Подольська - Філософія, 2006
.pdf
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
Антикласичним орієнтаціям у ХІХ–ХХ ст. постійно проти% стояв міцний ідейний рух, спрямований на захист розвитку традицій філософської класики. Під лозунгом «Назад до Кан% та» в останній третині ХІХ ст. народилося неокантіанство, а під лозунгом «назад до Гегеля» сформувалося неогегельянство, що було спричинене критичним відношенням до спекулятивної метафізики та еклектики.
У межах неокантіанства розрізняються фізіологічний напрям, марбургська та баденська філософські школи. Представники фізіологічного напряму наполягають на ідеї створення суб’єктом об’єкта пізнання. Так, на думку німецького фізика та фізіолога Германа Гельмгольца (1821–1894), відчуття людини хоча і викликаються зовнішніми причинами, але не залежать за своїм змістом ні від них, ні від самих органів чуття; вони є просто символами, а не адекватним відображенням світу. Знання цих символів дозволяє людині спрямовувати свою діяльність.
Представники марбургської та баденської шкіл головну ува% гу звертали на логіку пізнання та методологію Засновник мар! бургської школи Герман Коген (1842–1918) підкреслював то% тожність мислення та буття як предмета пізнання, знання визначав як самостійну систему, в межах якої розгортається вся різноманітність відносин між пізнанням та дійсністю, суб’єктом та об’єктом. Поза знанням, на думку Когена, немає нічого, дійсність виступає лише формою, у якій мислиться або існує знання; будь%які зміни знання приводять до зміни дійсності, а не навпаки.
Учень і послідовник Когена Пауль Наторп ( 1854–1924) розробляв проблеми так званої соціальної педагогіки, підкреслю% ючи, що від освіти залежить і включення людини в світову куль% туру, в нове суспільство, де людина виступає самоціллю. Наторп визначив три основних початки в моралі – чесність, справед% ливість та любов, – які обумовлюють соціал%демократичні цінності: свободу, справедливість та солідарність.
Ернст Кассірер (1874–1945) осмислював місце і роль куль% тури в житті людства. На його думку, культура є квінтесенцією людського існування, її зміст пов’язаний з формоутворюючими
181
Є. А. Подольська «Філософія»
принципами та системами символів. Символ він тлумачив як форму самопізнання людського духу, що має різні прояви: мова, міф, мистецтво, наука тощо. Саме тому важливішою функцією культури стає інформаційно!комунікативна, за допомогою якої відбувається передача та збереження символів культури від по% коління до покоління, від етносу до етносу. Людина, яку Кассі% рер сприймає як «тварину, що створює символи», насправді по% чинає існувати у породженому її символічною творчістю світі символів. Культуру, як описує Кассірер у книзі «Філософія сим% волічних форм», утворюють дві складові: 1) символіка культур% них форм; 2) діяльнісний активний початок людини.
Засновники баденської школи – Вільгельм Віндельбанд
(1848–1915) та Генріх Ріккерт (1863–1936) сформулювали поняття номотетичних методів природознавства та ідіографіч! них методів гуманітарних (історичних) наук. Якщо в науках про природу акцент ставиться на прояснення загального та встанов% лення законів, виявлення незмінної форми реальних подій то при пізнанні явищ культури основною метою є прояснення неповторних та унікальних актів культурної творчості. Відне% сеність до цінностей, як твердить Віндельбанд, одночасно є і віднесеністю до трансцендентального, без чого взагалі немож% ливо пізнавати сутність культурно%історичного процесу.
Саме в неокантіанській філософії формується філософська традиція розуміння, а не знання як такого. В усіх сферах діяль% ності етично зорієнтований практичний розум людини домінує над теоретичним, тому людина обов’язково вносить оцінку в процес пізнання. Оскільки смисл виступає посередником між реальним буттям та цінностями буття, то метою філософії є вивчення систем цінностей. Відповідно до систем цінностей Ріккерт виділяє шість сфер життєдіяльності: мистецтво, ети% ка, еротика (блага життя), наука, пантеїзм (містика)теїзм; їм відповідають такі базові цінності, як красота, добро, благо (ща% стя), істина, святість, на основі яких складаються специфічні цінності культури.
Неогегельянство виступало як «оновлений ідеалізм», по% новому інтерпретуючи діалектику Гегеля та його вчення про
182
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
абсолютний дух. Френсіс Герберт Бредлі (1846–1924) дійсним суб’єктом мислення вважає «абсолютну дійсність», або Абсолют (не просто розум, а «абсолютний досвід»). Протиріччя, на які наштовхується пізнання, – це просто видимість, свідчення не% дійсності об’єкта. Такими недісними Бредлі вважає причинність, рух, розвиток, протиріччя, боротьбу тощо. Причиною пізнання мислитель вважає «неспокій» від неспівпадання фрагментарних понять розуму та «відчуття цілого», тому потрібно здійснити «синтез відмінностей», домагатися взаємодоповнюваності. Бредлі формулює принцип моральної та соціальної поведінки людини: вільне підкорення індивіда загальному, тобто державі як прообразу Абсолюта в соціальній реальності. Оскільки до Абсо% люта входять і протиріччя, то йому притаманні і зло, і потворне, і химерне, а тому це не повинно викликати протесту.
З таким приниженням людини не погоджувався Бернард Бозанкет (1848–1923), який у праці «Принцип індивідуаль% ності та цінність» намагався зняти конфлікт між індивідом та державою завдяки перенесенню рис індивідуальності на сусп% ільство і державу. Держава як система індивідів має абсолютну владу над ними і покликана здійснювати постійний контроль над умами та діями людей, щоб «тваринна обмеженість» не заважала існуванню суспільстіва.
Мета політики, згідно Бозанкету, – знайти та реалізувати індивідуальне, а це може зробити тільки Абсолют, оскільки людина скінчена, обмежена в своєму існуванні та мисленні. Реальна можливість індивіда вийти за межі скінченості – це «самонадсходження» людського Я, що здійснюється в державі, релігії, мистецтві.
У концепції Джона Елліса Мак/Таггарта (1866–1925) цінність приписується на Абсолюту як цілому, а його частинам ( як не можна сказати «місто нетверезе», якщо нетверезі деякі його мешканці, так не можна вважати, що світові притаманні цінності, якщо вони притаманні тільки його елементам. У та% кому взаємовідношенні частини і цілого, індивіда і Абсолюта, Бог виступає як частина цілого, що виконує функцію контро% лю. Сутність концепції безсмертя Мак%Таггарта полягає в об%
183
Є. А. Подольська «Філософія»
грунтуванні ідеї про те, що чим більше зла у світі, тим більше добра очікується попереду.
Робін Джорж Коллінгвуд (1889–1943) доводив, що в історії людства, як і в житті окремої людини, відбувається зміна фаз людського досвіду (типів культури), причому в кожній з них людина повторює одні й ті ж форми діяльності, але на різному рівні. Коллінгвуд виділяє наступні фази історії: 1) фазу, коли мистецтво, релігія та наука зафарбовані силою уявлення, при% таманній мистецтву; 2) фазу юнацтва, коли релігія, наука мис% тецтво знаходяться під впливом благочестивого релігійного відчуття; 3) фазу зрілого віку, коли мистецтво, релігія та наука поєднуються точністю думки. Спрямованість історичного про% цесу полягає в тому, щоб відновити втрачену єдність форм ду% ховної активності, єдність «абсолютного досвіду».
Концепція історичного ідеалізму Коллінгвуда близька до вчення Бенедетто Кроче 1866–1952, який стверджував, що дух – це єдина реальність, і виявляє він себе в теоретичній і практичній діяльності людей, тобто у формах культурної діяльності. В теоретичній діяльності духу виділяються дві форми: 1) інтуїтивне знання, спрямоване не одиничне, та 2) логічне пізнання, пов’язане з загальним, універсальним. Практична діяльність також поділяється на дві форми:
1)економічну, спрямовану на індивідуальний інтерес, та
2)моральну діяльність, що обумовлюється загальним благом. Історія, згідно Кроче, – це розгортання духу, а значить роз! виток свободи, яка є незалежною від будь%яких фактичних умов. Оскільки абсолютний дух у Кроче співпадає з індиві% дами, то люди вільні вже в силу того, що вони живуть та мислять. В історії відбувається коловорот, де свобода збільшується або зменшується, а періоди реакції та терору – це лише «абстрактні моменти» діалектичної конкретності історії. Причому, чим більше перешкод зустрічає людина, тим ефективнішою є свобода, оскільки перешкоди не дозволяють духу деградувати.
Усі перелічені концепції не вичерпують ідей і форм неокан% тіанства та неогегельянства, проте вони наочно демонструють
184
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
основні напрями ревізії гегелевської та кантівської філософії в умовах складних реалій кінця ХІХ – початку
ХХстолітя.
У70%х роках XIX ст. виникає ще один напрям західної філософії, який отримав назву прагматизм (від грец.:
pragma – справа, дія). Найбільшого поширення прагматизм набуває в США. Засновником прагматизму і автором основних поглядів був аме% риканський філософ Чарльз Пірс
(1839–1914) – особистість різнобічна (хімік, астроном, матема% тик, філософ, логік, творець семіотики). У 1871 році Пірс вис% тупив з доповіддю перед невеликою групою наукових співроб% ітників у Кембріджі («Метафізичний клуб»). У 1878 р. у статтях «Закріплення вірування» і «Як зробити наші ідеї ясними» він виклав основні ідеї прагматизму. Його підтримав Уїльям Джеймс (1842–1910). На початку XX ст. до них приєдналися П. Дьюї та Дж. Г. Мід. В Англії ідеї прагматизму пропагував К. С. Шіллер, в Італії – Дж. Папіні та інші. У 20%ті роки свою версію прагматизму запропонував Льюїс, а у середині століття із своєрідним синтезом прагматизму, сучасної логіки і аналітич% ної філософії виступили У. Куайн та Н. Гудмен. З кінця 70%х років прагматичні ідеї посідають значне місце в поглядах Рорті, Макдермотта та Бернстайна.
Із самого початку прагматизм – зовсім новий тип філо% софського мислення, що походить із своєрідного розуміння людської дії, що стала тим центром, навкруги якого обертають% ся і формуються усі філософські поняття й концепції. Оскіль% ки дія має свідомий і доцільний характер, то постає питання про механізми свідомості, розумові структури, що забезпечують продуктивну дію.
Отже, центральна проблема в прагматизмі – проблема цінності понять, суджень, що виявляється в практичних резуль% татах дій, які на них базуються. Критерієм цінності та істинності
185
Є. А. Подольська «Філософія»
знань прагматизм вважає практику, яка тлумачиться як діяльність індивіда, що спрямована на задоволеннях його без% посередніх потреб, а не як взаємодія людини з об’єктивною природою. Об’єктивну реальність прагматизм ототожнює з дос% відом, суб’єктивізує її, розчиняє реальність у свідомості. Зако% ни і форми логіки прагматики вважають фікціями, корисними для пристосування людини до оточуючого світу. Прогрес у суспільстві полягає, на їх думку, не в досягненні суспільством певної мети, а в самому процесі руху.
Філософія, на думку представників прагматизму, повин% на займатися людськими цілями, засобами їх досягнення, вона повинна бути перетворена в інтересах того, що вигід! не, корисне для нашого життя. Людина діє в ірраціонально! му і непізнаванному світі, а тому до наукових теорій, мораль% них принципів слід підходити інструментально, з точки зору їх корисності, зручності.
Відмітною рисою поглядів американського філософа, логіка Чарльза Пірса є відмова розглядати пізнавальну діяльність у відно% шенні до зовнішньої (об’єктивної) реальності і перенесення уваги на чисто внутрішні, значною мірою психологічні процеси. Насам% перед Пірс став говорити не про знання, а про віру, розуміючи під нею готовність або звичку діяти в той чи інший спосіб.
Чарльз Пірс розробив дві теорії: сумніву%віри та значення. Згідно з концепцією сумніву!віри, функцією мислення є подо% лання сумніву та вироблення стійкої віри як звички діяти при певних обставинах. При цьому не має значення, чи відповідає віра реальності чи ні. Таким чином, об’єктивне знання було замінене соціальне прийнятним віруванням.
Пірс визнавав важливість категорії істини для теорії пізнан% ня, однак вважав, що істина – це узгодженість абстрактного твердження з ідеальною межею, до якої нескінченне досліджен% ня привело б думку вчених. Оскільки цієї межі не можна до% сягти в кожному конкретному дослідженні, то істина виступає «регулюючою ідеєю», істинність будь%якого результату встанов% люється колективом учених: істинним визнається те, відносно чого в цей час немає досить переконливих сумнівів.
186
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
Істинною вважається така стійка віра, яка приводить нас до поставленої мети. У межах теорії значення Пірс тлумачить мислення як досягнення суб’єктивного психологічного задоволен! ня, істину – як те, що веде нас до мети, а речі ототожнює із сукупністю їх чуттєвих або «практичних» наслідків.
Оскільки будь%яка дія спрямована в майбутнє, то Пірс на% полягав на необхідності розглядати поняття не з точки зору минулого, а з точки зору тих наслідків, які можуть викликати користування цим поняттям, тобто з точки зору майбутнього. Пірс так сформулював свою «прагматичну максиму»: якщо роз% глянути, які практичні наслідки, на думку дослідника, можуть бути здійснені об’єктом поняття, то поняття про всі ці наслідки і буде повним поняттям об’єкта.
Уїльям Джеймс (Джемс) (James) свою філософію характе% ризував як «радикальний емпіризм», що проголошує єдиною «речовиною» світу досвід у широкому розумінні від чуттєвого, емоційного до релігійного. У своїх творах «Залежність віри від волі», «Різноманітність релігійного досвіду», «Прагматизм», «Всесвіт з плюралістичної точки зору» Джеймс розробив док% трину прагматизму, згідно з якою значення ідей і теорій виз% начається їх практичними наслідками, а істина тлумачиться як успішність або корисність їх застосування у досвіді.
«Плюралістичний Всесвіт» являє собою «квітуче безладдя, що гуде, дзижчить»; він незамкнений, незакономірний, У ньо% му панує випадок і постійно виникає нове. Всесвіт еластичний, податливий до людських зусиль, але немає точки, з якої його можна охопити і виразити в одній системі. Світ, за Джеймсом, далекий від досконалості, але може бути прикрашений (так звана позиція меліоризму).
Американський філософ закликав розраховувати не на на% уку і розум, а на волю і віру, бо ми маємо право на свій власний ризик вірити в будь%яку гіпотезу, якщо вона приносить задово! лення. Оскільки ідеї релігії, за Джеймсом, вносять заспокоєння і надію, вони є істинними. Основою світу Джеймс вважає чис% тий досвід, бо все фігурує або як речі» або як ідеї. Зусиллям волі ми відділяємо з потоку свідомості згустки, які стають речами
187
Є. А. Подольська «Філософія»
навколишнього світу. Згідно з концепцією «радикального емп% іризму», реальність – «пластична», ми можемо зусиллям волі надати їй будь%яку форму. Досвід охоплює і сни, і галюцинації, і релігійний екстаз, і спіритичні видовища. Таким чином, ці ідеї Джеймса можна характеризувати як суб’єктивно%ідеалістичні,
волюнтаристські.
Оскільки ідеї не мають об’єктивного змісту, то за істину вва% жають корисність. Істина – це просто засіб для досягнення мети.
Суспільне життя тлумачиться Джейм% сом як потік свідомості, що розуміється суб’єктивно%ідеалістично. Людина не підвладна об’єктивній необхідності, а тому може обирати будь%яку лінію пове% дінки, робити те, що «окупається», дає ди% віденди. Згідно з його «теорією еліти», історія визначається не діяльністю народ% них мас, а енергією, волею особи.
У своїй версії прагматизму Джон Дьюї (1859–1952) також спирається на досвід, що включає усі форми і вияви жит% тя людини. Філософія, згідно з Дьюї, ви% никла не від здивування перед світом, як
вважали стародавні філософи, а із стресів та напруженості сус% пільного життя, а тому саме аналіз і удосконалення соціально% го досвіду складають для нього основну мету філософії.
Американський мислитель вважає науку засобом, який за% безпечує успішну поведінку людини в світі. Пізнання він тлу% мачить не як пасивне, а як енергійне втручання в пізнавальне явище. Але насправді у Дьюї пізнається не реальність, а сама пізнавальна діяльність, зникає сам об’єкт пізнання і залишаєть% ся лише «процес дослідження».
Таким чином, речі виникають у процесі пізнання. Вода не існує до пізнання, вона є продукт хімічних досліджень. Дьюї ототожнює існування об’єктивної реальності з її пізнанням, об’єктивний світ – з науковою картиною світу. А тому зміна наших уявлень про світ трактується як «ут%
188
Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій
ворення реальності». Існувати, за Дьюї, – значить бути об’єктом наукового дослідження.
Дьюї вважає завданням науки «перетворення проблематич! ної ситуації у вирішену». Для цього вчений утворює категорії, поняття, які не відображують об’єкти реальності, а використо% вуються в міру корисності і зручності. Наука, таким чином, тлумачиться як «скринька з інструментами» (ідеями, законами), з яких вибираються корисні, необхідні. У суспільному житті з нагромадженням фактів (політика, торгівля, виховання і т. п.) «логіка ситуації» дозволяє методом проб та помилок експери% ментальне обрати будь%який фактор для поліпшення суспіль% ства. При цьому не враховуються засади суспільного розвитку (спосіб виробництва).
Моральність вчинку теж оцінюється з точки зору успішності вирішення моральної «проблематичної ситуації». Прагматиз% мові притаманний своєрідний етичний релятивізм, згідно з яким моральне є те, що корисне.
При вирішенні соціальних проблем Дьюї вважає особливо небезпечним намір керуватися заздалегідь встановленими кінцевими цілями ідеалами, що зумовлюють нашу поведінку. Можливість функціонування «методу розуму» Дьюї пов’язує з демократичним устроєм суспільства, що надає вільним індиві% дуумам широкі можливості як для соціального, так і для іншо% го експериментування і неперервного поліпшення життя сусп% ільства, так що «саме зростання» є єдина моральна мета. Слід додати до цього, що найважливішим принципом соціальної реконструкції Дьюї вважає використання тільки мирних засобів і категоричну відмову від будь%якого насильства.
«Бунт проти розуму» – характерна риса ірраціоналізму. Ірраціоналістична, навіть «міфологічна» антитеза раціональної традиції Просвітництва постає з творів представників так зва% ної «філософії життя», яка об’єднала таких несхожих і водно% час єдиних у своїх міфологічних установках на світ мислителів, як Артур Шопенгауер (1788–1860), Едуард фон Гартман (1842– 1906), Фрідріх Ніцше (1844–1900), Вільгельм Дільтей (1833– 1911), Освальд Шпенглер (1880–1936), та ін. «Філософія життя»
189
Є. А. Подольська «Філософія»
звертається до «життя» як первинної реальності, цілісного органічного процесу, що передує поділу на матерію та дух, бут% тя та свідомість. «Філософія життя» виступила проти методо% логізму і гносеологізму в ідеалістичній філософії (неокантіан% ство, позитивізм).
Саме поняття життя тлумачиться в різних планах, як біологічне явище («воля до влади»), космологічне («життє% вий порив»), культурно%історичне (потік переживань, що культурно%історично обумовлені), як творче становлення. Залежно від цього можна виділити три напрямки «філо% софії життя».
Біологічно!натуралістичне тлумачення (Ніцше, Клагес, Лессінг) полягає у визначенні «живого», природного як проти% лежного штучному, механічно сконструйованому. Це тлумачен% ня протистоїть матеріалізму, духу, розуму, раціоналізму, харак% теризується зверненням до примітиву та культу сили, бажанням звести ідею до вітальних потягів, інтересів, інстинктів, волі індивідів або групи. У межах цього тлумачен% ня мораль і пізнання трактуються прагматично: добром і істи% ною вважається те, що посилює первинний життєвий початок, а злом та неправдою – те, що його послаблює.
Особисті засади підміняються індивідуальними, а індивід – родом, тотальністю. Саме це тлумачення сприяє формуванню ідеології націонал%соціалізму, фашизму.
Історицистський варіант (Дільтей, Шпенглер, Зіммель,
Ортега/і%Гассет) пропонує визначення «життя» як внутріш% нього переживання у сфері історичного досвіду і духовної куль% тури. Особлива увага звертається на індивідуальні, культурно% історичні зразки. Для цього тлумачення характерне релятивістське розмивання всіх моральних, культурних цінно% стей у потоці життя, історії. Протест проти перенесення методів природознавства у сфері історії і культури призводить до роз% робки спеціальних методів пізнання духу (герменевтика і соц% іологія «розуміння» Дільтея, морфологія історії Шпенглера). Ан% титеза органічного і механічного постає у вигляді протиставлення культури і цивілізації.
190