову рябу породи свиней, новий асканійський молочно-м'ясний тип червоної степової породи великої рогатої худоби і породну групу багатоплідних каракульських овець.
Асканійський зоопарк відомий значними успіхами в розмноженні цінних та рідкісних видів диких копитних і птахів у неволі, гібридизації та одомашнення їх. В ньому зібрана унікальна колекція диких тварин, привезених з різних зоогеографічних областей земної кулі. Найбільше в Асканії-Новій копитних —антилопи, зебри, олені, бізони, зубробізони, зубри, кінь Пржевальського та інших, і птахів — лебеді, фазани, африканські страуси, південноамериканські нанду і австралійські ему, які тут акліматизуються та одомашнюються.
Інститут видає праці (з 1933 року), має аспірантуру та курси підвищення кваліфікації зоотехніків.
Степова зона простягається на південь від лісостепу до Азово-Чорноморського узбережжя, і Кримських передгір'їв на відстань від 300 до 500 км. Із заходу на схід степові ландшафти поширені від західних кордонів до відрогів Середньоруської височини на відстані більше 1000 км. Загальна площа степової зони становить більше 240 тис. км2 — майже 40 % території України. В її межах знаходяться південні частини Харківської і Кіровоградської областей. Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеська області, рівнинна частина Автономної Республіки Крим.
Загальні риси фізико-географічних умов степової зони зумовлює її розташування на півдні Східно-Європейської рівнини, у межах різних геоструктур. Ареали степових ландшафтів збільшуються в східному напрямку, що пов'язано з послабленням впливу вологих атлантичних повітряних мас та посиленням ролі сухих континентальних мас. Степові ландшафти "накладаються" частково на Український щит та його схили, Добруджинський передовий прогин. Причорноморську западину. Скіфську платформу. Дніпровсько-донецьку западину. Донецьку складчасту споруду, схили Воронізького масиву. Ці структури неоднаково виражені в сучасному рельєфі, поряд з іншими чинниками вони зумовлюють гіпсометричну і геоморфологічну неоднорідність степової зони, внутрішньозональну диференціацію ландшафтів. На північному заході й півночі в степову зону заходять відроги Центральномолдавської, Подільської та Придніпровської височин, на сході — Середньоруської височини, розчленовані річковими долинами, глибокими балками. На півдні великі простори зайняті Причорноморською, Північно-кримською і Приазовською низовинами. У степову зону заходить південна частина Придніпровської низовини. На сході степової зони помітно виділяються Донецька і Приазовська височини. У формуванні сучасних рис поверхні істотну роль відігравали неотектонічні рухи, їх успадкованість у межах геологічних структур з різними знаками рухів.
Так Український щит, Донецька складчаста структура, Воронезький масив мають тенденцію до підняття, а Причорноморська западина — до опускання. Структури нижчого порядку, як, наприклад, блокові утворення Причорноморської западини, підняття і прогини Рівнинного Криму мали диференційовані неотектонічні рухи. Неотектонічні рухи вплинули на формування рельєфу височин і низовин степової зони, а через них на просторову диференціацію степових ландшафтів. У вертикальному профілі ландшафтів наявні гірські породи, які залягають вище базису ерозії. Найдавнішими є докембрійські утворення Українського щита, що відслонюються в річкових долинах. Поверхня відкритого Донбасу складена палеозойськими і мезозойськими відкладами. У долині р. Мокра Волноваха відслонюються девонські пісковики, сланці, вапняки. У північно-західній частині Донбасу поширені пермські, тріасові та юрські відклади. На схилах Донецької і Середньоруської височин, у долинах річок спостерігаються виходи крейди і мергелів. На північному схилі Причорноморської низовини, річкових долинах Придніпров'я, Керченському півострові поширені палеогенові пісковики, глини, вапняки, мергелі. У річкових долинах і балках скрізь відслонюються неогенові піски, глини, пісковики, вапняки. На Причорноморській низовині потужність їх сягає 200 м. Майже скрізь поширені четвертинні відклади. Середня потужність їх становить 10-25 м. Ці відклади є важливим ландшафтоутворюючим чинником. У степовій зоні на властивості ландшафтів впливають леси, поширені скрізь, крім молодих річкових терас і ділянок з активними сучасними денудаційними процесами. Самі лесові породи мають різні генетичні властивості, зумовлені їх первинним субстратом і процесами ґрунтоутворення. Загальними їх властивостями є пористість, наявність суглинків, просадковість, карбонатність. На межиріччях і терасах наявність лесових порід сприяла формуванню зональних степових ландшафтів.
Степова зона багата своїми надрами. На схилах Українського щита розробляють залізорудні родовища (Криворізьке, Білозерське), видобувають нікель, графіт, марганцеві руди, будівельні матеріали. У межах тектонічних структур, виповнених потужними товщами осадових відкладів, видобуваються вугілля, нафта і газ (Донбас, Дніпровсько-Донецька та Причорноморська западини).
Південно-західне розташування степової зони відносно її євразійського простягання зумовлює кліматичні характеристики, зокрема величини сонячної радіації, теплових ресурсів, характер зволоженості, тривалість безморозного і вегетаційного періодів та ін. Так річні суми величин сонячної радіації становлять у зоні мішаних лісів 4100 МДж/м2, а в степовій зоні — 5230 МДж/м2. Річний радіаційний баланс змінюється від 1900 до 2210 МДж/м2. Середні температури січня змінюються від -7,6 °С на півночі зони до -2 °С на півдні, а середня липнева температура змінюється, відповідно, від +20 до +24 °С. Річна сума температур вище +10 °С становить 2800-3600 °С, що на 600-1000 ° більше, ніж у зоні мішаних лісів. Безморозний період триває 160-220 днів, а період активної вегетації 160-295 днів. Середні річні температури повітря підвищуються від +7,5 °С на північному сході до +11 °С на південному сході зони. Степова зона знаходиться на південь від осі підвищеного атмосферного тиску (осі Воєйкова). Це впливає на характер атмосферної циркуляції.
Тут при загальному переважанні західного перенесення вологих повітряних мас у формуванні степового клімату велику роль відіграють східні й північно-східні континентальні, а також середземноморські тропічні повітряні маси. Часто атлантичні циклони не досягають степової зони, що є причиною менших, порівняно з лісостеповою зоною, річних сум опадів. Річні суми опадів сягають від 450мм на півночі зони до 350 мм на півдні. У Присивашші, на узбережжі Каркінітської затоки сума їх найменша — 300 мм на рік. До 60-70 % опадів випадає в теплий період року. Характерною особливістю степів є висока випаровуваність: 700-880 мм на півночі й 900-1000 мм на рік на півдні зони. Коефіцієнт зволоження змінюється від 1,2 до 0,8. Дефіцит вологи в степу впливає на сучасні фізико-географічні процеси, формування гідрографічної мережі. Остання в степу є мало розвиненою: середня її густота становить 0,08-0,005 км/км2. А в Причорноморській низовині є райони, де поверхневі води стікають до подів. Невеликі також модулі стоку: 0,5-1 л/с-км2. Стік формується переважно за рахунок талих снігових вод, які дають 70-80 % річного стоку. Атмосферні опади влітку витрачаються передусім на випаровування. У режимі степових річок спостерігаються короткочасна та висока весняна повінь і низька літня межень. Підвищення рівнів можливе влітку під час злив. Особливість природних умов степової зони полягає й у тому, що у великих річок тут мало приток і вони є транзитними (Дніпро, Південний Буг). Виняток становлять річки, які дренують Середньоруську, Донецьку і Приазовську височини та живляться підземними водами. Атмосферні опади не відіграють значної ролі у формуванні ґрунтових вод. Кращі умови для цього є в північній підзоні на малодренованих рівнинах, де ґрунтові води залягають на глибині від 5 до 20 м. У степу річкові й ґрунтові води мають високу мінералізацію. Вона змінюється в широких межах: від 1-5 до 10-50 г/л, осолення переважно сульфатне, хлоридно-сульфатне, а на півдні Причорноморської низовини — хлоридне. У степовій зоні мало боліт.
Найбільшими з них є Кардашинське серед Олешківських пісків, болота в пониззях Дніпра, Дністра, Дунаю.
Переважання материнських лесових порід, відносна рівнинність рельєфу сприяли формуванню в степу більш однорідного ґрунтового покриву, ніж у лісостепу.
У північній підзоні переважають чорноземи середньогумусні звичайні. Найбільший вміст гумусу мають чорноземи Приазовської височини (7,2 %). На південь від смуги середньогумусних чорноземів поширені малогумусні (вміст гумусу — 5-5,8 %). На плакорах ґрунтовий покрив однорідний, на схилах поширені змиті відміни звичайних чорноземів, на терасових рівнинах розвинуті чорноземи солонцюваті та лучно-чорноземні ґрунти. На півдні Причорноморської низовини сформувались чорноземи південні. Вони малогумусні, характеризуються глибоким заляганням гіпсового горизонту, лінія закипання на глибині 30-40 см. На півдні степу в умовах різкого дефіциту вологи глибина промивання ґрунтів зменшується. Завдяки цьому гіпс підтягується вгору. У вбирному комплексі співвідношення кальцію і магнію стає вузьким, тому вздовж межі південних чорноземів формуються солонцюваті їх відміни. На крайньому півдні Причорноморської низовини, у Присивашші, розвинені темно-каштанові й каштанові солонцюваті ґрунти, у комплексі з якими залягають солонпі. Ареал їхнього поширення ґрунтознавці виділяють в окрему сухостепову зону.